У загальних рисах порядок денний міжнародної конференції для вирішення питаннь військових репарацій, прав національних меншин і територіальних претензій за підсумками Другої світової війни обговорювався на Ялтинській і Потсдамській конференціях і остаточно був узгоджений на Московській нараді міністрів закордонних справ СРСР, США та Великої Британії, що пройшла 16–27 грудня 1945 року. Паризька конференція почалась 29 липня 1946 року за участю провідних держав антигітлерівської коаліції, а також країн, чиї збройні формування мали істотне значення для перемоги над фашизмом в Європі, — її учасниками стали СРСР, США, Велика Британія, Франція, Китай, Австралія, Бельгія, Білоруська РСР, Бразилія, Ефіопія Греція, Індія, Канада, Нідерланди, Нова Зеландія, Норвегія, Південно-Африканський Союз, Польща, Українська РСР, Чехословаччина та Югославія.
Делегація УРСР на конференції, очолювана міністром закордонних справ Дмитром Мануїльським, була представлена у всіх комісіях та мала право підписати всі мирні договори (наприклад, США не мали такого права щодо Фінляндії, оскільки не оголошували їй війну). Вона дотримувалася спільної позиції з делегаціями СРСР, БРСР, Югославії, Польщі і Чехословаччини, прагнучи для них максимального матеріального відшкодування, водночас послаблючючи репараційний тиск на країни тодішньої "народної демократії" з числа колишніх німецьких сателітів – Болгарії, Румунії та Угорщини.
Конференція завершила свою роботу 15 жовтня, а непогоджені на ній статті мирних договорів із колишніми союзниками Німеччини в результаті компромісу було схвалено на нью-йоркській сесії Ради міністрів закордонних справ країн-учасників конференції 4 листопада – 13 грудня 1946 року. Всі прийняті документи, політичні положення яких передбачали, що кожна з країн власними силами має запобігати відродженню фашистських організацій або іншої «політичної, військової або напіввійськової організації, чиєю метою було позбавити людей їх демократичних прав», були підписані 10 лютого 1947 року в Парижі.
Крім того, Італія, Болгарія, Угорщина, Румунія і Фінляндія були змушені змиритись з втратою територій і необхідністю виплачувати репарації — Італія була позбавлена всіх своїх колоній в Африці, передала Югославії частину Хорватії, Греції — Південні Соради, Франції — місто Танд, а Трієст був оголошений вільним містом під контролем англо-американських військ (до 1956 року); Фінляндія була відновлена до кордону станом на 1 січня 1941 роки (тим самим підтвердивши територіальні втрати за наслідками Зимової війни), втратила область Петсамо (Печенга) та передала СРСР в оренду на 50 років територію і водні простори для створення радянської військово-морської бази в районі Порккала-Удд; від Румунії СРСР отримав Північну Буковину, Герцаївський повіт і Бесарабію, а вона сама повернула Трансильванію (належала Угорщині) і втратила Південу Добруджу, котра відійшла до Болгарії, яка, у свою чергу, відмовилась на користь Греції і Югославії від претензій на західну і південну частини Македонії.
Найбільші репарації (360 млн доларів у цінах 1938 року) були накладені на Італію, яка мала виплатити їх Югославії (третина загальної суми), Греції, СРСР, Ефіопії та Албанії; 300 млн Фінляндія мала виплатити Радянському Союзу, Угорщина — СРСР, Чехословаччині та Югославії, і Румунія — СРСР; найменші репарації припали на Болгарію, котра зобов'язувалась виплатити 70 млн Греції і Югославії.
Підписання Паризьких угод дало можливість Італії, Румунії, Угорщині, Болгарії та Фінляндії повернути собі права суверенних держав і претендувати на членство в Організації Об'єднаних Націй.
Після розпаду СРСР і Югославії умови Паризьких мирних договорів залишились незмінними. Остаточне врегулювання питань щодо територіального устрою Німеччини знайшло своє вирішення лише в 1990 році, коли відповідний договір підписали НДР, ФРН, Великобританія, Франція, США та СРСР.
ВЕЛИКЕ РОЗСЕЛЕННЯ СЛОВ'ЯН
Коментарі
Дивіться також
• Італія оголосила війну Німеччині, 1943
• Вихід Румунії з війни, 1944
• Кримська конференція, 1945
• Капітуляція Німеччини, 1945
• Конференція у Потсдамі, 1945
• Мирний договір з Японією, 1951
• Нарада у Гельсінкі, 1975