Тамерлан — великий емір Мавераннахра
Після перемоги 10 квітня 1370 року біля бактрійського міста Балх над еміром Хусейном його колишній соратних Тимур курултаєм був проголошений верховним еміром Мавераннахра, західної частини Чагатайського улусу. Відомий у Європі як Тамерлан, він понад три десятиліття свого правління провів у неперервних війнах, які дали можливість перетворити колишню монгольску провінцію у найбільшу державу мусульманського світу. На обкладинці: Фрагмент пам'ятника Тамерлану в Ташкенті
29221
Читати 10 хв.
Читати пізніше
До обраного
reply

Незадовго до своєї смерті Чингізхан розділив Державу монголів поміж синами на чотири улуса. Чагатаю він віддав в управління колишнє Каракитайське ханство (відоме також як Кара-киданське ханство чи Західне Ляо), що охоплювало регіони Мавераннахр (відомий у часи Олександра Великого як Трансоксіана) — межиріччя Сирдар'ї і Амудар'ї (Окса) з містами Бухара, Самарканд, Худжанд та Кеш, Семиріччя між озером Балхаш і хребтами Тянь-Шаня, де біля Алмалика знаходилась ханська ставка, Семиграддя (чи Кашгарія або Східний Туркестан на сучасний лад) і прилеглі території аж до Паміра на півдні.

Сюди, в Чагатайський улус, за десятиліття міжусобиць чигізідів перекочувала більшість монгольських племен. Тут вони асимілювались, у значній своїй частині розчинившись в оточенні переважаючих місцевих тюрків, і прийняли іслам.

Запроваджена чагатаями специфічна система управління — військова у степах та передгір'ях і намісницька в обкладених податями землеробських районах та містах, не витримала випробування часом: практично неперервні, й, здебільшого, безуспішні, війни з монгольскими державами Юань в Китаї і Хулагу в Ірані, економічно виснажили і розкололи державу. Спроба реформувати її і консолідувати була вороже сприйнята кочовою аристократією, яка закидала прихильній до осілого способу життя ханській верхівці зневагу до стародавніх звичаїв і дорікала впровадженням шаріату. Розкол дійшов і самих низів: традиціоналісти зі сходу зневажливо називали мо(н)голів, що заради феодів перебрались до Мавераннахра, караунасами (метисами), ті ж, вважаючи кочовиків Семиріччя відсталими дикунами, таврували їх джетами (розбійниками).

Не обійшлось без змов.

У 1326 році був убитий Кебек-хан і його брат-наступник Ільчиґідай. Це стало початком двох десятиліть міжусобиць, за які змінилось сім ханів, доки Чагатайський улус не розпалась на дві частини: на заході, у Мавераннахрі, владу захопив емір Казаган при номінальному чингізіді на престолі, а на сході, у Могулістані, — місцеві беки, які обрали власного хана. Збройної конфронтації між ними вдалось уникнути завдяки політичному й віськовому хисту Казагана, який волів не втручатись у справи племінної знаті, і лише по його смерті, коли Межиріччя охопила анархія міжусобиці, хан Семиріччя і Кашгара Тоглук-Тимур як нащадок Чагатая вирішив повернути втрачені володіння пращурів.

Коли у 1360 році між Мавераннахром і Могулістаном почалась війна, на заході серед десятка емірів не знайшлось жодного, хто б зупинив моголів, які безперешкодно дійшли аж до Карші.

Не зважився виступити проти хана і правитель Кеша емір Хаджи, один зі старійшин монголо-тюркського племені барласів. Більше того, коли наступного року, хан Могулістану знову з'явився з військом у Мавераннахрі, Хаджи узагалі втік в Хорасан. Його ж небіж Тимур вирішив за краще не ворогувати із Тоглук-Тимуром, а стати до нього на службу, й у винагороду за лояльність отримав в управління дядькову вотчину.

Так 24-літній Тимур став правителем невеликого, але багатого уділу.

Десь у цей час він зблизився зі своїм свояком Хусейном, онуком Казагана, правителем афганського Балха.

Коли наступного року стосунки Тимура з могольським намісником Мавераннахра ханським сином Ільяс-Ходжою розладнались, вони удвох з Хусейном на чолі невеликого загону вдались до розбою, грабуючи купців, що прямували в Хорасан. Не завжди їм сприяла удача. У 1362 році Хусейн і Тимур попали в полон до туркмена Алі-бека Джаникурбані і 62 дні провели у ямі в місті Мари. Від продажу у рабство, як повідомляє перський історик Шараф ад-дін Язді у своїй «Книзі перемог», їх врятувала лише відсутність у той час караванів поблизу.

