Відповідно до Паризького мирного договору 1856 року, який підвів підсумки Кримської війни, через два роки в Парижі була прийнята спеціальна конвенція щодо політичного майбутнього Валахії і Молдови, які, залишаючись окремими державами під османським протекторатом із власними пожиттєвими господарями (князями), мали створити спільний суд, армію і уніфікувати законодавство. Однак, взимку 1859 року на хвилі націоналістичних настроїв в обох князівствах господарем був обраний колишній воєнний міністр Молдови Александру Йон Куза, який попри заперечення ведучих європейських держав через два роки був затверджений султаном Абдул-Азізом і 5 лютого 1862 року проголошений князем Об'єднанного князівства Молдови і Валахії.
Роки правління Куза були періодом швидкого прогресу на шляху ліберальних перетворень, проте в 1864 році він зіткнувся з протидією парламенту під час здійснення аграрної реформи, — не знайшовши підтримки у намірах ліквідувати кріпацтво, він розпустив парламент, через референдум домігся зниження майнового і вікового цензу виборців, після чого новий парламент підтримав заплановані земельні, управлінські та судові зміни.
У пошуках нового монарха опозиція звернулась до сина короля Бельгії Леопольда I з Саксен-Кобург-Готської династії фламандського графа Філіппа, проте отримала відмову, після чого запропонувала престол 27-літньому Карлу Гогенцоллерн-Зігмаргену зі швабської гілки Гогенцоллернів, який на той час служив у Кобленці в драгунськом полку в чині капітана. Отримавши схвалення прем'єр-міністра Пруссії Отто Бісмарка, Карл Гогенцоллерн-Зігмарген таємно прибув у Трансільванію, де був зустрітий представниками опозиції і 22 (10) травня 1866 року урочисто в'їхав у Бухарест й того ж дня у парламенті виголосив присягу як новий домінітор (князь) Молдови і Валахії Кароль I, погодившись на зміну свого імені на румунський манер.
13 (1) липня 1866 року була прийнята нова конституція Об'єднанного князівства, в якій було закріплене його нову назву «Румунія» і спадковість влади князя по чоловічій лінії. Це викликало протести з боку турецького султана, які вдалось владнати восени того ж року шляхом переговорів у Стамбулі, коли Румунія отримала статус «привілейованої провінції у складі Османської імперії».
Через одинадцять років Румунія підтримала Росію у черговій війні проти Османської імперії, погодишись пропустити її війська через свою територію в Болгарію. Користуючись ситуацією, менш, ніж через місяць після початку війни, 22 (10) травня 1877 року князь Кароль Гогенцоллерн-Зігмарген затвердив проголошену напередодні парламентом незалежність Румунії. Зазнавши поразки, Османська імперія була змушена визнати незалежність цілого ряду держав, серед них і Румунії, при підписанні 3 березня 1878 року мирного договору в Сан-Стефано, і підтвердила це рішення на Берлінському конгресі, що завершив роботу 13 липня того ж року.
22 березня 1881 року за ініціативою князя і уряду в конституцію Румунії були внесені зміни, якими вона проголошувалась королівством. З цієї нагоди 22 (10) травня, у день, коли він вперше прибув до Бухареста, Кароль I і його дружина Єлизавета були урочисто короновані на престол Румунії. Спеціально для цієї події з турецької гармати, захопленої під час битви під Плевеном у 1877 році, в якій він безпосередньо командував румунськими військами, для Кароля I була відлита стальна корона — за його наполяганням вона була виготовлена у Бухаресті без золотого оздоблення, щоб підкреслити героїзм румунських солдатів.
Коментарі
Дивіться також
• Війна за незалежність Греції, 1821
• Одинадцята Російсько-турецька війна, 1877
• Сан-Стефанський мирний договір, 1878
• Карл Гогенцоллерн — перший король Румунії, 1881
• Третє Болгарське царство, 1908
• Війна за незалежність Туреччини, 1919
• Проголошення Сирійського королівства, 1920