В ході Другої Світової війни починаючи з 1942 року Японія втратила майже всі свої острівні бази на півдні і в центрі Тихого океану — в першу чергу на Соломонових і Маршалових островах, архіпелазі Бісмарка, островах Адміралтейства, у Новій Гвінеї і острові Вейк. В червні 1944 року американський морський десант за підтримки П'ятого флоту захопив більшу частину Маріанських островів, що давало можливість здійснювати бомбардування самої Японії.
Щоб запобігти втраті свого останнього стратегічно важливого форпосту на Філіппінах, завдяки якому здійснювався контроль над усією Південно-Східною Азією, Японія направила з Сінгапуру, Тайваню і Хіросіми три флоти, але, діючи на випередження, 17 жовтня 1944 року війська США та Австралії висадились на острові Сулуан. Протягом наступних двох днів японці силами авіації і підводних човнів здійснили невдалу контратаку біля Філіппінських островів, де втратили три крейсери і більше 700 чоловік загиблими.
Після десантування 20 жовтня американців на острів Лейте командуючий 1-м повітряним флотом Японії віце-адмірал Такідзіро Онісі дійшов висновку, що не має можливості забезпечити кораблям належну авіапідтримку і наказав полковнику Асайши Тамаї сформувати спеціальну групу пілотів-смертників, що мали таранити кораблі супротивника літаками з повною бомбовою загрузкою.
Першу таку групу з 24-х добровольців 201-ї групи морської авіації, що базувались у Манілі, очолив 23-річний лейтенат Юкіо Секі.
21 жовтня 1944 року пілот штурмовика «Mitsubishi Ki-51» направив свій літак на важкий крейсер «Австралія», що привело до загибелі 30 моряків. Австралійці стверджують, що це була перша атака камікадзе («божественного вітру»), хоча американці вважають, що то був а акт відчаю японського пілота, а не спланована дія.
Успіх нової тактики японців сприяв створенню численних підрозділів пілотів-камікадзе, які до кінця 1944 року здійснили більше 2000 атак. Лише на початку наступного року американці знайшли ефективний захист від них — за пропозицією пілота-інструктора Джона Тача була розроблена тактика, відома як «Велика синя ковдра», що передбачала постійний круглодобовий суповід кораблів на відстані до 50 миль навколо них бойовими повітряними патрулями. Це дало змогу запобігти більше трьохстам атакам пілотів-самовбивць, особливо в червні 1945 року в період боїв за Окінаву.
Коментарі
Дивіться також
• Полонений Кадзуо Сакамакі, 1947 (фото)
• Вступ США у Світову війну, 1941
• Битва за Іводзіму, 1945
• Битва в затоці Лейте, 1944