По смерті свого батька в 768-у і брата в 771-у році 27-річний Карл з династії Піпінідів став одноосібним правителем держави франків, германського союзу племен, що населяли правобережжя Середнього і Нижнього Рейну, зі столицею у місті Аахен. Від природи войовничий і амбіційний, Карл більшу частину життя присвятив війнам з метою підкорити сусідні землі і ще за життя був названий Великим — із 46 років свого правління 44-и він провів у військових походах, особисто очолюючи 27 із 53 з них. Карл підкорив Фрізію, Тюрінгію, Лангобардію, Саксонію, північні Піренеї, Баварію, Карінтію, до свого титулу Короля франків додав ще й титули герцога Баварії та Короля лангобардів і створив в межах своїх володінь автономні Королівство Аквітанія та Іспанську марку.
Як і його батько, який свого часу заручився підтримкою папи Захарія, узурпуючи владу Меровінгів, за що допоміг йому стати правителем Папської держави в серединній Італії, Карл надавав великого значення добрим стосункам з Святим престолом. У 774 році папа Адріан I на знак подяки за повалення короля лангобардів Дезидерія, який загрожував Риму, проголосив Карла римським патрицієм, а в 781-у — коронував трирічного Людовика, сина Карла, на престол Аквітанії, а чотирирічного Карломана — на новостворене Італійське королівство, за що Карл підтвердив права папи на подаровані Піпіном Коротким землі.
Спадкоємець Адріана, обраний 26 грудня 795 року папою Лев III, з перших же днів свого понтифікату висловив підтримку Карлу й до листа з повідомленням про обрання на папський престол додав ключі від сповідальні Святого Петра і штандарт Риму. У відповідь папа отримав щедрі подарунки зі скарбів, які Карл захопив у аварів.
У 799 році знатні римляни влаштували проти Лева III змову, 25 квітня схопили його під час урочистої процесії і, погрожуючи осліпленням, зажадали від нього зречення понтифікату. Від тортур і смерті папу врятувало втручання Вінігіза, франкського герцога Сполето. З його допомогою вибравшись з Риму, Лев III подався у Падерборн в Саксонії, де був з великою пошаною прийнятий Карлом, вислуханий і під охороною доправлений назад у Вічне Місто. У листопаді 800 року Карл особисто прибув до Риму, щоб провести розслідування висунутих проти папи звинувачень у перелюбстві і клятвопорушенні. Були заслухані обидві сторони, після чого 23 грудня Лев ІІІ публічно присягнув на Євангелії у чистоті своїх помислів. Цього виявилось достатньо, щоб з папи були повністю зняті всі підозри.
Через два дні, 25 грудня 800 року, Карл і Лев III разом прийшли на Різдвяне богослужіння у базиліку Святого Петра. Як стверджує літописець короля франків Ейнгард, коли Карл стояв на колінах, молячись біля вівтаря, несподівано для всіх папа увінчав його імператорською короною, після чого під оплески присутніх у храмі і вигуки «Хай живе і перемагає Карл Август» здійснив ритуал обмивання ніг імператору римлян.
За задумом, очевидно обопільним, імператорський титул Карла мав символізувати неперервність лінії імператорів від римського Октавіана Августа до константинопольського Костянтина VI Сліпого, поваленого в 797 році, і ставив під сумнів легітимність правління його матері-узурпаторки Ірини Афінської, яка прийняла титул «базилевс базилеон» («цар царів»), але як жінка, не могла командувати армією і, відповідно, не могла бути імператрицею. Для Святого Престолу імператорська гідність Карла теж була вигідна — папа римський мав значно менший авторитет, ніж підтримуваний багатою і могутньою державою Константинопольський патріарх, і захист, наданий Леву ІІІ Державою франків, й підвищення її статусу був сприятливим для папства.
Коронація Карла образила Константинополь, який все ще бачив себе законним захисником Риму, і для залагодження конфлікту певний час велись переговори про одруження Карла та Ірини, які перервались у 802 році після усунення Ірини від влади.
Наступник Ірини імператор Никифор I Геник визнавати імператорську гідність Карла відмовився, у 803 і 810 роках вів з ним дві війни, у яких втратив Венецію і Далмацію. Титул Карла Великого у формі «базилевс» (але не «базилевс римлян», яким візантійські правителі величали себе) був визнаний лише у 812 році Михайлом I Рангабе, який зробив це у сподіванні на підтримку Держави франків у війні проти Болгарії хана Крума, проте домігся лише повернення захоплених франками територій.
Карл Великий пережив трьох своїх законних синів і залишив трон Людовику Благочестивому (котрого навесні 813 року в Аахені наділив імператорським титулом і оголосив своїм співправителем без схвалення Риму). У 843 році його діти (внуки Карла Великого) розділили Імперію франків на три частини, що стали праобразами майбутніх Франції, Італії та Німеччини.
Три покоління Каролінгів як королі Італії успадковували імператорський титул Карла Великого, фактично нехтуючи тим, що вони мали наділятись ним з волі Святого Престолу. З ослаблення їх влади і смертю в 924 році Беренгара I Фріульського, який не лишив спадкоємця, на майже сорок років титул імператора римлян залишався вакантним. Лише в 962 році, коли Папська держава знайшли нового захисника від зазіхань місцевих правителів в особі німецького короля Оттона I, папа Іван XII скористався своїм правом і наділив нащадка саксонських Людольфінгів імператорською гідністю, давши початок Священній Римській імперії німецької нації.
ВЕЛИКЕ РОЗСЕЛЕННЯ СЛОВ'ЯН
Коментарі
Дивіться також
• Карл Каролінг — король франків, 771
• Ірина Афінська — імператриця Візантії, 797
• Помер Карл Великий, 814
• Оттон Великий — імператор Заходу, 962
• Наполеон Бонапарт — імператор Франції, 1804