З перших днів захоплення влади наведенням «революційного порядку» і боротьбою з саботажем держслужбовців займався створений ЦК РСДРП(б) 7 листопада 1917 року штаб збройного повстання — Військово-революційний комітет (ВРК) Петроградської ради. Однак, невдовзі теоретичні уявлення більшовиків про сутність держави почали руйнуватися під дією неспростовної оточуючої реальності — треба було налагоджувати постачання голодуючої столиці пролетарської революції, організовувати комунальний простір, утихомирювати маргінальні верстви, що поринули у шал вседозволеності з щоденними жорстокими погромами, грабунками.
Нівелювання авторитету державних інститутів більшовики сприйняли як критичне загострення спротиву своїй владі, що спонукало Петроградський ВРК за пропозицією члена ЦК РСДРП(б) Фелікса Дзержинського 4 грудня 1917 року створити комісію по боротьбі з контрреволюцією, до якої увійшли Микола Скрипник, Георгій Благонравов, Іван Флеровський, Олександр Галкін та Валентин Трифонов. Подібною за напрямами діяльністю займалася так звана «75 кімната» Смольного (Комітет по боротьбі з погромами та контрреволюцією), очолювана керуючим справами Раднаркому Володимиром Бонч-Бруєвичем, та міська комісія боротьби з контрреволюцією та підтриманням правопорядку, на чолі з Климентом Ворошиловим.
Втім, застосування щоденного терору до реальних і потенційних осередків опору більшовицькій владі жодним чином не впливало на розбалансований державний та управлінський апарат, що перебував у стані колапсу, і був нездатний забезпечити повсякденне життя сотень тисяч мешканців Москви та Петрограда.
20 грудня 1917 року голова Ради народних комісарів Володимир Ленін запропонував взяти на облік усіх представників заможних верств населення як саботажників і контрреволюціонерів, роботу з якими за пропозицією Фелікса Дзержинського мала вести підпорядкована уряду радянської Росії постійно діюча комісія по боротьбі з контрреволюцією і саботажем.
Укомплектована на початках з кількох більшовиків, фанатично відданих «справі революції», Всеросійська надзвичайна комісія (російською ВЧК від "Всероссийская чрезвычайная комиссия"), канцелярія котрої вміщувалася в портфелі Дзержинського, а каса (спочатку тисяча, згодом — 10 тисяч рублів) — в ящику стола «скарбника» Якова Петерса, до кінця грудня вже мала центральний апарат з близько 40 осіб, а на час переїзду більшовицького уряду до Москви у березні 1918 року — зі 120 співробітників.
Отримавши з 1 січня 1918 року права наркомату (міністерства), ВЧК перетворилася на постійно діючий каральний орган з практично необмеженими повноваженнями і на середину року діяла через 40 губернських та 365 повітових відділень. Після усунення в липні від влади лівих есерів «караючий меч революції» перетворився на «караючий меч РКП(б)», в розпорядженні якого був широкий терористичний інструментарій: практика взяття заручників і призначення відповідальників, право розстрілу на місці, позасудові надзвичайні «трійки» з правами трибуналів, система концтаборів і в'язниць.
Аналогічні російським органи створювалися під час регіональних більшовицьких переворотів і на теренах України. З грудня 1917 року в Харкові діяв так званий штаб Сергія Петриківського, в Одесі — Вища автономна комісія по боротьбі з румунською та українською націоналістичною контрреволюцією, очолювана Християном Раковським, у Києві — Воєнно-революційний комітет на чолі з Андрієм Івановим. Загальноукраїнський статус мала Надзвичайна комісія Народного секретаріату для захисту країни й революції під керівництвом Юрія Коцюбинського.
5 вересня 1918 року Червоний терор проти «класових ворогів» був узаконений як метод державного управління і став органічною складовою комуністичного будівництва.
15 листопада 1918 року Дзержинський підписав наказ про створення ВЧК на територіях, які вийшли з-під контролю більшовицького уряду. Там, де не було такої можливості, створювалиси нелегальні надзвичайні комісії, які діяли за принципом закордонної розвідки, і у країнах Балтики, Білорусії та Україні мали готувати нові спроби більшовицьких переворотів. 3 грудня 1918 року побачив світ декрет Тимчасового робітничо-селянського уряду України про створення Всеукраїнської надзвичайної комісії, яку очолив виходець з Миколаєва член РСДРП(б) з 1899 року Ісаак Шварц. На транспорті та в Червоній армії до січня 1919 року діяли власні підрозділи ЧК.
6 лютого 1922 року наступником ВЧК стало Державне політичне управління (ДПУ) при НКВС РСФРР, а згодом — створене відповідно рішення Президії ЦВК СРСР від 2 листопада 1923 року Об'єднане політичне управління (ОДПУ) при РНК СРСР. Впродовж міжвоєнного періоду ВЧК-ОДПУ-НКВС перетворилося на третю (паралельно з партійною та радянською) вертикаль влади, ставши могутньою структурою, що наводила жах не лише на обивателів, а й на партійно-радянських функціонерів. До його складу входив ГУЛАГ з 53 табірнимими управліннями, 425 колоній, понад 2 тисяч спецкомендатур, загалом понад 30 тисяч місць позбавлення волі, в яких впродовж 1930-56 років щорічно утримувалось від півмільйона до 2,5 млн осіб.
Коментарі
Дивіться також
• Узаконення Червоного терору, 1918
• Початок роботи Соловецького концтабору, 1923
• Закон «про п'ять колосків», 1932
• «Велика чистка», 1934
• Початок «Великого терору», 1937