Перша реставрація французьких Бурбонів
ПолітикаГанна Дзекан
Після входження у Париж військ Шостої коаліції і вимушеного зречення імператора Наполеона, 6 квітня 1814 року сенат визнав королем Франції Людовика XVIII Бурбона, брата страченого републіканцями короля Людовика XVI. Він пробув при владі менше року, за який встановив у країні конституційну монархію, зберігши основні державні і правові інституції свого попередника, з поверненням якого через рік до влади був змушений рятуватись втечею до Нідерландів.На обкладинці: Портрет Людовика XVIII невідомого автора, після 1814 року
12936
Читати 8 хв.
Читати пізніше
До обраного
reply

Луї Станіслас Ксавьє народився 17 листопада 1755 року у Версальському палаці й був третім сином дофіна Людовика Фердинанда і його другої дружини Марії-Жозефіни Саксонської, дочки польського короля Августа III. Як онуку короля Людовика XV йому присвоїли титул фіс-де-франс — син Франції — і за сімейною традицією Бурбонів хрестили лише через півроку, назвавши традиційним королівським іменем Луї (в ураїнській історіографії більш відомим у формі Людовик) і на честь його польського прадіда Станіслава Лещинського та святого-покровителя родини його матері єзуїта Франциска Ксав'єра. Після передчасної смерті у 1761 році його старшого брата Луї Жозефа Ксав'є, герцога Бургундського, і батька у 1765-у Луї Станіслас, граф Провансу, став другим у лінії спадкоємництва престолу слідом за на рік старшим братом Луї Огюстом, герцогом Беррійським, разом з яким отримав хорошу і різносторонню домашню освіту.

Задля зближення з Савойєю 14 травня 1771 року Людовик XV одружив свого 15-літнього внука з 17-річною Марією Жозефіною, донькою герцога Віктора Амадея (майбутнього короля Сардинського), яку у Версалі прийняли вкрай погано через її пересічну, за деякими відгуками — потворну, зовнішність, неосвіченість, «відсутність хорошого смаку» і байдужість до великосвітських розваг. Вона не змогла порозумітись зі своєю невісткою Марією Антуанеттою, дружиною дофіна Луї Огюста, який по смерті 27 квітня 1774 року діда став королем Людовиком XVI, втратила інтерес свого страдаючого ожирінням чоловіка й після викидня усамітнилась в придбаному поблизу Версаля маєтку.

Зі сходженням на престол свого брата, Луї Станіслас, як друга особа держави, прагнув проявити свій політичний хист, проте доволі швидко був усунутий від державних справ і кілька наступних років провів у подорожах Францією. З народженням у короля двох синів, він опинився третім у черзі престолонаслідування, геть занепав духом, завів роман з фрейліною дружини Анною де Комон, яку оселив у придбаному для неї біля Версалю домі, й вів настільки марнотратне життя, що на початку 1780-х Людовику XVI довелось власним коштом покривати його 10 мільйонів ліврів боргу.

У політичне життя граф Провансу зміг зануритись лише у 1789 році, коли погано підготовлений до управління країною король зусиллями недалекоглядних радників та урядовців привів Францію на межу банкрутства. Луї Станіслас взяв участь у роботі скликаних Людовиком XVI Генеральних штатів, які відкрито виступили проти короля. Спроба їм протидіяти зрештою привела до революції, переходу влади до Національних зборів і домашнього арешту монаршої родини в паризькому палаці Тюїльрі. У липні 1791 року Луї Станіслас з дружиною та родиною короля здійснив спробу втекти з революційного Парижу і на відміну від свого нерішучого брата зумів дістатись Нідерландів. Проголосивши себе де-факто регентом Франції, він активно закликав Європу до військового втручання у Францію, що після австро-прусської інтервенції зрештою коштувало Людовику XVI і Марії Антуанетті життя.

21 січня 1793 року роялісти проголосили королем сина страченого Людовика XVI 8-літнього Луї Карла, який у цей час перебував в ув'язненні у паризькому замку Темпль. Людовик XVII помер через два з половиною роки від туберкульозу і на пропозицію монархістів-емігрантів його дядько Луї Станіслас Ксавьє як старший чоловік дому Бурбонів прийняв титул короля Франції. Знаходячись у цей час у Вероні, він звернувся до співвітчизників із закликом відновити монархію, «яка чотирнадцять століть була славою Франції», і доклав зусиль до звільнення з паризькою тюрми своєї племінниці 17-літньої Марії Терези Шарлотти, яку 19 грудня 1795 року обміняли на французьких полонених і вислали в Австрію.

