Після програних кампаній 1812-14 років у Росії та Іспанії, імператор Наполеон Бонапарт був позбавлений влади і відправлений у почесне заслання на острів Ельба у Корсиканській протоці, спеціально для нього перетворений на неспадкове князівство, куди прибув 30 травня 1814 року у супроводі 866 чоловік особистого війська, включно з кількома генералами і чотирма членами свого уряду.
Наступні триста днів Наполеон працював над створенням місцевої адміністрації, судової влади і збройних сил під командуванням генерала П'єра Камбронна, уважно стежачи за подіями у Франції, де реставрація Бурбонів, які «нічому не навчилися і нічого не забули», як зауважив Талейран, викликала невдоволення серед всіх верств населення: незважаючи на задекларований намір дотримуватись конституції, Людовик XVIII активно проводив політику дореволюційного режиму, переслідуючи прихильників поваленого імператора і республіки й обмеживши свободу слова. Через повернення дворян-емігрантів утисків зазнало селянство і купецтво, незадоволеними були і наполеонівська придворна знать, яка почувала себе другорядною при новому дворі, й загалом зневажене офіцерство Великої армії, масово звільнене через скорочення армії.
Зважаючи на суспільно-політичну обстановку на батьківщині, жорстке протистояння союзників по колишній антифранцузькій коаліції, які на Віденському конгресі підводили підсумки переможних воєн, і чутки про намір вислати його на Азорські острови, Наполеон Бонапарт вирішив діяти: у ніч проти 26 лютого 1815 року на шести кораблях (три з них військових) у супроводі майже тисячного війська на чолі з генералом Камбронном він відплив з Портоферрайо і о третій дня 1 березня висадився на пляжі Жюан Лазурового берега. Розташований поруч Антіб взяти не вдалось, проте Наполеона радо вітали Канни, як і більшість міст Провансу: наказ не застосовувати силу і маніфести із закликами до французів відновити імперію проклали Наполеону дорогу до роялістського і захищеного чотирма полками Гренобля, який 7 березня без жодного пострілу перейшов на бік колишнього імператора.
Вже 11 березня під Ліоном Наполеон приймав парад дивізій, висланих проти нього Людовиком XVIII, після чого на чолі уже 15-тисячної армії продовжив свій тріумфальний марш на Париж, обіцяючи натовпам прихильних до нього містян конституційну реформу і прямі вибори до нового парламенту відновленої ним 13 березня імперії.
17 березня після нетривалих переговорів на його бік разом із 6-тисячним військом перейшов Мішель Ней, один з маршалів Наполеона, який рік перед тим серед перших зрадив його і який обіцяв королю привезти колишнього імператора у залізній клітці. Вчинок Нея справив сильне враження у столиці, яку у ніч проти 19 березня поспіхом залишив Людовик XVIII з родиною, урядом і найближчим оточенням.
20 березня 1815 року Наполеон Бонапарт без жодного пострілу увійшов у Париж, де о 9-й вечора в безлюдному палаці Тьюїльрі сформував свій новий уряд: Жозеф Фуше знову став міністром поліції, маршал Луї Даву — генерал-губернатором столиці і воєнним міністром, Арман де Коленкур — міністром закордонних справ, Лазар Карно — міністром внутрішніх справ, Юг-Бернар Маре — секретарем. Вже 22 квітня Наполеон підписав обіцяний «Додатковий акт до конституцій Імперії», який ліквідував сенат і надав право законодавчої ініціативи двопалатному парламенту, відміняв цензуру, підтверджував основоположні громадянські свободи і розширював коло вибірних посад. «Додатковий акт» був затверджений на плебісциті, але низька активність громадян показала розділеність країни, Південь і Захід якої виявились нелояльними новій владі.
До глав європейських держав Наполеон звернувся із закликом до миру, однак його повернення до влади було сприйняте вкрай вороже: ще 13 березня, коли Наполеон оголосив про відновлення імперії, країни-учасники Віденського конгресу заявили, що він «поставив себе за межі цивілізованих суспільних відносин», і 25 березня Великобританія, Росія, Австрія та Пруссія сформували Сьому антифранцузьку коаліцію проти «ворога, який зневажив решту світу». Протягом кілької тижнів до неї приєднались Швеція, Нідерланди, Швейцарія і кілька німецьких держав.
Проти 700-тисячної армії союзників до кінця травня Наполеон зумів мобілізувати лише близько 140 тисяч чоловік на додачу до 56 тисяч, які лишились від попередньої влади (загалом лише 128 тисяч боєздатного війська), і, діючи на випередження, 14 червня розпочав військову кампанію у Фландрії. Через два дні у битві при Ліньї він отримав перемогу над пруським військом генерал-фельдмаршала Гебгард-Леберехта фон Блюхера, після чого рушив до Брюсселя, щоб завдати удару по британо-німецько-голландським військам фельдмаршала Артура Веллслі. На світанку 18 червня обидві армії зійшлись біля Ватерлоо, де попри початковий успіх, через фатальну стратегічну помилку французи були розбиті на голову.
21 червня Наполеон повернувся до столиці і звернувся до уряду з вимогою надати йому диктаторські повноваження для «мобілізації нації на війну з окупантами». Отримавши відмову парламенту, ополудні наступного дня він зрікся престолу на користь свого сина Наполеона II і 25 червня виїхав у свою резиденцію під Парижем, звідки звернувся до армії із закликом не складати зброю. 26 червня Тимчасовий уряд, очолюваний Фуше, оголосив про позбавлення влади сина колишнього імператора, і 29 червня Наполеон Бонапарт виїхав у Гасконь. Після невдалої спроби відбути до США 15 липня 1815 року в порту Рошфор зі словами «Я прибув, щоб перейти під захист вашого короля і ваших законів» здався британцям, рішенням яких 31 липня був висланий на острів Святої Єлени в Атлантиці, де й прожив решту шість років свого життя.
Попри тактичні успіхи французької армії, 2 липня передові частини армії Блюхера підійшли до Парижу і до ранку наступного дня біля містечка Іссі розбили корпус генерала Домініка Вандама, що змусило французів прийняти нав'язані умови перемир'я: 4 липня маршал Франції Луї Даву, Артур Веллслі і Гебгард-Леберехт фон Блюхер уклали угоду, за якою французькі війська мали бути виведені «за Сену». 7 липня 1815 року англо-коаліційна і прусська армії урочисто увійшли в Париж, після чого наступного дня в столицю прибув відновлений при владі Людовик XVIII.
Коментарі
Дивіться також
• Франко-російська війна, 1812
• Битва народів, 1813
• Зречення Наполеона Бонапарта, 1814
• Реванш Наполеона, 1815
• Битва під Ватерлоо, 1815
• Друге зречення Наполеона Бонапарта, 1815
• Друга реставрація французьких Бурбонів, 1815
• Правила життя Наполеона Бонапарта
• Смерть Наполеона Бонапарта, 1821