Зрештою обох відпустили.

Хусейн і Тимур зібрали новий загін, готовий за добру плату до служби будь-кому. Вони найнялись до правителя Сістана (регіон на межі сучасних Ірана і Афганістана), але чи не в першій же битві мало не загинули. Саме тоді Тимур отримав важке поранення. Він втратив два пальці на правій руці, рука від травми висохла, перестала розгиналась. Права нога зрослась в коліні неправильно, так, що її не вдавалось випрямити, через що решту життя Тимур шкутильгав і від ворогів отримав зневажливе прізвисько, яке трансформувалось у європеїзоване «Тамерлан» — «Кульгавий Тимур».

Хусейн і Тимур вимушено відступили в афганський Баглан. Але справу свою не полишили й досить швидко під їх командою було вже кілька тисяч барласів і хазарейців — чи не найбільша військова сила у регіоні, цілком достатня, щоб кинути виклик найсильнішим. У 1363 році вони переправились через Амудар'ю і в області Сослан (нині Таджикисиан) біля Кам'яного моста через ріку Вахш розбили військо Ільяс-Ходжи. Ще за рік вони завдали поразки моголам біля Шахрисабза (нині — Узбекистан) і без бою взяли Самарканд, який з часів нашестя Чингізхана так і не відновив міські стіни.

Проголосити себе ханом ні Тимур ні Хуссейн не могли — не чингізіди, тому стали емірами-співправителями Мавераннахра, на престол якого звели Кабул-шаха, одного з нащадків Чагатая.

Ільяс-Ходжа з поразкою не змирився і у 1365 році, вже на той час хан Могулістану по смерті батька, з великим військом повернувся у Мавераннахр й 22 травня нав'язав емірам генеральний бій. Кількаденна злива перетворила поле поблизу міста Чиназ (біля сучасного Ташкента) у суцільне глинисте місиво. Коні не могли втриматись на ногах, про військову майстерність вже не йшлося, вирішальною стала кількісна перевага моголів у численних рукопашних сутичках.

Програвши т. зв. Грязьову битву, Тимур з Хусейном знову були змушені тікати за Амудар'ю.

Шлях на Самарканд моголам був відкритий.

Але на щастя для самаркандців у місті саме в цей час знаходилась велика група сербедарів («відчайдушних»), послідовників маніхейського вчення, що оголосили прийшлим монголам-варварам війну і вже покінчили з останніми ільханами у східному Ірані. Очолені учнем місцевого медресе Мавлан-заде, ремісником Абубакром Калаві і колишнім лучником Мірзо Бухарі, сербедари підняли містян, які збудували барикади, залишивши вільним лише один в'їзд у Самарканд. У тісноті вузьких вуличок могольська кіннота виявилась безсилою перед стихійними нападами з усіх боків, була розгромлена і з великими втратами відступила.

Ільяс-Ходжа вирішив за краще залишити Мавераннахр, щоб згодом повернутись з новим військом.

А сербедари, серед яких було чимало прихильників своєрідної версії народовладдя і примусового зрівняння багатих з бідними, взялись до грабунку заможних городян.

Коли новина про перемогу над моголами дійшла Балха, Хуссейн і Тимур з військом рушили у Самарканд. Ставши неподалік, вони дали занти сербедарам, що схвалюють їх бажання встановити майнову справедливість, запросили на зустріч, на якій віроломно схопили вождів повстання і майже всіх стратили. Уцілів лише Мовлан-заде, за якого перед Тимуром поклопотали місцеві релігійні кола.

Обидва еміри знову підпорядкували Самарканд своїй владі.

Але на цей раз злагоджено правити не вийшло.

Прихильна до Тимура історіографія стверджує, що причиною цього стало прагнення Хуссейна, внука еміра Казагана, поширити одноосібну владу на все Межиріччя. Хай там як, але непорозуміння переросли у відкритий конфлікт, і Хуссейн був змушений перебрався у рідний Балх, який став зміцнювати і озброювати як свою нову столицю.

