Ще дитиною років 5-6-ти Іньїго Лопес, наймолодший син овдовілого дворянина з шанованого наварського роду Бальда, став до служби в домі головного скарбника Кастилії Хуана Веласкеса де Куельяра. Систематичної освіти він не отримав, але навчився читати і писати, володіти зброєю і, як він згадував пізніше, усім «тим, що повинен знати й уміти джентльмен», який бажає слави. Коли де Куельяр помер, 26-літнього Іньїго відіслали до Антоніо Манріке де Лара, віце-короля Наварри, при дворі якого він заслужив репутацію бабія, хорошого танцюриста, дуелянта і надійного виконавця делікатних доручень.
20 травня 1521 року під час франко-кастильської битви за Памплону гарматне ядро роздробило Іньїго ногу, і його відіслали на лікування до батьківського замку. У часи, коли анестетики були невідомі, він переніс кілька оперативних втручань, включно з переламуванням неправильно зрослих кісток, але так і залишився кульгавим на праву ногу.
З військовою кар'єрою було покінчено.
Відновлюючись після лікування, Іньїго закинув улюблені лицарські романи і посилено молився, відганяючи думки про самогубство. Бестселер тих часів «Життя Христа» Людольфа Саксонського спонукав його зайнятись медитацією і наслідувати приклад знаменитого ченця Франциска Ассізького. У березні 1522 року, ледь ставши на ноги, він дістався бенедиктинського монастиря Санта-Марія-де-Монсеррат, де після трьох днів молитв додому вирішив не повертатись. Висповідавшись, Іньїго повісив кинжал і меч на цвях вівтаря, роздав бідним усе, що мав, і у рубищі рушив до сусідньої Манрези, де рік жив у печері, жебракував, доки з францисканськими паломниками не рушив у Рим, а звідти — у Святу землю.
По поверненню весною 1524 року Іньїго рік відвідував безкоштовну школу в Барселоні, щоб мати змогу вступити до мадридського університету Алькала-де-Енарес. Штудіюючи латинь і теологію, працював у шпиталі сиділкою і кухарем, вряди-годи проповідував просто неба, доки не впав в око інквізиції і два місяці провів у в'язниці. Все обійшлось, але Іньїго вирішив за краще перебратись до вільнодумнішого Парижу, де в червні 1528 року вступив до місцевого університету.
Це був період гонінь на протестантів, Жан Кальвін саме втік з Франції до Швейцарії, і від своїх вірних Церква чекала твердої позиції й жертовності. Бажаючи присвятити їй усе своє життя, 24 серпня 1534 року у каплиці церкви Святого Петра на Монмартрі Іньїго з шістьма своїми однокурсниками прийняли обітниці бідності та цнотливості, і вести життя, подібне Христовому.
14 березня 1535 року 44-літній Іньїго, який десь у цей час став іменувати себе звичнішим французькому вуху Ігнаціо, а в якості прізвища вказувати родовий замок Лойола, отримав ступінь магістра мистецтв. Через хворобу, а потім війну з турками виконати свою третю обітницю — паломництво в Єрусалим, він з товаришами не зміг, і через три роки вони, на той час всі — уже рукопокладені священниками, відправились до Риму з наміром отримати гідне своїй жертовності завдання.
Папа Павло III благословив їх проповідувати слово Боже серед невірних. Місіонерську діяльність було вирішено вести у формі невеликого, чоловік шісдесят, ордена, відмінного від вже існуючих своєю просвітницькою спрямованістю, екстериторіального і у прямому підпорядкуванні папі «особливим зв'язком любові та служіння». Попри задекларовану миролюбність, назвали його на військовий лад — «Загін Христа».
До 24 червня 1539 року було напрацьовано шіснадцять «резолюцій», правил, що регламентували діяльність ордена, які 3 вересня були подані папі на апробацію і через рік, 27 вересня 1540 року, затверджені Павлом III. Хоча відповідна булла називалась «Regimini militantis Ecclesiae» («Регламент войовничої Церкви»), від войовничої назви ордену, яка видавалась надто фамільярною, довелось відмовитись. Утім мілітарний титул його керівника зберігся, і вже 22 квітня 1541 року Ігнатій Лойола як генерал Товариства Христа і його однодумці виголосили урочисту обітницю в римській базиліці св. Павла за мурами.
