По смерті короля Генріха V Ланкастера в серпні 1422 року за його заповітом регентство над захопленими англійцями французькими територіями — Нормандією, Північною Францією та деякими південними володіннями поблизу Бордо — перейшло до його молодшого брата Джона Ланкастера, 1-го герцога Бедфорда, який діяв від імені свого малолітнього племінника Генріха VI. Він був доволі вмілим дипломатом і домігся значних успіхів у залученні на свій бік провідних бургундців Парижу, яким фактично передав владу, призначивши капітаном міста колишнього англійського супротивника під час облоги Руану Гі ле Бутейлера. Розрахунок Бедфорда виявився правильним і в наступних військових операціях брав участь в цілому досить сильний контингент бургундських добровольців, який став вагомим доповненням до поріділих лав англійської армії.
В квітні 1423 року дипломатичні зусилля Бедфорда увінчалися новим успіхом: в Ам'єні був укладений оборонний союз Англії, Бургундії і герцогства Бретань. Залучення до антифранцузької коаліції Бретані, герцог якої (як і герцог Бургундії) поводився непослідовно, приєднуючись то до однієї, то до іншої сторони, вдалось досягти головним чином завдяки двом шлюбам: сам Бедфорд одружився на Анні, п'ятій сестрі герцога Бургундського Філіпа Доброго, в той час як Артур Бретанський — на її старшій сестрі Катерині. Відчувши себе більш впевнено, англійці були готові взяти під контроль всю території на північ від Луари згідно Труаського договору.
Запеклий опір англійцям міст Ле-Кротуа і Монтегійону спонукали дофіна Карла VII Валуа, який по смерті Генріха V і батька Карла VI Божевільного оголосив себе в Пуатьє королем Франції, на активізацію спротиву. Влітку 1423 року у своїй резиденції в Буржі він сформував нову чисельну армію, значну частину якої склав шотландський контингент під командуванням сера Джона Стюарта оф Дарнлі, а також військові підрозділи з Арагона і Ломбардії. Очолене конетаблем Джоном Стюартом, герцогом Б'юкену, та Людовиком І, графом Бурбона-Вандома, 12-тисячне військо було відправлене в Бургундію з метою взяти місто Краван на ріці Йона. Вибір такого завдання був продиктований різними мотивами. По-перше, цей район знаходився далеко від англійських гарнізонів (а дофін уникав відкритого з ними зіткнення), по-друге, успіх в Бургундії створював передумови для відновлення зв'язку з вірними дофіну військами Жана д'Аркура, графа д'Омаля, в Пікардії і давав можливість розвинути наступ на Париж та Реймс у Шампані.
Реакція Джона Бедфорда була миттєвою. Надавши армії Томаса Монтегю, 4-го графа Солсбері, майже тисячу чоловік, які нещодавно прибули з Англії під командуванням графа-маршала лорда Віллоубі, він наказав йому негайно йти маршем на допомогу Кравану. Солсбері залишив для продовження облоги Монтегійону невеликі сили і виступив в похід, пройшов через Санс, Жуан і Вільнев 64 км і 29 липня прибув в Осер, міста також на Йоні на північний захід від Кравану, де до нього приєдналось військо, надіслане матір'ю Філіпа Доброго герцогинею Бургундською. Чисельність англо-бургундської армії зросла до 4-6 тисяч чоловік і долиною ріки вона рушила до Кравану, за 6 кілометрів від якого зробила одноденну зупинку для відпочинку і провела ніч «в молитві і ... очікуванні на завтра милості Господа». План, вироблений напередодні на військовій раді в осерському кафедральному соборі, передбачав відмову від участі в бою кавалерії, суворе дотримання дисципліни бойового порядку і діяти англійцям та бургундцям «в злагоді і доброму союзі, без суперечок і чвар під страхом бути покараними за волею капітанів».
