А... (гр. α — ні) - префікс, що означає заперечення, відсутність, напр. алогічний, афонія, анаероби.

Абджад (араб. أبجد) - тип фонетичного письма, що передає лише або переважно приголосні звуки. Інша назва — консонантне письмо.

Абецадло (пол. abecedlo) - 1. Абетка, азбука, альфабет, алфавіт. 2. Сім перших літер латинської абетки, які вживаються у нотному співі.

Абецедарій (лат. abecedarium — алфавіт) - 1. Буквар. 2. Форма середньовічної поезії, в якій перші літери кожної строфи або кожного віршованого рядка або перші букви кожного слова розташовані в абетковому порядку.

Айстра квітне у саду.
Аїр в лузі я знайду.

Бізон у двір забрався,
Баран його злякався.

Ведмеді вулика знайшли,
Вовки під деревом лягли.

Грак сидить на димарі,
Голуб в'ється угорі.

Дельфін живе в морях,
Дракон — лише в казках...

Олександр Олесь

.

Аблатив (лат. ablativus) - лінгв. латинська назва орудного відмінка — відкладний відмінок. Слов'янським мовам не притаманний.

Аблаут (нім. Ablaut) - морфологічно обумовлене чергування голосних кореня слова в різних граматичних формах, напр., везти — возити. Інша назва — апофонія.

Абревіатура (іт. abbreviature від лат. abbrevio — скорочую) - 1. Скорочення слова чи словосполучення, вживане в усному і писемному мовленні; складноскорочене слово, утворене різними способами, а також загальноприйняті скорочення слів, напр., ООН, США. 2. юр. Короткий виклад справи у нотаріальному записі. 3. Знаки скорочення нотного письма.

Абревіація (від лат. abbreviatio — скорочення) - 1. лінгв.Утворення нових слів шляхом поєднання початкових складів кількох слів або перших літер слів словосполучення. 2. біол. Скорочення індивідуального розвитку органів або їхніх частин; спричинює недорозвиненість або повну втрату органів у нащадків.

Абруптиви (від лат. abrupt — різкий) - зімкнуто-гортанні, вибухові приголосні, при утворенні яких стається додаткове стиснення і підйом гортані, в результаті чого повітря викидається різким поштовхом. Зустрічаються, як правило, в мовах гірських — індіанських, кавказьких, африканських — народів.

Автологія (від гр. αὐτο — сам) - 1. Вживання слів у їх прямому значенні на відміну від переносного. 2. Промова без риторичних прикрас.

Автонім (гр.) - справжнє ім'я автора твору, що пише під псевдонімом.

Ад'єктивація (від лат. adjektivum — прикметник) - перехід різних частин мови в прикметник. Найчастіше це спостерігається у випадку дієприкметників — при А. вони втрачають свої дієслівні властивості і починають позначати незмінну ознаку — напр., згущене молоко, блискуча кар'єра, мисляча істота.

Адстрат (лат., букв. — нашарування) - мова прийшлого чи сусіднього населення, яка вплинула на мову корінних жителів певної місцевості і збереглася поряд з нею.

Адьюванто - апостеріорна штучна мова, лексично та граматично близький до есперанто та ідо; створена французьким філологом Луї Бофроном (1855-1935 рр.).

Акронім (гр.) - абревіатура, утворена з початкових букв слів або словосполучень, напр., АЕС, ЄС.

Акростих (гр., крайній і ряд) - вірш, у якому перші літери (рідше — останні) кожного рядка утворюють слово або речення, найчастіше ім'я того, кому А. присвячується.

Акузатив (лат.) - лінгв. знахідний відмінок.

Алегорія (гр., від інший і говорю) - 1. Іносказання. 2. Втілення в конкретному художньому образі абстрактного поняття.

Алітерація (лат., до, при і літера) - повторення однорідних приголосних звуків у вірші, реченні, строфі для досягнення більшої звукової виразності.

Алогізм (гр. ἀ і λογισμός — розум) - 1. Непослідовність у міркуваннях, викликана порушенням законів логічного мислення. 2. філос. Ідеалістичне вчення, яке твердить, що знання досягають через віру, одкровення, інтуїцію. 3. Літературний прийом, який полягає у навмисному порушенні (розриві) логічного зв'язку з метою створення комізму, іронії і т. ін.

