Будинок Гінзбурга

Хор Джер, другий давньоєгипетський фараон I династії періоду Раннього царства (2970–2923 рр. до н. е.).
Хор Каа, останній, дев'ятий, фараон I династії Раннього царства Стародавнього Єгипту (2890–2864 рр. до н. е.).
Хасехемуі, останній фараон Другої династії Давнього Єгипту епохи Раннього царства (2704-2686 рр. до н. е.).
Джосер, перший фараон III династії епохи Стародавнього царства в Єгипті (2670-2652 рр. до н. е.).
Снофру, фараон Стародавнього Єгипту (2613-2589 рр. до н. е.), засновник IV династії.
Хеопс (Хуфу), другий фараон IV династії Стародавнього царства Єгипту (2589-2566 рр. до н. е.).
Усеркаф (Уас-куфа), фараон Стародавнього Єгипту (2494-2487 рр. до н. е.), засновник V династії.
Лугальзагесі, енсі Умми, лугаль Урука і Шумерії.
Саргон Аккадський (Саргон Давній), цар Аккаду (2316-2261 рр. до н. е.); перший у світі імператор.
Ур-Намму, цар Уру, Шумеру та Аккаду (2112-2094 рр. до н. е.), засновник III династії Уру.
Шульгі, цар Уру, Шумеру та Аккаду (2094-2046 рр. до н. е.) з III династії Уру.
Суму-абум, цар Вавилона (1896-1881 рр. до н. е.), засновник I Вавилонської (аморейской) династії.
Шамші-Адад I, Верхньомесопотамський цар (1813-1781 рр. до н. е.).
Аніттас, цар міста Куссар, засновник Раннього Хеттського царства і його перший правитель (1790–1750 рр. до н. е.).
Хаммурапі (Амурабі), шостий правитель Вавилонії (1792–1750 рр. до н. е.) з I Вавилонської (аморейской) династії; автор «Кодексу Хаммурапі» - найдавнішого документу, яким закріплено принцип презумпції невинуватості.
Лапарнас I (Лабарна), засновник Хеттського царства і його перший правитель (1680–1650 рр. до н. е.).
Самсу-дітана, останній, 11-й цар Вавилона (1626-1595 рр. до н. е.) I Вавилонської (аморейской) династії.
Мурсілі I, цар Давнього Хеттського царства (1620-1594 рр. до н. е.).
Хатшепсут, п'ятий фараон XVIII Стародавнього Єгипт (1479-1458 рр. до н. е.); дочка Тутмоса I, дружина Тутмоса II.
Тудхалія II, цар Нового Хеттського царства (1460-1440 рр. до н. е.).
Тутмос III (Мінхеперра), шостий фараон XVIII династії (1479-1425 рр. до н. е.); в історії відомий як перший полководець, що здійснив наступ за заздалегідь наміченим планом.
Улам-Буріаш, цар Вавилонії (1450-1400 рр. до н. е.) з Каситської династії; завоював всю Південну Месопотамію, яку об'єднав в єдину державу.
Аменхотеп III, дев'ятий фараон XVIII династії епохи Стародавнього Єгипту (1388-1351 рр. до н. е.); батько фараона Аменхотепа IV.
Аменхотеп IV (Ехнатон), десятий фараон XVIII династії епохи Стародавнього Єгипту (1355-1336 рр. до н. е.).
Нефертіті, Велика дружина фараона Аменхотепа IV (1351-1330 рр. до н. е.).
Тутанхамон, фараон XVIII династії епохи Стародавнього Єгипту (1333-23 рр. до н. е.); син фараона Аменхотепа IV.
Мурсілі II, цар Нового Хеттського царства (1335-1305 рр. до н. е.); за його правління Хеттське царство досягло піку своєї могутності.
Сеті I, другий фараон Єгипту XIX династії (1288–1274 рр. до н. е.); батько Рамзеса Великого.
Рамзес II (Рамзес Великий), фараон Єгипту XIX династії, за час правління якого (1279-1213 р. до н. е.) могутність Єгипту досягла вершини.
Мернептах, фараон Єгипту XIX династії (1213-1202 рр. до н. е.); син Рамзеса Великого.
Суппілуліума II, останній цар Нового Хеттського царства (1205-1178 рр. до н. е.).
Навуходоносор I, цар Вавилонії (1125-1103 рр. до н. е.) з IV Вавилонської династії.
Тіглатпаласар I, цар Ассирії (1114-1076 рр. до н. е.), останній могутній цар середньоассирійського періоду.
Саул, перший цар і засновник Ізраїльського царства (1029-1005 рр. до н. е.); біблійний персонаж Старого завіту.
Давид, другий цар Юдеї (1005-961 рр. до н. е.) та об'єднаного царства Ізраїлю та Юдеї (998-961 рр. до н. е.).
Тіглатпаласар II, цар Ассирії (967-935 рр. до н. е.) Середньоассирійського періоду.
Соломон, третій цар об'єднаної держави Ізраїлю та Юдеї (961-928 рр. до н. е.).
Шешонк I, фараон Стародавнього Єгипту (946-922 рр. до н. е.), засновник XXII (Лівійської) династії.
Арама, перший правитель Урарту (859-844 рр. до н. е.).
Сардурі I, другий правитель Урарту (844-828 рр. до н. е.).
Хумбан-тах-рах, цар Еламу (з 742 року до н. е.), засновник правлячої династії.
Тіглатпаласар III, цар Ассирії (745-727 рр. до н. е.) і Вавилону (729-727 рр. до н. е.) Новоассирійського періоду.
Лікург Спартанський, легендарний законодавець Спарти («Велика Ретра»).
Рем, легендарний засновник Риму; брат-близнюк Ромула.
Ромул, легендарний засновник Риму і його перший цар (753-717 рр до н. е.); брат-близнюк Рема.
Ахемен, вождь одного з перських племен, перший перський цар, засновник династії Ахеменідів.
Тулл Гостілій, третій цар стародавнього Риму (673-641 рр. до н. е.).
Ашшурбанапал, цар Ассирії (669-631 до н. е.).
Анк Марцій, четвертий цар стародавнього Риму (641-617 рр. до н. е.); внук Нуми Помпілія.
Набопаласар, засновник Нововавилонського царства та X Нововавилонської династії.
Руса IV, останній цар держави Урарту (595-585 рр. до н. е.).
Дракон Афінський, урядовець Афінської республіки; склав перші писані закони.
Луцій Тарквіній Пріск (Тарквіній Старший), п'ятий цар стародавнього Риму (617-579 рр. до н. е.).
Солон, афінський політик, реформатор і законодавець, поет доби архаїки, один із «семи мудреців»; заклав основи Афінської демократії.
Навуходоносор II, цар Вавилонії (7 вересня 605 — 7 жовтня 562 до н. е.).
Сапфо (Сафо), давньогрецька поетеса, представниця монодичної пісенної лірики.
Заратустра, пророк і реформатор давньоіранської віри; засновник зороастризму.
Фалес Мілетський, давньогрецький філософ, математик, астроном, політичний діяч.
Набонід, останній цар Нововавилонського царства (556-539 рр. до н. е.), з X Нововавилонської (халдейської) династії.
Валтасар, вавилонський царевич, старший син Навуходоносора II і співправитель (556-539 рр. до н. е.) Набоніда, останнього царя Вавилонії з X Нововавилонської (халдейської) династії.
Сервій Туллій, шостий цар стародавнього Риму (578-535 рр. до н. е.).
Лао-Цзи, китайський філософ, засновник даосизму «Дао де цзін».
Яхмос II, фараон Єгипту XXVI (Саіської) династії; останній великий фараон Єгипту.
Махавіра, індійський проповідник, засновник вчення джайнізму.
Крез, останній цар Лідії (560 - 540 рр. до н. е.).
Кир II (Кир Великий), перський цар, засновник Імперії Ахеменідів, один з найвизначніших правителів в історії Стародавнього Сходу.
Магон Великий, правитель Карфагена (бл. 535-520 рр. до н. е.), полководець; засновник династії Магонідів.
Піфагор, давньогрецький філософ, математик, релігійний та політичний діяч.
Луцій Тарквіній (Тарквіній Гордий), сьомий цар стародавнього Риму (534-509 рр. до н. е.).
Дарій I (Дарій Великий), перський цар (522-486 рр. до н. е.).
Мільтіад, афінський полководець, афінський архонт; розбив персів у битві під Марафоном, (490 до н. е.).
Гамількар бен Магон, правитель Карфагена (бл. 510-480 рр. до н. е.); молодший син Магона Великого.
Леонід I, цар Спарти (491-480 рр. до н. е.) з роду Агіадів.
Геракліт Ефеський, грецький філософ («Про природу»).
Аристид Справедливий, афінський полководець і політик; один з 10 воєначальників у битві під Марафоном (490 до н. е.).
Есхіл, давньогрецький письменник, драматург.
Фемістокл, афінський політик, стратег.
Ксеркс I, перський цар (485 - 465 до н. е.); син Дарія І.
Гімількон Мореплавець, карфагенський воєначальник і мандрівник (відкрив шлях до Британських островів); син Гамількара, онук Магона Великого.
Софокл, давньогрецький письменник, драматург.
Перикл, афінський державний діяч, стратег, оратор і полководець.
Геродот Галікарнаський, давньогрецький історик, один з перших географів і вчених-мандрівників («Історія»).
Емпедокл, давньогрецький філософ, поет, лікар, політичний діяч.
Фідій, давньогрецький скульптор; один з найбільших майстрів давньогрецького мистецтва епохи високої класики.
Еврипід, давньогрецький поет-драматург.
Сократ, давньогрецький філософ.
Гіппократ, давньогрецький лікар.
Демокріт Абдерський, давньогрецький філософ-матеріаліст, засновник атомістичної гіпотези пояснення світу.
Фукідід, давньогрецький історик («Історія Пелопоннеської війни»).
Аристофан, старогрецький поет, «батько комедії»; єдиний давньогрецький комедіограф, чиї твори дійшли до нас не тільки у фрагментах.
Платон, давньогрецький мислитель; один з основоположників європейської філософії.
Діоген Синопський, давньогрецький філософ.
Антипатр, македонський полководець; соратник Пердікки III, Філіппа II та Александра Македонського.
Лікург Афінський, афінський архонт, державний діяч і оратор з роду Бутадів.
Праксітель, давньогрецький скульптор доби пізньої класики («Гермес із немовлям Діонісом», «Афродіта Кнідська»).
Арістотель, давньогрецький вчений-енциклопедист, філософ і логік, засновник класичної (формальної) логіки.
Демосфен, давньогрецький оратор, логограф, політичний діяч.
Філіп II (Філіп Македонський), цар Македонії (з 359 р. до н. е.); батько Олександра Македонського.
Птолемей I (Птолемей Сотер), правитель і цар Єгипту (з 323 рр. до н. е.), родоначальник Птолемеїв; воєначальник Александра Македонського.
Евклід, давньогрецький математик.
Селевк I (Селевк Нікатор), македонський воєнначальник, діадох, засновник династії та Держави Селевкідів; начальник кінноти Александра Македонського.
Менандр, давньогрецький комедіограф, афінський поет-драматург; найвидатніший представник нової аттичної комедії.
Епікур, давньогрецький філософ-матеріаліст.
Аппій Клавдій Цек, римський політичний діяч, дворазовий консул, цензор, диктатор (292-285 до н. е.); ініціатор будівництва знаменитої дороги з Риму в Капую («Аппієва дорога»).
Геракл, син Олександра Великого і Барсіни, дочки персидського сатрапа Артабаза.
Пірр Епірський, гегемон Епірського союзу (у 306—301 і 297 — 292 рр. до н. е.), цар Македонії (у 288—284 і 273 — 272 рр. до н. е.); один з найсильніших супротивників Риму.
Мітрідат I (Мітрідат Ктіст), володар Понту (302-266 рр. до н. е.), цар (з 281 р. до н. е.), засновник Понтійського царства.
Гамількар Барка, карфагенський полководець; батько Ганнібала Барки.
Гієрон II, тиран Сіракуз (275 - 215 рр. до н. е.).
Каллімах, давньогрецький поет, викладач і граматик.
Архімед, давньогрецький математик, фізик, інженер, винахідник та астроном.
Аршак I, родоначальник династії Аршакідів, які правили у Парфії, Вірменії, Іберії і Кавказькій Албанії.
Ератосфен, давньогрецький вчений і письменник; основоположник географії; першим обчислив радіус земної кулі.
Лю Бан, китайський державний і політичний діяч; засновник і перший імператор династії Хань (206 — 195 до н. е.).
Аршак II (Артабан I Тиридат), засновник і перший правитель Парфянського царства; син Аршака I.
Ганнібал Барка, карфагенський військовий та політичний діяч.
Антіох III (Антіох Великий), сирійський цар (з 223 р. до н. е.).
Філіп V (Філіп Македонський), цар Македонії (з 221 року до н. е.).
Фраат I, цар Парфії (191-174 рр. до н. е.) з династії Аршакідів; брат Мітрідата I.
Катон Старший (Марк Порцій Катон-старший), давньоримський державний діяч, і як письменник.
Мітрідат I (Мітрідат I Аршак), цар Парфії (171-138 рр. до н. е.) з династії Аршакідів; брат Фраата I.
Гіппарх, давньогрецький астроном.
Аполлодор Афінський, давньогрецький філолог, релігієзнавець і хронолог («Хроніки», «Міфологічна бібліотека»).
Луцій Ліциній Красс, давньоримський оратор, політик, консул.
Тигран II (Тигран Великий), цар Вірменії (95-55 рр. до н. е.).
Луцій Корнелій Сулла, давньоримський державний діяч і воєначальник, безстроковий диктатор, організатор кривавих проскрипцій і реформатор державного устрою; добровільно відмовився від необмеженої влади.
Мітрідат VI (Мітрідат Евпатор), цар Боспорського царства, останній цар Понта (121 — 63 рр. до н. е.).
Посідоній, давньогрецький філософ-стоїк, географ, історик і астроном.
Марк Теренцій Варрон (Варрон Реатинський), римський вчений-енциклопедист і письменник.
Марк Ліциній Красс, давньоримський полководець і політичний діяч, тріумвир, один з найбагатших людей свого часу.
Антипатр Ідуменянин, римський правитель Юдеї; батько Ірода I Великого, засновник династії Іродіадів.
Лукрецій (Тіт Лукрецій Кар), давньоримський поет і філософ-матеріаліст.
Публій Нігідій Фігул, римський філософ, вчений, політик та письменник пізньої Римської республіки.
Ірод I (Ірод Великий), цар Юдеї (40-4 рр. до н. е.).
Страбон, давньогрецький географ («Географія») та історик («Історичні записки»).
Ян Сюн, давньокитайський філософ, письменник, філолог.
Ван Ман, перший й останній китайський імператор династії Сінь, узурпатор престолу династії Хань (9-23 рр. н. е.).
Арміній (Герман), вождь германського племені херусків; завдав римлянам поразки, що врятувала Німеччину від завоювання.
Віпсанія Агрипіна (Агріппіна Старша), дружина Германіка, матір імператора Калігули.
Мітрідат I (Мітрідат I Фарнаваз), цар Іберії (1-40 рр.) з династії Фарнавазідів.
Валерія Мессаліна, третя дружина римського імператора Клавдія, матір імператора Калігули.
Апостол Петро (Святий Петро), один з 12 апостолів (учнів) Ісуса Христа; перший Папа Римський.
Лін, єпископ римський (64-76 рр.); другий Папа Римський (67-76 рр.).
Вологез I, цар Парфії (51-78 рр.) з династії Аршакідів.
Аполлоній Тіанський, грецький філософ-неопіфагореєць.
Луцій Юній Модерат Колумелла, римський письменник часів ранньої імперії.
Апостол Павло (Савло), ранньохристиянський місіонер, «апостол народів» та один з перших богословів християнства; не входив в число Дванадцяти апостолів і в юності брав участь в переслідуванні християн.
