Другий уряд Віктора Януковича
ОсобистостіЯна Примаченко
4 серпня 2006 року, на наступний день після підписання більшістю парламентських партій і блоків «Універсалу національної єдності», який задекларував основні напрямки внутрішньої і зовнішньої політики України, «антикризова коаліція» затвердила новий склад Кабінету міністрів на чолі з Віктором Януковичем. Його відмова від дотримання досягнутих перед обранням главою уряду домовленостей привела до політичної кризи і стала причиною розпуску парламенту через 8 місяців.На обкладинці: Віктор Янукович, Олександр Мороз та Віктор Ющенко підписують «Універсал національної єдності», Київ, 3 серпня 2006 року
10806
Читати 5 хв.
Читати пізніше
До обраного
reply

Політична криза 2005 року ознаменувала розпад «помаранчевої коаліції», яка виявилась ситуативним союзом і не витримала випробування часом. 3 вересня 2005 року у відставку подав Голова Адміністрації Президента Олександр Зінченко і на скликаній ним прес-конференції виступив з викривальною заявою щодо корупції в найближчому оточенні Президента Віктора Ющенка. Головними об'єктами його звинувачень стали секретар РНБО Петро Порошенко та перший помічник Президента Олександр Третьяков. За цих умов 8 вересня 2005 року Ющенко відправив у відставку уряд Юлії Тимошенко, з якою оточення Президента мало перманентний конфлікт, а також звільнив Порошенка і Третьякова із займаних посад та прийняв відставку Зінченка. Новим Прем'єр-міністром був призначений Юрій Єхануров, уряд якого розглядався як технічний.

26 березня 2006 року відбулися чергові вибори до Верховної Ради України, які змінили політичний розклад сил: Партія Регіонів (ПР) отримала 32,1% голосів (186 парламентських місць), Блок Юлії Тимошенко (БЮТ) — 22,3% (129), Народний Союз «Наша Україна» (НСНУ) — 13,9% (81), Соціалістична Партія України (СПУ) — 5,7% (33), Комуністична Партія України (КПУ) — 3,7% (21). Створення коаліції за таких умов ускладнювалося тим, що внаслідок конституційної реформи 2004 року, яка вступила в дію з січня 2006 року і перетворила Україну на парламентсько-президентську республіку, посада Прем'єр-міністра ставала більш вагомою за президентську. За цих умов спроба узгодити позиції БЮТ, НСНУ та СПУ провалилася, чим скористалися їх опоненти з ПР, які у червні 2006 року разом з представниками «лівого» табору СПУ та КПУ створили т. зв. «антикризову коаліцію».

Нова конфігурація сил та конфлікт з Тимошенко, чия політична сила входила в ситуативні союзи з новою парламентською більшістю, створювала небезпеку для Президента, який ризикував перетворитися на фігуру без реального політичного впливу. В умовах загострення політичного протистояння Віктор Ющенко виступив з пропозицією підписати «Універсал національної єдності», який мав би консолідувати політичні сили довкола національних інтересів України. Цьому передувало ініційоване Президентом засідання Загальнонаціонального круглого столу, перше засідання якого відбулося 27 липня в Адміністрації Президента, друге — 3 серпня 2006 року, за участі лідерів усіх парламентських фракції та представників громадськості.

«Універсал», який формально був заявою про наміри, містив план дій з 27 пунктів і декларував дотримання прав і свобод громадян та реформування правоохоронної і судової системи, а також запровадження економічних реформ. На зовнішньополітичному напрямі він утверджував вірність курсу на Євроінтеграцію та вступ до СОТ і НАТО (останнє положення мало бути вирішене на референдумі після виконання Україною плану дій щодо членства в Північно-атлантичному альянсі). При цьому планувалося, що Україна буде також шукати шляхи ефективного співробітництва в межах Єдиного Економічного Простору (ЄЕП). 3 серпня 2006 року «Універсал національної єдності» був підписаний лідерами усіх парламентських фракцій за виключенням Юлії Тимошенко, яка оголосила про перехід її політичної сили в опозицію; лідер КПУ Петро Симоненко підписав універсал із застереженнями щодо окремих його положень, які стосувалися місцевого самоврядування, мовного та релігійного питаннь, створення земельного ринку та вступу України до НАТО.

4 серпня 2006 року «антикризова коаліція» голосами 271 депутата затвердила новий склад Кабінету міністрів і новим Прем'єр-міністром України вдруге став Віктор Янукович, який взяв курс на зміцнення своїх позицій: того ж дня Верховна Рада прийняла закон, який забороняв Конституційному суду України розглядати позови щодо законності Конституційної реформи 2004 року. Згідно нової Конституції Президент мав право призначати тільки міністрів оборони та закордонних справ, але завдяки досягнутому з лідерами ПР компромісу від лояльного до Ющенка блоку партій НСНУ до уряду Януковича увійшло 9 його представників: Анатолій Гриценко очолив Міністерство оборони, Юрій Луценко — МВС, Віктор Балога — МНС, Роман Зварич — Міністерство юстиції, Борис Тарасюк — МЗС, Юрій Мельник — Міністерство АПК, Юрій Поляченко — МОЗ, Ігор Ліховий — Міністерство культури і туризму, Юрій Павленко став Міністром у справах сім'ї, молоді та спорту.

Партія Регіонів, яка займала головні позиції в уряді «антикризової коаліції», маючи 14 міністрів і всі посади віце-прем'єрів, взяла курс на планомірне «вичавлювання» з уряду людей Президента та розширення повноважень Прем'єр-міністра України, фактично відмовившись виконувати досягнуті раніше домовленості та імплементувати положення «Універсалу національної єдності». За цих умов 2 квітня 2007 року Віктор Ющенко підписав указ про розпуск парламенту. Країна пішла на дострокові парламентські вибори, які вчергове змінили політичний розклад сил, цього разу на користь Юлії Тимошенко, яка за результатами дострокових виборів, які відбулися 30 вересня 2007 року, вдруге стала Прем'єр-міністром України.


ВЕЛИКЕ РОЗСЕЛЕННЯ СЛОВ'ЯН
Друк 3
Яна Примаченко спеціально для © «Цей день в історії», 4 серпня 2018. Текст статті поширюється за ліцензією «Creative Commons Із зазначенням авторства 4.0 Міжнародна (CC BY 4.0)» і з обов'язковим активним гіперпосиланням на дану вебсторінку.

Коментарі

Головні події 4 серпня

Загибель Симона де Монфора

1265
#ЦейДень

Все про 4 серпня

Події, факти, персоналії

Вітовт — великий князь литовський

1392

Гетьман Лівобережжя Іван Мазепа

1687

Англійське завоювання Гібралтару

1704

Щоденник Анни Франк

1944