Розстріл Постишева, Косіора і Чубаря
ОсобистостіГеннадій Єфіменко
26 лютого 1939 року за винесеним того ж дня вироком Військової колегії Верховного суду СРСР у Москві розстріляно перших осіб УСРР та КП(б)У зразка 1932-33 років — Павла Постишева, Станіслава Косіора та Власа Чубаря. Всі вони були посмертно реабілітовані, а в 2010-у визнанні винними у геноциді в Україні в 1932-33 роках.
37083
Читати 7 хв.
Читати пізніше
До обраного
reply

Свого часу Павло Постишев, Станіслав Косіор і Влас Чубар займали найвищі посади у владній ієрархії радянської України. Чубар ще з 1923 року незмінно очолював Раду народних комісарів — уряд УСРР. Косіор з літа 1928 року, тобто після від'їзду Лазаря Кагановича, був генеральним секретарем ЦК КП(б)У. Постишева, який працював в Україні до 1930 року, а потім переїхав до Москви та став секретарем ЦК ВКП(б), було відряджено до України у січні 1933 року з особливим повноваженнями — він став другим секретарем ЦК КП(б)У, залишаючись при цьому секретарем ЦК ВКП(б). Таким чином, формально саме в руках цих осіб зосереджувалася основна влада в УСРР в роки Голодомору. Однак роль їх у його творенні була різна.

У 1932 році як Чубар, так і Косіор разом із головою ВУЦВК Григорієм Петровським, потрапили в немилість до Йосифа Сталіна. Це було зумовлено насамперед їхніми коливаннями та недостатньою «твердістю» у здійсненні партійної лінії щодо хлібозаготівель. Так, Чубар та Петровський у червні 1932 року звернулися до Сталіна з проханням про допомогу та про перегляд плану хлібозаготівель. Це обурило генсека ЦК ВКП(б), який у листі до Лазаря Кагановича від 2 липня наполягав на потребі «звернути особливу увагу на Україну», керівники якої, як він вважав, «злочинно легковажним ставленням до справи геть загублять Україну». Для занепокоєння були певні підстави — ситуація в Україні була недостатньо контрольованою, а на засіданні політбюро ЦК КП(б)У 6 липня 1932 року усі його члени висловилися за зниження плану для України. Щоправда, на Всеукраїнській партконференції, яка почалася у Харкові того ж самого дня, Косіор, вже «захищав позицію виконання плану» — свою роль зіграло спілкування із сталінськими емісарами Молотовим та Кагановичем.

У листі до Кагановича від 11 серпня Сталін оцінює ситуацію в Україні як справді небезпечну: «Найголовніше тепер Україна. Справи на Україні вкрай погані. Погано по партійній лінії. Кажуть, що у двох областях України (здається, у Київській і Дніпропетровській) біля 50-ти райкомів висловились проти плану хлібозаготівлі, визнали його нереальним. В інших райкомах справа є, як зазначають, не краща. Куди це годиться? Це не партія, а парламент, карикатура на парламент. Замість того, щоб керувати районами, Косіор весь час викручувався між директивами ЦК ВКП і вимогами райкомів і ось — довикручувався до ручки. Правильно казав Ленін, що людина, що не має мужності піти в потрібний момент проти течії, — не може бути справжнім більшовицьким керівником. Погано по лінії радянській. Чубар — не керівник». І робить висновок: «Якщо не візьмемося тепер же за виправлення становища на Україні, Україну можемо втратити».

Одномоментна заміна партійного та радянського керівництва УСРР у тогочасних умовах нічого дати не могла, тому в Кремлі вирішили використати саме цих діячів для повного опанування України, найжахливішим методом якого став Голодомор, організований в Україні під постійним тиском і прямими вказівками Сталіна та відряджуваних до України Молотова та Кагановича.

У січні 1933 року до України на постійну роботу було спрямовано Павла Постишева, призначеного членом політбюро ЦК КП(б)У, другим секретарем ЦК КП(б)У та головою Харківського (на той час столичного) обкому партії. Саме Постишев реально і став головним більшовиком в Україні в місяці найбільшої смертності від голоду. Одним з його завдань стала кадрова «зачистка» КП(б)У та радянських органів влади та боротьба з таким званим «націонал-ухильництвом» Миколи Скрипника. Саме під безпосереднім тиском Постишева почалося цькування Скрипника та була ініційована кардинальна зміна національної політики. У листопаді 1933 року пленум ЦК КП(б)У визнав головною небезпекою «в національному питанні» в Україні «ухил до українського націоналізму», тоді як в межах СРСР нею залишався «ухил до великодержавного шовінізму».