Друзі-засновники роз'їхались світом. Франциск Ксав'єр проповідував у португальських колоніях в Індії, Альфонсо Сальмерон протистояв реформам Генріха VIII в Ірландії, Дієго Лайнес і П'єр Фавр представляли папу на Трентському соборі, Ніколас Бобаділла боровся зі «згубною отрутою» лютеранства у Німеччині, Сіман Родрігеш впроваджував аскетичні практики в Португалії (настільки завзято, що його «за надмірність» судили в Римі, куди він прийшов пішки).
У 1548 році у Римі вийшли друком напрацьовані Лойолою ще в часи його жебракування в Іспанії «Духовні вправи», методика християнської медитації, молитов та роздумів, які мали б допомогти бажаючим у стислі терміни краще пізнати себе та Бога. Через рік він завершив «Формулу Товариства Ісуса», статут ордену, який регламентував його централізовану організаційну структуру і всі аспекти діяльності, що базуються на абсолютному самозреченні та послуху папі і вищим керівникам церковної ієрархії — сприйнятті себе братчиками «наче неживого тіла, яке дозволяє носити себе в будь-яке місце та використовувати будь-яким способом».
Робота над «Формулою» зайняла майже десятиліття і була затверджена в 1550 році буллою папи Юлія III, яка, серед іншого, зняла обмеження чисельності ченців.
Завдяки активній діяльності Товариство Христа швидко поповнювалось священиками, силами яких з'явились місії в Індії, Бразилії, Конго, Абісінії. Відводячи велику роль освіті, у 1551 році Ігнатій Лойола і Франциск Борджа заснували в Римі школу граматики, гуманітарних наук і християнського вчення (нині — Григоріанський університет), при якій наступного року з'явився Германікум, школа для німецьких священників. Мали єзуїти і ряд благодійницьких організацій, котрі, серед іншого, опікувалися колишніми повіями і вихрещеними євреями.
На момент смерті Ігнатія Лойоли 31 липня 1556 року Товариство Ісуса мало більше тисячі своїх священників. Поховали засновника ордену наступного дня у невеликій церкві Марії делла Страда, яка стала для єзуїтів соборною (зараз на її місці знаходиться церква Святого імені Ісуса).
Що було потім
У наступне століття ченці Товариства Христа активізували місіонерську діяльність, часто разом з європейськими першопроходцями відпливаючи до нових територій, де тисячі з них загинули проповідуючи християнство серед іновірців.
На українських землях перша єзуїтська школа (згодом колегіум) була відкрита у 1575 році в Ярославі. Невдовзі публічні школи, конвікти, заклади для шляхетської молоді, учительські семінарії стали діяти також у Львові, Луцьку, Острозі, Барі, Фастові, Переяславі, Кам'янці, Вінниці, Перемишлі, Самборі, Кременці, Новгороді-Сіверському Станіславі (нині Івано-Франківськ), Житомирі, Одесі. Модель запровадженого Товариством Христа шкільництва стала взірцем для православної Київської братської школи.
27 липня 1609 року папа Павло V беатифікував Ігнатія Лойолу, 12 березня 1622 року його канонізував Григорій XV.
У XVIII столітті на хвилі націоналізму і росту конкуренції в галузі освіти залежні від Бурбонів католицькі країни Європи стала переслідувати єзуїтів, і в 1773 році папа Климент XIV «заради спокою Церкви» був змушений розпустити орден. Однак уже в 1814 році Пій VII, опираючись на ще невтрачений авторитет Товариства Христа, відновив його діяльність. Сьогодні — це найчисельніший чернечий орден у складі Католицької церкви, який станом на 2008 рік у 112 країнах світу на всіх континентах мав 18 139 членів, з них 12 808 священиків.
13 березня 2013 року аргентинець Хорхе Маріо Бергольйо першим з єзуїтів став 266-м папою римським під іменем Франциск, на честь Франциска Ассизького, кумира Ігнатія Лойоли.
ВЕЛИКЕ РОЗСЕЛЕННЯ СЛОВ'ЯН
Коментарі
Дивіться також
• Свята інквізиція, 1215
• Розпуск ордену тамплієрів, 1312
• Помер Ігнатій Лойола, 1556