Текстильне виробництво належить до найдавніших видів діяльності людини, про що свідчать зразки тканин з рослинних волокон, які датуються десь 8-м тисячоліттям до н.е., виявлені на території сучасного Перу, чи 5500 роком до н.е. з Давнього Єгипту, де вже у той час уміли комбінувати льняні, очеретяні, пальмові та папірусні нитки. Фрагменти примітивних ткацьких станків віком близько 6 тисяч років виявлені у Китаї, де знайдено зразки шовкових тканин, датовані 2700 роком до н. е.
Методи текстильного виробництва постійно удосконалювались, якість тканини зростала, у II столітті до н. е. торгівля ними поєднала ханьський Сіань, свого часу одне з найбільших міст світу, із Середньою Азією, Парфією, Індією і Близьким Сходом. За часів імператора Юстиніана Великого шовкопрядіння набуло великого розвику у Візантії, звідки вишукані тканин експортувались по всій Європі, аж до Англії, доки в часи хрестових походів не перемістилось до Сицилії, Венеції та Тоскани. Це сприяло неабиякому підйому європейської текстильної промисловості, прогресу в обробці вовни та імпортованої з Єгипту бавовни, появи горизонтальних ткацьких верстатів, які прийшли на зміну малопродуктивним вертикальним, і перетворення ткацтва на міське ремесло.
З часом з гільдій ткачів виокремились купецькі виключно для торгівлі сукномм і виробами з нього. Поступово вони перебрали на себе контроль за якістю та організацією виробництва, яке до XIII століття перетворилось на т. зв. «розсіяне», коли торговець надавав ткачу (і не одному) придбану власним власним коштом сировину, фактично виплачуючи йому зарплату за виконану роботу, визначав вартість роботи і кваліфікацію допущених до неї майстрів. Спустошення, яке пережила Європа в роки епідемії чуми, кардинально змінили демографічну ситуацію в Європі — через брак робочих рук велика частина орних земель була перетворена на пасовища, власники яких поза межами міст і диктату гільдій налагодили власне текстильне виробництво і частину ткачів перевели з їх домівок у спеціально обладнані приміщення з визначеними режимом та обсягами роботи і платнею.
Протягом кількасот років найпопулярнішими тканинами серед усіх верств європейського населення залишались шерстяні, льняні і конопляні. Ситуація стала змінюватись у середині XVII століття, коли з Індії почали завозитись дешеві бавовняні тканини. Завдяки цьому в Європі розвинулись власні технології набивання ситцю, особливо успішні у Франції, звідки зі скасуванням у 1685 році Нантського едикту багато майстрів з числа гугенотів мігрувало до Англії. Це створило неабияку конкуренцію місцевим суконним мануфактурам, і завдяки численним скаргам ткачів, прядильників, фарбувальників і фермерів у 1700 і 1721 році парламентськими актами було заборонено ввезення і продаж майже всіх бавовняних тканин і виробів з неї. Імпорт бавовни-сирцю при цьому під заборону не потрапив, що стало стимулом для появи в Англії власного виробництва єдиної дозволеної бавовняної тканини — фустіану.
На заваді його швидкому розширенню була застаріла технологія виробництва текстилю, яка кілька століть залишалась практично незмінною — робота на ткацькому верстаті одного або двох людей, які руками проселяли човник з утоковою (поперечною) ниткою поміж перпендикулярно розміщеним основним і ущільнювали її ударами бéрда. Цей процес зумів механізувати Джон Кей з англійського містечка Бері, графство Ланкашир. У 1725 році він запропонував металевий замінник берда, який виявився досить популярним. Поїздивши країною для продажу і встановлення свого винаходу, Кей розробив ще ряд удосконалень ткацького верстату і серед іншого придумав «колісний човник», який з допомогою спеціального механізму на чотирьох коліщатах дозволяв ткачеві, що «сидить перед верстатом, однією рукою неперервно протягувати його від краю до краю», на котрий 26 травня 1733 року отримав патент No. 542.
Перейменований згодом у «літаючий човник», винахід 28-річного Кея кардинально підвищував продуктивність праці ткача і дозволяв тому без сторонньої допомоги виготовляти значно ширші тканини. Проте у рідному місті налагодити виробництво придуманого ним механізму Кей не зміг, а спроба знайти інвестора у Колчестері, графство Ессекс, змусила місцевих ткачів, занепокоєних можливою втратою роботи, звернутись до влади з вимогою заборони впровадження винаходу Кея. Проте бажаючих скористатись безкоштовно його ідеєю не забракло, і до 1745 року Кей неперервно судився за порушення свого патентного пріорітету. Зрештою, не вигравши жодної справи, він зайнявся удосконаленням методу виробництва солі та технології прядіння і через два роки переїхав у Париж, де за разову виплату 3 тисяч ліврів і пожиттєву пенсію у 2,5 тисячі продав права на свій винахід французькому уряду.
1753 рік, коли «літаючі човники» набули широкого застосування, традиційно вважається початком механізації текстильного виробництва у Франції. Проте і тут вони були здебільшого краденими копіями придуманого Кеєм винаходу. Він безуспішно намагався запровадити монополію на їх виробництво, через що посварився з французьким урядом і втратив призначену ним пенсію. Спроба повернутись на батьківщину закінчилась теж невдало — у рідному Бері Кей пережив напад земляків, розлючених подорожчанням прядива через його винахід, знову поїхав до Франції, де і помер десь після 1779 року у бідності і невідомості.
У цей час Великобританія вступала в період першої індустріальної революції, старт якій разом із човником Джона Кея дала винайдена англійцем Семюелем Кромптоном у 1769 році напівавтоматизована прядильна машина, яка управлялась лише двома людьми і дозволяла скручувати удвічі тонші нитки. Поряд із паровим двигуном Джеймса Ватта, запатентованим у 1775 році, застосуванням у металургійній промисловості коксованого вугіля і технології пудлінгування, запатентованій Генрі Кортом у 1783 році, вони забезпечили країні економічний злет і домінування у світі протягом усього наступного століття.
Коментарі
Дивіться також
• «Війна струмів» Едісона і Вестінгауза, 1888
• Патент на дизельний двигун, 1893