Франко-шотландські війська мали вигідну позицію на одному з пагорбів біля Кравану і на їх очах Солсбері 31 липня 1423 року на протилежному березі Йони вишикував свою армію в бойовий порядок: передові лінії зайняли англійці, лівим флангом яких командував Томас Солсбері, а правим — граф-маршал Віллуобі. З огляду на те, що супернику слід було форсувати ріку, хоча й вузьку — не більше 15 м — й мілку, але зі швидкою течією, французи попри свою значну чисельну перевагу не вчиняли жодних дій, і обидві армії в повній бойовій готовності простояли одна навпроти одної три години. Очевидець тих подій Жан Ваврін в своїй «Англійський хроніці» писав, що під час затишшя граф Солсбері неочікувано і голосно прокричав: «Святий Георгій! Знамена вперед» і кинувся в ріку зі штандартом в руках. За ним у води Йони одразу рушили латники і лучники, так що «супротивник побачив перед собою в річці близько 1500 чоловік або більше». Згідно «Книги про зради і кривди, завдані Францією Бургундського дому» під час переправи англійського війська шотландські лучники обсипали його дощем стріл, після чого бургундські гармаші відповіли вогнем, який привів до «чималих жертв». Англійці під командою лорда Віллоубі спробували прорвати оборону шотландців, які забарикадувалися на підконтрольному французам мосту, але всі їхні атаки виявились марними. Тим часом інший фланг англійців досяг східного берега, де почався запеклий рукопашний бій, в справу пішли мечі та алебарди.
Поступово хід битви почав схилятися на користь англійців, які вдарили по всьому фронту і почали відтісняти французів. У цій ситуації комендант фортеці сеньйор де Шаттлі наказав відкрити західні ворота, і бургундці з гарнізону Кравану вдарили французам в тил. Опинившись в лещатах, французи почали відступати, причому першими поле бою залишили найманці — арагонці, ломбардці і гасконці. Анонімний автор «Хроніки Діви» зазначив, що «маршал Северак, мессір Робер де Лер та інші ганебно втекли до великого збитку для короля французького; і якби вони залишилися на місцях і виконали свій обов'язок, то цілком імовірно все могло б обернутися по-іншому».
Шотландці, які продовжували утримувати міст і не відступили, зазнали найбільших втрат — до 3 тисяч убитими і 2 тисяч полоненими. Втрати французького контингенту Ваврін оцінює в 1200 убитих, включаючи 300 — 400 знатних лицарів, і близько 2 тисяч полонених. «Хроніка воєнного герольда Беррі» наводить іншу, значно нижчу, кількість — близько 800-1000 чоловік. Найважливішими бранцями англійців стали два командувача франко-шотландською армією — конетабль Б'юкен, який втратив у битві око, і Людовик І. Решта армії дофіна була розсіяна по місцевості і бургундці переслідували її до наступного дня, неділі, коли приєднались до англійців, що зайняли Краван.
У понеділок бургундці вирушили в Діжон, більшість англійських військ — в Монтегійон для продовження його облоги. Як зазначає в своєму «Щоденнику» паризький буржуа Жорж Шюффар, до вечора 3 серпня чутки про перемогу англійців і загибель «3000 або більш арманьяків» досягли Парижа, де з приводу перемоги (звістка прибула в день перенесення мощів Св. Стефана) було влаштоване велике свято.
Зазнавши ніщивної поразки під Краваном, французька армія на деякий час буквально припинила існування, що начисто зірвало наступальний план дофіна на 1423 рік, а вірна йому територія виявилася «розрізаною» навпіл — віднині Пікардія і південь Франції були змушені боротися нарізно, не маючи змоги прийти одна одній на допомогу. Це мало далекосяжні наслідки: Томас Солсбері зміг відправити загін під командуванням графа-маршала Віллоубі на допомогу бургундцям Жана Люксембурзького в Східній Шампані, котрі витіснили французів за ріку Маас в Лотарингію. Ще більш вражаючим був успіх військ під командуванням графа Саффолка, які з Кравана пройшли рейдом на південь понад 200 км, досягли Макона на кордоні з лояльною дофіну провінцією Бурбон, де захопили ряд фортець, включаючи потужну Ла-Рош, яку «привели у покору королю Англії і Франції Генріху». Після цих перемог військова кампанія 1423 року Столітньої війни практично завершилася.
Коментарі
Дивіться також
• Коронація Генріха V Ланкастера, 1413
• Англо-французький договір в Труа, 1420
• Битва біля Боже, 1421
• Облога Мо, 1421
• Битва під Гравелем, 1423
• Битва під Вернеєм, 1424
• Коронація Карла VII Звитяжного, 1429