Герон Александрійський, грецький математик, механік і астроном.
Євангеліст Лука, супутник св. апостола Павла в його апостольських подорожах, автор третьої "Євангелії" та "Діянь святих апостолів"; один з сімдесяти апостолів Христових.
Андрій Первозванний, перший з 12 апостолів (учнів) Ісуса Христа; брат апостола Петра.
Пліній Старший (Гай Пліній Секунд), римський історик («Германські війни»), письменник («Природнича історія»), державний та військовий діяч.
Клет, єпископ римський (76-90 рр.); третій Папа Римський (76-90 рр.).
Ірод Агріппа II, цар Юдеї (50-70 рр.); правнук Ірода Великого, четвертий і останній правитель з династії Іродіадів.
Іван Богослов, апостол, християнський святий, проповідник, автор декількох творів Нового Заповіту.
Климент I, єпископ римський (90-99 рр.); четвертий Папа Римський (90-99 рр.).
Ігнатій Богоносець, єпископ Антіохії; учень апостола Івана Богослова, один з перших отців Церкви.
Децебал, останній цар Дакії (87-106 рр.).
Олександр I (Святий Олександр), єпископ римський (105-115 рр.); шостий Папа Римський (105-115 рр.); запровадив євхаристію та освячення води у церкві, а також дозволив перебування у церкві чоловіків з непокритою головою.
Сикст I, єпископ римський (115-124 рр.); сьомий Папа Римський (115-124 рр.).
Плутарх, давньогрецький письменник, історик і філософ-мораліст («Порівняльні життєписи»).
Цай Лунь, китайський чиновник при дворі Східної династії Хань; традиційно вважається винахідником паперу і паперового виробництва.
Тацит (Публій Корнелій Тацит), римський історик («Агрікола», «Германія», «Історія», «Аннали»).
Светоній (Гай Светоній Транквілл), римський історик («Про знаменитих людей»), письменник («Життя дванадцяти цезарів»), особистий секретар імператора Адріана.
Телесфор, восьмий Папа Римський (125-136 рр.); запровадив нічну літургію на Різдво, сорокаденний піст перед Великоднем, святкування Великодня у неділю.
Гігін, дев'ятий Папа Римський (136-142 рр.); запровадив інститут хрещених батьків під час хрещення.
Сюй Шень, китайський філолог, лінгвіст, мовознавець епохи правління династії Хань; автор першого словника ієрогліфів («Походження китайських символів»).
Аполлодор Дамаський, давньогрецький архітектор; придворний будівничий римських імператорів Траяна та Адріана.
Пліній Молодший (Гай Пліній Цецілій Секунд), давньоримський політичний діяч, письменник, адвокат.
Чжан Хен, китайський вчений-енциклопедист, астроном («Духовні Основи Всесвіту»), географ, картограф («Роздуми щодо нових розрахунків з висоти пташиного польоту»), поет, державний службовець часів династії Рання Хань.
Канішка Великий, цар Кушана (127-151 рр.).
Пій I, десятий Папа Римський (142-154 рр.); засновник однієї з найстаріших римських церков — церкви Святої Пуденціани в Римі.
Святий Полікарп, християнський єпископ Смирнський (Мала Азія); учень апостола Івана Богослова.
Анікет, одинадцятий Папа Римський (154-167 рр.); один із перших єпископів Рима, що систематично боровся проти єресей.
Сотер І, дванадцятий Папа Римський (167-174 рр.).
Елевтерій, тринадцятий Папа Римський (174-189 рр.); скасував деякі іудейські приписи щодо споживання їжі.
Сейму, тринадцятий правитель японської династії Ямато (131-190 рр.).
Клавдій Птолемей, давньогрецький математик, астроном («Альмагест»), географ, астролог; автор геоцентричної системи світу.
Лукіан Самосатський, давньогрецький письменник-сатирик.
Песценній Нігер (Гай Песценній Нігер Юст), 19-й римський імператор (193—194 рр.).
Віктор I (Святий Віктор), чотирнадцятий Папа Римський (189-199 рр.); скликав собор, на якому був закріплений звичай святкування Великодня — у неділю, що слідувала за Страсною п'ятницею, змінив мову священослужінь з грецької на латинську.
Васудева I, останній з великих царів Кушана (166-200 рр.).
Зеферин, п'ятнадцятий Папа Римський (199-217 рр.).
Марк Опеллій Макрін, 24-й римський імператор (217-218 рр.).
Калікст I, шістнадцятий Папа Римський (217-222 рр.).
Урбан I, сімнадцятий Папа Римський (222-230 рр.).
Лю Бей, китайський державний діяч, засновник і перший імператор південно-східної династії Шу (221—223 рр.).
Іполіт Римський, письменник-богослов ранньої Церкви; перший антипапа (217—235 рр.).
Антер, дев'ятнадцятий Папа Римський (235-236 рр.).
Понтіан, вісімнадцятий Папа Римський (230-235 рр.); започаткував співання псалмів.
Максиміан Фракієць, 27-й імператор Риму (235-38 рр.), перший з «солдатських імператорів», перший варвар на імператорському престолі.
Фабіан, двадцятий Папа Римський (236-250 рр.).
Ардашир І (Ардашир Об'єднувач), шахіншах Персії (226-241 рр.), засновник династії Сассанідів.
Сунь Цюань (Чжунмоу), перший правитель китайського царства У.
Корнелій, двадцять перший Папа Римський (250-253 рр.).
Луцій I, двадцять другий Папа Римський (253-254 рр.).
Стефан I (Стефан Святий), двадцять третій Папа Римський (254-257 рр.).
Діонісій Олександрійський, єпископ Олександрії; автор першого методу розрахунку Великодня.
Новаціан, християнський теолог, другий антипапа (251-258 рр.).
Валеріан I (Публій Аврелій Ліциній Валерій), римський імператор (253-260 рр.); єдиний з римських імператорів, хто потрапив у військовий полон та загинув там.
Плотін, давньогрецький філософ, найвидатніший представник неоплатонізму.
Шапур I, шахіншах Ірану (240-272 рр.) з династії Сасанідів.
Лаврентій Римський, один із семи дияконів Римської Церкви; ранньо-християнський мученик.
Сикст II, двадцять четвертий Папа Римський (257-258 рр.).
Діонісій, двадцять п'ятий Папа Римський (258-268 рр.); перший папа, який не помер як мученик.
Фелікс I, двадцять шостий Папа Римський (269-274 рр.).
Павло Самосатський, єпископ (патріарх) Антиохійський (260-272 рр.); богослов, відкидав божественість Ісуса Христа, його вчення було засуджено як єресь на Антіохійському соборі (268).
Децій Траян, 34-й римський імператор (249—251 рр.).
Геліогабал, 25-й римський імператор з династії Северів (218—222 рр.).
Євтихій, двадцять сьомий Папа Римський (275-283 рр.).
Святий Гай, двадцять восьмий Папа Римський (283-296 рр.).
Святий Георгій (Георгій Переможець), римський полководець і трибун, мученик за християнську віру; патрон візантійських імператорів, а пізніше і руських (українських) князів.
Марцелін, двадцять дев'ятий Папа Римський (296-304 рр.); перший папа для якого доведено використання титулу Папа Римський.
Порфирій, давньогрецький філософ, математик, астролог.
Зенобія Септимія, цариця Пальміри (267—272 рр.).
Марцел I, тридцятий Папа Римський (308-309 рр.).
Євсевій, тридцятий перший Папа Римський (309).
Лукіан Антиохійський, пресвітер, богослов, один з перших редакторів Біблії.
Діоклетіан (Гай Аврелій Валерій Діоклетіан), 51-й римський імператор (284—305 рр.).
Святий Мільтіад, тридцятий другий Папа Римський (311-314 рр.).
Максиміан (Гай Галерій Валерій Максиміан), 52-й римський імператор (293—311 рр.).
Трдат III (Тірідат Великий), цар Великої Вірменії (287-330 рр.) з династії Аршакідів; перший християнський правитель Вірменії.
Григорій Просвітитель (Парфянин), просвітитель Вірменії і перший Католикос всіх вірмен.
Арій, ранньохристиянський письменник, філософ, проповідник з Александрії; засновник аріянства.
Валерій Ліциніан Ліциній, 59-й римський (август) імператор (308—324 рр.).
Євсевій Кесарійський (Євсевій Памфіл), архієпископ Кесарії, римський історик («Церковна історія» 325).
Міріан III, цар Іберії (з 318 р.); перший християнський цар Грузії, що встановив християнство як державну релігію країни; син Шапура I, шаха Ірану з династії Сасанідів.
Святий Марин, пустельник і аскет, диякон, легендарний засновник Сан-Марино (301 рік), католицький святий.
(Марк Аврелій Валерій) Максенцій, 58-й римський імператор (306—312 рр.); син імператора Максиміана.
Ніна Каппадокійська (свята Ніна), християнська просвітительки Грузії; мощі покояться у Бодбійському монастирі (Кахетія, Грузія).
Сильвестр I, тридцятий третій Папа Римський (314-335 рр.); його ім'ям названо лицарський орден Святого Сильвестра.
Марк, тридцятий четвертий Папа Римський (336-336 рр.).
Хосров III Котак, цар Великої Вірменії (330-338 рр.) з династії Аршакідів.
Тиран (Тигран), цар Великої Вірменії (338-360 рр.) з династії Аршакідів.
Юлій I, тридцятий п'ятий Папа Римський (337-352 рр.).
Фелікс II, антипапа (355-357 рр.), призначений імператором Констанцієм II.
Ліберій, тридцятий шостий Папа Римський (352-366 рр.); ініціював складення першого реєстру римських єпископів і офіційного списку християнських мучеників — Каталог папи Ліберія.
Аршак II, цар Великої Вірменії (350-367 рр.) з династії Аршакідів.
Люцифер Каларісський, єпископ Кальярі на о. Сардинія; християнський святий, відомий своєю активною боротьбою проти аріанства.
Афанасій Великий, єпископ Олександрійський; отець Церкви, відстоював догмати про природу Святої Трійці та божественності Ісуса.
Дамасій I, тридцятий сьомий Папа Римський (366-384 рр.).
Шапур Великий (Шапур II), 10-й шахіншах Ірану (309-379 рр.) з династії Сасанідів.
Ульфіла, вестготський єпископ та місіонер, автор ґотської абетки і перекладу Біблії на ґотську мову.
Костянтин II (Флавій Клавдій Костянтин), 60-й римський імператор-співправитель (337-340 рр.), старший син Костянтина Великого і Фаусти.
Сиріцій, тридцятий восьмий Папа Римський (384-399 рр.).
Валентиніан I (Флавій Валентиніан), 65-й римський імператор (364-375 рр.) Західної Римської імперії.
Валент II (Флавій Юлій Валент), римський імператор-співправитель (364-378 рр.) Східної Римської імперії; молодший брат імператора Валентиніана I.
Григорій Богослов (Григорій Назіанський), візантійський богослов, і ритор, один із Отців Церкви, Константинопольський патріарх.
Василь Великий Кесарійський, грецький церковний письменник і богослов, архієпископ Кесарії Каппадокійський (з 370 р.); один із Отців Церкви і найшанованіших святих.
Юліан II Відступник (Флавій Клавдій Юліан), 63-й римський імператор (361-363 рр.), філософ; останній римський імператор-язичник.
Нерсес I Великий, католикос Вірменської апостольської церкви (353-373 рр.).
Рітю (Ідзахо-ваке), 17-й імператор Японії (400-405 рр.) з династія Ямато.
Амвросій Медіоланський, єпископ Міланський (Медіоланський), християнський богослов, проповідник, реформатор церковних співів.
Анастасій I, тридцятий дев'ятий Папа Римський (399-401 рр.).
Пруденцій (Аврелій Пруденцій Клемент), римський християнський поет.
Донат, правитель гуннів.
Іннокентій I, сороковий Папа Римський (401-417 рр.).
Ієронім Стридонський, християнський теолог, письменник; автор канонічного латинського перекладу «Біблії» («Вульґата»).
Іван Золотоуст, християнський богослов, архієпископ Константинопольский.
Пап, цар Великої Вірменії (367-374 рр.); син Аршака II.
Паулін Ноланський, давньоримський державний, церковний діяч, поет часів пізньої Римської імперії.
Флавій Стиліхон, римський полководець, консул (400, 405 рр.); фактичний правитель Західної Римської імперії при імператорі Гонорії.
Месроп Маштоц, вірменський лінгвіст, письменник, місіонер; творець вірменської абетки.
Руа (Ругіла), правитель гуннів.
Аларіх I, вождь і перший король вестготів (395-410 рр.); перший германський вождь, який захопив Рим.
Атаульф, король вестготів (410-415 рр.).
Валентиніан II (Флавій Валентиніан), імператор Західної Римської імперії (375-392 рр.).
Флавій Аркадій, перший імператор Східної Римської імперії (392-408 рр.); старший син імператора Феодосія I.
Атлатлькавак, правитель міста Теотіуакан (374-439 рр.).
Святий Патрик, англійський місіонер; з 432 року проповідував християнство у Ірландії і був її першим архиєпископом, як автор «Сповіді», написаної на латинській мові, вважається родоначальником ірландської літератури.
Вардан Маміконян, вірменський полководець, герой антиперсидського повстання вірмен 449—451 років.
Гейзеріх, король германської Держави вандалів та аланів (428-477 рр.) зі столицею в Карфагені.
Бледа, вождь гуннів (з 434 р.); брат і співправитель Аттіли.
Лев I (Лев Великий), 45-й Папа Римський (440-461 рр.); перший папа, похований в базилиці Св. Петра у Ватикані.
Аттіла, вождь гуннів (з 434 р.), завойовник Римської імперії, імператор Римський (445-453 рр.).
Ріцімер, римський полководець, консул (459); фактичний правитель Західної Римської імперії за імператора Лева I Макелли.
Валамір, король остготів (440-469 рр.) із роду Амалів; брат короля Теодеміра, дядько Теодоріха Великого.
Гундіох, правитель і король бургундів (436-473 рр.), засновник Бургундського королівства зі столицею в Женеві.
Теодемір, король остготів (469-474 рр.) із роду Амалів; брат короля Валаміра, батько Теодоріха Великого.
Лю Шао, 4-й імператор династії Сун (453).
Юлій Непот, останній легітимний імператор Західної Римської імперії (474-475 рр.), визнаний Константинополем.
Анастасій I (Флавій Анастасій), останній імператор Візантії (491-518 рр.) з династії Левів.
Флавій Одоакр, германський воєнначальник на римській службі; повалив останнього римського імператора (476).
Флавій Зенон Ісавр, візантійський імператор (474-5, 476-91 рр.).
Вахтанг I (Вахтанг Горгасалі), цар Іберії (449-502 рр.) з династії Хосровідів.
Годегізель, король Бургундії (473-501 рр.); син Гундіоха брат Гундобада.
Юстин I, імператор Візантії (518-527 рр.), перший імператор династії Юстиніанів.
Теодоріх Великий, король остготів (470-526 рр.) із роду Амалів; син короля Теодеміра.
Гундобад, король Бургундії (473-516 рр.); автор зведення законів "Бургундська правда", син Гундіоха, брат Годегізеля.
Тао Хунцин, китайський вчений епохи Шести династій; даоський патріарх і святий.
Флавій Ромул Август, останній імператор Західної Римської імперії (475-476 рр.), узурпатор, не визнаний Константинополем.
Хлодвіг I, франкський король (482-511 рр.) з роду Меровингів, засновник Держави франків.
Кердік, переможець бриттів, перший король Вессекса (519-534 рр.), засновник Вессекської династії.
Діонісій Малий, чернець зі Скіфії, один зі святих Отців Церкви.
Аріабхата, індійський астроном і математик; обчислив діаметр Землі і Місяця.
Цзу Генчжі, китайський астроном, математик (обчислив об'єм кулі) і політичний діяч.
