На початку травня 1906 року саратовський губернатор Петро Аркадійович Столипін за особистою ініціативою Миколи II був призначений міністром внутрішніх справ до нового складу Ради міністрів Російської імперії. Перший його день на новому посту співпав з початком роботи Державної думи, яка через радикалізм і конфронтацію з урядом була розпущена імператором 31 липня. Цього ж дня Столипін став главою уряду зі збереженням посади міністра внутрішніх справ і доклав чимало зусиль для приборкання революційного терору, що вже другий рік ширився країною: вже 31 серпня був прийнятий «Закон про військово-польові суди», якими до 1910 року за політичні злочини було винесено 5735 смертних вироків і до каторжних робіт засуджено 66 тисяч чоловік, 16 червня 1907 року всупереч «Маніфесту 17 жовтня» була розпущена ще більш радикальна друга Дума, на зміну якій завдяки підготованому Столипіним новому виборчому закону прийшов поміркованіший парламент, що фактично знаменувало поразку Першої російської революції.
Попри активну реформаторську діяльність, завдяки безпрецедентному масштабу репресій за Столипіним у ліберальних і революційних колах закріпилась репутація «обер-вішателя» і на нього було вчинено одинадцять замахів (перші чотири — ще в часи, коли він приборкував селянські бунти в Саратовській губернії). Останній, що виявився для Столипіна фатальним, став одним із найгучніших терактів XX століття і досі викликає багато питань у дослідників.
11 вересня (29 серпня за ст. ст.) 1911 року Київ урочисто зустрічав російського імператора Миколу ІІ з родиною, двором і зарубіжними гостями. За два дні перед тим до міста прибули прем'єр-міністр Петро Столипін та інші урядовці. Нагода для візиту була небуденною: на Царській (нині — Європейській) площі мав бути відкритий пам'ятник діду Миколи ІІ — царю-реформатору Олександру ІІ, що 50 років перед тим скасував кріпосне право. Планувалось також урочисто відкрити пам'ятник княгині Ользі на Михайлівській площі.
Цар відвідав Софійський собор, наступного дня взяв участь в урочистому освяченні пам'ятника Олександру ІІ, вдень 13 вересня був присутній на київському іподромі, ввечері — на масовому святковому гулянні на схилах Дніпра у Купецькому саду.
14 (1 за ст. ст.) вересня о дев'ятій вечора в Київському міському театрі (нині — Національна опера України) розпочалась влаштована на честь високих гостей опера Миколи Римського-Корсакова «Казка про царя Салтана». У першому ряду сиділи генерали, губернатори, міністри, неподалік Миколи ІІ з двома дочками — Петро Столипін, вбраний у білосніжний кітель з орденом Святого Володимира на грудях. Після завершення другої дії зал майже спорожнів, цар з родиною також залишили ложу. Столипін, стоячи біля рампи обличчям до публіки, розмовляв з бароном Володимиром Фредеріксом та графом Йосипом Потоцьким. В цей час до зали увійшов молодий чоловік з програмкою у руці. За кілька кроків до Столипіна він витяг з кишені браунінг і двічі у нього вистрелив: одна куля пробила праву руку Столипіна і рикошетом потрапила у ногу скрипаля Антона Берглера, друга — влучила в орден Св. Володимира, через що змінила напрямок руху і пробила Столипіну груди, плевру й печінку.
До пораненого одразу підбігли медики. За переказами, в цей час у ложі з'явився Микола ІІ, і Столипін, втрачаючи свідомість, перехрестив царя і тихо прошепотів, що радий вмерти за царя та батьківщину. Його доставили до хірургічної клініки докторів медицини братів Ігнатія та Станіслава Маковських на Мало-Володимирській вулиці (нині вулиця Олеся Гончара, 33). Не забули і про пораненого музиканта, якого одразу успішно прооперували.
