Попередній мирний договір України з радянською Росією
12 червня 1918 року делегації Української Держави та РСФСР, «зібравшись у Києві для утворення між названими двома незалежними державами договору про мир», уклали попередній мирний договір, умови якого мали діяти до завершення переговорів. Згідно документу, який було «складено і підписано на двох мовах — українській і російській», «на весь час ведення мирових переговорів» припинялися будь-які бойові операції, між країнами встановлювалися дипломатичні відносини, поновлювалося залізничне сполучення, визначались умови репатріації громадян обох держав тощо. На початку жовтня російська делегація спочатку призупинила, а після революції в Німеччині відмовилася від поновлення переговорів й Мирного договору так і не було укладено.
27756
Читати 8 хв.
Читати пізніше
До обраного
reply

За умовами Статті VI укладеного 3 березня 1918 року Брестського мирного договору між РСФСР та країнами Четверного союзу радянська Росія зобов'язувалася визнати УНР, очистити територію України від російських військ і російської червоної гвардії, а кордони між двома державами мали визначитися в ході переговорів. Спочатку більшовики спробували погратися в «громадянську війну» в Україні, стверджуючи, що військові загони під командуванням більшовика Володимира Антонова-Овсієнка (якого вирішили означати як «Овсієнка) їй не підпорядковані. Втім, то була таємниця Полішинеля. Як 2 травня у розмові з Антоновим-Овсієнком зауважив відправлений Кремлем на перемовини з українсько-німецькою стороною Християн Раковський, «фронт по суті єдиний і формальне розділення, яке ми робимо, корисне для дипломатичної кореспонденції з німецьким урядом, для німецького штабу воно не має значення». Українсько-німецькі війська невпинно витискали росіян з міст та сіл України.

У постанові СНК РСФСР від 17 квітня, яка була ухвалена ще за існування Центральної Ради, зазначалося: «Губернії: Курська, Орловська, Тульська, Воронезька, Область Війська Донського та Крим навіть за односторонньою заявою Київської ради, яка була відтворена та засвідчена в радіо германського уряду від 29 березня, входять до складу Російської Федеративної Совітської Республіки. З огляду на це на їх територію не повинні розповсюджуватися військові дії, які ведуть на Україні». Інакше кажучи, йшлося про побоювання подальшого просування українсько-німецьких частини. У датованому 2 травня зверненні до Антонова-Овсієнка Християн Раковський зауважував: «Ми дійшли останніх меж своїх можливостей. Боюся, що післязавтра, якщо наші загони, розбиті при Коренєво, будуть продовжувати відступ, Курськ буде зайнятий німцями. Те саме загрожує Севастополю, Воронежу та Ростову. […] Необхідно запобігти, щоб німецька армія, втягнута нашими загонами, не рухалася далі». Інакше кажучи, йшлося про припинення гри в «громадянську війну в Україні».

Виконуючи отримані настанови, Антонов-Овсієнко 4 травня віддав наказ підлеглим йому підрозділам про припинення «військових дій проти німецько-гайдамацьких військ» та заявив про складання повноважень «Верховного головнокомандувача Південних республік». Того ж дня Кремль поширив цей документ своїми військовими та дипломатичними каналами, наполягаючи на тому, що «ліквідовано який би то не було привід для перенесення боротьби на територію Російської республіки». Після оприлюднення цих документів того ж дня у Коренєво між українсько-німецькою та російської стороною було укладено угоду про перемир'я, за умовами якої військові дії на Курському фронті мали негайно припинитися і встановлювалася нейтральна зона завширшки 10 км. З українсько-німецького боку ця зона мала йти по лінії Суджа — Любимівка — Коренєво і залізниці Коренєво — Рильськ. Остаточно питання про кордон між Російською Соціалістичною Федеративною Совітською Республікою (РСФСР) та Українською Державою мало вирішитися під час мирних переговорів, проводити які вирішили у Києві.

Перше засідання переговірних сторін відбулося 23 травня 1918 року, останнє — 7 жовтня. Делеговані від РСФСР Християн Раковський та Дмитро Мануїльський затягували переговори. З українського боку делегацію очолював Сергій Шелухін, який наполіг на тому, щоб з українського боку перемовини проводилися українською.

Російська сторона сподівалася на поразку Німеччини в Першій світовій війні, що дало б їй змогу відмовитися від умов Брестського мирного договору, а потім і від визнання незалежності України. Образно її позицію можна схарактеризувати рядками з уже згаданого звернення Раковського до Антонова-Овсієнка: «Нам потрібно ліквідувати справу з Україною, принаймні тимчасово, очікуючи сприятливіших історичних обставин». У такому руслі й діяла російська делегація.

Невдовзі після з'ясування повноважень делегацій та аналізу підходів сторін було підписано «Договір, утворений між Українською Державою та Російською Соціалістичною Федеративною Совітською Республікою 12 червня 1918 р. в м. Києві», який і став прелімінарним (попереднім) мирним договором.