Юстиніан I Великий (Флавій Петро Савватій Юстиніан), візантійський імператор (з 527 року), ініціатор будівництва храму св. Софії в Константинополі, написання "Зведення цивільного права", правитель, що частково відновив могутність Римської імперії, привівши Візантію до вершини її розквіту.
Велізарій Флавій, полководець імператора Східної Римської імперії Юстиніана I Великого, один з найславетніших полководців світової історії.
Хлодомир, король франків (511-524 рр.) з династії Меровінгів; син Хлодвіга І.
Хільдеберт I, король франків (511-558 рр.) з династії Меровінгів; син Хлодвіга І.
Феодора, візантійська імператриця, дружина імператора Юстиніана I.
Хлотар I, король франків (511-561 рр.) з династії Меровінгів; син Хлодвіга І.
Вей Шоу, китайський історик, автор хронік династій Північна Вей (386-535 рр.) і Східна Вей (534-550 рр.).
Аталаріх, король остготів (526-534 рр.) в Італії; внук Теодоріха і його правоспадкоємець на престолі.
Леовігільд, король вестготів (568-586 рр.), правитель Іспанії, Септиманії і Галіції.
Альбоін, вождь германців, засновник і перший правитель Королівства лангобардів у Італії (566 р.).
Баян, перший аварський каган (562-602 рр.), напівлегендарний засновник Аварського каганату.
Маврикій, візантійський імператор (582—602 рр.) з династії Юстиніанів.
Григорій I Великий (Григорій Діолог), 64-й папа Римський (590-604 рр.), християнський теолог, завдяки зусиллям якого було закладено основи створення і процвітання папської держави, здійснено христианізацію Англії (597 р.).
Брунгільда, дружина короля Австразії Cігіберта I з династії Меровінгів, регентка при своєму синові Хільдеберті II, онукові Теодеберті II та правнукові Сігеберті II.
Абдуллах ібн Абд аль-Мутталіб, батько пророка Мухаммеда.
Фока, візантійський імператор-узурпатор (602-610 рр.).
Бабай Великий, несторіанський богослов, видатний діяч Ассірійської церкви Сходу.
Етельберт I, король Кенту, перший християнський правитель на території Англії.
Гаоцзу (Лі Юань), китайський імператор (618—626 рр.), засновник династії Тан.
Суй Ян-ді, другий китайський імператор (604—617 рр.) династії Суй.
Абу-Бакр ас-Саддик, перший арабський халіф (632—634 рр.).
Усман ібн Аффан, третій арабський халіф (644-656 рр.), сподвижник пророка Мухаммеда.
Іраклій I, візантійський імператор (610-641 рр.), засновник вірменської династії, яка правила Візантією понад сто років.
Умар ібн аль-Хаттаб, другий мусульманський правоведний халіф (634-644 рр.), засновник світової ісламської імперії.
Алі ібн Абу Таліб, четвертий праведний халіф (656-661 рр.) і перший імам у вченні шиїтів; двоюрідний брат і зять пророка Мухаммеда.
Сюаньцзан, китайський буддистський монах, учений, філософ, мандрівник і перекладач часів династії Тан.
Муавія I (Муавія ібн Абу Суфьян), засновник і перший халіф династії Омейядів (661 р.).
Кубрат, хан болгарських тюрків з династії Дуло, засновник і перший правитель племінної конфедерації Велика Болгарія, що займала в VII столітті південні території нинішньої України, Росії та Північного Кавказу; похований в Україні (Полтавська область).
Ротарі, король лангобардів (636-652 рр.) з роду Арода.
Абдаллах ібн Аббас, теоретик мусульманського права, засновник династії Аббасидів; двоюрідний брат пророка Мухаммеда.
Марван I, 4-й халіф Омейядського халіфату; засновник династії Марванідів, що правили до 750 року.
Єздигерд III, останній шахіншах Держави Сасанідів (632-51 рр.).
Піпін Герістальський, мажордом Австразії (680-714 рр.).
Аспарух, хан болгарських тюрків з династії Дуло, засновник першої Болгарської держави на Дунаї; син хана Кубрата.
Муса ібн Нусайр, державний діяч Арабського халіфату, підкорювач Магрибу і Андалузії.
Егфріт, король Нортумбрії (670-85 рр.) з династії Ідінгів.
Абд аль-Малік (Абдул-Малік ібн Мерван), 5-й халіф з династії Омейядів.
Ван Бо, китайський поет епохи династії Тан.
Костянтин IV, імператор Візантії (668-85 рр.) з династії Іракліїв.
Теодоріх III, король Нейстрії, Бургундії і Австразії, король Держави франків (679-91 рр.) з династії Меровінгів.
Муавія II, третій правитель Омейядського халіфату і останній представник суф'янідської гілки; внук Муавії I.
Костянтин, 88-й папа Римський (708-715 рр.).
Валід I (аль-Валід ібн Абд аль-Малік), 6-й халіф Омейядського халіфату (705-715 рр.); старший син Абд аль-Маліка.
Юстиніан II (Юстиніан Рінотмет), імператор Візантії (685-695, 705-711 рр.); останній представник Іраклійської династії.
Паоло Лучіо Анафесто, перший дож Венеції (697-717 рр.).
Тарік ібн Зіяд, берберський військовий діяч халіфату Омейядів, завойовник вестготської Іспанії (711 р.).
Беда Преподобний, бенедиктинський чернець, англійський історик («Церковна історія народу англів», 731 р.).
Тервел, хан Дунайської Болгарії з династії Дуло (700-721 рр.); син хана Аспаруха.
Захарій, папа римський (741-752 рр.); останній грек (візантієць) на цьому посту.
У Даоцзи, китайський художник династії Тан.
Сулейман аль-Амаш, мусульманський богослов.
Карл Мартелл, майордом франків (717-41 рр.); дід Карла Великого.
Марван II ібн Мухаммад, 14-й арабський халіф (744-750 рр.); останній з династії Омейядів, батько Абд ар-Рахмана I.
Дагоберт III, король франків (711-15 рр.) з династії Меровінгів; син Хільдеберта III Справедливого.
Ван Вей, китайський поет, живописець, каліграф, музикант епохи династії Тан.
Адріан I, 95-й Папа Римський (772-795 рр.); союзник Карла Великого у війні з лангобардами.
Сьому, 45-й імператор Японії (724-756 рр.).
Лі Бо, китайський поет часів династії Тан; належить до числа найбільш шанованих поетів в історії китайської літератури і вважається одним з найбільших світових поетів.
Карломан, майордом Австразії (717-741 рр.) з династії Піпінів (Каролінгів); син Карла Мартела.
Ду Фу, китайський поет епохи династії Тан.
Абу Джафар аль-Мансур, один з найбільших правителів Арабського халіфату (754-775 рр.); засновник і будівничий найбільшого міста середньовічного світу - Багдада.
Стефан II, 92-й папа Римський (752-757 рр.); перший номінально суверенний правитель Папської держави.
Піпін III (Піпін Короткий), король франків (751-758 рр.), перший з династії Каролінгів; син Карла Мартела, батько Карла Великого.
Лев III (Лев Ісавр), візантійський імператор (717-741 рр.); засновник Сирійської династії.
Абуль-Аббас ас-Саффах, арабський халіф (749-754 рр.), перший з династії Аббасидів; брат халіфа аль-Мансур.
Абд ар-Рахман I, емір Кордови (756-788 рр.), засновник династії кордовських Омейядів, яка правила більшою частиною Іспанії до 1031 року; син останнього омейядського халіфа Марвана II ібн Мухаммада.
Алкуїн, англосаксонський чернець, учений та педагог; член двору Карла Великого в Аахені.
Ідріс ібн Абдуллах, засновник міста Фес і держави Ідріситів (788), попередника нинішнього Марокко; прапрапраправнук пророка Мухаммеда.
Аль-Вакіді, ісламський історик («Книга походів», «Завоювання Сирії»).
Абу аль-Атахія, перший арабський філософ-поет.
Карломан, король франків (768-71 рр.) з династії Каролінгів; син Піпіна III Короткого, брат Карла Великого.
Ірина, імператриця Візантії (797-802 рр.) з Сирійської династії; перша жінка в історії Візантії, яка правила самодержавно, дружина імператора Лева IV Хозара.
Відукінд Саксонський, вождь язичників-саксів в їх боротьбі проти завоювання Королівством франків.
Крум Грізний, хан болгарів (803-814 рр.).
Оффа, король Мерсії (757-796 рр.).
Альфонсо II (Альфонсо Цнотливий), король Астурії (791-842 рр.).
Леон II, перший цар незалежного Абхазького царства (780-811 рр.); двоюрідний брат візантійського імператора Лева Ісавра.
Егберт, король Вессексу (802-39 рр.); першим в історії Англії об'єднав під одноосібною владою більшість її земель.
Лев V (Лев Вірменин), візантійський полководець, імператор (813-820 рр.); походив із знатного вірменського роду Арцруні.
Піпін Італійський, король Італії з династії Каролінгів (781-810 рр.) з династії Каролінгів; син Карла Великого.
Людовик I (Людовик Благочестивий), король франків (781-814 рр.) з династії Каролінгів, імператор Заходу (з 813 р.); син Карла Великого.
Шанкара, індійський мислитель, релігійний реформатор, полеміст, містик і поет.
Ініго Аріста, граф Памплони, перший король Наварри (824-852 рр.).
Моймир I, князь Моравського князівства (818-846 рр.), перший князь Великої Моравії (830—846 рр.).
Лотар I, король Італії, Лотарингії та Імператор Заходу (840-855 рр.) з династії Каролінгів; син Людовика Благочестивого.
Бернард, король Ломбардії (810-818 рр.) з династії Каролінгів; син Піпіна Італійського.
Властимір, великий жупан (князь) Сербії (825-860 рр.).
Кеннет I (Кеннет Сміливий), перший король Шотландії (843-859 рр.).
Мефодій Солунський (Мефодій Моравський), грецький місіонер, архієпископ Моравії; разом з братом Кирилом є творцем слов'янської абетки.
Роберт Сильний, граф Парижу, граф Тура, граф Блуа і граф Анжу; родоначальник династії Робертинів (Капетингів), прадід короля Гуго Капета.
Ашот Великий, князь (862-885 рр.) і цар (885-890 рр.) Вірменії з династії Багратидів (Багратуні).
Альмош, угорський воєвода, вождь союзу семи угорських племен, які з Причорномор'я перейшли Карпати; батько Арпада.
Фотій, церковний і політичний діяч Візантії, константинопольський патріарх (858–867, 878–886 рр.); один з Отців Церкви.
Кирило Філософ, візантійський місіонер; разом з братом Мефодієм є творцем (862—863 рр.) слов'янської азбуки (глаголиці).
Бодуен I (Балдуїн Залізна рука), родоначальник Фландрського дому (Бодуенідів); зять короля франків Карла Лисого.
Гутрум, датський воєнначальник, перший норманський король Східної Англії.
Наум Охридський, болгарський релігійний діяч, просвітитель.
Семовит, напівлегендарний князь західних полян; прадід короля Мешка I П'яста.
Едмунд Мученик, останній суверенний англо-саксонський король Східної Англії.
Климент Охридський, болгарський релігійний діяч, просвітитель, засновник Охридської книжної школи.
Арпад, вождь угорців, засновник династії Арпадів; за угорською історіографією нащадок булгарського хана Кубрата, син Альмоша.
Альфред Великий, король англосаксонського королівства Вессекс (871-899 рр.), перший монарх, що носив титул короля Англії.
Арнульф Каринтійський, король Східно-Франкського королівства (з 887 року), імператор Заходу (з 896 року), один з останніх представників німецької лінії династії Каролінгів.
Гаральд I (Гаральд Прекрасноволосий), перший норвезький король (872-930 рр.).
Абу Абдаллах Рудакі, перський і таджицький поет; вважається засновником персько-таджицької літератури.
Одо I (Ед Паризький), граф Парижу, король Західно-Франкського королівства (888-98 рр.) з династії Робертинів (Капетингів); син Роберт Сильного, родоначальника династії.
Ролло (Роберт I), перший герцог Нормандії; з датських (норвезьких вікінгів), основоположник Нормандської династії, до якої належав англійський король Вільгельм Завойовник.
Симеон I (Симеон Великий), князь Болгарії (з 893 року), цар Болгарії (з 918 року); за часів його правління Болгарія стала наймогутнішою державою на Балканах і у всій Східній Європі.
Разес (Абу Бакр Мухаммад ібн Закарія ар-Разі), перський лікар, алхімік і філософ.
Аль-Фарабі, узбецький філософ, математик, теоретик музики.
Генріх I (Генріх Птахолов), герцог Саксонії (з 912 року), перший король Східно-Франкського королівства з Саксонської династії (Людольфінгів), з 919 року.
Фудзівара-но Канесуке, японський поет поет середини епохи Хейан.
Варда Фока-старший, візантійський полководець, батько імператора Никифора II Фоки.
Ігор I (Ігор Старий), Великий князь Київський (912–945 рр.) з династії Рюриковичів.
Кнуд I (Кнуд Хардекнуд), король Данії (917-948 рр.), засновник династії Кнютлінгів.
Абас I (Абас Багратуні), цар Вірменії (929-953 рр.).
Арнульф I (Арнульф Великий), перший граф Фландрії (918-958, 962-965 рр.).
Ольга, київська княгиня, дружина князя Ігоря I, мати Святослава Хороброго.
Етельстан, король Англії (924-939 рр.) з Вессекської династії.
Сельджук ібн Дукак, вождь тюрків-огузів, чиє ім'я дало назву династії Сельджукідів, яка правила в Середній та Малій Азії і на Близькому Сході.
Святий Вацлав (Венцеслав Пржемисл), чеський князь (924-936 рр.) з роду Пржемисловичів.
Гаральд I (Гаральд Синьозубий), король Данії і Норвегії (958-986 рр.); за час його правління Данія офіційно прийняла християнство.
Лі Чен (Сянь Сі), китайський художник-пейзажист, поет, теоретик живопису.
Джаухар ас-Сакалі (Джаухар ас-Румі), арабський полководець держави Фатімідів грецького походження; засновник міста Каїр.
Святослав Ігорович (Святослав Хоробрий), князь новгородський (945-969 рр.), Великий князь київський (945-972 рр.) з династії Рюриковичів; син княгині Ольги та князя Ігора Старого, батько Володимира Великого, дід Ярослава Мудрого.
Ейрік Гаральдсон (Кривава Сокира), король Нортумбрії (947-948, 952-954 рр.), другий норвезький король (930-934 рр.); син Гаральда I Прекрасноволосого.
Мешко I, перший історично достовірний польський князь з династії П'ястів; батько Болеслава I Хороброго.
Гуго Капет, король Франції (987-996 рр.), засновник королівської династії Капетингів; син герцога Гуго Великого і Гедвіги Саксонської.
Абул-касим Фірдоусі, перський поет («Книга царів», «Юсуф і Зулейха»).
Ерік Рудий (Ерік Торвальдссон), норвезький мореплавець, першовідкривач Гренландії (бл. 982 р.).
Ібн Юнус, арабський астроном; автор астрономічних таблиць.
Ярополк Святославич, Великий князь Київський (972-978 рр.); старший син Святослава Ігоровича (Хороброго).
Василій II (Василій Болгаробійця), візантійський імператор (976—1025 рр.) з Македонської династії.
Володимир Святославич (Володимир Великий), князь новгородський (970–988 рр.), Великий князь Київський (978-1015 рр.); канонізований католицькою і православною церквами.
Рогнеда, одна з дружин великого князя київського Володимира Святославича, мати князя Ізяслава Володимировича, великого князя київського Ярослава Володимировича Мудрого і першого князя волинського Всеволода Володимировича.
Свен I (Свен Вилобородий), король Англії (з 1013 р.), Норвегії (з 999 р.) та Данії (з 986 р.).