Алонім (гр.) - 1. Варіантна назва особи, географічного об'єкта (Константинополь — Стамбул, Георгій — Юрій). 2. Справжнє прізвище якоїсь особи, взяте автором для свого псевдоніма.

Амфіболія (гр., двозначність, неясність) - вираз, який можна тлумачити двозначне.

Амфібрахій (гр. αμφιβραχυς — короткий з обох боків) - віршовий розмір на чотири мори з трискладовою стопою і наголошеним (довгим) другим складом.

Ні слова про спокій.
Ні слова про втому.
Хай марші лунають бадьорі й гучні.
Хоч ніч облягає,— та в пітьмі глибокій
Вже грають-палають досвітні вогні.

Василь Еллан.

Анадиплосис (гр., здвоєність) - стилістична фігура; початок нового віршового рядка чи фрази тими словами, якими закінчувалися попередній рядок чи фраза. Інша назва — епаналепсис.

Анафора (гр., піднесення) - стилістичний прийом, повторення слова, звуків або синтаксичних конструкцій на початку віршових рядків, строф.

Андронім (від гр. ἀνδρός — чоловік і όνομα — ім'я) - суфіксів для творення А.: -иха, -ка, -янка, -иня, -аня, -уля, -ова, -овка, -ина, -а.">вид антропоніма — ім'я, що переходить на жінку від її чоловіка, напр., Кайдашиха від Кайдаша ("Кайдашева сім'я" І.Нечуя-Левицького). В українській мові вживається 10 суфіксів для творення А.: -иха, -ка, -янка, -иня, -аня, -уля, -ова, -овка, -ина, -а.

Антоніми (гр.) - пари слів з протилежними значеннями.

Антропоніміка (гр. антропо... і гр., ім'я) - розділ лексикології, який вивчає власні імена людей.

Анусвара (санскр.) - носовий призвук у кінці голосного звука.

Аорист (гр. αόριστος — неозначений) - видо-часова дієслівна форма давніх індоєвропейських мов, що виражала минулу дію без вказівки на її тривалість. В українській мові 14-15 століть уже майже не вживалсиь. У сучасній українській літературній мові А. вживається для стилізації під давню мову: «Владимир князь перед народом Убив старого Рогволода, Потя народ, княжну поя, Отиде в волості своя» (Т. Шевченко).

Апікальний (лат, кінець) - 1. анат. Звернений угору, верхівковий. 2. А-ні приголосні — передньоязичні приголосні.

Апострофа (гр., звертання, зворот) - стилістична фігура: звертання до відсутньої особи як до присутньої, до мертвого як до живого, до предмета як до людини.

Апофегма (гр. ἀπόφθεγμα від ἀποφθέγγομαι — говорити прямо) - короткий і влучний повчальний вислів, повчальна сентенція; максима, афоризм.

Апофонія (фр. apophonie) - морфологічно обумовлене чергування голосних кореня слова в різних граматичних формах; те ж саме, що й аблаут.

Аруз (араб.) - аруд; система віршування, що використовується в арабській, перській і тюркомовній писаній поезії.

Архе... (гр. ἀρχή — початок) - у складних словах означає початок.

Архео... (гр., стародавній) - у складних словах означає стародавній, належний до давнини.

Архі... (гр. ἀρχι — старший, головний) - 1. Префікс, за допомогою якого виражають найвищий ступінь ознаки, що міститься у другій частині слова; значенням близький до "дуже", "найбільший". 2. Перша частина складних слів, що вказує на старшинство у церковному званні.

Бустрофедон (гр., від βοῦς — бик і στρέφω — повертаю) - спосіб письма, за яким рядки пишуться справа наліво та навпаки у залежності від його парності. Використовувався в крітському, хетському, південноаравійському, етруському й грецькому письмі.

Велярний (лат., завіса) - приголосний звук, що утворюється шляхом підняття задньої частини спинки язика до піднебіння (напр., приголосні к, х).

Вербалізація (від лат. verbalis — словесний) - 1. лінгв. синтаксичний перехід частин мови в розряд дієслів. 2. Словесний опис. 3. психол. точний словесний опис емоційного стану.

Вербалізм (лат., словесний) - марнослів'я; намагання приховати за великою кількістю наукових термінів відсутність глибоких знань і серйозної думки.