Після голодоморного 1933 року доля трьох розстріляних 26 лютого керівників радянської України склалася по різному. Найдовше залишився в Україні Станіслав Косіор, якого у січні 1938 року, тобто вже після репресування майже усієї владної верхівки УСРР, на посаді першого секретаря ЦК КП(б)У замінив Микита Хрущов. Косіора ж спочатку перевели на іншу роботу, а в травні він був заарештований.

Павла Постишева з України забрали на початку 1937 року, а одним із формальних мотивів його зняття були названі недоліки у національній політиці і, зокрема, недостатня увага до висунення українських кадрів. Навесні 1937 року Постишева було призначено головою Куйбишевського обкому РКП(б), а заарештовано було найпершим з цієї «трійці» — у лютому 1938 року.

Найдовше протримався на свободі Влас Чубар, який залишив Україну найпершим — його відкликали ще в 1934 році. Він встиг побувати заступником голови Раднаркому та наркомом фінансів СРСР, а з 1935 по 1938 рік навіть перебував у складі політбюро ЦК ВКП(б). Восени 1937 року, коли над Косіором та Постишевим хмари дедалі згущалися, Сталін у промові на урочистій вечері, що відбувалася на честь 20-річчя Жовтневої революції навіть назвав Чубара, разом із Молотовим, Климентом Ворошиловим, Михайлом Калініним, Кагановичем та Анастасом Мікояном, в числі тих, завдячуючи стійкості яких СРСР стрімко розвивається і виходить у лідери. Але у червні 1938 року Чубара було виведено зі складу політбюро ЦК ВКП(б), а згодом — заарештовано.

Розслідування справ цих трьох колишніх керівників радянської України проходило на спаді Великого терору, а вирок їм було винесено після зняття Єжова з посади очільника НКВС. Формальні звинувачення не співпадали. Чубара звинуватили в антирадянській і терористичній діяльності, у шкідництві та у тому, що був агентом німецької розвідки. Постишеву інкримінувалася участь в контрреволюційній організації та шпигунстві, зокрема його називали польським, німецьким та японським шпигуном. Найколоритніші звинувачення дісталися Косіору — організація шпигунсько-повстанської та диверсійно-шкідницької роботи на Україні, керівництво змовницьким центром та зв'язок з Польською організацією військовою.

Усі троє рішенням Військової Колегії Верховного Суду СРСР від 26 лютого 1939 року були визнані винними та отримали розстрільний вирок, який того ж дня було виконано. Усі троє поховані на Донському кладовищі Москви. Усі троє були реабілітовані після смерті Сталіна рішенням Військової Колегії Верховного Суду СРСР. Щодо Постишева таке рішення було ухвалене — 1 червня 1955 року, Чубаря — 24 серпня 1955 року, Косіора — 14 березня 1965 року.

У січні 2010 року апеляційний суд Києва завершив розгляд у кримінальної справи за фактом вчинення геноциду в Україні в 1932-1933 роках, у матеріалах якої фігурували і розстріляні 26 лютого 1939 року Павло Постишев, Станіслав Косіор та Влас Чубар. У постанові суду, зокрема, зазначалося: «Органом досудового слідства з усією повнотою та всебічністю встановлено спеціальний намір Сталіна (Джугашвілі) Й. В., Молотова (Скрябіна) В. М., Кагановича Л. М., Постишева П. П., Косіора С. В., Чубара В. Я. і Хатаєвича М. М. — знищення частини саме української (а не будь-якої іншої) національної групи і об'єктивно доведено, що цей намір стосувався саме української національної групи як такої». Суд закрив справу через смерть обвинувачених.

Друк 1
Геннадій Єфіменко спеціально для © «Цей день в історії», 26 лютого 2018. Текст статті поширюється за ліцензією «Creative Commons Із зазначенням авторства 4.0 Міжнародна (CC BY 4.0)» і з обов'язковим активним гіперпосиланням на дану вебсторінку.

Коментарі

Головні події 26 лютого

Відкриття Австралії

1606
#ЦейДень

Все про 26 лютого

Події, факти, персоналії

Анна Іванівна — російська імператриця

1730

Вацлав і Ольга Гавел

1993

Перше олімпійське золото незалежної України

1994