Зі свого другого заслання «рядовий Тарас Шевченко» був звільнений влітку 1857 року і зо шість місяців прожив у Нижньому Новгороді під наглядом поліції, доки не отримав дозвіл повернутись до Петербурга.
Сім років солдатчини далися в знаки. Добрий знайомий Шевченка ще з середини 1840-х художник Віктор Ковальов «був вражений різкою зміною його зовнішності: це не був колишній широкоплечий, кремезний, з цілим волоссям на голові, чоловік у сірому сюртуку, яким я його знав раніше; переді мною був зовсім схудлий, лисий чоловік, без кровинки в обличчі; руки його проглядали до того, що видно було наскрізь кістки і жили… Я мало не заплакав».
Клопотанням графа Федора Толстого, віце-президента Імператорської Академії художеств, Шевченко оселився у невеликій квартирі при академії: дві кімнатки одна над одною. Нижня слугувала майстернею і приймальною для гостей, друга, на антресолях, — спальнею, їдальнею й кабінетом. Нове захоплення — гравюра, особливого доходу не приносило, Шевченко жив у великій скруті, часом навіть без «денного прожитку». Були сподівання на нову збірку під назвою «Поезія. Том первий», який він взявся впорядковувати, але розгляд у цензурному комітеті затягнувся на невизначений час.
Попри активне суспільне життя і увагу до нього у мистецьких колах, дошкуляла самотність. У листах приятелям вже немолодий Шевченко — п'ятий десяток, напівжартома просив «одружити його», щоб не пропасти «бурлакою на чужині». Придбати «ґрунт над Дніпром», біля Канева, і знайти собі «вірну дружину» не вийшло і під час третьої поїздки на Україну, звідки він повернувся у серпні 1859 року.
Остання нагода облаштувати особисте життя випала у влітку наступного року, коли друк офортів нарешті став приносити хороший і сталий дохід. Обраниця — 20-літня Ликера Полусмак(ова), покоївка петербурзького українофіла Миколи Макарова. Її Шевченко задарував презентами — одяг, прикраси і навіть «Євангеліє» в білій оправі із золотими краями, їй 7 липня (25 червня) присвятив вірш «Росли укупочці, зросли», 8 серпня (27 липня) освідчився, й вже наступного дня через Пантелеймона Куліша передав прохання своєму доброму знайомому Макарову звільнити його обраницю з кріпацтва.
«Чудна затія», як більшість Шевченкових знайомих означили його намір одружитися з удвічі молодшою неграмотною наймичкою, тривала до середини вересня, коли Шевченко несподівано і різко обірвав з Ликерою стосунки (подейкують, що через її користолюбство і непевність ситуації, у якій застав з найнятим для неї репететиром з музики).
Працювалось Шевченкові у ті роки багато. У листопаді, після виставки робіт в Академії художеств, його нарешті відзначили званням академіка «за майстерність у гравірувальній справі». Та видати нічого з поетичного доробку — ні з нового, ні із «захалявних книжечок», привезених із заслання, — не вдалось. Лише у 4 лютого (23 січня) 1860 року коштом черкаського цукрозаводчика Платона Симиренка у друкарні Куліша вийшло третє, доповнене, видання «Кобзаря» (правда, без вилучених цензурою поезій з попередніх видань), а в січні 1861 року вже власним коштом Шевченка — «Букварь южнорусскій», укладений ним власноруч посібник для навчання дорослих грамоті і азам арифметики в недільних школах.
У цей час Шевченко вже другий місяць за рекомендацією свого лікаря Едуарда Барі, ординатора при лікарні Св. Марії Магдалини, майже безвихідно проводив удома, лише зрідка відвідуючи близьких знайомих. Він скаржився на утруднене дихання, болі в серці, швидку втомлюваність. Довелось відмовитись від «розгульного життя», як його означав колишній видавець Шевченка полтавський поміщик Петро Мартос, і не завжди поміркованих частувань ромом. Наприкінці січня додалась застуда. Але роботи не полишив — працював над офортом свого автопортрета, на зворотній стороні якого 27 (15) лютого занотував свій останній вірш «Чи не покинуть нам небого».
У суботу 9 березня (25 лютого), в день народження Шевченка, його близький товариш Михайло Лазаревський «застав його у страшних муках... вночі у нього почався дуже сильний біль у грудях, що не давав йому лягати. Він сидів на ліжку й напружено дихав». Шевченко попросив написати брату Варфоломію, що почувається «дуже недобре», переймався тривалою відсутністю лікаря, від якого сподівався отримати опій, щоб нарешті заснути. Вкотре за день викликаний Барі дійшов невтішного висновку, що «водянка перекинулась у легені».
Відчуваючи близьку смерть, Шевченко так і не заснув до ранку. Десь о п'ятій він хотів зійти униз, у майстерню, але спіткнувся і впав.
О пів на шосту 10 березня 1861 року Тараса Шевченка не стало. Йому щойно виповнилося 47 років.
Викликаний Лазаревським доктор Барі констатував раптову смерть через набряк легень, викликаний «органічним розладом печінки і серця».
«З бідної кімнатки покійного поширилася страшна звістка по Академії, розливалася далі, далі і пішла по місту, шукаючи друзів і братів, кожному завдаючи рану в серці» — писала згодом «Основа» про смерть Шевченка. Через два дні його відспівали у вщент заповненій церкві при Академії художеств. На панахиді виголосили дев'ять промов, свідчить Ніколай Лєсков: шість українською, дві російською, одну польською. Слова студента-поляка Хорошевського присутнього на церемонії Миколу Костомарова вразили найбільше: «Ти не любив нас, і ти мав право; якби було інакше, ти б не був гідний тієї любові, яку заслужив, і тієї слави, яка чекає на тебе».
Попри негоду — йшов сніг, оббиту срібною парчею дубову домовину студентство 3 версти несло на плечах до Смоленського кладовища. Поховали Тараса Шевченка біля дзвінниці цвинтарної церкви. Труну поклали у свинцеву, вже знаючи що тіло Кобзаря неодмінно повернуть на батьківщину.
Дозвіл на перепоховання виклопотав Михайло Лазаревський.
На початку травня прах Тараса Шевченка привезли до Києва, де з поетом-страждальцем змогли попрощатися усі охочі, далі — пароплавом до Канева. 22 (10) травня 1861 року його відспівали в Успенському соборі, звідки козацьким возом, накритим червоною китайкою, у який «замість волів впрягся люд хрещений», «повезли діти свого батька, що повернувся з далекого краю до свого дому» на Чернечій горі.
ВЕЛИКЕ РОЗСЕЛЕННЯ СЛОВ'ЯН
Коментарі
Дивіться також
• Кирило-Мефодіївське товариство, 1845
• Помер Микола Костомаров, 1885
• Помер Михайло Коцюбинський, 1913
• Померла Леся Українка, 1913
• Помер Іван Франко, 1916
• Державний заповідник на могилі Тараса Шевченка, 1925