Вербальний (лат., від слово) - словесний, усний; В-а нота — дипломатична нота без підпису, скріплена печаткою; прирівнюється до усної заяви.

Вокабула (польськ. wokabula від лат. vacabulum — назва, слово) - 1. Окреме слово чужої мови, перекладене рідною мовою. 2. Окреме слово як предмет лексикології. 3. Заголовок словникової статті.

Вокабулярій (лат. vocabularium — словник) - короткий словник до хрестоматії або окремих частин підручника.

Вокатив (лат.) - кличний відмінок (напр., "батьку").

Газель (1) (араб. غزل) - особлива форма перської і арабської поезії, поширена й у європейській літературі: 10-12 двовіршів, об'єднаних однією римою, — перший рядок римується з парними рядками, а інші — не римуються; газаль.

Гексаметр (гр., шестистопний) - віршовий розмір в античній поезії, шестистопний дактиль з постійною цезурою; гекзаметр.

Генітив (лат.) - родовий відмінок.

Гіпербола (гр., перебільшення) - 1. Плоска крива, що є геометричним місцем точок площини, для кожної з яких різниця віддалей від двох даних точок цієї площини (фокусів Г.) є величиною сталою. 2. Стилістична фігура, в якій перебільшено певну ознаку, щоб посилити виразність мови (напр., безкраїй степ). Протилежне — літота.

Глаголиця (старослов. ґлаґол — слово, мова) - поряд з кирилицею, одна з найдавніших слов'янських абеток. Вважається, що вона створена св. Костянтином (Кирилом) Філософом для запису церковних текстів слов'янською мовою.

Глоса (гр. γλοςςα — мова) - 1. Маловживане чи незрозуміле слово, вираз і пояснення до нього. 2. Трюк, у якому замість загальновживаного використано менш вживане. 3. Вірш, що починається епіграфом і кожна децима закінчується відповідно рядком з епіграфа.

Глосарій (від гр. γλοςςα — мова) - тлумачний словник рідко вживаних слів і виразів.

Глосатор (від гр. γλοςςα — мова) - тлумачник старовинних і малозрозумілих слів.

Глосематика (від гр. γλοςςα — мова) - лінгвістична теорія, що орієнтується на схематизований опис мовної структури й абстрагується від конкретно-звукового і конкретно-семантичного аспектів мови.

Глотохронологія (гр., мова й хронологія) - 1. Розділ лексиколога. Вивчає темпи мовних змін, щоб визначити ступінь давності виникнення окремих систем і моделей, їх співвідношення в межах даної мовної сім'ї. 2. Метод датування, що його застосовують для визначення тривалості роздільного існування двох споріднених мов. Грунтується на підрахунку процентного співвідношення спільних елементів у їхньому основному словнику.

Гоноратив (від лат. honorare — шана) - граматична категорія, що передає ставлення мовця до особи, про яку йдеться. Виділяють три групи форм Г.: власне гоноративне (шанобливе), депрециативне (скромне) і нейтральне.

Грамема (гр., риска, обрис, межа) - елементарна одиниця граматичного значення.

Датив (лат.) - давальний відмінок.

Дентальний (лат., від зуб) - зубний; Д. звук — зубний приголосний (напр., д, т, з, с).

Дисфемізм (гр. δυσφήμη — неблабогузвуччя) - троп, який полягає у вживанні замість емоційно і стилістично нейтрального слова чи виразу більш грубого, вульгарного. Протилежне — евфемізм.

Дифтонг (гр. δίφθογγος — двоголосний) - лінгв. сполучення двох голосних звуків, що вимовляються як один склад; двоголосний.

Ді... (гр., від двічі) - у складних словах означає "подвійний", "двічі".

Діакритики (гр., διακριτικος — розрізняльний) - надрядкові, підрядкові чи середрядкові знаки при букві, за якими розрізняють вимову одної і тіє ж букви (літери); діакритичні знаки.

Діатриба (гр. διατριβή — бесіда) - 1. Жанр античної літератури — невелика за обсягом проповідь на популярну морально-етичну тему. 2. Нещадна, сувора, різка критика.

Дорсальний (лат., від спина) - 1. Спинний, частина тіла (поверхня, органи) людини або тварини, розміщена на спині, звернена в бік спини. Протилежне — вентральний. 2. мовозн. Приголосний звук, при утворенні якого спинка язика торкається піднебіння й альвеол.

