Через дві години після атаки 7 грудня 1941 року на американську базу Перл-Харбор на Гаваях Японія оголосила війну Сполученим Штатам і Великій Британії. Майже синхронно вона завдала авіаударів по Гонконгу і Сінгапуру, ще за кілька годин ропочала наземну операцію проти Таїланду і десантну морську — на Малаккському півострові і Філіппінах, перейшовши до реалізації операції «Південь». Мета — ліквідація американської і британської військової присутності у Східній Азії, що була на заваді захопленню Японською імперією багатої ресурсами голландської Ост-Індії.
Близько полудня наступного дня до перемир'я був примушений Таїланд, до світанку 10 грудня американці втратили острів Гуам у Тихому океані, 25 грудня «Чорне Різдво» настало для британського гарнізону Гонконга, 2 січня 1942 року впала філіппінська столиця Маніла, звідки відступили війська США, 11 січня — ост-індські острів Борнео і місто Мандао на острові Сулавесі, 23 січня — Рабаул на острові Нова Британія, столиця контрольованої Австралією території Нова Гвінея.
У цей час до успішного завершення наближалась операція Японії на півострові Малакка, де 25-а Імператорська армія дивізійного генерала Томоюкі Ямашити за півтора місяці з боями пройшла малайськими джунглями 700 кілометрів. Не маючи змоги втримати останні рубежі, 31 січня британські, індійські і австралійські підрозділи відійшли на Сінгапур, після чого сапери підірвали кілометрову дамбу, що через протоку Джохор пов'язувала острів з містом Бару у султанаті Джохор.
Попри величезні втрати — майже 6 тисяч убитими і померлими від ран, біля 50 тисяч полоненими, понад 10 тисяч пораненими, у головнокомандувача союзними силами у Малайзії генерал-лейтенанта Артура Персіваля ще залишалось зо 85 тисяч військових. Cеред них переважали підрозділи з числа новобранців без вишколу і відповідного досвіду й неукомплектовані батальйони, що відступили з континенту, та така кількість військ видавалась достатньою, щоб стримати мало не утричі менш чисельного супротивника. Але проведена ще у середині січня інспеційна перевірка виявила відсутність у британського командування планів військових дій на випадок атаки Сінгапура з півночі — «Східний Гібралтар», як пропаганда союзників пафосно називала цитадель на південному березі острова, призначався виключно для відбиття атак з моря.
«...Мало або майже нічого не зроблено для будівництва оборонних споруд на північній стороні острова з метою запобігання переходу противником Джохорської протоки» — доповів ще 16 січня прем'єр-міністру Вінстону Черчіллю генерал Арчибальд Вейвелл, щойно призначений командувачем ABDA, союзного командування американськими, британськими, голландськими і австралійськими збройними силами в Південно-Східній Азії. Єдине, що його втішало, це достатні запаси боєприпасів та продовольства, надійне водопостачання й регулярні конвої з Яви і Суматри, але втримати острів протягом тривалого часу Вейвеллу видавалось сумнівним. «Сінгапур повинен ... оборонятися до останньої краплі крові, ні про яку капітуляцію не може бути й мови» — телеграфував йому у відповідь Черчілль. Його, як виявилось згодом, дезінформував начальник Імперського генерального штабу генерал Алан Брук, стверджуючи, «що Персіваль має понад 100 000 чоловік» — більше, ніж у «японців на всьому Малайському півострові».
Вибір оборонних стратегій у Артура Персіваля був невеликий. Він відмовився від формування оперативного резерву і розмістив практично усі наявні у нього війська по периметру протоки, що розділяла Сінгапур і Малакку: дві бригади 8-ї дивізії австралійського Добровольчого корпусу генерал-майора Гордона Беннета зайняли позиції на північному заході, щоб прикривати авіабазу Тенга, III Індійський корпус генерал-лейтенанта Льюїса Хіта, підсилений новоприбулою британською 18-ю дивізією генерал-майора Мертона Беквіт-Сміта, — на півночі і сході, біля військово-морської бази в Сембавангу, де очікувався основний удар супротивника. У центрі позаду для прикриття північних околиць Сінгапуру розмістились найменш підготовлені Малайська, Індійська піхотні бригади та добровольча бригада місцевих поселенців під командою генерал-майора Френка Сіммонса.