Ібн Ірак, середньоазіатський астроном і математик; учитель аль-Біруні.
Олаф I (Олав Трюггвасон), король Норвегії (963 - 1000 рр.); перший норвезький король-християнин, внук Гаральда I Прекрасноволосого.
Болеслав I (Болеслав Хоробрий), польський король (1025) з династії П'ястів; син Мешка I.
Людовик V (Людовик Ледачий), король Франції (986–7 рр.); останній монарх з династії Каролінгів; йому наслідував Гуго Капет.
Лейф Ейріксон, норвезький мореплавець, імовірно перший європеєць, що побував в Америці (1000 р.); син Еріка Рудого.
Стефан I (Іштван Святий), перший угорський король (1000—1038 рр.); запровадив у країні християнство за католицьким обрядом; засновник династії Арпадів.
Рудольф III (Рудольф Ледачий), останній король Бургундії (993-1032 рр.); з династії Вельфів.
Вишеслав Володимирович, князь новгородський (990-1010 рр.) з династії Рюриковичів; старший син Володимира Святого, старший брат Ярослава Мудрого.
Ізяслав Володимирович, князь полоцький (990-1001 рр.) з династії Рюриковичів; засновник гілки полоцьких князів Ізяславичів; син Володимира Святого від полоцької княжни Рогнеди, старший брат Ярослава Мудрого.
Святополк Окаянний (Святополк Володимирович), князь туровський (1008-1015 рр.), Великий князь київський (1015-1019 рр.) з династії Рюриковичів; син Володимира Святославича (Великого) від вдови київського князя Ярополка, взятої в наложниці; зять польського короля Болеслава I Хороброго.
Улоф III (Улоф Шетконунг), перший король Швеції (995-1022 рр.) з династії Інглінгів; брат короля Данії, Норвегії і Англії Канут Великого.
Умберто I (Гумберт Білорукий), перший граф (1032 р.) - гецог Морьєна/Савойї; родоначальний Савойської династії.
Святослав Володимирович, князь древлянський (990-1015 рр.) з династії Рюриковичів; син князя Володимира I Святославича від богемської княжни Малфриди.
Всеволод Володимирович, перший князь Володимирський (987-1013 рр.) з династії Рюриковичів; син Володимира I Святославича від полоцької княжни Рогнеди.
Ярослав Мудрий (Ярослав I Володимирович), князь Ростовський (987–1010), князь Новгородський (1010–1034), Великий князь Київський (1016–1018, 1019–1054); син князя Володимира I Святославича з династії Рюриковичів від полоцької княжни Рогнеди.
Антоній Печерський, чернець, церковний діяч, засновник Києво-Печерського монастиря і будівничий Свято-Успенського собору.
Радбот фон Габсбург, граф Альтенбурга, Мурі, Клетгау і Тургау; засновник династії Габсбургів.
Феодора, візантійська імператриця (1028-30, 1055-56 рр.), остання з Македонської династії.
Тілопа, індійський буддистський вчитель; засновник школи Каг'ю.
Конрад II, імператор Священної Римської імперії (1024-39 р р.); засновник Салічної (франконської) династії.
Іларіон Київський, Митрополит Київський та всієї Русі; перший митрополит слов'янського походження.
Тогрул-бек, засновник і перший правитель (1038-63 рр.) Сельджукської імперії; внук засновника роду Сельджука.
Олаф II (Олаф Святий), король Норвегії (1015-1028 рр.); завершив введення у Норвегії християнства, канонізований за рік по смерті і став останнім західним святим, визнаним православною церквою.
Канут Великий, король Англії (з 1016 р.), Данії (з 1018 р.) та Норвегії і Швеції (з 1028 р.).
Сельджук, вождь клану киників племені тюрків-огузів, родоначальник династії Сельджукідів.
Дункан I (Дункан Добрий), король Шотландії (з 1034 р.), родоначальник Данкельдської династії.
Інгігерда, велика княгиня київська, друга дружина великого князя київського Ярослава Володимировича Мудрого; дочка першого християнського короля Швеції Олафа Шетконунга, мати великих князів київських Ізяслава Ярославича , Святослава Ярославича і Всеволода Ярославича.
Михайло VI (Михайло Стратіотік), імператор Візантії (1056-57 рр.).
Едуард I (Едуард Сповідальник), король Англії (1042-66 рр.); останній представник династії Вессексів.
Макбет (Мак Бетад мак Фіндляйх), король Шотландії з Морейської династії (1040-57 рр.).
Ісаак I (Ісаак Комнін), імператор Візантії (1057-59 рр.).
Іслейвур Гіссурарсон, перший єпископ Ісландії.
Абдаллах Ансарі, персидський поет; писав арабською і на фарсі.
Абдулла ібн Ясін аль Гузулій, ісламський релігійний діяч, засновник династії Альморавідів, що правила в Марокко й Іспанії в 11-12 століттях.
Феодосій Печерський, ігумен Києво-Печерського монастиря, один із основоположників чернецтва на Русі; святий православної церкви.
Гаральд III (Гаральд Сміливий), король Норвегії (1046-1066 рр.); брат короля Олафа Святого, чоловік дочки Ярослава Мудрого Єлизавети Ярославни.
Роберт Гвіскар (Отвіль), граф Апулії (Нормандія), завойовник Сицилії (1072); брат Рожера I.
Бела I (Бела Зубр), угорський король (1060-63 рр.) з династії Арпадів; брат короля Андраша I.
Чжоу Дуньї, китайський філософ і письменник часів династії Сун; один із засновників неоконфуціанства.
Гарольд II (Гарольд Годвінсон), король Англії (1066 р.).
Анастасія Ярославна, королева Угорщини (1046-1061 рр.) з династії Рюриковичів, дружина короля Андраша I; дочка Ярослава Мудрого та Інгігерди, сестра королеви Франції Анни Ярославни та королеви Норвегії Єлизавети Ярославни.
Ізяслав Ярославич, Великий князь Київський (з 1054 р.); старший син Ярослава Мудрого.
Анна Ярославна (Анна Київська), шоста королева Франції (1051-1060 рр.); дочка князя Ярослава Мудрого і дочки короля Швеції Інгігерди, друга дружина французького короля Генріха I Капета.
Святослав Ярославич (Святослав II), князь чернігівський (1054-73 рр.), великий князь київський (1073-76 рр.); син Ярослава Мудрого.
Вільгельм I (Вільгельм Завойовник), перший нормандський король Англії (з 1066 р.).
Всеволод I (Всеволод Ярославич), великий князь київський (1078—93 рр.); син Ярослава I Мудрого та шведської принцеси Інгігерди.
Шень Ко, китайський вчений-енциклопедист, дипломат, письменник, державний діяч часів династії Північна Сун.
Рожер I (Рожер Отвіль), великий граф Сицилії; брат Роберта Гвіскара.
Єлизавета Ярославна, королева Норвегії (1045-1067 рр.) з династії Рюриковичів, дружина короля Гаральда Сміливого; дочка Ярослава Мудрого та Інгігерди, сестра королеви Франції Анни Ярославни та королеви Угорщини Анастасії Ярославни.
Кнуд IV (Кнуд Святий), король Данії (1080–86 рр.) з династії Естрідсенів.
Козьма Празький, перший чеський хроніст («Чеська хроніка»).
Владислав I (Ласло Святий), король Угорщини (з 1077 р.) з династії Арпадів.
Олаф I (Олаф Голод), король Данії (1086-1095 рр.) з династії Естрідсенів; брат короля Кнуда Святого, зять внучки Ярослава Мудрого Єлизавети Ярославни.
Вальтер Голяк (Готьє Незаможний), французький лицар, один з керівників Селянського Хрестового походу (1096 р.).
Петро Пустельник, єпископ Ам'єну; один з натхненників Першого хрестового походу.
Шаламон, король Угорщини (1063-074 рр.) з династії Арпадів; син Андраша I і Анастасії Ярославни, внук Ярослава Мудрого.
Володимир Всеволодович (Володимир II Мономах), Великий князь київський (1113—1125 рр.) з династії Рюриковичів.
Нестор Літописець, чернець Києво-Печерського монастиря, київський літописець («Повість временних літ»).
Олексій I (Олексій Комнін), візантійський імператор (1081—1118 рр.), засновник династії Комнінів.
Готфрід Бульйонський, герцог Нижньої Лотарингії (1087-1096 рр.) з Фландрської династії, перший король Єрусалимського королівства (1099-1100 рр.).
Євпраксія Всеволодівна, київська князівна, імператриця Священної Римської імперії (1089-1118 рр.); дочка Всеволода I Ярославича.
Давид IV (Давид Будівельник), грузинський цар з династії Багратіоні (1089-1125 рр.).
П'єр Абеляр, французький богослов, філософ, поет.
Євгеній III (Бернардо Паганеллі), 166-й папа Римський (1145-53 рр.); ініціатор Другого хрестового походу.
Давид I (Давид Святий), король Шотландії (з 1124 р.) Данкельдської династії.
Ахмад Санджар, султан Великого Хорасана (1097-1118 рр.), останній правитель Сельджукської імперії (1118-57 рр.).
Імад ад-Дін Зангі, емір Халеба та Мосула (1127-46 рр.), засновник династії Зангідів; батько Нур ад-Діна.
Генріх Хантингдонський, англійський історик («Історія англійського народу»).
Бернард Клервоський, французький монах, засновник реформованого Ордену цистерціанців; вважався «голосом сумління» та домінуючою фігурою у західному християнстві свого часу.
Юрій Долгорукий (Юрій I Володимирович), князь Ростово-Суздальський і Великий князь Київський з династії Рюриковичів; син Володимира II Мономаха.
Петро Високоповажний, французький богослов, монах-бенедектинць.
Джефрі Монмутський, англійський письменник («Життя Мерліна») та історик («Історії королів Британії», 1138 р.).
Адріан IV (Ніколас Брейкспір), 169-й Папа Римський; єдиний понтифік (1154-59 рр.) англієць за походженням.
Мухаммед аль-Ідрісі, арабський географ і картограф на службі короля Сицилії Роджера II.
Абд аль-Мумін, засновник берберської династії Альмохадів, що правила у Північній Африці та Іспанії.
Магнус I (Магнус Сильний), король Швеції з династії Естрідсенів.
Целестин III (Джасінто Бобоне), 174-й Папа Римський; ініціатор Північних хрестових походів.
Нур ад-Дін, емір Халеба та Дамаска з династії Зангідів, завойовник Єгипту; син Імада ад-Дін Зангі.
Ерік IX (Ерік Святий), король Швеції (1150-60 рр.); канонізований католицькою церквою.
Фрідріх Барбаросса (Фрідріх I), король Німеччини (з 1152 р.), імператор Священної Римської імперії (з 1155 р.) з династії Гогенштауфенів.
Салах ад-Дін (Саладін), мусульманський полководець, засновник династії Айюбідів в Єгипті і Сирії.
Нізамі Гянджеві, персидський поет ("Хамсе", "Ховров і Ширін", "Лейлі і Меджнун"); його спадщину цінують як національну в Ірані, Азербайджані, Афганістані й Таджикистані.
Вільгельм I (Вільгельм Лев), король Шотландії (1165-1214 рр.).
Григорій IX, 177-й Папа Римський (1227-1241 рр.); запровадив папську інквізицію (1231).
Сверрір Сігурдсон, король Норвегії (1184-1202 рр.).
Гі де Лузіньян, французький тамплієр, король Єрусалиму (1186-1192 рр.), сеньйор Кіпру (1192-1194 рр.).
Роман Мстиславич (Роман Великий), Великий князь Київський (1204–1205 рр.), князь новгородський (1168–1170 рр.), володимир-волинський (1170–1187 рр., з 1188 р.), галицький (1188 р., з 1199 р.) з династії Рюриковичів; засновник Галицько-Волинського князівства, батько Данила Галицького.
Ісаак Комнін, деспот та імператор Кіпру (1184-91 рр.).
Ісаак II (Ісаак Ангел), візантійський імператор (1185-95 і 1203-04 рр.), перший з династії Ангелів.
Тамара Велика, цариця Грузії (1184-1213 рр.) з династії Багратіоні.
Балдуїн IV, король Єрусалиму (1174-1185 рр.) з Анжуйської династії.
Кнуд VI (Канут Естрідсен), король Данії (1182-1202 рр.) з династії Естрідсенів, завойовник Померанії, Макленбурга, Любека, Гамбурга, слов'янського і німецького узбережжів Балтійського моря.
Мстислав Мстиславич (Мстислав Удатний), князь Трипільский (1193-1203 рр.), Торопецький (1206-1213 рр.), Новгородський (1209-1215, 1216-1218 рр.), Галицький (1215-1216, 1219-1226 рр.), Торчеський (1203-1207, 1226-1228 рр.); син Мстислава Хороброго із смоленських Ростиславичів, дід Олександра Невського і Лева Галицького; учасник битви на Калці.
Олексій Великий Комнін, перший імператор Трапезундської імперії (1204-1222 рр.); засновник династії Великих Комнінів.
Джованні Да Плано Карпіні, італійський чернець-францисканець, місіонер, мандрівник; першим з європейців відвідав Монгольську імперію і залишив опис своєї подорожі.
Джучі, монгольський полководець, Великий хан Монгольської імперії (1229-41 рр); син Чингізхана.
Угедей, монгольський державний і політичний діяч, Великий хан Монгольської імперії (1229-41 рр); син Чингізхана.
Іннокентій IV (Сінібальдо де Фіескі), папа Римський (з 28 червня 1243 р.); коронував Данила Галицького (1253 р.).
Альберт Великий (Альберт фон Больштедт), середньовіковий німецький філософ, теолог, природодослідник, ініціатор енциклопедичної систематизації християнського богослів'я з опорою на вчення Арістотеля.
Данило Галицький (Данило I), князь волинський (1211–1264 рр.), галицький (1211–1264 рр.), київський (з 1240 р.), перший король Русі (1253-64 рр.) з династії Рюриковичів; син Романа Великого.
Василько Романович Рюрик, князь Володимирський (1264—1269 рр.), король Русі (1264—1269 рр.); син Романа Великого.
Мунке, четвертий великий хан (1251-1259 рр.) Монгольської імперії; внук Чингізхана, син Толуя, брат Хубілая.
Цінь Цзюшао, китайський математик часів династії Сун («Книга про числа в дев'яти розділах»).
Батий (Бату), монгольський хан, засновник Золотої Орди; син хана Джучі, внук Чингізхана.
Ізз ад-Дін (Айбек), перший мамелюкський султан Єгипту з династії Бахрі.
Хулагу, монгольський правитель і воєначальник, засновник держави Хулагуїдів; внук Чингізхана, син Толуя, брат Мунке і Хубілая.
Балдуін II (Балдуін де Куртене), останній імператор Латинської імперії (1228-1261 рр.).
Бейбарс I (Бейбарс Абуль-Футух), султан Єгипту (з 1260 р.) з династії Бахрітів; родом з Криму.
Фома Аквінський, італійський філософ і теолог, систематизатор ортодоксальної схоластики, один з найавторитетніших католицьких релігійних філософів, святий католицької церкви.
Лев I (Лев Данилович), галицько-волинський князь (1264–1269 рр.), король Русі (1269–1301 рр.), Великий князь Київський (1271-1301 рр.) з династії Рюриковичів; син короля Данила I Галицького.
Манфред Гогенштауфен, король Сицилії (1258-1266 рр.); син імператора Фрідріха II.
Міндовг, засновник Литовської держави, Великий князь Литовський (1236 р.); перший і єдиний литовський король (з 1253 р.).
Жак де Моле, 23-й і останній великий магістр ордену тамплієрів.
Арнольфо ді Камбіо, італійський скульптор і архітектор епохи готики, представник Проторенесансу.
Іоанн I (Іоанн Балліол), король Шотландії (1292-96 рр.).
Марко Поло, італійський купець, мандрівник, автор знаменитої «Книги Чудес Світу».
