Київ першої половини XIII століття — все ще сакральний, але вже не політичний, центр Русі, в якій на заході і північному сході сформувалось два центра впливу. Сидіння в ньому ще з часів Андрія Боголюбського вже не було обов'язковим для старшинства серед Рюриковичів, тож коли 4 березня 1238 року у битві з туменом монгольського темника Бурундая на ріці Сіть загинув Юрій Всеволодович, його брат Ярослав, що княжив неповних два роки, залишив Київ і зайняв стіл у Володимирі-Заліському.
У Києві сів Михайло Всеволодович. Але теж ненадовго: щойно після падіння у жовтні наступного року Чернігова до нього прибули посли від Бату-хана, «бажаючи обдурити», він вирішив за краще разом з сином перебратись до Угорщини. Туди ж, попередньо вигнавши з Києва нерозважливого Ростислава Мстиславича смоленського, у вересні 1240 року сватати за свого сина Лева доньку Бели IV відправився і Данило Романович, князь галицький, залишивши 40-50-тисячне місто під опікою звичайного посадника боярина Дмитра, який з ополченням у кілька тисяч городян, озброєних здебільшого сокирами і кіллям, і, можливо, сотнею-другою, дружинників мав «удержати [Київ] проти іноплемінних народів, безбожних татар», що 5 вересня підійшли з півдня.
Тогочасний Київ складався з практично незахищеного Подолу і Верхнього міста на крутих схилах, оперезаного валом висотою до 12 метрів і товщиною до 30 метрів, протяжністю зо 4 кілометри, й оточеного глибоким і широким ровом по більшій частині периметру. Гребінь валу укріплював дубовий чотириметровий частокіл з критими помостами і амбразурами для стрільців.
Фортифікації вражаючі, але застарілі — збудовані ще в часи Ярослава Мудрого, частково зруйновані і не придатні витримати активну облогу із застосуванням каменеметальних машин — пороків (чи требюше, як називали їх у Європі), яких на озброєнні монголів було доволі багато — зо тридцять.
Тим не менш, Київ протримався до 19 листопада чи до 6 грудня 1240 року, коли по замерзлому болоту, де нині майдан Незалежності, у пролом біля Лядських воріт кинулось військо Бату-хана: «І [коли] піднялись городяни на розбиті стіни, могли побачити, як ламалися списи і розколювалися щити, [а] стріли затьмарили світло переможеним».
Витіснивши з валу захисників міста, «зійшли татари на стіни і сиділи там в той день і ніч». Тим часом ополчення і дружина під командою пораненого тисяцького Дмитра відступила у дитинець, т. зв. Володимирове місто, від фортифікацій якого за чверть тисячоліття залишився лише не докінця засипаний рів обабіч Софійських воріт.
Наступного дня «прийшли на них [татари], і була битва між ними велика. Люди тим часом вибігли на [Десятинну] церкву, і на склепіння церковні з пожитками своїми, і від тяжкості повалилися з ними стіни церковні, і так було взяте місто [татарськими] воїнами» — свідчить Іпатіївський літопис.
Про кількість загиблих і руйнування літописи не повідомляють, але про них розповідає папський легат Джованні да Плано Карпіні, який, вертаючись зі ставки великого хана Гуюка в Каракорумі, 10 червня 1247 року бачив наслідки розорення міста на власні очі: «[татари] обложили Київ, що був столицею Русі, і після тривалої облоги вони взяли його і вбили жителів міста; коли ми звідси їхали через їх землю, ми знаходили незліченні голови і кістки мертвих людей, що лежали в полі, бо це місто було досить великим і дуже багатолюдним, а тепер воно перетворилось у майже ніщо: там заледве існує двісті домів, а людей тих тримають у найважчому рабстві».
Київ був настільки спустошений в часи його відвідин папським легатом (через сім років після падіння), що Олександр Ярославович Невський, який сидів у Володимирі-Заліському і мав від Батия ярлик на княжіння у Києві, не лише його сам не відвідав, а й на відміну від кількох поколінь своїх попередників навіть не призначив до нього котрогось із залежних князів. Так і не відновившись за майже чверть століття хоча б у якомусь сенсі — торговому чи військовому, не кажучи вже про політичний, по смерті Невського у 1263 році Київ втратив навіть формальний княжий статус .
Через століття, після перемоги у битві на Синіх Водах, Середнє Подніпров'я до своїх володінь приєднав великий князь литовський Ольгерд. Однак пройшло ще понад століття, доки Київ, у якому на той час проживало не більше 4-5 тисяч чоловік, набув адміністративного значення і став центром воєводства. А до рівня часів монгольської навали чисельність населення Києва повернулась лише у 1840 році.
ВЕЛИКЕ РОЗСЕЛЕННЯ СЛОВ'ЯН
Коментарі
Дивіться також
• Битва на Калці, 1223
• Золота Орда, 1224
• Смерть Чингізхана, 1227
• Завоювання поляками Львова, 1349
• Битва на Синіх Водах, 1362