Восени 1941 року Німеччина зіткунулась із кризою кваліфікованих працівників, значна частина яких була мобілізована в армію. Щоб вирішити це питання, за ініціативою Германа Герінга була розроблена програма перевезення людей із захоплених Німеччиною територій Східної Європи для залучення на промисловому виробництві і в сільському господарстві. Першими такими працівниками стали військовополонені, а з січня 1942 року почався набір робітників-спеціалістів на добровільній основі через біржі праці — їм обіцяли гідну заробітну плату, гаряче харчування та догляд за рідними, на час перебування працівника в Німеччині.
Бажаючих поїхати на роботу в Німеччину виявилось настільки багато, що вдалося проводити відбір за професіями — перевага надавалася чоловікам робітничих спеціальністей будівельник, металург, гірник, токар і зварювальник. Перший поїзд з України до Німеччини відправився з Харкова 18 січня 1942 року — 1117 працівників поїхало до Кьольна, 21 січня — до Бранденбурга, а наступного дня до Франкфурта виїхало півтори тисячі бажаючих з Києва; перший поїзд зі Сталіно (нині — Донецьк) відправився 24 лютого.
Крім кваліфікованих робітників великим попитом користувались няні з числа дівчат і молодих жінок, які на думку Адольфа Гітлера, мали б допомогти підняти народжуваність, звільнивши німецьких жінок від домашньої роботи. Оскільки няні мали перебувати у контакті з німецькими дітьми, то вони повинні були бути придатними до потенціальної германізації — на думку фюрера проживання готів свого часу на півдні України заклало в українських жінках необхідні чесноти і якості.
Згідно із положенням про використання робочої сили з окуповних територій, підписаним Генріхом Гіммлером 20 лютого 1942 року, завезена з-за кордону робоча сила поділялась на декілька категорій за територіальним принципом, найнижчою з яких були "остарбайтери" — працівники зі сходу. Вони працювали 12 годин на добу 6 днів на тиждень, отримували близько 30% заробітної плати німецьких робітників, були змушені носити спеціальний нагрудний знак з надписом "OST", що ідентифікував їх як приїжджих зі сходу, і в ряді випадків жити у спеціальних таборах під охороною.
Попри активну агітаційну кампанію кілька сот тисяч робітників, що приїхали з України до квітня 1942 року, виявилось явно недостатньою кількістю для вирішення кадрового дифіциту, і з середини весни вивезення на роботу до Німеччини стало примусовим. Залучення поліції та солдатів вермахту для масових облав дало змогу до кінця року вивезти з окупованих східних територій понад 1 мільйон чоловік, більшість із яких (714 тисяч) були вихідцями з України. Загалом до 1944 року до Німеччини було вивезено від 3 до 5 мільйонів чоловік і три чверті з них складали українці (не рахуючи українців з Галичини, які належали до іншої категорії найманих працівників). Більшість із них працювала в сільському господарстві, гірничодобувній і металургійній промисловості та на воєнних заводах, які виробляли озброєння для армії.
По закінченні війни більшість остарбайтерів повернулася на батьківщину — всі, хто знаходився у радянській, британській чи французькій зоні окупації депортувалися до СРСР примусово. З жовтня 1945 року генерал Ейзенхауер заборонив в американській зоні застосування сили для репатріації, що спонукало багатьох остарбайтерів, які з тих чи інших причин не бажали повернення, тікати до американської частини окупованої Німеччини, звідки вони виїхали до США, Канади, Австралії чи Південної Америки і уникли переслідування в СРСР, де остарбайтери вважались соціально небезпечними і піддавались дискримінації чи остракізму — після перевірки у фронтових таборах або фільтраційних пунктах НКВС, тільки 59% з них повернулися у свої родини, 20% чоловіків були мобілізовані до Червоної армії, ще 14% – до так званих трудових батальйонів, а 7% було заарештовано.
Коментарі
Дивіться також
• Німецько-радянська війна, 1941
• Операція «Вісла», 1947