По смерті Мао Цзедуна в 1976 році Китай переживав економічний і політичний занепад, спричинений десятиліттям т. зв. Культурної революції, яка велась з внутрішніми і зовнішніми ворогами під надуманим приводом протидії можливій реставрації капіталізму. Після повернення до влади колись опальний політик Ден Сяопін разом з главою уряду Хуа Гофеном розправився з найактивнішими маоїстами, а через два роки проголосив "Новий великий похід" китайських комуністів: політику відкритих дверей і "чотирьох модернізацій" — промислової, сільськогосподарської, науково-технологічної та оборонної.
В країні поступово почала впроваджуватись ринкова економіка, а політичне життя зазнало певної лібералізації. Однак китайська інтелігенція і студентство вважали за необхідне проведення політичної реформи і відмови від комуністичного диктату, який зберігся з часів Мао і мав у Китаї всі ознаки тоталітарної держави, — відсутність свободи слова, повний контроль над усіма сферами громадського життя. У 1986 році в Китаї почались студенські виступи за демократизацію всіх сфер життя країни, які охопили великі міста країни. Це привело до відставки генерального секретаря Компартії Ху Яобана, який підтримав студенські вимоги і вважався ліберальним політиком.
В результаті лібералізації цін 1988 року в Китаї різко зросла інфляція, виник дефіцит продовольства у містах, зросло безробіття. Все це посилило напругу в суспільстві. Формальним приводом до нових демонстрацій протесту стала смерть Ху Яобана 15 квітня 1989 року, яка сталась у перший день візиту до Китаю радянського лідера Михайла Горбачова, ініціатора демократичних реформ в СРСР.
27 квітня на центральній площі Пекіна Тяньаньмень протестувальники розбили наметове містечко і протягом місяця кілька сотень тисяч людей демонструвало свою незгоду з офіційним урядовим курсом. Серед учасників протестів не було єдності, а їх погляди були крайньо протилежні — від вимог прискорення реформ і рішучої боротьби з корупцією до згортання реформ, які привели до економічної кризи.
20 травня в Пекіні було введено військовий стан, однак протестуючі не залишили площу. 3 червня війська спробували зайняти її, але були витіснені з площі і ввечері того ж дня за вказівкою Ден Сяопіна в Пекін було введено танкові частини, які колонами рушили на Тяньаньмень. Для захисту від них демонстранти звели барикади з автобусів, тракторів, стальних балок, обливали танки бензином і підпалювали. Солдати вели хаотичний вогонь по демонстрантах, що привело до численних жертв. До вечора 4 червня 1989 року площа була взята армією під контроль, пройшли масові арешти залишків демонстрантів і активних учасників акцій протесту в різних містах. Вони були названі небезпечними злочинцями і тривалий час утримувались без суду. Влада наклала заборону на висвітлення подій у місцевих мас-медіа і поширення іноземних газет.
Кількість убитих і поранених під час придушення виступів на площі Тяньаньмень залишається невстановленою через те, що армійські частини дуже швидко зібрали тіла загиблих і спалили їх. Різними джерелами називаються числа від 242 чоловік (офіційна версія) до 1000 (дані «The New York Times» і Amnesty International); розвідка НАТО називала 1000 загиблих солдатів і 6 тисяч мирних жителів.
Через кілька місяців ряд студенських лідерів демострацій Тяньаньмені були страчені по рішенню показових судів; частині активних учасників подій вдалось врятуватись втечею за кордон. В 2008 році правозахисна організація Amnesty International наполягала на тому, що в китайських тюрмах все ще знаходились люди, поспіхом і необгрунтовано засуджені в 1989 році і ті, хто намагався ставити питання про законність дій властей по придушенню демонстрації.
Події на площі Тяньаньмень привели до кількох гучних відставок у китайському керівництві і викликали неоднозначну реакцію за кордоном — від повного осуду з боку Західної Європи, США, Австралії, південно-американських країн, до повної підтримки з боку Бірми, Чехословаччини, Північної Кореї, Німецької Демократичної Республіки; такі країни, як СРСР та Індія вирішили за краще утриматись від оцінок, щоб не погіршувати міждержавні стосунки.
Коментарі
Дивіться також
• Синхайська революція, 1911
• Китайська Народна Республіка, 1949
• Культурна революція, 1969
• Помер Мао Цзедун, 1976
• Невідомий бунтар, 1989 (фото)
• Смерть Ден Сяопіна, 1997
• «Бульдозерна революція» в Югославії, 2000
• Революція Гідності, 2014