По смерті Феодосія Великого в січні 395 року укладений ним союз з вождем вестготів Аларіхом не був продовжений і в кінці весни той розпочав похід на Константинополь. Не зумівши його захопити, вестготи рушили у Грецію, де зруйнували Пірей, взяли великий відкуп з Афін, розграбували і спалили Корінф, Аргос і Спарту. Весною 397 року через Епір і Далмацію вони досягли Іллірії, перейшли Альпи і 18 листопада 401 року дістались Італії.
Взимку наступного року готи підкорили рівнинну частину Венеції, після чого направились до Медіолана (нині — Мілан). Дізнавшись про наближення армії головнокомандуючого усіма військами імперії Флавія Стиліхона, готи зняли облогу столиці імператора Гонорія і рушили далі на Захід, проте римляни навздогнали їх у передгір'ях Альп і 4 квітня 402 року завдали їм поразки у битві при Полленції. Змушені повернутись на Схід, влітку того ж (або наступного, 403-го) року готи були ще раз розбиті під Вероною і, перейшовши Альпи, рештки армії Аларіха отаборились «в країні варварів біля Далмації і Паннонії» в долині ріки Сава.
Другий похід в Італію готи почали навесні 408 року. Захопивши Емону (нині — Любляна, Словенія), Аларіх зажадав від Гонорія відкупу у вигляді майже 2 тон золота і права розселити свій народ у Паноннії. Знаючи Аларіха ще з часів, коли той був федератом на службі імперії і вони разом воювали проти узурпатора Євгенія, Стиліхон спробував переконати сенат прийняти умови Аларіха і знову взяти його на службу в якості головнокомандуючого римськими військами в Галлії, де поперднього року владу захопив узурпатор Костянтин III. Це викликало підозри у змові Стиліхона з варварами й, схоплений у Тацинумі (нині — Павія), він був привезений до Равени й 22 серпня убитий.
Наступна розправа по всій Італії з германськими солдатами, що перебували на службі Риму, спровокувала їх масову втечу до Аларіха. Поповниши таким чином армію майже 30-а тисячами чоловік, у жовтні він рушив вглиб Італії, проминув добре укріплену Равену (нову столицю імперії), і вже за місяць дійшов до Риму. Його облогу вдалось зняти ціною виплати містом гігантського викупу (серед іншого — 5000 фунтів золота, 30 000 фунтів срібла, 3000 фунтів перцю і 40 тисяч рабів), після чого Аларіх відступив у Тоскану, де висунув нові вимогу Гонорію — щорічна виплата данини, право готам розселитись в Далмації, Венеції і Норіку і вищий командний пост у римській армії для себе особисто.
Знову отримавши відмову, Аларіх погодився лише на розселення у Норіку (на межі нинішніх Австрії, Баварії і Словенії), проте не отримав дозволу і на це й в 409 році знову взяв Рим в облогу. Доведене до голоду місто на вимогу Алларіха погодилось проголосити імператором префекта Риму (варвара за походженням) Пріска Аттала, котрий призначив вождя готів військовим магістром (головнокомандувачем). Поява ще одного узурпатора вже у самій Італії змусила Гонорія до чергових переговорів, але його особиста зустріч з Аларіхом у Равенні не дала результатів, і 24 серпня 410 року готи втретє підступили до стін Риму.
Місто впало першого ж дня — через відкриті рабами Саларійські ворота готи увірвались у Рим, який за словами сучасника подій Сократа Схоластика вони «спустошили, багато з чудових його будівель спалили, скарби розграбували, кількох сенаторів піддали різним тортурам і умертвили». За словами Сохомена, автора «Церковної історії», Аларіх наказав не чіпати лише храм апостола Св. Петра, під склепіннями якого врятувалось багато містян. Не знайшовши у Римі великих запасів продовольства, через два дні готи рушили на південь, спуштошуючи Кампанію, Луканію і Калабрію. Втративши через шторм захоплений у Реджио флот, вони так і не зуміли перебратись в Сицилію, звідки мали намір дістатись багатої хлібом Північної Африки, й отаборились у Південній Італії, де у місті Козенца через кілька місяців Аларіх несподівано помер.
Незважаючи на те, що Рим не зазнав незворотніх руйнувань, падіння вперше за вісім століть «вічного міста» стало шоком не лише для Західної, але й для Східної Римської імперії, де з цієї нагоди Феодосій II оголосив триденну жалобу. Вразливість розореної готами Італії привела до значного падіння вартості землі, особливо на півдні, відтоку з регіону жителів і поступового його занепаду. Це стало провісником падіння через півстоліття самої імперії, що переживала період релігійного протистояння християн і «варварів», практично неперервних повстань численних узурпаторів і «германізації» армії, з кожним роком все менш лояльної імператору.
Весною 412 року обраний вождем вестготів брат Аларіха Атаульф повів готів з розореної Італії у Галлію. Він відмовився підтримати чергового узурпатора Йовіна, що прагнув підкорити Італію, натомість уклав угоду з Гонорієм — в обмін на право вестготам оселитись в Аквітанії і Нарбонні вони стали федератами імперії. Після того як голови Йовіна і його брата-співправителя Себастіана були відправлені в Равенну, стосунки Атаульфа і Гонорія були скріплені одруженням 1 січня 414 року вождя вестготів із сестрою імператора Галлою Пласидією.
Вже за два роки де-факто незалежна держава вестготів зі столицею у Тулузі з санкції Гонорія почала експансію в Іспанію, захоплену племенами варварів. Витіснені у 429 році з Європи вандали і алани, через десять років заснували в околицях Карфагену першу германську державу в Африці. Попри її визнання Західною Римською імперією, в 455 році вандали захопили Рим, розорення якого на цей раз було значно спустосливішим і стало передвісником остаточного падіння Західної Римської імперії через 20 років.
Коментарі
Дивіться також
• Падіння Карфагена, 146 до н. е.
• Битва в Тевтобурзькому лісі, 9
• Велика пожежа у Римі, 64
• Велике переселення народів, 375
• Захоплення Риму вандалами, 455
• Падіння Західної Римської імперії, 476
• «Римський закон вестготів» короля Аларіха, 506