Данило Олександрович, перший удільний князь Московський (1263-1303 рр.); син Олександра Невського, родоначальник московської лінії Рюриковичів.
Климент V (Бертран де Го), 194-й Папа Римський (1305-14 рр.).
Андрій III (Андрій Венеціанець), король Угорщини та Хорватії (1290-1301 рр.); останній монарх з династії Арпадів.
Йоан Дунс Скот, шотландський філософ і теолог, останній представник середньовічної схоластики.
Реньє І (Раньєро Грімальді), перший з роду Грімальді суверенний правитель території, відомої як Монако.
Джотто ді Бондоне, італійський живописець (фрески в капеллі дель Арена в Падуї, розписи церкви Санта-Кроче у Флоренції).
Вільям Воллес, національний герой Шотландії, організатор збройної боротьби за незалежність шотландців від Англії.
Генріх VII (Генріх фон Люксембург), імператор Священної Римської імперії (1312-13 рр.), король Німеччини (1308-13 рр.), граф Люксембургу (1288-1313 рр.)
Гедимін, Великий князь Литовський (1316—1341 рр.), засновник династії Ґедиміновичів.
Людовик IV (Людвіг IV Баварський), герцог Баварії (з 1294 р.), король Німеччини (з 1314 р.), імператор Священної Римської імперії (з 1328 р.) з династії Віттельсбахів; син Людвіга II Суворого і Матільди Габсбург.
Осман I (Осман Газі), засновник і перший султан Османської імперії (1299-1326 рр.) та династії Османів.
Узбек-хан, монгольський хан Золотої Орди; праправнук хана Батия.
Карл Роберт, король Угорщини і Хорватії (1312-42 рр.); засновник угорської гілки Анжуйської династії Капетингів.
Орхан I, другий османський султан (1326-59 рр.); син Османа I.
Філіпп V (Філіпп Довгий), король Франції (1312–1322 рр.) з династії Капетингів; син Філіпа IV Красивого, короля Франції, та Жанни Шампанської, королеви Наварри, брат Людовика X Сварливого і Карла IV Красивого.
Філіпп VI (Філіпп Валуа), король Франції (1328–1350 рр.), засновник династії Валуа на французькому престолі.
Карл IV (Карл Красивий), король Франції (1322–1328 рр.), останній Капетинг на французькому престолі; син Філіпа IV Красивого і Жанни I Наварської, брат Людовика X Сварливого і Філіппа V Довгого.
Ізабелла Французька, королева-консорт Англії (1308-1327 рр.) з французької династії Капетингів; дружина англійського короля Едуарда II, мати короля Едуарда III, дочка французького короля Філіпа IV Красивого і його дружини Жанни І Наваррської
Ольгерд, Великий князь Литовський (1345-1377 рр.); син Гедиміна, батько польського короля Владислав Ягайла.
Стефан Урош IV (Стефан Душан), 8-й король Сербії, 1-й цар сербів і греків з роду Неманичів.
Кола ді Рієнцо, італійський політик, керівник Римської республіки (1347, 1354 рр.).
Джованні Бокаччо, італійський письменник і поет епохи Відродження («Філострато», «Філоколо», «Декамерон»).
Вальдемар IV (Вальдемар Аттердаг), король Данії (1340–75 рр.) з династії Естрідсенів.
Джон Вікліф, англійський теолог-реформатор, перекладач Біблії англійською мовою.
Жан Фруассар, французький письменник («Любовний скарб»), поет («Меліадор») та літописець («Хроніки»).
Мамай, воєнначальник і беклярбек Золотої орди; родоначальник литовського роду Глинських, двоюрідний дід (через племінницю Олену Глинську) московського царя Івана Грозного.
Ізз ад-Дін (Айбек), перший мамелюкський султан Єгипту з династії Бахрі.
Джефрі Чосер, англійський поет, учасник Столітньої війни, державний діяч, член парламенту, "батько англійської поезії", основоположник англійської класичної літератури і сучасної літературної англійської мови, автор славетної книги "Кентерберійські оповідання" - всебічного опису життя Англії і Європи 15 сторіччя.
Тохтамиш, хан Золотої Орди (1380-1395 рр.), хан Тюменського ханства (1400-1406 рр.); один з нащадків Джучі, старшого сина Чингісхана.
Вітовт Кейстутович (Вітовт Великий), Великий князь Литовський, Руський і Жемайтійський з династії Гедиміновичів; син Кейстута, небіж Ольгерда і двоюрідний брат Ягайла.
Федір Данилович Острозький, князь Острозький, луцький воєвода, православний монах і святий.
Ян Жижка, чеський полководець, діяч гуситського руху, чеський національний герой.
Владислав II (Владислав Ягайло), Великий князь Литовський (1377–1381, 1382–1386 рр.) і польський король (1386–1434 рр.); внук Гедиміна, родоначальник династії Ягеллонів.
Ян Гус, чеський проповідник, мислитель; ідеолог чеської Реформації.
Свидригайло, великий князь литовський (1430—32 рр.), князь волинський (1434—52 рр.); син Ольгерда Гедиміновича, молодший брат Владислава II Ягайла.
Філіппо Брунеллескі, італійський архітектор, інженер, скульптор, ювелір епохи італійського Ренесансу.
Лоренцо Гіберті, італійський скульптор і ювелір епохи Раннього Відродження, представник флорентійської школи.
Ієронім Празький, чеський релігійний реформатор, учений, оратор; друг і сподвижник Яна Гуса.
Ісидор, митрополит Київський і всієї Русі (1433—1458 рр.), богослов, учасник Флорентійського собору, активний прихильник унії з Римо-католицькою церквою.
Донателло (Донато ді Нікколо ді Бетто Барді), італійський скульптор епохи раннього Відродження.
Монтесума I, верховний правитель ацтеків (1440—69 рр.).
Хаджи I (Хаджи Герай), засновник незалежної Кримської держави і династії Гераїв; перший хан Криму (1441-66 рр.).
Йоганн Гутенберг, німецький ювелір і першодрукар; запровадив промислову технологію друкарства у практику виготовлення книжок.
Микола Кузанський (Ніколас Кребс), німецький філософ, юрист, математик.
Жиль де Ре, французький маршал, соратник Жанни д'Арк; прототип легендарного персонажа під назвою Синя Борода.
Янош Хуняді, воєвода Трансільванії, реґент угорського королівства (1446—53 рр.); батько угорського короля Матвія Корвіна.
Давид Великий (Давид Комнін), останній імператор Трапезундської імперії (1459—61 рр.).
Семен Олелькович, останній князь Київський (1455—70 рр.); правнук Великого литовського князя Ольгерда.
Стефан III (Стефан Великий), господар Молдови (1457—04 рр.).
Джованні Белліні, італійський живописець, представник венеціанського Високого Відродження, автор картин на релігійні та міфологічні теми (Мадонна дельї Альберетті, Дож Лоредан).
Кано Мотонобу, японський художник, один із творців школи декоративного живопису Кано.
Діогу Кан, португальський мореплавець; відкрив устя ріки Конго і узбережжя Анголи.
Афонсу де Паіва, португальський мандрівник та дипломат.
Менглі I (Менглі Герай), кримський хан (1467, 1469-75, 1478-1515 рр.) з династії Гераїв; син Хаджи I Герая, дід султана Османської імперії Сулеймана Пишного.
Юрій Дрогобич (Юрій Михайлович Донат-Котермак), український вчений, філософ, астроном, астролог («Прогностична оцінка поточного 1483 року»).
Альд Мануцій (Мануцій Старший), венеціанський видавець; винахідник курсиву, крапки з комою й сучасного вигляду коми.
Ієронім Босх (Ерун ван Акен), нідерландський живописець.
Перу да Ковільян, португальський мандрівник та дипломат.
Бартоломеу Діаш ді Новаіш, португальський мореплавець, першим з європейців обігнув Африку з півдня, відкрив мис Доброї Надії і вийшов у Індійський океан.
Афонсу ді Албукеркі, португальський мореплавець, завойовник та колонізатор, віце-король Індії (1510-15 рр.).
Дієго Веласкес де Куельяр, іспанський конкістадор, завойовник Куби.
Жуан да Нова, португальський мореплавець епохи Великих географічних відкриттів.
Васко да Гама, португальський мореплавець; відкрив шлях до Індії через Атлантичний океан навколо Африки, 6-й губернатор Португальської Індії і 2-й Віце-король Індії (з 1524 р.).
Костянтин Іванович Острозький, волинський князь, великий гетьман литовський (1497—1500, 1507—1530 рр.).
Монтесума II, імператор ацтеків (з 1502 р.).
Педру Альваріш Кабрал, португальський мореплавець і дослідник, відкривач Бразилії.
Михайло Львович Глинський, український магнат, воєначальник і державний діяч Великого князівства Литовського і Великого князівства Московського татарського походження.
Алонсо де Охеда, іспанський мореплавець та конкістадор; засновник першого іспанського поселення у Південній Америці (Санта-Крус, 1502).
Мартін Вальдземюллер, німецький картограф, відомий завдяки складанню першої карти, на яку нанесено назву «Америка» (1507).
Франсиско Пісарро, іспанський конкістадор, завойовник імперії інків, засновник міста Ліма.
Перкін Варбек, фламандський авантюрист, претендент на англійський престол в часи короля Генріха VII.
Куітлауак, десятий тлатоані (імператора) ацтеків з династії Акамапічтлі.
Хуан Себастьян Елькано, баскський мореплавець, під чиїм керівництвом завершилась перша кругосвітня подорож Магеллана.
Вайна Капак, одинадцятий правитель Імперії Інків; батько Уаскара і Атауальпа.
Джироламо Фракасторо, венеційський лікар, математик, астроном, письменник.
Джорджоне (Джорджо Барбареллі да Кастельфранко), італійський художник, один із найвидатніших представників ренесансного венеціанського малярства (Мадонна із св. Лібералісом, Сільський концерт, Спляча Венера).
Богдан III (Богдан Одноокий), господар Молдавського князівства (1504-17 рр.) з династії Мушатовичів, син Стефана III Великого.
Себастьян де Белалькасар, іспанський конкістадор, підкорювач Нікарагуа, Еквадору і Колумбії.
Тиціан Вечелліо, італійський живописець епохи Високого та Пізнього Відродження.
Джованні да Верраццано, італійський мореплавець на французькій службі; першим з європейців проплив уздовж східного узбережжя Північної Америки аж до Нью-Йоркської бухти і затоки Наррагансетт.
Ернан Кортес (Фернандо Кортес Монрoй Пісарро Альтамірано), іспанський конкістадор, завойовник Мексики.
Сансовіно (Якопо Татті), італійський скульптор і архітектор епохи Високого і Пізнього Віідродження, головний архітектор Венеціанської республіки (палац Корне, бібліотека Сан-Марко, Монетний двір).
Педро де Мендоза, іспанський конкістадор-аделантадо; перший губернатор колонії Нова Андалузія, засновник міста Буенос-Айрес (1536).
Альваро де Вака, іспанський конкістадор і етнограф; першовідкривач Техасу (1528).
Томас Мюнцер, німецький проповідник часів Реформації.
Франциск Скорина (Георгій Скорина), білоруський просвітитель, першодрукар ("Псалтир", 1519).
Антоніо де Мендоса, іспанський державний діяч, віце-король Нової Іспанії (1535–50 рр.) та Перу (1551–52 рр.).
Педро де ла Гаска, іспанський священик, дипломат, другий віце-король Перу (1547-50 рр.).
Стен Стуре, шведський державний діяч і регент Швеції (1512-20 рр.).
Вільям Тіндейл, англійський вчений, протестантський реформатор; перекладач Біблії на англійську.
Гватемозін (Куаутемок), останній імператор ацтеків з династії Акамапічтлі.
Марцін Бельський, польський письменник та історіограф («Хроніка всього світу», 1551).
Жоао де Баррош (Жуан ді Барруш), португальський історик і письменник («Азія: діяння, вчинені португальцями при відкритті та завоюванні морів і земель Сходу»).
Ганс Гольбейн-молодший, німецький художник-портретист, придворний живописець англійського короля Генріха VIII, автор багаточисельних портретів видатних сучасників.
Себастіан Брант, німецький письменник, поет («Корабель дурнів»).
Ернандо де Сото, іспанський мореплавець і конкістадор; першим дослідив територію сучасних західних штатів США.
Уаскар, дванадцятий правитель Імперії Інків; брат Атауальпа.
Жан-Франсуа Роберваль, французький мандрівник і корсар, перший генерал-лейтенант Нової Франції.
Баттіста Агнесе, генуезький картограф; автор першої карти Московської держави (1525), атласу світу (1542).
Гонсало Хіменес де Кесада, іспанський конкістадор; засновник міста Богота (1536).
Атауальпа, останній імператор (Сапа Інка) Інків.
Мігель Лопес де Легаспі, іспанський конкістадор; засновник міст Себу (1567) та Маніла (1571) на Філіппінах.
Патрік Гамільтон, шотландський проповідник; один з перших послідовників протестантизму в Шотландії.
Франсиско де Орельяна, іспанський конкістадор; першовідкривач Амазонки і перший європеєць, який проплив по всій її довжині.
Роксолана (Гюррем Хасекі Султан, Анастасія Гаврилівна Лісовська), дружина султана Сулеймана I Пишного, матір султана Селіма II.
Анна Болейн, королева (консорт) Англії, друга дружина Генріха VIII (з 1533); мати Єлизавети I.
Джейн Сеймур, третя дружина короля Англії Генріха VIII, мати короля Едуарда VI.
Джон Нокс, шотландський релігійний реформатор, один з основоположників пресвітеріанської церкви.
Алоізій Лілій, італійський лікар астроном, чиї ідеї лягли в основу реформи календаря папи Григорія XIII.
Іван Федорович, східнослов'янський книгодрукар і гравер, засновник типографій у Москві і Львові.
Паулу Діаш де Новаїш, португальський колонізатор Африки; перший губернатор Анголи і засновник міста Луанда.
Амбруаз Паре, французький лікар-хірург; хірург чотирьох королів - Генріха II, Франциска II, Карла IX і Генріха III.
Дієго де Лосада, іспанський конкістадор; засновник міста Каракас (Венесуела).
Девлет I (Девлет Герай), кримський хан (1551-77 рр.).
Дмитро (Байда) Вишневецький, засновник першого воєнного укріплення на острові Мала Хортиця; нащадок династії Рюриковичів.
Педро Сьєса де Леон, іспанський священник, історик, географ, хроніст періоду конкісти Південної Америки («Хроніка Перу»).
Жоашен дю Белле, французький поет, майстер сонета, теоретик «Плеяди», автор її маніфесту - трактату «Захист і прославлення французької мови» (1549).
Пітер Брейгель-старший, нідерландський живописець і рисувальник, майстер пейзажу і жанрових сцен; батько художників Пітера Брейгеля Молодшого і Яна Брейгеля Старшого.
Гедеон (Григорій Маркович Балабан), український церковний і політичний діяч, архієрей Київської митрополії Константинопольської православної церкви, єпископ Галицький, Львівський і Кам'янець-Подільський (1565-1607 рр.).
Джон Хокінс, англійський мореплавець, пірат, работорговець, адмірал.
Іван Підкова, козацький гетьман, молдовський господар (1577—78 рр.).
Тойотомі Хідейосі, японський військовий і політичний діяч; один з найвизначніших самураїв.
Джейн Грей, королева Англії (1553); "королева дев'яти днів".
Жермен Пілон, скульптор епохи Відродження, автор мармурового надгробку Генріха II і Катерини Медічі в храмі абатства Сен-Дені.
Христофор Клавій, німецький астроном, відомий своєю участю в папській Комісії з реформи календаря.
Мартін Фробішер, англійський мореплавець і капер; відомий відкриттям Гренландії, Баффінової Землі.