Робилось все, щоб врятувати життя прем'єр-міністра. Аби зменшити шум від екіпажів, що проїжджали повз клініку Маковських, вуличну бруківку вкрили солом'яними матами. З Петербурга викликали відомого хірурга професора Германа Цейдлера, який нечувано швидко, як на той час (лише за 22 години), прибув до Києва, — для цього спорядили спеціальний літерний поїзд, для проїзду якого зупинили рух інших потягів на цій ділянці залізниці. Ним же з Ковно (нині — Каунас, Литва) приїхала дружина Столипіна Ольга Борисівна. У консиліумах брали участь і тодішні київські медичні світила професори Микола Оболонський, Феофіл Яновський, Микола Волкович. Пару днів після поранення стан Столипіна був задовільний і хворого прооперували. Під час операції витягли кулю, яка сплющилась через орден і зробила рану більшою та небезпечною. Втім, попри повідомлення, що операцію Столипін переніс цілком задовільно, через день, 18 вересня (5 вересня за ст. ст.) о 10 годині вечора він помер.
Наступного дня у клініці Маковських у присутності царя була відслужена панахида, після чого Микола ІІ з родиною виїхав з Києва. Згідно із заповітом, Столипіна — «Я хочу бути похованим у місці, де мене вб'ють» — міські власті запропонували місце на Аскольдовій могилі, проте на пропозицію царя місцем поховання була визначена територія Києво-Печерської лаври, біля, за словами Миколи ІІ, «історичних могил вірних слуг царя Іскри та Кочубея», тобто біля Трапезної церкви св. Антонія і Феодосія Печерських.
Вбивцею Столипіна виявився 24-річний Дмитро Григорович Богров, виходець із заможної єврейської родини, юрист, член революційної організації анархістів-комуністів, агент «охранки» (департамент поліції з політичного розшуку) з 1907 року. В результаті його провокаторської діяльності було знешкоджено 13 груп революціонерів (причому не лише у Києві), більше 110 осіб — заарештовано та кинуто за грати і відправлено на каторгу.
Вичерпної інформації жандармам Богров ніколи не давав, чим рятував деяких зі своїх однопартійців. Втім, вони все більше підозрювали його у зв'язках із поліцією і, як вважається, щоб реабілітувати себе, Богров і вчинив замах на Столипіна. Дехто з дослідників також припускає, що він хотів зімітувати замах, щоб потрапити до рук поліції і таким чином врятуватись від помсти революціонерів, — недарма Богров з кількох кроків влучив лише у руку Столипіна і в орден Св. Володимира, а, маючи в обоймі 8 патронів, зробив тільки 2 постріли.
З місця замаху Богров тікати не намагався і здався зі зброєю в руці. Після обшуку у його квартирі поліція арештувала близько 50 осіб, переважно євреїв. За цих обставин замах єврея на голову Ради міністрів Російської імперії, який доволі лояльно ставився до чорносотенців, з великою імовірністю міг спровокувати у місті погроми (недарма київські євреї почали масово лишати місто вже через годину після теракту), яким вдалось запобігти введенням до Києва за розпорядженням виконуючого обов'язки голови уряду Володимира Коковцова трьох козачих полків.
Через два дні після похорону Петра Столипіна у фортеці «Косий капонір» розпочався військово-окружний суд над Дмитром Богровим. Винним він себе не визнав і за винесеним смертним вироком 25 вересня (12 вересня за ст. ст.) 1911 року був повішений біля Лисогірського форту Київської фортеці.
Слідство відносно посадових осіб, які знехтували необхідними заходами безпеки при охороні вищих осіб держави, тривало до січня 1913 року і було припинено за розпорядженням Миколи II.
16 лютого 1912 року в Києві на Хрещатику біля Міської думи було відкрито пам'ятник Петру Столипіну, знесений 29 (16) березня 1917 року, через два тижні після Лютневої революції; у 1919 році названу його іменем Мало-Володимирську вулицю перейменували на честь терориста-есера Григорія Гершуні (нині вулиця Олеся Гончара).
Коментарі
Дивіться також
• Сходження на престол Миколи II, 1894
• «Маніфест 17 жовтня», 1905
• Убивство Геогрія Гапона, 1906
• Завершення Першої російської революції, 1907
• Вбивство Григорія Распутіна, 1916
• Розстріл царської сім'ї, 1918