На трьох аеродромах був готовий до бою 51 винищувач, ще 49 — на авіаносці «Індомітебл» Королівського військово-морського флоту Великої Британії. Разом з двома сотнями зенітних установок вони мали прикривати небо над островом, де у супротивника була тотальна перевага.
Артилерійську міць союзників — понад п'ять сотень одиниць — підсилили батареями великокаліберними гармат Сінгапурської цитаделі, більшість з яких розвернули на північ.
Підрив дамби через Джохорську протоку лише на кілька днів затримав наступ 25-ї Імператорської армії Японії. Уже 3 лютого вона почала спорадичний артобстріл острова, який увечері 8 лютого змінився надзвичайно потужною 15-годинною артпідготовкою. Під її прикриттям до ранку наступного дня баржами і невеликими човнами на північний захід Сінгапуру десантувалось перших п'ять штурмових батальйонів, сформованих з бійців 5-ї дивізії генерал-лейтенанта Такуро Мацуї і 18-ї дивізії генерал-лейтенанта Рені Мутагучі. Для союзників, які очікували удару зі сходу, це виявилось повною несподіванкою: три батальйони у складі 22-ї австралійської бригади бригадира Гарольда Тейлора втримати пляж Сарімбун не змогли.
9 лютого атакою з півночі японці створили в гирлі ріки Кранджі свій другий плацдарм, куди почали висаджувати бронетанкові підрозділи Імператорської гвардії під командуванням генерал-лейтенанта Такума Нішімура. Наступного дня вони прорвались аж до Джуронга, східного передмістя Сінгапуру. Через втрату аеродромів більшість літаків, що ці дні вели запеклі повітряні бої, довелось терміново перебазовувати в Індонезію — як і місяць тому в Малайзії, небо над Сінгапуром британцями було програне за лічені дні.
Дізнавшись про драматичний розвиток подій, Черчіль телеграфував Вейвелу: «Не повинно бути жодної думки про порятунок військ чи пощаду населення. Битва повинна вестись до кінця, яким би він не був, за будь-яку ціну... Командири та старші офіцери повинні загинути разом зі своїми військами. На кону честь Британської імперії та Британської армії».
Однак відчайдушна контратака 10 лютого успіху не принесла. Вичерпала свій потенціал 22-а бригада, яка не втримала район Букіт-Тіма, де розміщувались основні склади продовольства та палива союзників. Уникаючи оточення, відступила 11-а індійська дивізія. У підрозділах почалось масове дезертирство — позиції самовільно залишила мало не чверть військовослужбовців, здебільшого новобранців.
У ніч проти 13 лютого, коли інтенсивність боїв знизилась, союзні війська перегрупували сили для утримання північного периметру Сінгапура. Шансів було небагато, старші офіцери звернулись до генерала Персіваля з пропозицією здатись, щоб мінімізувати людські втрати. Однак той вважав, що сили японців на межі, і відмовився.
Протриматись вдалось до ночі.
Остаточно порушилось постачання, закінчувались пайки, бракувало води, бензину і боєприпасів для польової і зенітної артилерії.
О 9-30 14 лютого у форті Каннінг-гілл почалась рада старших командирів. Варіантів було два: негайний наступ у напрямку Букіт-Тіма, щоб відбити військові склади, або здатися. Після бурхливих суперечок і взаємних звинувачень усі присутні погодились, що для успішної контратаки бракує сил. Персіваль віддав наказ знищити все технічне обладнання, шифри, коди, секретні документи і важке озброєння й відправив до японців депутацію з трьох осіб — штабного офіцера, представника колоніальної адміністрації і перекладача, яка вирушила до лінії розмежування з британським і білим прапором.
