Після падіння Західної Римської імперії острів Сардинія пережив завоювання вандалами та готами і в кінці VI століття став частиною Африканського екзархату Візантійської імперії. Його територія була поділена на юдикати, адміністративні одиниці під управлінням вибірних суддів (юдексів), котрі з ослабленням візантійського впливу в результаті арабського завоювання Північної Африки та Сицилії до IX століття перетворились на практично самостійні спадкові феодальні володіння. Вони були достатньо потужні військово, щоб відбити кілька спроб завоювання сарацинами, однак у подальшому не змогли протистояти експансії з континентальної Європи — у 1288 році єдиним юдикатом, що зберіг автохтонне правління, була Арборея, якою володіла родина суддів Лакон, шлюбом пов'язана з каталонським віконтським домом Безалу (або Бас), а решта три належали заможним родинам з Пізи (юдикати Галлура і Кальярі) та Генуї (Логудоро).
В роки протистояння між гвельфами і гіббелінами (пропапською і проімперською партіями в італійських державах, відповідно) сардинські юдекси домагались отримання статусу королів, однак не знаходили належної підтримки ні Папської держави, ні Священної Римської імперії. Лише в кінці XIII століття, коли у війну за престол Сицилії і Неаполя втрутився давній ворог папства король Арагону Педро III і здолав Карла I Анжуйського, Карла Валуа та короля Франції Філіппа III Сміливого, Святий Престол погодився визнати суверенітет над Сардинією королів Арагону як графів Барселони, спадкоємців занепалої династії Безалу. У розрахунку на їх підтримку у війні проти Пізанської республіки
Однак завоювання «подарованих островів» Хайме II розпочав лише через чверть століття. Після визнання 11 квітня 1323 року юдексом Арбореї Угоне II себе васалом Арагону, до Сардинії були направлені три галери з 200 лицарями та 2 000 піхотинцями, які висадились на півдні острова, а у травні — флот з 300 кораблів на чолі з інфантом Альфонсо IV, котрий 28 червня разом з армією Угоне II розпочав облогу порту Вілла-ді-Кьєза (нині — Іглезіас). Так і не отримавши допомогу з Пізи, місто, охоплене голодом і малярією, здалось через вісім місяців, що відкрило арагонській армії шлях до Кастель-ді-Кастро (нині — Кальярі). Спроба пізанців дати бій біля Люкоцистерна (нині — Елмас) зазнала невдачі — 29 лютого 1324 року переважаюча армія арагонців ціною великих втрат отримала перемогу, після чого цього ж дня пізанський флот був розбитий в затоці Кальярі.
У 1347 році Арагон захопив юдикат Логудоро, що належав генуезьким родинам Доріа і Маласпіна, після чого підкорив регіон Галлура та місто-державу Сассарі. Разом із Арбореєю вони стали ядром Сардинського королівства, котре зберігало свій автономний статус і правову систему в межах Королівства Арагон. У 1368 році юдекс Маріанус IV, розпочавши завоювання решти Сардинії, домігся вигнання арагонців практично з усього острова за виключенням міст Кальярі та Альгеро, однак його син Угоне III не зміг утримати успіх і в 1382 році був змушений визнати сюзеренітет Арагону. У 1420 році король Альфонсо V Великодушний за 100 тисяч золотих флоринів викупив Арборею, яка на той час контролювала практично весь острів, у її останнього суверенного юдекса Гільома II Нарбоннського, а в
Так ніколи і не завойована Корсика з часом була виключена з титулатури правителів Арагону, а Сардинія разом з короною Арагону згодом увійшла до складу Іспанії. По завершенні у 1720 році Війни за іспанську спадщину між Габсбургами і Бурбонами Королівство Сардинія було приєднано до герцогства Савойя як частина нової держави Королівство Сардинії, Кіпру та Єрусалиму зі столицею у Турині. У середині XIX століття воно стало рушієм італійського об'єднання, що завершилось проголошенням у 1861 році Італійського королівства на чолі з королем Сардинії Віктором Емануїлом II.
Коментарі
Дивіться також
• Папська держава, 754
• Ясновельможна Республіка Генуя, 1005
• Флорентійська республіка, 1115
• Захоплення замку Монако, 1297
• Австро-савойський обмін Сицилії і Сардинії, 1720