Співробітництво в'єтнамських і китайських комуністів, яке розпочалось в роки Другої світової війни, продовжилось і у повоєнний час: КНР активно допомагала становленню незалежності В'єтнаму і його тридцятилітньому збройному протистоянню спочатку з Францією, а згодом — із США. По завершенні В'єтнамської війни далися в знаки не лише тертя, які намітились ще в кінці 1950-х років у зв'язку з радянсько-китайським розколом, але й через в'єтнамо-камбоджийські конфлікти з режимом Червоних кхмерів, активно підтримуваним прокитайським урядом комуністів маоїстського штибу, який сповідував ідеї кхмерської расової переваги.
У 1977 році локальні сутички у спірних прикордонних регіонах між Кампучією і В'єтнамом перетворилися на бойові зіткнення і рейди углиб чужих територій, де обома сторонами знищувалось мирне населення. Обопопільне залучення Китаю в якості посередника не допомогло — з мовчазного схвалення Пекіну уряд Пол Пота не припиняв ні агресивної риторики, ні збройних провокацій. У відповідь В'єтнам розпочав міжнародну пропагандисьску кампанію з дискредитації режиму Червоних кхмерів, заручився підтримкою СРСР, з яким 3 листопада 1978 року уклав «Договір про дружбу та співробітництво», що гарантував військову допомогу на випадок втручання у конфлікт Китаю, і в ході двотижневої військової кампанії 7 січня 1979 року повалив «кліку Пол Пота — Ієнг Сарі».
Наступного дня в окупованому в'єтнамцями Пномпені було проголошено створення Народної Республіки Кампучія. Її маріонетковий уряд взяв курс на «соціалістичні перетворення» під керівництвом єдиної дозволеної Народно-революційної партії з числа пров'єтнамських комуністів.
Для Китаю такий розвиток подій став прикрою несподіванкою і підтвердженням намірів посилити свій вплив у регіоні Радянського Союзу, який за договором з В'єтнамом мав право на створення на його території військово-морських і військово-повітряних баз. На хвилі успіху Ханой не втратив нагоди нагадати Пекіну про невирішені територіальні спори щодо розмежування вод Тонкінської затоки і архіпелагів Спратлі та Парасел.
Фактичний керівник КНР Ден Сяопін, що саме перебував з візитом у США, відреагував заявою, що «Китай збирається дати урок В'єтнаму». Підготовка до нього розпочалась ще у перших числах грудня попереднього року з переведення військ, дислокованих вздовж рубежів з Монголією і СРСР, у підвищену бойову готовність і нарощування військового потенціалу на півдні країни. Але основні події розгорнулись після повернення Ден Сяопіна на батьківщину: 16 лютого МЗС КНР втретє за місяць звернулось до В'єтнаму з вимогою «припинити провокації на кордоні», і о 5 ранку 17 лютого 1979 року після півгодинної артпідготовки сім китайських корпусів — щонайменше 120 тисяч чоловік, перейшли в'єтнамський кордон в 26 місцях фронтом десь у 500 км від Південно-Китайського моря до Лаосу.
Радянський Союз перевів у бойову готовність шість воєнних округів, на Схід було перекинуто дві повітряно-десантні дивізії, одна з них — у Монголію. У В'єтнам були направлені групи радників і військових спеціалістів на чолі з генералом Геннадієм Обатуровим.
За перші три дні китайцям вдалося захопити провінційний центр Лаокай, в деяких місцях просунутися вглиб території супротивника на 15 км, проте, зустрівшись зі значним опором, взяти місто Каобанг вони змогли лише 2 березня, Лангшон — 4 березня. Хоча це відкривало шлях на Ханой, постоявши бездіяльно біля «відкритих воріт столиці», наступного дня, коли у В'єтнамі нарешті було оголошено загальну мобілізацію, Китай офіційно повідомив про припинення наступу.
16 березя китайські війська залишили територію В'єтнаму.
За 3 тижні і 6 днів війни КНР втратила пораненими і убитими 25-30 тисяч чоловік. В'єтнам свої втрати ніколи офіційно не повідомляв, за даними незалежних експертів вони склали щонайменше 60 тисяч осіб.
Обидві сторони заявили про перемогу: В'єтнам дав відсіч грізному і чисельнішому супротивнику, Китай продемонстрував Радянському Союзу нездатність захистити свого нового союзника. Сторонні спостерігачі схильні вважати війну невдачею КНР: попри те, що основні армійські підрозділи супротивника перебували в Лаосі і Кампучії, через слабку підготовку командного складу і низьку мобільність частин надто багато часу було затрачено на взяття стратегічно важливих міст, які захищали головним чином добровольчі формування; хибними виявились і сподівання на «народну війну», яку мали підняти більше мільйона хуацяо, китайців, що проживали на території В'єтнаму.
Загострення в Індокитаї привело до остаточного розриву стосунків КНР і СРСР: 11 квітня 1979 року Китай офіційно заявив про відмову пролонговувати договір, укладений ще в 1950 році за підсумками переговорів Йосифа Сталіна і Мао Цзедуна.
Невдача Китаю не дала змоги реанімувати режим Пол Пота — Камбоджа залишалась окупованою В'єтнамом до жовтня 1991 року, коли в Парижі був підписаний мирний договір, що формально завершив війну між країнами. Практично весь цей час відносини між Китаєм і В'єтнамом залишалися напруженими, періодично відбувалися збройні зіткнення, які часом, як, наприклад, у 1984 році, ставили країни на грань нової війни.
Коментарі
Дивіться також
• Перша Індокитайська війна, 1946
• Китайська Народна Республіка, 1948
• В'єтнамська війна, 1964
• Радянсько-китайський збройний конфлікт, 1969
• Повалення режиму Пол Пота, 1979