У його преамбулі говорилося: «Уповноважені представники урядів: Української Держави: голова української мирової делегації генеральний суддя Сергій Павлович Шелухін, заступник голови секретар Ігор Олександрович Кістяковський; члени делегації: Христофор Антонович Барановський, Платон Констянтинович Линниченко, інженер Адам Олександрович Свіцин, отаман Олександр Володимирович Сливинський і професор Отто Оттович Ейхельман, з одного боку, і Російської Соціалістичної Федеративної Совітської Республіки Християн Георгієвич Раковський та Дмитро Захарович Мануїльський, з другого боку, зібравшись в м. Києві для утворення між названими двома незалежними державами договору про мир, 12 червня 1918 р. установили на час ведення мирових переговорів і прийняли нижче подані попереджаючі, але ж не обов'язкові для договору про мир, такі умови…»: і далі йшлося про умови, першою серед яких означалася припинення «на весь час ведення мирових переговорів» будь-яких «боєвих операцій на всьому фронті». У п.2 зазначалось про взяття сторонами на себе обов'язку «на підставах взаємності, не робити перепон і дати волю громадянам тієї і другої держави, по можливості без пересадок, переїхати в свою вітчизну». Далі обумовлювалися фінансові умови таких переїздів та визначалася їх першочерговість — перевага надавалася колишнім військовополоненим та жінкам і дітям, у яких не стало батьків.

У пункті 3 Договору йшлося про відновлення залізничного сполучення і про обов'язок Росії «передати негайно Українській Державі залізничний рухомий состав в кількості, в терміни і на умовах, які будуть вироблені згодою між відомствами шляхів», у п.4 — про обопільне відкриття консульств, у п.5 — про діяльність російської та української спілки Червоного Хреста з полегшення проїзду військовополонених. Пунктом шостим сторони зобов'язувалися прискорити відновлення торгівлі. Підсумовував прелімінарний мирний договір пункт 7, у якому йшлося про негайний початок переговорів про укладення повноцінного миру.

На виконання пункту 4 договору уряд Української Держави 22 червня 1918 року затвердив постанову про створення генерального консульств України у Москві і Петрограді та 30 консульських агентств в інших містах містах Росії. З іншого боку, в Україні були відкриті генеральні консульства в Києві, Харкові, Одесі та консульські агентства в Кам'янці-Подільському, Чернігові, Житомирі, Полтаві.

Основним питанням перемовин було формування лінії кордону. Здавалося, на засіданні від 22 червня сторони дійшли згоди щодо принципу її проведення. В ухваленій того дня спільній декларації наголошувалося: «Обидві делегації, заявляючи, що при визначенні кордонів будуть однаково вважати на політичні, економічні та інші інтереси народів як цілого, і грунтуватися на етнографічному принципові, виходячи з нього, погоджуються установити державні межі мировим договором: але ж в поодиноких, зазначених в тім договорі спірних місцевостях, і в зазначені у тому ж договорі терміні, обидві сторони погоджуються звернутися до організованого і вільного запитання людності для остаточного установлення державних меж у цих місцевостях».

«Неможливі вимоги ставляться українській делегації російською з очевидним наміром затягти переговори і установлення меж, щоб сяким-таким способом може діждатися часу, коли Україну можна буде погубити, підгорнути під більшовицьку владу» — Сергій Шелухін, 31 липня 1918 року

Однак хід подальших переговорів показав фактичне ігнорування затвердженого принципу російською делегацією, яка раз по раз повторювала тезу про те, що Україна, мовляв, відокремилася від Росії, причому під «Росією» розумілася РСФСР, яка була утворена щойно внаслідок більшовицького перевороту. Голова української делегації Сергій Шелухін на засіданні комісії 24 серпня відповів на це так: «Ви казали, що Україна одпала од Росії. Вибачайте, ви завжди посилаєтеся на третій Універсал. Яка шкода, що Ви не знаєте української мови. Якби ви його почитали, то ви б знали, що Україна хотіла, щоби Росія була федеративною республікою. Ви цього не визнали і пішли проти України війною. Значить, ви відпали від майбутньої федерації перші. Після цього Україна оголосила себе самостійною державою. Вам треба зватися не Росією». Цю ж тезу Шелухін повторив на засіданні комісії від 26 вересня: «Московська держава, що зве себе Російською, Українською Державою не володіла ніколи. Я вам про се вже казав». Спираючись на Брестський мирний договір як ознаку міжнародного визнання, він зазначив: «Ми раніше були суверенні, ніж ви».

Скориставшись наявною демаркаційною лінією, Українська Держава оформила адміністративне управління над новими порівняно з УНР за ІІІ Універсалом територіями. Йдеться Путивльський, Суджанський, Грайворонський, Рильський, Білгородський, Корочанський, Новооскільський повіти Курської губернії, Валуйський повіт Воронезької губернії, на яких була створена українська адміністрація. Згідно з постановою Ради Міністрів від 14 серпня 1918 року Путивльський та Рильський повіти увійшли до Чернігівської, решта — до Харківської губернії.

Зрештою, перемовини так і не досягли офіційно поставленої 12 червня мети — укладення повноцінного миру. На початку жовтня 1918 року російська делегація спочатку призупинила, а після революції в Німеччині відмовилася від відновлення переговорів: готуючись до захоплення України, в Росії відмовилися від визнання незалежності України.


понад

20 ТИСЯЧ СЛІВ

чужомовного походження
Друк 11
Геннадій Єфіменко спеціально для © «Цей день в історії», 12 червня 2018. Текст статті поширюється за ліцензією «Creative Commons Із зазначенням авторства 4.0 Міжнародна (CC BY 4.0)» і з обов'язковим активним гіперпосиланням на дану вебсторінку.

Коментарі

Головні події 12 червня

Паризький суд над Талмудом

1240
#ЦейДень

Все про 12 червня

Події, факти, персоналії

Битва при Жаржо

1429

Перша Філіппінська Республіка

1898

Боротьба з неробами в Україні

1961

Борис Єльцин — перший президент Росії

1991