Евфемізм (від гр. εὔφημος — добре слово) - заміна слів з грубим або непристойним змістом чи забарвленням на слова й вирази, які виражають цей зміст у пом'якшеній формі або завуальовано (напр., "говорити неправду", замість "брехати").

Евфонія (від давньо-гр. εὐφ – пприємний і φωνή – звук) - 1. Гармонійний добір звуків у тексті художнього твору. 2. Уникання в мові нехарактерних для неї сполучень звуків; доброзвучність, милозвучність.

Елатив (лат., піднесений догори) - 1. Найвищий ступінь порівняння з безвідносним значенням. 2. Відмінок із значенням виходу в деяких мовах (т. зв. вихідний в угро-фінських мовах).

Елегія (гр.) - 1. Один із жанрів лірики: вірш, у якому виражені настрої смутку, журби, роздуму, меланхолії. 2. Музичний твір задумливого, сумного характеру.

Елізія (лат. elisio від elido — видаляю, виштовхую) - лінгв. випадання кінцевого голосного в слові, що стоїть перед словом з початковим голосним; злиття голосних.

Епаналепсис (гр., повторення, повернення) - те саме, що й анадиплосис.

Епістрофа (гр., поворот, повертання) - риторична фігура, повторення того самого слова або звороту.

Епітет (гр. ἐπίθετον — прикладка, додаток) - художнє означення, що підкреслює характерну рису, визначальну якість явища, предмета, поняття, дії. Один з основних тропів мови.

Епіфора (гр., перенесення, повторення) - стилістична фігура; повторення в кінці віршованих рядків, фрази однакових слів, виразів чи звукосполучень з метою посилення виразності та мелодійності мови.

Епонім (гр. ἐπώνῠμος — «той, що дає ім'я, назву») - 1. У давньогрецькій міфології — бог, герой або людина, що давали назву місту, громаді або року. 2. У давніх афінян — перший з дев'яти архонтів, іменем якого позначався рік. 3. Особа, яка дає чому-небудь своє ім'я.

Ергатив (нім. з гр., діюча особа) - відмінок у деяких мовах (напр., баскській); українській не властивий.

Етимологія (гр., від істина і слово, вчення) - 1. Розділ мовознавства, що вивчає походження слів. 2. Пояснення походження якогось слова зіставленням його з спорідненими словами тієї самої або іншої мови.

Етимон (гр., істина) - первісна форма або значення слова.

Етноніміка (гр.) - розділ лексикології, який вивчає назви племен, народностей і народів.

Ехолалія (від гр. ἠχώ — повторювати + λαλιά — бубніння) - неконтрольоване автоматичне повторення слів, почутих в чужій мові. Спостерігається у дітей на етапі становлення мовлення і у дорослих при психічних захворюваннях (напр., аутизм, шизофренія).

Ідіолект (від гр. ἴδιος — властивий, своєрідний та лат. lectio — читання) - специфічні мовні особливості окремого носія мови, які проявляються в принципах підбору слів, граматичних та стилістичних особливостях, які характерні виключно для даної людини.

Ідіостиль (від гр. ἴδιος — властивий та στύλος — писало) - система змістовних і формальних лінгвістичних характеристик, властивих творам окремого автора, яка робить унікальним втілений в цих творах авторський спосіб мовного висловлення; індивідуальний стиль.

Ім... (лат. im) - префікс, що означає заперечення, відсутність чогось або проникнення в щось.

Ін... (лат.) - префікс зі значенням заперечення, відсутності чогось, проникнення у щось.

Індикатив (лат.) - лінгв. дійсний спосіб дієслова.

Інтер... (лат. inter — між) - префікс, який означає перебування між, поміж, періодичність дії, скасування, зниження.

Інтерфікс - структурна частина слова, яка не має значення, виражається одним або кількома звуками, перебуває між морфемами і використовується для їхнього з'єднання.

Іронія (гр., удавання, прихований глум) - 1. Прихована насмішка; глузування, кпини, сарказм, кепкування, глум. 2. Стилістичний засіб, коли слову або зворотові надається протилежного значення з метою глузування.

Йонійський вірш (гр., літ.) - вірш, у якому чергуються два довгих склади з двома короткими.