Франсуа Вієт, французький математик; автор алгоритму розвязання квадратного рівняння (теорема Вієта), першим ввів буквенні позначення для коефіцієнтів алгебраїчних рівнянь.
Ель Греко (Доменікос Теотокопулос), іспанський художник грецького походження.
Єрмак Тимофійович, отаман донських козаків, керівник походу в Сибір (1581-85 рр.).
Тупак Амару, останній правитель Інка, корінного народу Перу.
Адріан де Вріс, голландський скульптор раннього барокко.
Станіслав Жолкевський, польський державний і військовий діяч, короний гетьман Речі Посполитої.
Сімон Стевін, фламандський математик-універсал, інженер-винахідник; працював над десятковими дробами.
Андрій Римша, український і польський письменник («Хронологія») і перекладач.
Віллем Баренц, голландський мореплавець і дослідник.
Джон Девіс, англійський пірат і мореплавець, відкривач Фолклендських островів; його іменем названа протока між Гренландією і Канадою.
Іван Вишенський, український релігійний діяч, письменник-полеміст.
Едмунд Спенсер, англійський поет епохи англійського Відродження (Календар пастуха, Королева фей).
Борис Федорович Годунов, російський цар (1598-1605 рр.).
Василь IV (Василь Іванович Шуйський), московський цар (1606-10 рр.); останній з Рюриковичів на московському престолі.
Волтер Релі, англійський мореплавець, драматург, історик.
Северин Наливайко, український військовий діяч, козацький отаман, гетьман Війська Запорозького.
Симеон Бекбулатович (Саін-Булат), великий князь Московський (1575-1576 рр.) з роду Чигізідів.
Йов Борецький (Іван Матвійович Борецький), український церковний діяч, Митрополит Київський, Галицький і всієї Руси (1620–31 рр.); ректор Львівської братської школи, перший ректор Київської братської школи
Пітер Брейгель-молодший, голландський живописець.
Ян Брейгель-старший, голландський художник; автор пейзажів і натюрмортів, за пристрасть до яких прозваний Квітковим.
Ганс Ліпперсгей, голландський майстер окулярної справи; вважається винахідником телескопа.
Віллем Янсзон (Віллем Янс), голландський мореплавець, адмирал; першим з європейців досягнув берегів Австралії.
Памво Беринда, український лексикограф, мовознавець («Лексіконъ славеноросскїй альбо Именъ тлъкованїє», 1627), письменник, друкар.
Мелетій Смотрицький, церковний і освітній діяч Речі Посполитої, архієпископ Полоцький, український мовознавець («Граматика слов'янська»).
Петро Кононович Конашевич-Сагайдачний, гетьман Війська Запорозького (1616-22 рр.).
Захарій Янсен, голландський майстер окулярної справи; вважається винахідником телескопа і мікроскопа.
Петер Мінуіт, голландський політик, губернатор Нових Нідерландів (1626-31 рр.), губернатор Новоїй Швеції (1638 р.).
Покахонтас (Матоака), індіанська принцеса племені поухатанів.
Адам Кисіль, воєвода Київський (1649—1653 рр.).
Абель Тасман, голландський мореплавець; першим серед європейських дослідників досяг берегів Австралії, Нової Зеландії, Тонга і Фіджі.
Клод Лоррен, французький художник, один із основоположників класицизму, творець "ідеального" пейзажу (Пейзаж з Христом і Маоією Магдалиною).
Іслам III (Іслам Герей), кримський хан (1644—1654 рр.).
Семен Іванович Дежньов, російський мореплавець, мандрівник; на 80 років раніше за Вітуса Берінга, пройшов Берінгову протоку, яка відділяє Аляску від Чукотки (1648).
Іван Дмитрович Сірко, козацький полковник, кошовий отаман Запорозької Січі й усього Війська Запорозького Низового.
Лі Юй, китайський драматург та новеліст часів династії Мін.
Шарль Ож'є де Батц де Кастельмор (Шарль д'Артаньян), гасконський дворянин, мушкетер при дворі короля Франції Людовика XIV.
Іван Самойлович, український військовий, політичний і державний діяч, Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави на Лівобережній Україні (1672—1687 рр.).
Маруся Чурай, напівлегендарна українська народна співачка і поетеса часів Хмельниччини («Віють вітри», «Ой не ходи, Грицю», «Засвіт встали козаченьки»).
Степан Тимофійович Разін, ватажок Селянської війни в Московії (1670-71 рр.).
Дем'ян Многогрішний (Дем'ян Гнатович Ігнатович), гетьман Лівобережної України (1669-72 рр.).
Селім I Герай, кримський хан (1671-78, 1684-91, 1692-99 і 1702-04 рр.).
Даніель Каспер фон Лоенштайн, німецький драматург, представник літератури пізнього бароко ("Клеопатра", "Великодушна Армінія", "Агріппіна").
Генрі Морган, англійський пірат, губернатор Ямайки, поет.
П'єр Периньйон, французький монах-бенедиктинець; зробив значний внесок у розвиток виробництва шампанського («Дом Периньйон»).
Юрій-Франц Кульчицький, запорізький військовий, герой оборони Відня (1683); увійшов в історію також як засновник однієї з перших у Відні кав'ярні.
Юрій Хмельницький, український військовий, політичний і державний діяч, Гетьман Війська Запорозького (1657, 1659—1663 рр.), Гетьман Правобережної України (1678-1681 рр., 1685); син Богдана Хмельницького.
Антоніо Страдіварі, італійський майстер струнних інструментів; за своє життя він виготовив близько 1200 високоякісних скрипок, половина з яких дійшла до наших днів.
Іван Ілліч Скоропадський, Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави на Лівобережній Україні (1708-22 рр.).
Девлет II Герай, кримський хан (1699–1702, 1709–13 рр.); старший син Селіма I Герая.
Стефан Яворський (Симеон Іванович Яворський), український та російський богослов, філософ, письменник, президент Синоду Православної російської церкви (1721-22 рр.).
Павло Полуботок, наказний гетьман Війська Запорозького Лівобережної України (1722-24 рр.)
Даніель Дефо (Даніель Фо), англійський письменник («Робінзон Крузо») і публіцист.
Кость Гордієнко (Костянтин Гордійович Головко), кошовий отаман Запорозької Січі.
Самійло Васильович Величко, український козацький літописець.
Петро Іванович Калнишевський, кошовий отаман Запорозької Січі (1762, 1765-75 рр.).
Олекса Васильович Довбуш, український народний герой, ватажок повстання карпатських опришків (1738-45 рр.).
Семен Іванович Челюскін, російський мореплавець, мандрівник, полярний дослідник.
Мухаммад ібн Абд аль-Ваххаб, арабський теолог, один із співзасновників держави Саудів.
Іван Гонта, уманський полковник, один з керівників гайдамацького повстання (1768–69 рр.), відомого під назвою Коліївщина.
Іван Георгій Пінзель, український скульптор, представник пізнього бароко і рококо.
Іван Григорович Григорович-Барський, український архітектор.
Понтіак, вождь племені Оттава; один з керівників індіанського повстання проти англійців (1763-66 рр.).
Ахмад-шах Абдалі (Дуррані), шах Афганістану (1747—73 рр.), засновник афганської держави.
Максим Ієвлевич Залізняк, козацький гетьман, керівник гайдамацького повстання (1768–69 рр.), відомого під назвою Коліївщина.
Ємельян Іванович Пугачов, козацький отаман, керівник селянського повстання в Російської імперії (1773-75 рр.).
Шахін Герай, останній кримський хан (1777–82, 1782–83 рр.); онук Девлета II Герая.
Кітаґава Утамаро (Кітаґава Нобуйосі), японський художник, майстер гравюри по дереву.
Мішель Паккар, швейцарський лікар, альпініст; першим піднявся на вершину Монблану (1786).
Джеймс Смітсон, англійський хімік, меніралолог і меценат.
Андо Хіросіге, японський художник-графік, представник напрямку укійо-е, майстер кольорової ксилографії ("Види східної столиці", "Знайомі місця в Кіото", "53 стації Токайдо").
Джон Джеймс Юз (Джон Х'юз), валлійський підприємець; засновник міста Донецьк.
Шака каСензангакона, вождь зулусів, засновник і перший правитель (інкосі) держави КваЗулу.
Кетшвайо каМпанде, правитель (інкосі) держави КваЗулу; останній правитель незалежного Зулуленда.
Ніко Піросмані (Піросманішвілі), грузинський художник.
Іді Амін Дада, угандійський військовий, політик, третій президент Уганди (1971-79 рр.).
Близько 4900 року до н. е. в районі сучасного саксонського міста Гозекі представнками культури лінійно-стрічкової кераміки зведено земляну ронделу у вигляді оточеної земляним валом і ровом круглої ділянки, всередині якої було два ряди частоколу з воротами, орієнтованими на північ, північний захід і південний схід. На сьогодні Гокезьке коло - одне з найдавніших і найкраще збережених місць ритуальних жертвоприношень, для здійснення яких ключову роль відіграв сонячний цикл.
Доісторичні земляні споруди у вигляді круглих або еліптичних земляних валів характерні для культури лінійно-стрічкової кераміки, неолітичної культури, яка поширилась в Центральній Європі з середини VI тисячоліття до н. е. долинами притоків середнього Дунаю (сучасних територій Угорщини і Чехії), досягнувши на Заході Бельгії і долини Сени в районі Парижу, а на Сході - Дніпра, південніше Києва. Для носіїв цієї культури, що займались зеблеробством та скотарством і були прийшлим населенням, характерні стовпові будинки та напівземлянки довгої форми, використання глиняних печей і вискоякісної кераміки з характерним лінійно-стрічковим орнаментом.
Спадкоємцями культури лінійно-стрічкової кераміки вважаються культури Рьоссен (Саксонія), Лендельська (Угорщина, Австрія, Чехія, Словаччина, Польща, Хорватія, Словенія, Західна Україна), України), Боян (Болгарія, Румунія, Молдова,) і Трипільська (Румунія, Молдова, Україна)
У 1991 році під час проведення аерофотозйомки в районі міста Гозекі в землі Саксонія-Ангальт (ФРН) на фоні пшеничного поля було виявлено круглий силует, пізніші геомагнітні дослідження якого дали підстави для його наукового вивчення. Під час розкопок, розпочатих у 2002 році, Франсуа Бертемс з Галле-Віттенберзького університету імені Мартіна Лютера виявив неолітичну споруду у вигляді ділянки, оточеної круговим клиновидним ровом діаметром 75 метрів і глибиною до 1,8 метра, в середині котрої було два кільця частоколу, що оточували плато зі слідами багать, кістками людей і тварин.
За даними радіовуглецевого аналізу і стилем знайдених керамічних черепків було встановлено, що виявлена споруда, названа Гокезьким колом, була зведена близько 4900 року до н. е. і використовувалась близько двох-трьох сторіч, після чого була закинута. Вона належить до найкраще збережених серед кількох сотень подібних рондел того ж періоду і має характерну особливість - у земляному валу та двох живоплотах є по троє симетричних воріт (тим вужчих, чим ближче до центру) строго на північ, північний захід і південний схід, через які з центру у день зимового сонцестояння можна бачити схід і захід сонця через південно-східні і південно-західні ворота відповідно.
Реконструйоване археологами Гозекське коло, 2016 рік © Tauheed Ahmad Nawaz
Реконструйоване археологами Гозекське коло, 2016 рік © Tauheed Ahmad Nawaz
Незважаючи на те, що засоби масової інформації з подачі деяких дослідників поспішили назвати Гокезьке коло найдавнішою з виявлених астрономічних обсерваторій, подальші дослідження виявлених у могильниках кісток підтвердили версію про те, що воно було місцем певних ритуальних дій (найімовірніше жертвоприношень, в тому числі і людських), в яких сонце і його щорічний календар грали ключову роль.
У 2005 році влада землі Саксонія-Ангальт провела реконструкцію Гокезького кола, перетворивши його на туристичний атракціон, який був відкритий для публіки 21 грудня в день зимового сонцестояння.
Приблизно в 3500 році до н. е. поселення Урук було обнесене захисним муром і стало першим містом Південної Месопотамії. Його археологічна культура дала назву цілій епосі (культура Варки - за назвою пагорба, на якому розміщувалось місто), а саме місто під назвою Ерех згадується у Біблії як одне з володінь царя Німрода.
В середині 4 тисячоліття до нашої ери на узбережжі річки Єфрат кілометрів за 90 від місця її впадіння в Перську затоку (нині - Південний Єфрат) існувала група шумерських поселень, які сформувались біля природніх проток і кількох штучних каналів. На початку 3 тисячоліття до н. е. селища Е-Ана, Урук і Кулаба розрослись і злились в єдиний населений пункт площею близько 125 гектарів з населенням близько шести тисяч чоловік. В цей період Урук був найбільшим землеробським містом Дворіччя, центром культу шанованих шумерами богині кохання і родючості Інанни та бога неба Ану.
Приблизно в 3500 році до н. е. Урук був обнесений дев'ятикілометровою стіною з цегли для захисту від набігів ворогів. За легендою стіну наказав збудувати цар Гільгамеш, головний герой шумерської міфології. Гільгамешу вдалось відстояти незалежність міста, а перемога над іншим шумерським містом Кіш принесла Уруку панування в Південній Месопотамії. В XXVIII — XXIV ст. до н. е. Урук увійшов у союз міст Дворіччя, але в XXV ст. до н. е. гегемонія в регіоні перейшла до міста Уру, а в кінці XXIV ст. до н. е. Урук був завойований Саргоном Давнім, який зруйнував стіни міста і включив його в засноване ним царство Аккад.
Урук залишався важливим храмовим містом до кінця першого тисячоліття до н. е., з часом увійшов до Вавилонського, Ахеменідського, Селевкідського царств, після чого став занепадати і в третьому столітті нашої ери був зруйнований при завоюванні Сасанідською імперією. З часом посушливий пустельний клімат повністю його повністю знищив. Розкопки на місці існування Урука свідчать про розвинуте виробництво кераміки, знання металургії, існування піктографічної писемності на глиняних табличках.
Близько 3100 року до н. е. на півдні сучасної Англії почалось будівництво Стоунхенджа, мегалітичної споруди, зведення якої відбувалося в кілька етапів і тривало понад два тисячоліття. На сьогодні збереглась лише частина з двох кілець велетенських каменів, яка разом з прилеглою територією, багатою на археологічні об'єкти, з 1986 року входить до Світової спадщини ЮНЕСКО.
Перші письмові згадки про «Висячі камені» на горбистій пустці поблизу міста Солсбері на півдні Англії відноситься до 1130-х років, коли в короткому переліку вартих уваги пам'яток Англії про них згадав Генріх Хантингдонський в «Історії англійського народу», а Джефрі Монмутський в «Історії королів Британії» пов'язав будівництво «Кам'яного кола» з магією чаклуна Мерліна, вірного помічника легендарного короля Артура.
Перша книга про Стоунхендж вийшла друком у 1652 році - англійський королівський архітектор Ініго Джонс за дорученням Якова I першим дослідив комплекс, прийшовши до висновку, що це римський храм, присвячений богу неба Каелусу. Інтерпретації наступних дослідників, які вже остаточно відійшли від надприродного походження Стоунхенджа, включали допотопний храм часів Ноя, фінікійські каменоломні, місце коронації датських королів та храмова споруда друїдів, версія, яка домінувала до початку XX століття, коли йому стали припсувати роль астрономічного календаря давніх кельтів.
Одне з перших зображень Стоунхенджа на малюнку Лукаса Геере 1575-77 рр.
Одне з перших зображень Стоунхенджа на малюнку Лукаса Геере 1575-77 рр.
Наукові дослідження Стоунхенджа, які розпочались у 1800-х роках, проходили з великими, мало не півстолітніми, перервами і лише з 1950-х років стали систематичними, дозволили виявити могильники з численними бронзовими предметами, визначити походження багатотонних каменів, котрі доставлялися з каменоломень за 300 кілометрів, і виявити, що будівництво велось у кілька етапів, розділених між собою сотнями років.