З початком Італійської кампанії Наполеона Людовик XVIII був змушений переїхати спочатку до Бланкенбурга у Саксонії, де він жив у двокімнатній квартирі над магазином, а у 1798 році на запрошення імператора Павла I, який виділив йому невелику пенсію, — до Єлгави в Курляндії (нині Мітава у Латвії). Після перевороту 18 брюмера Людовик XVIII звернувся листом до першого консула Бонапарта з проханням «повернути Франції її короля», але у відповідь отримав пропозицію за 2 млн франків відмовитись від претензій на престол, яку попри фінансову скруту категорично відхилив. На кошти своїх французьких симпатиків-монархістів він жив то в Пруссії, то в Росії, то в Англії, доки 1 квітня 1814 року війська Шостої коаліції не увійшли в Париж й Тимчасовий уряд на чолі з Шарлем Морісом де Талейран-Перигором не позбавив влади імператора Наполеона: 6 квітня сенат визнав Людовика XVIII королем Франції і 27 травня він урочисто в'їхав у Париж й того ж дня оселився у палаці Тюїльрі.

Через три дні Людовик XVIII підписав мирний договір, за яким Франція повернулась практично до кордонів 1792 року, й мав намір відновити дореволюційні порядки, але під тиском країн-переможниць 4 червня октроював т. зв. «Хартію 1814 року», яка встановила конституційну монархію, зберігаючи основні державні інститути, сформовані за часів Наполеона, зведення законів цивільного права, відоме як «кодекс Наполеона» й надбання революції, як-то свобода віросповідання, свобода слова і «рівність всіх французів перед законом, незалежно від чинів і титулів». За новою конституцією король оголошувався главою держави і головнокомандувачем збройними силами, мав усю повноту виконавчої влади, а законодавчу ділив із парламентом, верхня палата якого — палата перів — формувалась королем на його розсуд без всяких обмежень, а нижня — електоральними колегіями терміном на 5 років.

Згідно із договором, укладеним 11 квітня 1814 року у Фонтебло між представниками Австрії, Пруссії, Росії і Франції, Наполеон зберігав за собою імператорський титул, але без права на французький престол, отримував у володіння острів Ельба поблизу італійського узбережжя, спеціально для нього перетворений на міжнародно визнане князівство, куди мав відбути у безстрокове вигнання у супроводі не більше 400 чоловік особистої охорони

Незважаючи на задекларований намір дотримуватись конституції, Людовик XVIII активно сприяв переслідуванню прихильників поваленого імператора і республіки, свобода слова існувала лиш номінально, селянство і купецтво зазнало утисків через повернення дворян-емігрантів. Незадоволеною була і наполеонівська придворна знать, яка, хоча і була прийнята до нового двору, але відчувала там себе скутою, й офіцерство через велике скорочення армії і загалом зневажливе до нього ставлення. Уважно стежачи за подіями на батьківщині, де реставрація Бурбонів викликала невдоволення серед всіх верств населення — «вони нічому не навчилися і нічого не забули», як зауважив з цього приводу Талейран, — жорстким протистоянням союзників по колишній антифранцузькій коаліції, які на Віденському конгресі підводили підсумки переможних воєн, Наполеон вирішив діяти: після 9 місяців і 21 дня заслання на острові Ельба він з невеликим військом повернувся до Франції і, не зустрічаючи на своєму шляху практично жодного опору, менш, ніж за три тижні увійшов у Париж, з якого зраджений армією Людовик XVIII з родиною, урядом і найближчим оточенням 19 квітня 1815 року виїхав до Нідерландів й оселився в Генті.

Тріумф Наполеона тривав не довго — вже 18 червня його війська були розгромлені під Ватерлоо союзниками по Сьомій антифранцузькій коаліції. Парламент відмовив йому у наданні «…чогось на зразок тимчасової диктатури» задля порятунку країни, зажадав відставки імператора і 22 червня той підписав акт зреченя. 26 червня у праві на престол було відмовлео і його 4-літньому сину Наполеону II, й того ж дня Людовик XVIII прибув у Камбре на півночі Франції, де прогламацією оголосив аміністію всім, хто служив Наполеону протягом «100 днів» (окрім «підбурювачів»), визнав свої «можливі» помилки під час Першої реставрації — «бувають часи, коли найліпші наміри недостатньо очевидні або іноді навіть вводять в оману» — і пообіцяв прийняти нову конституцію, яка по-справжньому гарантуватиме демократичні свободи та рівність усіх перед законом.

Попри ряд тактичних успіхів французької армії, захистити Париж не вдалось, і 8 липня 1815 року, на наступний день як англо-прусські війська увійшли в Париж, Людовик XVIII був удруге відновлений при престолі, який утримав до своєї смерті 16 вересня 1824 року.

Друк 1
Ганна Дзекан спеціально для © «Цей день в історії», 20 березня 2019. Текст статті поширюється за ліцензією «Creative Commons Із зазначенням авторства 4.0 Міжнародна (CC BY 4.0)» і з обов'язковим активним гіперпосиланням на дану вебсторінку.

Коментарі

Головні події 6 квітня

Смерть короля Річарда Левове Серце

1199
#ЦейДень

Все про 6 квітня

Події, факти, персоналії

Похід на Москву Владислава Вази

1617

Зречення Наполеона Бонапарта

1814

Війна за незалежність Греції

1821

Підкорення Північного полюсу

1909

Експедиція Пірі на Північному полюсі

1909