Коли ж по смерті (чи вбивстві) у 1368 році в Альмалику хана Ільяса-Ходжі Могулістан охопив вир міжусобиці, Тамерлан вирішив діяти і навесні 1370 року (за деякими даними — 1369-го) з добре організованим і озброєним військом перейшов Сирдар'ю. Біля Термеза до нього приєднались загони барласів з Каркари і Хутталана, хазарійців з Хульма, Бадахшана та Газні. Замість страченого за наказом Тимура хана Кабула, ставленика Хуссейна, нашвидкоруч скликаний курултай звів на престол Союргхатміша, сина Датчандменджі-хана з дому не Чагатая, а Угедея, поваленого і знищеного ще в часи узурпації влади Казаганом, дідом Хуссейна.

Облога Балха була короткою.

Спроба вирватись з оточення переросла у жорстокий дводенний бій, і 10 квітня загони Тамерлана увірвались за міські стіни. Зо тиждень Хусейн протримався у цитаделі, але, розуміючи безвихідь свого положення, вирішив здатись, поклявшись виїхати з країни. Тимур пообіцяв зберегти йому життя, та слова не дотримав. Наказу вбивати свого родича і багаторічного соратника він не давав, але й не зупинив одого зі своїх союзників, який вирішив поквитатись з Хусейном по праву кровної помсти.

Тут же, під Балхом, курултай, на який прибули чагатайські беки та еміри, високопоставлені сановники міст і туманів, дехто з колишніх суперників Тамерлана, обрав його верховним еміром Мавераннахра. Мір Саїд Барака, суфійський шейх із Мекки, нащадок пророка Мухаммеда, вручив Тимуру символи влади — барабан і прапор, благословив на великі звершення і передбачив велике майбутнє на шляху до встановлення довгоочікуваного миру, стабільності і порядку в країні.

Своє високе положення Тимур закріпив одруженням з трьома полоненими вдовами Хуссейна, серед них — із Сарай Малік-ханум, донькою Казана ібн Ясаура, останнього легітимного хана Чагатайського улуса з чагатаїв. Це дало йому підстави претендувати на рівну з чингізідами шану і запровадити для себе титул «гураган» («ханський зять»), який до кінця життя Тимура карбувався на монетах, згадувався в п'ятничних молитвах і під час державиних церемоній.

Що було потім

На відновлення колишньої імперії Чингізхана, продовжувачем справи котрого себе проголосив Тамерлан, він поклав понад три десятиліття свого життя. Ситуація для монгольського світу була украй складна — вже не існувало Ільханату в Ірані, кілька років як китайцями була повалена влада імперії Юань, Золота Орда після десятиліття міжусобиць розпалась на кілька ворогуючих улусів.

Але почати Тимуру довелось із Шибаргана (нині Афганістан) і Північного Хорезму (нині Узбекистан і Казахстан), які не визнали його влади. Далі настала черга Сістана, завойованого у 1380 році, афганського Герата і Могулістана, на упокорення якого пішло ще десятиліття. Розбудована за монгольським зразком армія Тамерлана вогнем і мечем пройшла крізь Персію, Месопотамію та Сирію, сплюндрувала Золоту Орду аж до Дніпра на заході, Московського князівства на півночі та чорноморського узбережжя Криму на півдні. До васальної покори були примушені Делійський султанат, держави в долині Інда.

Після розгрому османського султана Беязіда Блискавичного, найсильнішого правителя мусульманського світу, Тамерлан розпочав підготовку до походу в Китай. Однак дійти до Жовтого моря, щоб повністю опанувати Великий шовковий шлях, йому не судилось — у 1405 році він помер, залишивши у спадок своїм дітям і внукам процвітаючу державу, яка завдяки вивезеним із Передньої і Малої Азії матеріальним, трудовим, інтелектуальним і мистецьким ресурсам переживала період відродження, за масштабами часом порівнюваним з італійським Ренесансом.

Друк 3
Володимир Лук'янюк спеціально для © «Цей день в історії», 7 квітня 2016, востаннє оновлено 10 березня 2021. Текст статті поширюється за ліцензією «Creative Commons Із зазначенням авторства 4.0 Міжнародна (CC BY 4.0)» і з обов'язковим активним гіперпосиланням на дану вебсторінку.

Коментарі

Головні події 10 квітня

Виверження вулкану Тамбора

1815
#ЦейДень

Все про 10 квітня

Події, факти, персоналії

Убивство Георгія Гапона

1906

Розпад The Beatles

1970

Авіакатастрофа під Смоленськом

2010