У 1960-х роках завдяки радіовуглецевому аналізу вдалось встановити, що близько 3100 року до н. е. на місці Стоунхенджа був викопаний круглий рів діаметром 110 метрів, що слугував могильником для тварин і мав два входи з півдня та північного сходу. Приблизно через століття з його внутрішньої сторони на місці викорчуваних дерев було обладнано 56 рівновіддалених одна відної ям, заповнених крейдою. Видимих залишків другого етапу будівництва Стоунхенджа не збереглось, але про існування в середині рондели дерев'яної будівлі і дерев'яних воріт з північного боку, а також ще одного шару кісток у рові та слідів трупоспалення в деяких ямках по периметру свідчать знайдені рештки, датовані 2900 роком до н. е.
Перші два етапи будівництва Стоунхенджа, 3100-2900 рр. до н. е. © stone-circles.org.uk
Перші два етапи будівництва Стоунхенджа, 3100-2900 рр. до н. е. © stone-circles.org.uk
Третій етап, якому ми завдячуємо сучасним виглядом Стоунхенджу, розпочався десь через триста років і тривав дев'ять століть. Спочатку зсередини земляного валу двома концентричними півколами було поміщено 80 стоячих п'ятиметрових каменів з піщаника, кількох різновидів магматичних порід, але головним чином голубого долериту, які були доставлені за 240 км з південного Вельсу. Після цього біля рову було поставлено чотири (збереглось дві) гігантські чотиритонні кам'яні колони, що вказували на чотири проміжні напрямки світу, а в центрі - шеститонний моноліт із зеленого слюдяного піщаника, доставлений також з Вельсу. У цей же час від північно-східних воріт до річки було зведено два паралельні рови довжиною 3 км.
Третій етап будівництва Стоунхенджа, 2600-1700 рр. до н. е. © stone-circles.org.uk
Третій етап будівництва Стоунхенджа, 2600-1700 рр. до н. е. © stone-circles.org.uk
Основна фаза будівництва Стоунхенджа тривала в період приблизно 2440 - 2100 років до н. е. - з каменоломень за 30 км було привезено і встановлено 30-метровим колом сімдесят п'ять 25-50-тонних каменів з пісковика, накритих пласкими кам'яними перемичками довжиною 3,2 м, а в центрі було поміщено п'ть П-подібних каменів вагою близько 50 тон. Їхні поверхні були відшліфовані (на деяких були викарбувані малюнки), спеціальним чином їм була надана належна форма, а надійне з'єднання було здійснено за допомогою спеціальних штифтів. Приблизно через двісті років частина долеритових монолітів була замінена на нові, а на останньому етапі, близько 1700 року до н. е., навколо внутрішнього кільця каменів було викопано два ряди лунок, заповнених дрібним камінням, а десь через століття будівництво Стоунхенджа було припинено.
Реконструкція Стоунхенджа на етапі близько 1700 року до н. е. © stone-circles.org.uk
Реконструкція Стоунхенджа на етапі близько 1700 року до н. е. © stone-circles.org.uk
Розкопки і реставрація Стоунхеджа почалась у 1901 році і тривала більше 60 років, за які було знайдено багато нових артефактів, включаючи тіло т. зв. «лучника Стоунхенджа», похованого у 2300 році до н. е., деякі камені було вирівняно, інші - закріплено на бетонних фундаментах. На сьогодні Стоунхендж та його околиці включені в список Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО і є одним із найзнаменитіших археологічних пам'яток в світі.
Близько 2650 року до н. е. у селищі Саккара в Нижньому Єгипті зведено піраміду Джосера, яка стала першою з подібних усипальниць єгипетських фараонів, іна сьогодні вважається найдавнішою кам'яною спорудою світу. Її будівничий Імхотеп, який прославився також як поет, інженер і вчений, був по смерті обожнений і в численних храмах, звбудованих на його честь, йому поклонялись протягом насупних двох тисячоліть.
Фараон, відомий сьогодні як Джосер, а в сучасних йому написах - як Хор-Нечеріхет, зійшов на престол по смерті Хасехемуі, останнього правителя Другої династії Давнього Єгипту епохи Раннього царства, котрому доводився або рідним сином або пасинком, але напевно - сином його дружини Німаатхап. За деякими давними це відбулось у 2686 році до н. е. (хоча точність дат для цього періоду досить умовна), який вважається роком заснування Третьої династії і, судячи по тому, що Хасехемуі був урочисто похований в Абідосі, перехід влади відбувся мирно.
У перші роки свого правління Джосер захопив багатий на бірюзу і мідь Синайський півострів, після чого здійснив успішний похід на Південь, дійшовши до шостого порогу Ніла (недалеко до сучасного Хартума в Судані). Після завоювання Північної Нубії для захисту південних рубежів Єгипту біля першого нільського порога (біля сучасного Асуана) за його наказом було створено 12-кілометрову фортифікаційну стіну.
Серед великої кількості будівельних проектів, реалізованих за 29 років правління Джосера, наймасштабнішим став архітектурний комплекс кам'яних культових будівель площею 15 гектарів в селищі Саккара (30 км від сучасного Каїру), оточений по периметру десятиметровою стіною, в центрі якого була зведення усипальниці фараона. Її будівництво велось під керівництвом найвищого єгипетського сановника, «глави царської верфі» і «охоронця всіх будівельних робіт» Імхотепа, за задумом якого над традиційною мастабоювисотою 8,2 метри з випаленої цегли було надбудовано ще кілька менших. Завдяки цьому усипальниця фараона набула вигляду гігантської 61-метрової шестиступінчатої піраміди майже квадратної форми в основі, ставши першою в історії не лише Давнього Єгипту, але й усього Давнього Світу, монументальною кам'яною спорудою.
Вхід у піраміду був облаштований з північного боку і вів до замаскованої тритонною плитою 28-метрової вертикальної шахти, через яку можна було потрапити до оздобленого гранітом поховального приміщення. Другий вхід знаходився в підлозі одного із прилеглих до піраміди храмів і вів до внутрішнього дворика, звідти по сходах можна було піднятись на зовнішню стіну; у товщі південної стіни знаходився кенотаф фараона Джосера довжиною 85 і шириною 13 метри. Ближче на схід були вириті 11 колодязів глибиною до 32 метрів, які окремими горизонтальними тунелями вели до службових і поховальних кімнат.
Будівництво піраміди Джосера було завершено близько 2650 року до н. е. і крім самого фараона в її 11 кімнатах були поховані дружини і діти Джосера, а також образи його обожнених попередників з Першої і Другої династій Раннього царства.
Піраміда Джосера була розграбована ще у давнину і в кінці XIX століття в царській кімнаті археологами було знайдено лише частину муміфікованої ноги, а в інших приміщеннях - два алебастрові саркофаги членів царської родини зі шматками розбитих позолочених дерев'яних трун, пару сотень вцілілих і кілька тисяч розбитих порфірових, алебастрових та кам'яних посудин та велику кількість поховального начиння.
З часом через природну ерозію розміри піраміди Джосера дещо зменшились - сьогодні вона представляє неправильний чотирикутник 121 на 109 метри в основі і у висоту має 59 метрів, залишаючись четвертою за розміром із усіх вцілілих єгипетських пірамід і найстарішою кам'яною будівлею на Землі.
Її будівничий Імхотеп, який прославився також як поет, інженер і вчений, через кілька століть по смерті був обожнений, став покровителем переписувачів і цілителів (хоча немає ніяких доказів того, що він був лікарем), культ якого досяг апогею в греко-римський період, коли єгипетські храми, зведені на його честь, заповнювались натовпами немічних і хворих, які прагнули домогтися зцілення, залишаючись на ніч в святилищі.
Близько 2600 року до н. е. в середній течії ріки Тигр семітськими племенами кочівників, які прибули з Аравійського півострова, було засновано місто, назване по імені свого верховного божества Ашшур, яке згодом стало столицею Ассирійського царства.
На початку ІІІ тисячоліття до н. е. погіршення клімату на Аравійському півострові спонукало до міграції на північ численні кочові племена. За кількасот років частина з них, ассирійці, осіла вздовж ріки Тигр серед місцевого населення північного Межиріччя, де на місці субарейського поселення (поблизу сучасного іракського міста Шергат) заснувала місто, назване на честь свого верховного божества Ашшур, котре, згідно міфології, створило саме себе і всіх інших богів.
З часом Ашшур став центром невеликої територіальної громади з декількох містечок, населення яких займалось землеробством і скотарством. Вигідне географічне положення Ашшура, що знаходився на перетині найважливіших торгових шляхів з Середземномор'я і з Малої Азії по Тигру в райони Середньої і Південної Месопотамії і далі в Елам, сприяло розвитку торгівлі, завдяки якій було створено ряд колоній у Малій Азії, звідки вивозилися метали (мідь, свинець, срібло), худоба, вовна, шкіра, дерево - і куди продавали зерно, тканини, готовий одяг і ремісничі вироби.
Ашшур сьогодні
Ашшур сьогодні
Близько 2316 року до н. е. Ашшур був завойований Саргоном Аккадським, а після розпаду його імперії, попав під владу шумерського міста Ур і лише близько 1970 року до н. е., після нашестя амореїв на Ур, отримав незалежність, що сприяло його бурхливому розвитку як важливого центру торгівлі Передньої Азії. Близько 1807 року до н. е. Ашшур був знову завойований - спочатку верхньомесопотамським царем Шамші-Ададом I, по смерті якого підпав під владу Вавилону царя Хаммурапі.
Лише через триста років правитель Ашшура Пузур-Ашшур ІІІ зумів добитись незалежності від Вавилонії, що стало початком формування Ассирійської держави, яке завершилось за правління Адад-нірарі I (1307-1274 рр. до н. е.) - він розширив межі держави на півдні, півночі і заході, завдавши поразки своїм основним ворогам - Вавилону і Мітанні (Ханігальбату).
Адад-нірарі I зміцнив монархічну владу, позбавивши багатьох повноважень міські збори, і першим присвоїв собі титул «цар багатьох», ставши фактичним засновником Ассирійської імперії, яка досягла свого найбільшого розквіту за Тиглатпаласара І (1114-1076 рр. до н. е.), коли Ассирія, підкоривши практично всю Мессопотамію, Північну Сирію, Фінікію та Кілікію й отримавши вихід до Середземного моря, стала найвпливовішою державою регіону.
Місто Ашшур відігравало важливу роль і після падіння Ассирії в 612 році до н. е., залишаючись важливим адміністративним центром спочатку Ново-Вавилонського царства, а потім - Парфії. Воно почало занепадати, перебуваючи у складі Держави Сасанідів (224-652 роки) і останні згадки про Ашшур відносяться до XIV століття, коли Тамерлан вирізав місцевих ассирійських християн і зруйнував рештки міста.
Близько 2560 року до н. е. на плато Гіза почалось будівництво піраміди «Ахет-Хуфу», найвищої і найбільшої з єгипетських пірамід, першого і єдиного із «Семи чудес світу», яке збереглось до наших днів.
Другий фараон IV династії Стародавнього Єгипту Хнум-Хуфу («Той, кого захищає бог Хнум»), більш відомий під іменем Хеопс, як його називав Геродот, правив країною не менше чверті століття і увійшов в історію головним чином завдяки своїй усипальниці. Традиція поховальних пірамід була започаткована ще за часів першого фараона III династії Джосера (2609 - 2590 рр. до н. е.). Будучи ще досить молодим, Хеопс віддав наказ про будівництво піраміди зразу ж після смерті свого батька Снофру і вона будувалось більше двадцяти років під керівництвом архітектора Хеміуна, який помер, так і не побачивши своє творіння завершеним.
Як і його попередники, Хеопс хотів, щоб його усипальниця перевершувала інші піраміди. Для неї було вибране скелясте плато поблизу сучасного Каїру, на вирівнювання якої пішло біля десяти років. Ще 10 років тривало саме будівництво, яке велось рядами від периметру до центру шляхом викладання блоками по 2,5 тонни кожен. Зовні піраміда була оздоблена білим вапняком, який за часів середньовіччя був використаний місцевим населенням для будівництва в Каїрі, а її вершину прикрашав золотий камінь. Вхід в піраміду, який веде до трьох похоронних камер, і деякі внутрішні приміщення був оздоблні гранітом.
Завдяки своїм розмірам і оздобі піраміда Хеопса ще в античні часи була названа першим «Чудом світу». Вона була збудована із понад двох мільйонів вапнякових блоків, мала висоту 147 метрів, а в основі - квадрат зі стороною 230 метрів, точно орієнтований по сторонах світу. У такому об'ємі могли легко б поміститись п'ять найбільших соборів світу - собор святого Петра в Римі, собор святого Павла і Вестмінстерське аббатство в Лондоні, а також флорентійсmкий і міланський собори.
З часом із-за зняття облицювального шару, "золотої" вершини, а також ерозії та наступу пісків пустелі, піраміда Хеопса стала нижчою на десять метрів, проте до 1300-го року вона була найвищою спорудою у світі, а після падіння дзвінниці Лінкольнського собору (Англія) лише Ейфелева вежа стала вище за Велику піраміду Хеопса.
Близько 2316 року до н. е. виходець із простого народу Саргон став царем Аккаду і Шумеру. За 40 років його правління була створена перша в світі імперія, розміри якої були перевершені лише через півтори тисячі років.
Саргон (Шаруккін) був семітського походження родом із східного берегу ріки Єфрат (територія сучасної Сирії) і виховувався у сім'ї водоноса при храмовому комплексі останнього царя IV династії Кішу Ур-Забаби. Сам Шаруккін в юності був садівником і чашеносцем у цьому ж храмі.
Яким чином Саргон здобув владу в Кіші невідомо, але це сталось після того, як правитель Шумеру Лугальзагесі завдав поразки Ур-Забабі. Саргон переніс столицю у місто Аккаде на півночі Межиріччя. Створивши сильну армію, він спочатку завоював північ Месопотамії, на території якого створив державу, що за назвою столиці стала іменуватись Аккадом. На п'ятому році свого правління Саргон завдав поразки Лугальзагесі, захопив місто Урук, а наступного - міста Умма, Лагаш і Ур, вийшовши на берег Нижнього моря (Персидської затоки).
Біля 2316 року до н. е. Саргон переправився через Єфрат, приєднав території на північному-заході від Аккаду і через три роки, пройшовши війною через території сучасних Сирії та Лівану, вийшов на узбережжя Верхнього (Середземного) моря. Згодом була підкорена держава Субарту (Ассирія) на східному березі ріки Тигр. Держава Саргона, який став називатись «цар Аккаду, Шумерії і багатьох земель», була першою централізованою деспотією, в якій колишні органи самоуправління міст-держав були перетворені на місцеві адміністрації, а культ місцевих богів поступово став витіснятись культом загальношумерського бога родючості Енліля. При цьому інститут жерців був підпорядкований царю, завдяки чому вони стали фактично державними чиновництвом.
Правив Саргон близько сорока років і помер під час повстання на півдні країни (в Шумерії), викликаного голодом, яке придушив його син і спадкоємець Рімуш. Династія, заснована Саргоном Великим, правила біля 140 років до завоювання країни племенами гутіїв, яких покликали на допомогу шумерці після спроб акадців знищити їхній храм в Ніппурі.
Близько 1896 року до н. е. почалось правління аморейського царя Суму-абум, який завоював Вавилон і став засновником I Вавилонської династії. Її третій цар Хаммурапі став першим царем Вавилонської імперії, держави що проіснувала наступні 1300 років.
У кінці XXI століття до н. е. із сирійських степів у Месопотамію почалось переселення амореїв, захіно-семітських кочових племен, які, як вважається, ще з V тисячоліття до н. е. мігрували з Північної Африки через Червоне море в Аравію, а потім на північ, де вони заснували місто Угаріт. Переправившись через Єфрат і Тігр, вони поступово почали розселятися на південь у бік Перської затоки і на початку XIX століття до н. е. аморейські племена захопили міста Ларса, Ешнунна, Іссін та Вавилон на півдні Межиріччя.
