Актом «Про краще управління Індією» від 2 серпня 1858 року всі володіння Ост-Індській компанії на Індостані (території сучасних Пакистану, Індії, Бангладеш, Непалу, Бутану, Шрі-Ланки і частково М'янми) стали власністю королеви Вікторії, від імені якої управлавлялись генерал-губернатором з титулом віце-короля. Завдяки промисловій революції, у якій Британія була світовим лідером, до кінця XIX століття Індія зазнала радикальних технологічних змін, у країні з'явився освічений прошарок людей, які отримали доступ до державної служби, спочатку на рівні муніципалітетів та сільських громад, а згодом — провінцій. Акт 1909 року, яким індійці отримали право обиратись до законодавчих органів, активізував діяльність політичних партій, що формувались здебільшого за релігійною ознакою. Перша світова війна, у якій взяло участь півтора мільйона військових з Британської Індії, вивела її на міжнародний рівень поряд з такими британськими домініонами, як Канада, ПАС, Австралія та Нова Зеландія, і в 1920 році вона стала однією із засновниць Ліги Націй і як самостійний суб'єкт брала участь в Олімпійських іграх в Антверпені.
Війна, більшовицька революція і глобальна епідемія грипу радикалізували політичну обстановку в Індії 1920-х років, задля приборкання якої в Імперській законодавчій раді була створена нижня палата, право обиратись до якої отримали індійці і в якій були зарезервовані місця для представників релігійних меншин — мусульман, сикхів, християн, а також натуралізованих європейців. Це дало підстави для втілення релігійно-політичної концепції, відомої як індо-мусульманська єдність, яку представляли дві найбільші й найстаріші партії Індійський національний конгрес (ІНК) і Мусульманська ліга (МЛ) та авторитетні лідери руху ненасильницького спротиву Махатма Ганді та Хан Абдул Гаффар.
Проте повільність реформ самоврядування, відмова британської влади йти на поступки в конституційних змінах на шляху до набуття Індією незалежності і домінування індусів різних конфесій в органах влади привели до поступового відходу мусульманських партій і рухів від наміру домогтись незалежності у формі унітарної держави. Спроби порозумітись на тристоронніх конференціях у 1930-32 роках зазнали фіаско, і після невдалих провінційних виборів 1935 року, на яких МЛ не змогла перемогти у багатьох питомо мусульманських регіонах, її лідери взяли на озброєння концепцію теорії двох націй, за якою релігійна самосвідомість є домінуючим національним чиннником, а мова і етнічність — вторинні. Програмно вона була втілена у партійних рішеннях березня 1940 року, які постановили боротись за створення окремої мусульманської держави на території Пенджабу, Північно-Західної прикордонної провінції, Сінда, Белуджистана, Бенгалії і Ассама, для означення якої було взято назву «Пакистан», запропоновану в 1933 році публіцистом Рахматом Алі.
Примирити дві найбільші релігійні громади не вдалось ні в роки Другої світової війни, коли під загрозою японської інтервенції прем'єр-міністр Великобританії Вінстон Черчілль в 1942 році був змушений пообіцяти повоєнній Індії статус домініона, ні по її завершенні — спроби посадити ІНК і МЛ за один стіл задля вироблення конституції і формування спільного тимчасового уряду були відхилені обома партіями. Розмежування між ними поглибилось ще більше після виборів 1946 року, коли кожна з партій отримала перемогу у своїх релігійних анклавах. Пропозиція британців створити федерацію з двох мусульманських і однієї індуїстської провінції також були відкинуті обома партіями. У країні спалахнули релігійні конфлікти, найбільший з яких в Калькутті привів до загибелі більше 4 тисяч мусульман.
За цих умов прем'єр-міністр Клемент Еттлі оголосив про намір не пізніше 30 червня 1948 року надати Індії незалежність на умовах, які мали бути вироблені лордом Маунтбаттеном, 20 лютого 1947 року призначеного новим віце-королем. Той зустрівся з лідерами обох партій вже у квітні і, переконавшись у неможливості примирити позиції Мухаммеда Алі Джинна і Джавархалал Неру навіть за посередництва шанованого обома громадами Махатми Ганді, переніс дату надання незалежності на рік раніше, що обидва політичні табори застало зненацька і примусило до швидкого пошуку компромісів. Для демонстрації повної неупередженості, очолити комітет з делімітації кордону Маунтбаттен доручив абсолютно сторонній для Індії людині, яка ніколи там не була і не мала в ній жодних інтересів.