Однак дивізійний генерал Томоюкі Ямашита повернув парламентарів назад з вимогою, щоб до нього прибув рівний йому по рангу. З генералом Артуром Персівалем він зустрівся наступного дня на автозаводі «Форд», де розміщувався військовий штаб 25-ї Імператорської армії. Його ультиматум складався з двох пунктів — негайне підняття японського прапора на найвищій будівлі Південно-Східної Азії 84-метровому хмарочосі Катей і безумовна капітуляція. О 17-15 15 лютого 1942 року Персіваль прийняв ультиматум — до 20-30 усі союзні війська мали припинити опір і почати роззброєння. Для запобігання мародерству і підтримки правопорядку їм було дозволено залишити тисячу чоловік зі стрілецькою зброєю доки японські підрозділи не візьмуть під контроль усю територію острова.
У битві за Сінгапур Японія втратила 1714 убитими і 3378 пораненими, союзники — біля 5 тисяч загиблими. Ще 80 тисяч автралійців, індійців і британців здалось в полон. Приголомшений поразкою, Вінстон Черчілль назвав падіння Сінгапуру «найстрашнішою катастрофою та найбільшою капітуляцією в історії Великобританії». Розгром мало не утричі переважаючого за чисельністю супротивника був настільки вражаючим, що, кажуть, Адольф Гітлер, пригнічений «поразкою білої раси», навіть заборонив Йоахіму Ріббентропу надсилати своєму союзнику вітальне комюніке з нагоди взяття ним «Східного Гібралтару».
Що було потім
Операція «Південь» просувалась швидше, ніж планувалося. 1 березня перемогою Японського імператорського флоту завершилась триденна битва у Зондській затоці, що вирішило долю Королівської голландської ост-індської армії, яка капітулювала після тижня боїв на Яві. Того ж 8 березня японські війська увійшли у бірманську столицю Рангун. До середини квітня британський Східний флот був витіснений з Бенгальської затоки, змушений перебазуватись з Цейлону спочатку на Мальдіви, а звідти — у Східну Африку. Це відкрило перспективи вторгнення Японії у Британську Індію, в якому брала участь створена у Сінгапурі з числа військовополонених 40-тисячна Індійська національна армія.
В акваторії Тихого океану японське просування флот США зупинив 8 травня. Невдача в Кораловому морі змусила Японію відмовитись від намірів захопити Порт-Морсбі в Новій Гвінеї, звідки вона могла б загрожувати Австралії. Напрямок удару було переорієнтовано на стратегічно важливий для американців атол Мідвей у північно-західній частині Гавайського архіпелагу, де 7 червня імператорський флот зазнав нищівної поразки.
Це стало переломним моментом у Тихоокеанській війні, та до намірів відвоювати Сінгапур британське командування змогло повернутись лише навесні 1945 року. Утім втілити заплановану на кінець року операцію «Приплив» так і не довелось — «Світло Півдня», як було перейменоване місто окупаційною владою, союзники зайняли 4 вересня, через два дні після капітуляції Японії, яку на борту лінкора «Міссурі» у гавані Токіо разом з генералом Дугласом Макартуром приймав і звільнений у серпні з полону радянськими військами генерал Артур Персіваль. За день перед цим на Філіппінах він прийняв капітуляцію генерала Томоюкі Ямашити, якому два з половиною роки перед тим здав Сінгапур.
Суд на Ямашитою був швидким і, за свідченням британської та американської преси, упередженим. Його визнали винним у «невиконанні обов'язків командира, що виявилося у відсутності контролю за діями своїх підлеглих і дозволило їм здійснювати військові злочини» в часи його командування обороною Філіппін, й 23 лютого 1946 року повісили в тюрмі міста Лос-Баньос.
Коментарі
Дивіться також
• Малайська операція Імператорської армії Японії, 1942
• Битва за атол Мідвей, 1942