У кінці 1944 року Німеччина опинилась у критичній ситуації — було втрачено Нормандію, південну Францію, більшу частину Бельгії, Ельзасу та Лотарингії, з війни вийшла Румунія, в облозі був Будапешт, важкі бої йшли у Латвії і Литві.
Для німецького командування Західний фронт залишався пріорітетним, і в грудні Вермахт розпочав наступальну операцію в Арденнах — удар на стику британських і американських військ у напрямі Льєж-Антверпен і вихід до моря, де планувалось оточити і знищити приморську групу армій союзників, мав примусити західні держави до замирення, що вивільнило б додаткові військові і людські ресурси на Західному фронті. Попри початковий успіх, вже за десять днів наступ захлинувся. «Нового Дюнкерка» не сталось — німецькі війська були відкинуті на вихідні позиції, деякі частини в районі бельгійського міста Бастон — оточені.
Розпочатий Вермахтом 1 січня 1945 року наступ в районі Страсбурга мав відволікти сили союзників, однак стратегічна ініціатива була втрачена і бої у Бельгії набули позиційного характеру.
Утім, Адольф Гітлер, як головнокомандувач, надії не втрачав і далі тримав на Західному фронті 212 дивізій. Коли 8 січня до нього у ставку «Гніздо орла» під Франкфуртом прибув начальник Генерального штабу генерал-полковник Гайнц Гудеріан, який щойно завершив інспекційну поїздку Східним фронтом, і попросив «знайти все, що можна було знайти з резервів, щоб утримати росіян на кордонах Німеччини», де 75 німецьким дивізіям протистояло 180 радянських, чисельніших і краще озброєних, фюрер у донесення розвідки не повірив. Він назвав Йосифа Сталіна «найбільшим містифікатором з часів Чингізхана» і категорично відмовився обговорювати відведення підрозділів не лише із Західного фронту, Італії, Норвегії чи Балкан, а й з Курляндії, де трьом арміям групи «Північ» загрожувало оточення, погодившись перекинути із Західного фронту лише 6-у танкову армію, та й ту — до Угорщини з огляду на різке загострення ситуації довкола Будапешта.
Німецька розвідка дійсно помилилась: у Польщі радянські війська мали чисельну перевагу не втричі, а майже уп'ятеро більшу. Трьом арміям групи «А» генерал-полковника Йозеф Гарпе чисельністю 450 тисяч чоловік протистояло 20 армій (163 дивізії) у складі 1-го Білоруського фронту маршала Георгія Жукова і 1-го Українського маршала Івана Конєва загальною кількістю 2 203 000 осіб. Програш по техніці був ще більш вражаючим — усемеро по танках, удев'ятеро по артилерії, майже удвадцятеро по літаках.
За чотири місяці практичної бездіяльності (навіть у час жорстоко придушеного німцями Варшавського повстання) радянські війська надійно закріпились на трьох плацдармах: двох на схід від Вісли в районі Варшави, третьому — на кількасот кілометрів південніше польської столиці, біля Сандомира. Наступ планувався на 20 січня, але несприятливий метеорологічний прогноз змусив перенести початок операції на 12 січня 1945 року. Вона почалась о 04-35 ранку з потужного артобстрілу підрозділами 1-го Українського фронту позицій 4-ї танкової армії Вермахту в районі Баранува-Сандомирського. Через стратегічний прорахунок німецькі резерви були надто близько висунуті до лінії фронту і зазнали великих втрат — коли у наступ пішли радянські моторизовані частини і піхота, німцям виявилось нічим прикривати розриви у кількох лініях ешелонованої оборони.
Цього ж дня силами двох Українських фронтів почався наступ у Словаччині, наступного — силами двох Білоруських у Пруссії.
