На оголошену Наполеоном Бонапартом 21 листопада 1806 року континентальну блокаду Великобританія відповіла дзеркально, двома законами 1807 року заборонвши будь-яку торгівлю з Францією та її союзниками й надавши Королівському флоту право блокувати їх порти і затримувати судна третіх країн, що до них прямують. Завдяки перевазі британського флоту її дії виявились значно ефективнішими за французькі, але прзивели до збройних конфліктів, як, приміром, з Данією у 1807 році, чи політичної напруженості зі Сполученими Штатами, судна яких часто зупинялися для огляду британськими (і французькими) військовими кораблями, а часом і захоплювалися.
Невдоволена діями Британії адміністрація президента Томаса Джефферсона, зберігаючи нейтралітет щодо збройного конфлікту у Європі, ввела ембарго на торгівлю як з Францією, так і Великобританією. Прийняті відповідні закони виявились недієвими, завдали великих збитків й з приходом у 1809 році до влади Джеймса Медісона були відмінені. Цим негайно скористалась Франція, яка зняла будь-які обмеження на американський імпорт, що змусило посилити британські заходи контролю за торговими суднами в Атлантиці.
Англо-американський конфлікт поглибився, коли Британія звинуватила США у незаконній натуралізації її громадян й стала затримувати американські кораблі ще й у пошуках «дезертирів». Це викликало велике обурення громадськості США і в Сенаті все частіше почали лунати вимоги оголосити Британії війну, щоб захистити гідність країни. До них долучились і т. зв. сенатори-«яструби», які в можливій англо-американській війні бачили шлях для територіальної експансії, щоб, як казав конгресмен Джон Харпер, «досягнути визначених нам Творцем меж на півдні на узбережжі Мексиканської затоки і на півночі в районах вічного холоду».
1 червня 1812 року Джеймс Медісон надіслав до Конгресу звіт з переліком американських скарг на дії Британії. Незважаючи на те, що президент до війни не закликав, через чотири дні Палата представників невеликою більшістю голосів (61%) висловилась за її оголошення. Зі ще меншою переконливістю (59%) війну підтримав і Сенат, й 18 червня Медісон був змушений підписати відповідний закон. Це був перший випадок, коли Сполучені Штати оголосили війну іншій країні.
Хоча війні передували роки жорстких дипломатичних суперечок, жодна з країн не виявилась до неї готовою. Розрахунок на те, що шеститисячне британське військо, розміщене в Канаді, швидко програє удвічі більшій американській армії, підсиленій міліцією, виявився марним — бракувало досвідчених офіцерів, служба в армії погано оплачувалась і була непопулярною, особливо у штатах канадського покордоння, а недисципліновані добровольці вкрай неохоче брали участь в бойових діях за межами країни. Серйозним ударом для США виявилось небажання банків давати уряду позику на війну, активний спротив населення Нової Англії, яка мала з Британією і Канадою добре налагоджені торговельні зв'язки, і специфічний устрій федерального уряду, неспроможного належним чином координувати дії між штатами в умовах війни.
Великобританії бракувало достатньої кількості військовослужбовців й на заваді стала віддаленість театру основних дій від метрополії. Проте завдяки переважаючому військовому досвіду і підтримці індіанських племен, що проживали в околицях Велих Озер, вона зуміла відбити три американські атаки у Верхній Канаді й вже у середині серпня захопити Детройт. Лише збільшивши армію до 40 тисяч чоловік, американцям вдалось переламати хід війни, у січні 1813 року захопити Йорк (нині — Торонто) й розпочати підготовку до походу на Монреаль. Але досить швидко британці за підтримки канадської міліції і союзних індіанських племен ситуацію взяли під контроль, зупинилии просування супротивника углиб Верхньої Канади й поступово витіснили його на власну територію. Захоплення 24 грудня 1813 року форту Ніагара відкрило їм шлях углиб США.
До початку 1814 року британці зуміли налагодитии блокаду усього атлантичного узбережжя США і, коли крах імперії Наполеона став неминучим, перекинути з Європи значні збройні сили, достатні, щоб у серпні захопили столицю США місто Вашингтон, де в якості помсти за сплюндрований Йорк було спалено Білий дім і Капітолій. Однак біля Балтимора просування англійців було зупинене і після ряду невдач у вересні британська армія під керівництвом сера Джорджа Превоста була змушена відступити на північ, щоб стримати можливу інтервенцію американців у Канаду після їх перемоги в битві на озері Шамплейн.
Десь з цього періоду у місті Гент (нині — Бельгія), що в Суверенному князівстві Об'єднаних Нідерландів, почались американо-британські мирні переговори — зі зреченням Наполеона основна причина війни, торгівельна блокада, втратила свою актуальність, й обидві країни прагнули поновити взаємовигідну торгівлю. Відновлення довоєнного статус-кво було покладено в основу підписаного 24 грудня 1814 року договору, яким передбачався обмін усіма полоненими (до яких зарахували і звільнених британцями американських чорних рабів, котрих, зрештою, не повернули, але виплатили за них грошову компенсацію), повернення захоплених кораблів, виведення військ із захоплених територій супротивника. Британія також відмовилась від намірів створити буферну індіанську державу на американо-канадському кордоні, демаркацію якого було доручено здійснити спеціальній комісії.
Інформація про Гентський мирний договір два місяці пертинала Атлантику, і 8 січня 1815 року 8-тисячний британський загін, керівництво якого не знало про завершення війни, атакував Новий Орлеан, але був розбитий удвічі меншим військом, очолюваним американським генералом Ендрю Джексоном (майбутнім президентом США) і французьким піратом Жаном Лафітом. Це був останній бій Другої англо-америнської війни і найбільша в ній поразка британців.
Сенат одноголосно схвалив Гентський договір 16 лютого 1815 року, й через два дні у Вашингтоні відбувся обмін ратифікаційними грамотами.
Невдача у війні посилила у США ізоляціоністські настрої. Навіть свого часу войовничо налаштований колишній президент Томас Джефферсон по її закінченні зауважив: «Нам слід якомога більше відгородитися від європейської системи, яка по суті є системою війни». Джеймс Медісон мав на цей рахунок схожі переконання: «Чим менше ми будемо мати справ з Європою, тим краще». Це стало підгрунтям для формування нової зовнішньополітичної доктрини США, виголошеної 2 грудня 1823 року Джеймсом Монро, що декларувала континентальну солідарність і невтручання у європейські справи.
Коментарі
Дивіться також
• Декларація незалежності США, 1776
• Війна за незалежність США, 1781
• Остання битва Англо-американської війни, 1815
• Громадянська війна в США, 1861