У липні 1870 року між імперією Наполеона III і німецькими державами на чолі з Прусією розпочалась війна, в ході якої Франція зазнала ряд невдач. 1 вересня біля фортеці Седан вона зазнала нищівної поразки і через три дні захоплений у полон імператор Франції був позбавлений влади паризькими депутатами, які створили Уряд національної оборони на чолі з генералом Луї Трюшо.
Попри дипломатичні зусилля, Третя Французька республіка не змогла заручитись підтримкою ні Британії, ні Австрії, ні Росії, і 28 січня 1871 року після чотиримісячної облоги був змушений капітулювати Париж. 17 лютого новообрана Асамблея (парламент) доручила формування уряду запеклому опоненту поваленого імператора, колишньому прем'єр-міністру часів Липневої монархії 74-річному Адольфу Тьєру, який 26 лютого підписав Попередній франко-прусськимй мирний договір.
Одним з перших декретів Тьєра, як виконавчого директора уряду, був направлений проти національної гвардії, сформованої під час війни з числа добровольців для захисту Парижа: майже 200 тисяч чоловік були позбавлені зарплати і матеріальної підтримки, а саму національну гвардію було вирішено роззброїти. Серед інших непопулярних заходів нової влади, підтриманих парламентом, був прийнятий 10 березня декрет про припинення дії мораторію на стягнення боргів і квартплати, запровадженого в дні війни у листопаді попереднього року. Цим кілька сотень тисяч робітників, ремісників та дрібних торговців, що не мали заощаджень і роботи, були віддані на милість своїм домовласникам і кредиторам, що ще більше розпалило радикально налаштованих парижан.
Спроба роззброїти нацгвардію вранці 18 березня 1871 року призвела до її відкритого протистояння з армією, першими жертвами якого стали розстріляні на Монмартрі своїми ж солдатами генерали Клод Леконт і Клемент Тома. Національні гвардійці створили вибірні комітети і фактично захопили владу в Парижі. Їх підтримали солдати армійських частин, і вірні Тьєру війська і поліція вимушено залишили Париж. Фактичним господарем столиці Франції став Центральний комітет Національної гвардії, який підняв прапор комуни: кожному міському округу пропонувалося на власний розсуд встановлювати свій політичний та соціальний устрій, а представництво загальнонаціональних інтересів планувалось покласти на конгрес делегатів окремих громад.
26 березня пройшли вибори до громадської Ради комуни, яка була одночасно і законодавчим і виконавчим органом. Сформованій нею Виконавчій комісії підпорядковувалися 10 галузевих комісій з функціями колишніх міністерств.
В області соціальних реформ уряд комуни не мав певної програми, оскільки у раді проявилися три рівносильні, але істотно різні соціально-політичні течії: комуністи, прудоністи (анархісти) і якобинці (прихильники терору); доводилося рахуватися і з інтересами дрібної буржуазії, яка також була представлена в Раді. Єдиний акт, в якому викладається загальна програма комуни, її «Декларація до французького народу» від 19 квітня, проголошувала республіку єдиною формою правління, гідною людини, а принципом політичного режиму — повну автономію комун на всій території Франції. Було скасовано привілеї посадовців і введено їх виборність, церкву відокремили від держави, ввели робітничий контроль над виробництвом, безкоштовну обов'язкову освіту, заборонили незаконні обшуки, арешти, реквізиції тощо; старий суд замінили народним судом.
Комуна діяла в умовах постійної боротьби з урядом Тьєра, який засідав у Версалі. Перша сутичка між ними відбулась 2 квітня. Через чотири дні Рада комуни видала декрет про заручників: кожна особа, обвинувачена у зносинах з Версальським урядом, негайно потрапляла у в'язницю, судилася присяжними і, якщо була визнана винною, ставала заручником паризького народу або розстрілювалась. У економічних і військових справах Комуни бракувало порядку — Парижу не вистачало озброєння і продовольства. Крім того, Рада комуни не мала ніякої підтримки в провінції, на яку покладала великі надії, — всі спроби встановлення комуналістичних законів у промислових містах були придушені.
Основну загрозу комунарам становило 130-тисячне військо, зібране, головним чином, із військовополонених, повернення яких на батьківщину було прискорене Німеччиною на прохання версальського уряду. 21 травня воно вступило в Париж і в місті почався «Кривавий тижень» вуличної різанини, нещадної з обох сторін. В останні три дні Комуни з кількох сотень заручників, утримуваних у в'язницях Парижа, комунари розстріляли 63 людини; страчувались також і мирні жителі, котрі відмовлялись підтримувати комунарів, спалювались цілі квартали, які не вдавалось захистити.
Однак 29 травня весь Париж був уже в руках урядових військ. Практично зразу почали роботу військові суди, через які пройшло понад 13000 чоловік, з яких 7500 було заслано, а 21 людина була розстріляна біля стін кладовища Пер-Лашез. У позасудових розправах було страчено за різними оцінками від 10 до 20 тисяч чоловік. З видатних діячів комуни в боях полягли генерал комуніст Гюстав Флуранс, комендант Парижу польськй революціонер Ярослав Домбровський; були страчені (без суду) соціаліст Ежен Варлен, що очолював управління з постачання Національної гвардії, і за вироком — відповідальний за позасудові страти комуніст-неоякобінець Теофіл Ферре, у заслання у Нову Каледонію були вислані ліво-радикальний журналіст Анрі Рошфор та завідувач фінансами Комуни Франсуа Журд. Ряд високопосадовців Комуни, які врятували квартали Парижа від знищення, були відпущені на свободу.
31 серпня 1871 року Адольф Тьєр був обраний першим президентом Третьої республіки терміном на три роки, за які він вивів Францію з кризи і зумів відновити її міжнародний авторитет. Його смерть стала головною політичною подією країни 1877 року, під час якої похоронну процесію колишнього монархіста Адольфа Тьєра очолювали два його непримиримі у минулому опоненти республіканці Віктор Гюго і Леон Гамбетта.
понад
20 ТИСЯЧ СЛІВ
чужомовного походженняКоментарі
Дивіться також
• Проголошення Французької Республіки, 1792
• Липнева революція, 1830
• Червневе повстання, 1848
• Друга Французька імперія, 1852
• Франко-прусська війна, 1870
• Жовтнева революція, 1917
• Революція у Німеччині, 1918