Ситуація у Польщі склалась для Вермахта настільки невдало, що вже 15 січня з Пруссії довелось перекидати танковий корпус «Велика Німеччина» генерала Дітріха фон Заукена, щоб стримати радянський прорив у напрямі Кельце, на 170 км південніше Варшави. З півночі Варшаву почала обходити 47-а амрія, що діяла на правому фланзі 1-го Білоруського фронту. 16 січня радянські війська увійшли в Ченстохову, 17-го — у польську столицю, звідки всупереч наказу Гітлера стояти на смерть були відведені війська, щоб уникнути оточення. Начальник оперативного відділення Генерального штабу полковник Богіслав фон Бонін, який дав право командуванню групи армій «А» на власний розсуд приймати рішення, фактично дозволивши залишити Варшаву без бою, через три дні був заарештований гестапо і невдовзі опинився в концтаборі Дахау, де пробув до кінця війни.
Усунутого від командування групою армія «А» Йозефа Гарпе замінив генерал-полковник Фердинанд Шернер, відомий умілим командуванням обороною Нікопольського плацдарму і жорстоким — масовою і демонстративною стратою дезертирів без огляду на заслуги і звання — приведенням до тями безладного відступу з правобережжя Дніпра групи армій «Південна Україна». Однак і йому переломити хід подій не вдалось, — німецькі позиції були прорвані практично на усій 500-кілометровій лінії зіткнення на глибину подекуди до 150 кілометрів. Не допомогло і запізніле перекидання двох танкових дивізій з тилу і танкової армії із Західного фронту: 19 січня довелось відступити з Кракова, 25 січня залишити в оточенні гарнізон у Познані.
Наступного дня підрозділи 1-го Українського фронту вийшли до Одера в районі Штайнау (нині Сцинава у Польщі) і Олау (нині Олава), 4-го Українського зайняли Північну Словаччину.
27 січня 322-та стрілецька дивізія генерал-майора Петра Зубова 60-ї армії 1-го Українського фронту звільнила 7600 в'язнів табору смерті Аушвіц-Біркенау.
Після кількаденних хуртовин, 29-30 січня війська 1-го Білоруського вийшли до ще замерзлого Одера з обох боків фортеці Кюстрін (нині Костшин-над-Одрон) і північніше Геншмара.
До 2 лютого, коли напередодні Ялтинської конференції Йосиф Сталін повідомив Вінстона Черчілля про завершення Вісло-Одерської операції, було повністю розгромлено 35 дивізій супротивника, ще понад два десятки втратили більше половини особового складу — загалом понад 300 тисяч убитими і пораненими та зо 150 тисяч полоненими. Радянські втрати склали до 50 тисяч загиблими і пропалими без вісті.
Що було потім
Лише тепер, коли було втрачено Польщу і Словаччину, 26 німецьких німецьких дивізій виявились відрізананими від основних сил у Східній Пруссії, а 17 — в Курляндії, Гітлер звернув належну увагу на Східний фронт, куди почалось інтенсивне перекидання підрозділів із Західного фронту і пріорітетне постачання озброєння. Захист німецької столиці, до якої Червоній армії залишалось зо 70-100 кілометрів, було покладено на новостворену групу «Вісла», у складі чотирьох армій, на чолі з рейхсфюрером СС Генріхом Гіммлером.
Тим часом радянське командування почало формувати плацдарм біля Бреслау (нині Вроцлав), Оппельна (нині Ополе) і Кеніца (Лечина). Після взяття 13 лютого Будапешта планувалось з ходу продовжити наступ на погано захищений Берлін, однак потужний німецький контрнаступ 15 лютого з-під Штаргарда, загальна невдача 1-го Білоруського фронту у Померанії і відсутність налагодженого постачання через Польщу, де познанський укріпрайон протримався аж до 23 лютого, змусила відкласти ці наміри спочатку до березня, а потім на квітень 1945 року.
Коментарі
Дивіться також
• Звільнення табору смерті Аушвіц-Біркенау, 1945
• Бомбардування Дрездена, 1945
• Битва за Берлін, 1945
• Капітуляція Німеччини в Реймсі, 1945