Зречення імператора Миколи II
15 березня 1917 року у Пскові російський імператор Микола II на вимогу Тимчасового комітету Державної думи та вищого генералітету від свого імені та імені свого малолітнього сина Олексія зрікся престолу на користь свого брата великого князя Михайла Олександровича. Відмова останнього наступного дня прийняти владу привела до падіння самодержавства в Росії. На обкладинці: Останній імператор Росії Микола II Романов, 1912 рік
30439
Читати 5 хв.
Читати пізніше
До обраного
reply

Лютнева революція в Росії почалась із страйку в одному з цехів Путиловського заводу 2 березня 1917 року, який через нестачу продовольства у Петрограді за кілька днів охопив весь завод, а 8 березня переріс у загальноміську забастовку, підтриману військами Петроградського гарнізону. Протягом наступних днів поодинокі сутички з поліцією переросли у відкрите протистояння, а на демонстраціях і мітингах стали лунати політичні вимоги.

Протестувальників підтримала Державна дума, яка 10 березня звернулась до царя Миколи II з вимогою призначити новий уряд. У відповідь наступного дня він розпустив парламент, в діях якого вбачав одну з причин заворушень, однак Дума відмовилась підкоритись, призначивши на 12 березня 1917 року своє чергове засідання. Зранку на бік протестувальників почали переходити солдати запасних батальйонів гвардійських полків, розташованих у Петрограді, які захопили Адміралтейство, де мав засідати царський уряд, Петропавлівську фортецю, з якої випустили на волю політичних в'язнів та заарештованих напередодні бунтівних солдат; було також розгромлено Охоронне відділення, пожежа в якому знищила архіви.

Близько полудня 12 березня голова царського уряду Микола Голіцин повідомив Думу про відставку свого уряду у повному складі, після чого рядом депутатів зі всіх фракцій, крім правомонархічних, був сформований Тимчасовий комітет Державної думи на чолі з головою IV Державної думи Михайлом Родзянко. Того ж дня було утворено і Петроградську раду робітничих депутатів, на чолі виконкому якої став лідер соціал-демократичної фракції Думи Микола Чхеїдзе, а його заступником — «трудовик», а згодом соціаліст-революціонер, Олександр Керенський.

13 березня 1917 року о 15-й годині Микола II, який ще з 7 березня перебував за межами Петрограда, телеграмою воєнного міністра був повідомлений про повну поразку у столиці військ, лояльних уряду, після чого поїзд, в якому перебував цар, відправивився до Пскова, де знаходився штаб армій Північного фронту під командуванням генерала Миколи Рузського. Отримавши звістку про початок антиурядових повстаннь у Москві та Кронштадті і неможливість прибуття до Пскова Родзянка, генерал Рузський за підтримки начальника штабу Верховного Главнокомандуючого Михайла Алєксєєва розпочав переговори з Миколою II про необхідність створення нового уряду, відповідального перед Думою, а не перед монархом.

Переговори тривали до ранку 14 березня, коли Микола II погодився з трансформацією режиму в конституційну монархію. Однак у телефонній розмові, що відбулась у ніч на 15 березня 1917 року Родзянко повідомив Рузського, що цих поступок імператора для стабілізації ситуації в країні вже недостатньо. За ініціативою генерала Алєксєєва, який підтримував Родзянко і заручився підтримкою командуючих майже всіх фронтів і флотів, серед яких був і рідний дядько царя Микола Миколайович, о 10-45 Рузський повідомив Миколу II, що зречення престолу єдиний спосіб вберегти країну від анархії і поразки у війні проти Німеччини.

Рішення було прийняте коли до Пскова прибули представники Думи монархісти Василь Шульгін та Олександр Гучков і після кількох годин переговорів 15 березня 1917 року о 23-40 Микола II передав їм «Акт про зречення» від свого імені і від імені свого малолітнього сина Олексія на користь брата Михайла. Того ж дня Тимчасовий комітет Державної Думи за погодженням з Петроградською радою робітничих і солдатських депутатів сформував Тимчасовий уряд на чолі з князем Георгієм Львовим, для легімітизації якого Микола II вже після зречення заднім числом призначив прем'єр-міністром.

16 березня 1917 року великий князь Михайло Олександрович після розмови із представниками Думи, котрі йому прямо заявили, що в разі прийняття ним престолу в столиці вибухне нове повстання і Дума не може гарантувати йому безпеку, підписав маніфест, у якому попросив всіх громадян Росії підкоритися Тимчасовому уряду і оголосив, що прийме верховну владу лише в разі, якщо народ висловить на те свою волю шляхом всенародного голосування на виборах представників до Установчих зборів, яке повинно було вирішити питання про «спосіб правління» державою.

Однак, 21 березня 1917 року за рішенням виконавчого комітету Петроради і Михайло Олександрович і Микола II з родиною були заарештовані, а влітку — вислані зі столиці. Наступного року, вже після після падіння Тимчасового уряду в результаті Жовтневого перевороту і розгону більшовиками Установчих зборів, великий князь був розстріляний місцевими чекістами 13 червня 1918 року у Пермі, а останній імператор дому Романових разом із сім'єю — через місяць у Єкатеринбурзі.

Генерал Микола Рузський був заарештований більшовиками 11 вересня 1918 року в Єсентуках і через півтора місяця зарізаний після відмови очолити підрозділ Червоної армії. Генерал Алєксєєв, що вільно проживав у Петрограді, після Жовтневої революції був змушений рятуватись втечею на Дон, де разом із генералом Корніловим став організатором Добровольчої армії, разом з якою брав участь у ввійськових походах до жовтня 1918 року, коли у Катеринодарі (нині — Краснодар) помер від запалення легенів. Після падіння Тимчасового уряду Михайло Родзянко також виїхав на Дон, звідки у 1920 році емігрував у Сербію, де помер через чотири роки.


ВЕЛИКЕ РОЗСЕЛЕННЯ СЛОВ'ЯН
Друк 3
Володимир Лук'янюк спеціально для © «Цей день в історії», 14 березня 2017. Текст статті поширюється за ліцензією «Creative Commons Із зазначенням авторства 4.0 Міжнародна (CC BY 4.0)» і з обов'язковим активним гіперпосиланням на дану вебсторінку.

Коментарі

Головні події 15 березня

Убивство Юлія Цезаря

44 до н.е.
#ЦейДень

Все про 15 березня

Події, факти, персоналії

Проголошення Австро-Угорської імперії

1867

Незалежність Карпатської України

1939

Михайло Горбачов — президент СРСР

1990