Династія Багратіоні має вірменські коріння і бере свій початок у VI столітті, коли її представники спочатку утвердились в регіоні Картлі як князі, а згодом поширили свій вплив на сусідні вірменські та албанські землі. Після смерті у 1000 (чи у 1001) році наймогутнішого царя регіону бездітного Давида III Куропалата, його володіння в Іберії успадкував триюрідний племінник Баграт Багратіоні (був співправителем разом з батьком, Гургеном II), який по лінії матері з 978 року володів Абхазьким царством. По смерті батька у 1008 році Баграт успадкував царство Тао-Кларджеті (на території нинішнього турецько-грузинського покордоння) і після двох років війн приєднав до своїх володінь Кахетинське князівство.
Як перший цар об'єдної Грузії Баграт III вів успішну дипломатію з Вірменією, Візантією і мусульманським правителями держав на території сучасного Азербайджану, значно обмежив автономію своєї династичної рідні, що дозволило йому створити стабільну та централізовану монархію. Однак за правління його внука Георгія II Грузія не встояла під натиском турків-сельджуків — більшість її регіонів були розорені, а стародавня столиця Картлі Тбілісі стала столицею однойменного емірату. Змушений визнати себе васалом Сельджукської імперії, у 1089 році Георгій II в результаті двірцевих інтриг погодився формально самоусунутись від влади, віддавши престол своєму 16-річному сину Давиду.
Попри юний вік Давид IV зумів централізувати державну владу, реформувати армію, силами якої відновив порядок у розорених провінціях, а заселяючи безлюдні території, відродив занепалі міста. В кінці 1090-х років, скориставшись ослабленням сульджуків під час хрестових походів у Палестину, Давид припинив виплату їм данини, а в 1101 році захопив фортецю Зедазені, стратегічний форпост у боротьбі за Кахетію. Поступово витісняючи сельджуків з грузинських територій, Давид IV придушив сепаратизм у князівстві Клдекарі у Квемо-Картлі, а у 1103 році домігся відсторонення опозиційних єпископів, створивши повністю підпорядкований йому певний аналог цивільно-клерикального уряду.
Після приєднання у 1105 році Кахетії, Давид вчергове реорганізував армію, для чого переселив у південне прикордоння своїх володінь 14 тисяч кипчацьких сімей, які стали основою нового війська, з котрим 12 серпня 1121 року біля гори Дідгорі (за 40 км на захід від Тбілісі) він завдав нищівної поразки сельджуцькій армії. У 1122 році Давид тріумфально увійшов у Тбілісі, який зробив своєю новою столицею. Наступного року його армія захопила останню опору сельджуків на півдні Грузії місто Дманісі, після чого Давид підкорив Ширванське ханство, діставшись Каспійського моря, і вірменське місто Ані, розширивши грузинські володіння на півдні до ріки Аракс.
Помер Давид IV 24 січня 1125 року у віці 52-х років і був, як прийнято вважати, похований у заснованому ним Гелатському монастирі поблизу Кутаїсі. Він вважається найуспішнішим правителем Грузії, зачинателем Золотої доби її історії, коли вона протягом двох століть досягла зеніту своєї могутності та розвитку. Завдяки його внеску в розбудову держави з середини XV століття Давид IV став іменуватись Будівничим і під цим ім'ям увійшов у світову історію.
Cпадкоємцем Давида Будівничого на грузинському престолі став його старший син від вірменської принцеси Русудан Деметрій I. Хоча він і не був настільки успішним, як батько, проте залишив по собі Грузію з сильною владою і добре організованою військово-політичною системою та розвиненим культурно-економічним життям. Деметрій I також був похований у Гелаті і, як і Давид IV, вважається православним святим.