Сер Сіріл Редкліф прибув до Індії 8 липня. Переконавшись у неспроможності мусульман та індусів, які на паритетних умовах входили до регіональних підкомітетів, конструктивно співпрацювати, він в умовах цейтноту приймав більшість рішень одноосібно, виходячи здебільшого з наміру зберегти цілісність інфраструктури і не рахуючись з проханнями зважити на «місцеві фактори» жодної з релігійних громад, в тому числі і сикхів, які вимагали не ділити населену ними територію міждержавним кордоном. Свою роботу Редкліф завершив 13 серпня і знищив усі чернетки, пов'язані з роботою його комітету, результати роботи якого (щоб уникнути можливих суперечок) тримались у таємниці до дня проголошення незалежності: 14 серпня 1947 року відповідні урочистості відбулись в Лахорі, що став столицею новоствореного домініону Пакистан, 15 серпня — в Делі, столиці домініону Індійський Союз.
Результат роботи комітету Редкліфа, який торкнувся долі 88 млн чоловік, був анонсований лише 17 серпня. До Пакистану відійшли провінції Белуджистан (перед поділом на 92% населеної мусульманами) і Сінд (73%) повністю, Пенджаб (56% мусульман) і Бенгалія (54% мусульмани) — частково, решта провінцій увійшли до складу Індії. Ще 601 дрібне князівство отримало змогу самостійно вирішувати до якої з держав приєднатись. Подія, яку Ганді назвав «найблагороднішим вчинком Британії за всю її історію», привела до посилення релігійної ворожнечі між індусами та мусульманами і вже 22 жовтня між Індією і Пакистаном спалахнула війна за населене сикхами, мусульманами та індуїстами князівство Джамму і Кашмір, яка тривала 2 роки і закінчилась поділом цієї області між двома країнами.
Першим генерал-губернатором Пакистану в якості самостійної адміністративної одиниці став Мухаммад Алі Джина, один з ініціаторів та найактивніших учасників розділу Британської Індії, якого сьогодні у Пакистані офіційно іменують «батьком нації» і «великим вождем». По його смерті в 1948 році головним рушієм державотворення став прем'єр-міністр Ліакат Алі Хан, за ініціативою якого у березні 1949 року був зроблений перший крок на шляху перетворення Пакистану в ісламську федеративну республіку, — спеціальною резолюцією Установчі збори прийняли рішення поєднати європейську та ісламську доктрини демократії.
Відмова від світського характеру держави викликала протести немусульманського населення країни і партій соціалістичного та комуністичного спрямування, особливо активних у Східному Пакистані (нині Бангладеш), через загрозу відділення якого через три роки довелось розпустити Установчі збори. Удруге вони були скликані в 1955 році й 29 лютого 1956 року ухвалили конституцію, яка набула чинності через три тижні, 23 березня. Вона проголосила Пакистан федеративною Ісламською Республікою на чолі з президентом-мусульманином, наділеним церемоніальними функціями, прем'єр-міністром як главою уряду і в основу правовідносин закладала принцип, за яким жоден закон країни не міг суперечити Корану чи Сунні.
Першим президентом Пакистану став її 4-й генерал-губернатор Іскандер Мірза, колишній військовий, що свого часу відзначився жорстоким придушенням протестів у Східному Пакистані. Прагнучи до розширення своїх повноважень, у жовтні 1958 року він підтримав військовий переворот генерала Мухаммеда Айюб Xана, відмінив щойно прийняту конституцію, яку назвав «непридатною» через безліч «небезпечних компромісів» і розпустив парламент. Але у підкилимній боротьбі Мірза програв Айюб Хану, який вже за три тижні змусив першого президента скласти повноваження й емігрувати. Айюб Хан оголосив себе одночасно і президентом і прем'єр-міністром й ініціював складання нової конституції Пакистану. Невдоволений проектом спеціально створеної конституційної комісії, він запропонував власний варіант основного закону країни, що значно розширював президентські повноваження, який і був схвалений у червні 1962 року.
Через важку хворобу в березні 1968 року Аюб Хан втратив політичний контроль над ситуацією і через рік був змушений передати владу генералу Ях'я Хану, який під тиском протестів, невдоволених багаторічним воєнним станом, був змушений погодитись на проведення перших у країні прямих пропорційних загальних виборів. Перемогу на них у Східному Пакистані здобула партія Авамі ліг, котра зажадала закріплення в конституції права Східного Пакистану на повну регіональну автономію. Відмова уряду прийняти ці вимоги викликала гостру політичну кризу, яка в 1971 році переросла у третю, наймасштабнішу Індо-пакистанську війну, що закінчилась капітуляцією пакистанських військ і проголошенням незалежної держави Народна Республіка Бангладеш.
Поразка Пакистану ще більше поглибила політичну кризу в країні і у 1973 році була прийнята нова, вже третя конституція, яка багато в чому повернулась до основного закону 1956 року і проголоcила Пакистан федеративною парламентською республікою, з прем'єр-міністром як главою уряду і ісламом як державною релігією. Станом на 2015 рік до неї було внесено 21 поправки, які ще більше звузили повноваження президента.
Коментарі
Дивіться також
• Найбільша природна катастрофа ХХ століття, 1970
• Незалежність Бангладеш, 1971
• Демократична Соціалістична Республіка Шрі-Ланка, 1972
• Замах на Беназір Бхутто, 2007