Вавилонія - від початку до занепаду
Вавилонія - від початку до занепаду
Першим царем нової, аморейської, династії у Вавилоні став Суму-абум, який володів лише кількома містами на південь від столиці. Він почав правити у 1896 році до н. е. і за 14 років не зумів розширити територію країни. Найбільш сильним аморейським царством того часу була Ларса, цар якої Абісаріхі здолав свого основного конкурента місто Іссін, а також Ніппур, священне шумерське місто, володіння яким давало формальний привід іменуватися «царем країни».
Проте за 50 років царство Ларса втратило свою гегемонію в нижньому Межиріччі і було завойоване третім царем Вавилону Хаммурапі, який спирався на військовий союз із Верхньомесопотамським царем Шамші-Ададом I. За 20 років Хаммурапі зумів підкорити всю Південну Месопотамію, а по смерті свого союзника здійснив успішні походи на північ і в 1758 році до н. е. завоював Верхню Месопотамію, ставши першим царем Вавилонської імперії.
Проте вже через 15 років на Месопотамію почали нападати племена каситів, що проживали на території сучасного Західного Ірану, і в 1595 році до н. е. вони повалили аморейську династію і володіли Вавилоном наступні чотириста років, коли були розбиті військами Еламського царства (південь сучасного Ірану). Еламу не вдалось приєднати Вавилон, однак його слабістю скористалась Ассирія, цар якої Тіглатпаласар III завоював Вавилонію 728 році до н. е. Через 30 років Вавилон був ущент знищений під час придушення повстання проти ассирійців.
З часом Вавилон почав відновлюватися і досяг свого найбільшого розквіту в період Нововавилонського царства, коли в 627 році до н. е. Ассирію охопили повстання і Південна Месопотамія буда завойована Набопаласаром, який заснував нову, халдейську династію царів. За правління його сина Навуходоносора II Вавилонія перетворилась у міцну і процвітаючу країну, а її столиця стала центром міжнародної торгівлі.
Проте менш, ніж за сто років вона була завойована персидським царством Ахеменідів, цар якого Кир Великий в 539 році до н. е. перетворив Вавилонію на сатрапію, вища військова та адміністративна влада в якій належала персидському наміснику.
Близько 1770 року до н. е. цар міста Куссара Анітта зумів підкорити міста-держави Анатолії, об'єднавши свої володіння у Хеттське царство, яке проіснувало наступні 600 років. Свого найбільшого розквіту воно досягло на початку XIII століття до н. е., коли стало рівним суперником Давньому Єгипту.
Як вважається, у IV тисячолітті до н. е. балканські племена хеттів мігрували в Малу Азію, де змішались із хаттами, які населяли Центральну Анатолію і від яких запозичили самоназву, та хуритами, що проживали на півночі Мессопотамії. На рубежі III тисячоліття до н. е. почали формуватись хеттські міста-держави, що вели торгівлю із ассирійцями, амореями і вавилонянами, у котрих хетти запозичили клинопис. Найстарішим і наймогутнішим із них було відоме із 2400 року до н. е. місто Пурусханда, суперником якого через півтисячоліття стало місто Куссара, чий правитель, Пітхана, почав процес об'єднання навколишніх територій.
Син Пітхана, Анітта, зійшов на престол близько 1790 року до н. е. і протягом сорока років свого правління продовжив розширення володінь держави, підкоривши реша міст хаттів - Цальпа, Уллама і Хаттуса, останнє з яких Анітта наказав зрівняти із землею через тривалу і жорстоку війну з ним. Після цього він підкорив Салатувар і близько 1770 року до н. е. - місто Пурусханда, цар якого передав Анітасу залізний трон і скипетр.
Розкопки міста Канеш
Розкопки міста Канеш
Створене Анітта царство зі столицею у місті Канеш (відоме також як Неса) стало найпотужнішим політичним утворенням у Малій Азії. Останнім його правителем був Папахділма, якого у 1680 році до н. е. повалив Лабарна I (Табарна), який суттєво розширив хеттські володіння, вийшовши до Середземного і Чорного морів. Лабарна і його сестра, цариця Тавананна, стали родоначальниками давньохеттської династії, а їх імена стали титулами царів і верховних жриць. За їх правління Хеттське царство стало включати крім власне царських володінь ще й васальні утворення, на чолі яких стояли царевичі або вищі сановники.
Спадкоємці Лабарна завоювали Північну Сирію, Верхню Мессопотамію і здійснювати походи на Вавилон, який був захоплений і зруйнований у 1595 році до н.е. Близько 1460 року до н. е. в результаті чергового перевороту була заснована новохеттська династія, при якій Хеттське царство досягло найбільшого розквіту - йому вдалось підкорити державу хуритів Мітанію, відвоювати у Єгипту Сирію і Ханаан, змусивши фараона Хоремхеба у 1310 році до н. е. укласти мирний договір.
Хеттське царство близько 1220 року до н. е.
Хеттське царство близько 1220 року до н. е.
Однак уже в наступному столітті Новохеттська імперія зазнала поразок від Єгипту, Ассирії та Ахейської Греції і в XI столітті до н. е. була знищена нашестям з Балкан «народів моря». Розпавшись на невеликі держави, її рештки протягом трьох віків були підкорені спочатку Ассирією, а згодом - Вавилоном.
Близько 1757 року до н. е. у Вавилонії створено спеціальне зведення законів, одне з найдавніших у світі, в якому регулюються цивільні, трудові, кримінальні, кримінально-процесуальні та сімейні відносини. «Кодекс Хаммурапі» - найдавніший документ, яким закріплено принцип презумпції невинуватості.
У рік сходження Хаммурапі на престол Вавилонія була невеликою державою, до якої входило кілька міст в радіусі 80 кілометрів навколо Вавилона - Сіппар, Кіш, Кута, Борсіппа, Дільбат і Марад. Як і більшість царів Межиріччя того часу Хаммурапі розпочав своє правління з відміни усіх боргів підданих і перші кілька років займався розбудовою і укріпленням міст. Починаючи з 1785 року до н. е., сьомого року свого правління, він, спираючись на військовий союз із Верхньомесопотамським царем Шамші-Ададом I, вів успішні війни із царствами Ніппур, Маргіум, Ларса і за 20 років зумів підкорити всю Південну Месопотамію. По смерті свого союзника Хаммурапі здійснив успішні походи на північ і в 1758 році до н. е. завоював Верхню Месопотамію, ставши першим царем Вавилонської імперії.
Успішний завойовник і будівничий країни, Хаммурапі велику увагу приділяв посиленню централізації своєї влади і правосуддю в країні. В 1757 році до н. е. - на 35-й рік його правління - в місті Сіппар був установлена чорна базальтова стела зі 282-а статтями законів з різних галузей права - цивільного, трудового, кримінального, кримінально-процесуального та сімейного. Закони були вибиті клинописом на обох сторонах стовпа на класичному вавилонському діалекті аккадської мови, а у верхній частині стовпа був зображений сам Хаммурапі, що стоїть в молитовній позі і отримує закони з рук бога сонця Шамаш.
Вавилонія за правління Хаммурапі
Вавилонія за правління Хаммурапі
В «Кодексі Хаммурапі» були узагальнені і систематизовані правові норми, які мали традиційну для того часу направленість на суворість покарання. Так смертна кара передбачалась не лише за вбивство, але й за крадіжку, наклеп, переховування біглого раба. В ряді випадків практикувалась традиція Божого суда: звинувачений у чаклунстві мав кинутись у річку і його порятунок був доказом невинуватості; аналогічно мала чинити і звинувачена у зраді дружина.
В законах Хаммурапі широко застосовувався принцип «око за око»: порушник мав компенсувати втрати потерпілого і своїм життям відповідав за життя вільної людини, навіть якщо це не було навмисне вбивство (наприклад, належало стратити будівельника, по вині якого впав будинок і хтось загинув під його уламками); цей принцип особливо практикувався у випадку завдання каліцтв, хоча можна було відбутись штрафом, якщо соціальний статус звинуваченого був досить високий.
Перелік встановлених в Кодексі штрафів дає можливсть дізнатись скільки коштувала робота того чи іншого ремісника, оренда корабля, домашня худоба, її випас, земля чи садове дерево. Незважаючи на те, що «Кодекс Хаммурапі» встановлював нерівну відповідальність перед судом в залежності від суспільного і станового положення звинуваченого, основним принципом правосуддя був принцип його невинуватості доки в суді не доведене зворотнє.
Через 600 років після набігу війська царства Елам на Вавилонію стела з «Кодексом Хаммурапі» була перенесена в місто Сузи в якості трофею, де й була знайдена в 1902 році археологічною експедицією Жака де Моргана в ході розкопок і сьогодні вона зберігається в Луврі. Аналогічні базальтові стели були свого часу також встановлені в інших містах Вавилонії і їх археологи знайшли в Сузах, Ніппурі та Есагілі. 37 із 282 статей «Кодексу Хаммурапі» були стерті ще в давнину і їх вдалось відновити за копіями закону, які збереглись у вигляді глиняних табличок.
Близько 1628 року до н. е. на острові Тіра в Егейському морі за 120 км від Криту відбулось надпотужне виверження вулкану, яке супроводжувалось зелетрусом і цунамі з хвилями висотою до 250 метрів. Це призвело до спустошення мінойських поселень на Кікладських островах, руйнації міст Кносс і Фест на Криті, що стало початком занепаду Мінойської цивілізації.
Мінойська цивілізація, що бере свою назву від імені міфічного Міноса-старшого, сина фінікійської принцеси Європи і бога Зевса, який, перетворившись на білого бика, викрав її і відвіз на Крит, зародилась задовго до 3000 року до н.е., яким датується початок бронзового віку. Сучасні дослідження ДНК свідчать, що предки мінойців по жіночій лінії прибули на острів з Пелопоннесу близько 9 тисяч років тому, а по чоловічій - із західного узбережжя Малої Азії на чотири тисячі років пізніше.
Близько 1900 року до н. е. на Криті починали зводитись багатоповерхові кам'яні палаци, навколо яких формувались перші міста-держави Кносс, Фест та Маллія. Через двісті років вони були зруйновані через природні катаклізми чи вторгнення з Анатолії, після чого були відбудовані у значно більших масштабах, а мінойська матеріальна культура завдяки активній морській торгівлі поширилась за межі Криту - не лише на материкову Грецію, але й на Кіпр, у Ханаан і Єгипет, звідки були запозичені папірус та ієрогліфи, що стали основою для критського письма.
Руїни мінойського палацу у Кноссі
Руїни мінойського палацу у Кноссі
Свого найбільшого розквіту Мінойська цивілізація досягла у XVIII-XVII століттях до н. е., коли Крит підкорив Кікладські острови в Егейському морі, а також узбережжя Малої Азії та Аттику, де були засновані мінойські колонії. Розшифровка давніх критських писемних джерел дозволила припустити його близькість із західносемітською мовою, якою говорили у Фінікії і прилеглих регіонах, а знайдені археологічні артефакти - що мінойська релігія була в значній мірі матріархальною, включала серед іншого культ Богині родючості і Покровительниці тварин, а також культ бика, роги якого мали священний символічний смисл.
«Роги посвяти» - мінойський релігійний символ, ознака святості. Розміщувався на дахах будівель, могилах або святилищах (реконструкція)
«Роги посвяти» - мінойський релігійний символ, ознака святості. Розміщувався на дахах будівель, могилах або святилищах (реконструкція)
Згідно із прийнятою зараз теорією, занепад Мінойської цивілізації почався після 1628 року до н. е., коли на острові Тіра (нині - Санторін), за 120 км від Криту, відбулось надпотужне виверження вулкану, яке привело до занурення частини острова під воду на 300-400 метрів. Після заповнення жерла вулкану водою стався вибух, потужністю близько 200 тисяч атомних бомб, скинутих на Хіросіму, викид до 60 км3 гірської породи (втричі більше, ніж при виверженні вулкану Кракатау у 1883 році), який супроводжувався потужним зелетрусом і цунамі з хвилями висотою до 200 метрів.
Острови Санторін з космосу. Островці Неа-Камені і Палеа-Камені - те, що залишилось від вулакану Тіра, який опустився під воду
Острови Санторін з космосу. Островці Неа-Камені і Палеа-Камені - те, що залишилось від вулакану Тіра, який опустився під воду
Вивереження Тіри призвело до спустошення мінойських поселень на Кікладських островах, що вкрились шаром пемзи, руйнації міст Кносс і Фест на острові Крит, апокаліптичних злив у Єгипті і кліматичних змін у Скандинавії, Гренландії, Північній Америці та Китаї, де згідно «Бамбуковій хроніці», стали причиною трирічного неврожаю, масового голоду, і, як наслідок, падіння династії Ся.
Незважаючи на те, що зруйновані критські міста були з часом відбудовані (а деякі, як, наприклад, Маллія, вціліли), викликаний природніми катаклізмами занепад морської торгівлі у Східному Середземномор'ї підірвав економічну основу існування мінойських колоній, призвів до їх ослаблення і нездатності протистояти експансії ахейців (або данайців за Гомером), які з початку II-го тис. до н. е. мігрували з Придунайських низовин у Фессалію і Пелопоннес, а з близько XVI століття до н. е. почали переселятись на Крит, перетворивши за сто років Кносс у політичний центр ахейської федерації.
Витіснивши Мінойську культуру власною, відомою як Мікенська (за назвою однойменного міста на півострові Пелопоннес), ахейці колонізували Кіклади та численні острови в Егейському морі, запозичили критське письмо, яке поширили материковою Грецією, де заснували низку поселень, на місці яких згодом виросли античні міста-держави Коринф, Афіни, Дельфи та Фіви. Під натиском ахейців частина мінойців була витіснена на Кіпр, де асимілювалась тевкрами (засновниками давньої Трої), в сучасну Сирію, де заснували місто-державу Угаріт, завойоване в XIV столітті до н. е. Хеттським царством, і в гірські райони Криту, де пам'ятки мінойської культури датуються III століттям до н. е., коли їх завойовники вже дев'ять століть як були підкорені дорійцями, що прибули з півдня Балкан.
Поява ранньої форми китайської каліграфії - рисункового письма, в якому кожний знак означав ціле слово.
Згідно з «Хронікою» Євсевія Кесарійського, близько 1556 року до н. е. міфічна напівлюдина-напівзмія цар Аттики Кекропс заснував місто, де поселив іонійців, яких навчив письму, читанню, мореплаванню, релігійним ритуалам, і збудував храм богині війни і мудрості Афіни, яка стала покровителькою Кекропії, з часом перейменованої на її честь в Афіни.
Як вважається, першим царем Аттики, території на півдні Балканського півстрова, що омивається Егейським морем і населеної іонійськими племенами, був Актей, чий зять Кекропс, міфічна напівлюдина-напівзмія, став правити на цих землях після вбивства Актея Аяксом. Кекропс був першим, хто став приносити жертви Зевсу як верховному божеству, навчив свій народ, розселений по створених ним 12 містах, письму і читанню, мореплаванню, ритуалам урочистого поховання і збудував храм богині війни і мудрості Афіні, яка стала покровителькою Аттики і міста Кекропія. Для здійснення правосуддя Кекроп розділив своїх підданих на стани і заснував ареопаг, вищий судовий та контролюючий орган, а його півстолітнє правління було настільки успішним, що місто, де проживав Кекроп, носило його ім'я протягом наступних п'яти поколінь.
Афіни, які з 1400 року до н. е. стало важливим центром Мікенської цивілізації, як місто-держава (або поліс) сформувалось близько 1230 року до н.е. за правління десятого царя Афін Тесея, чий батько Егей, народжений у вигнанні, завоював Аттику, котра колись належала його пращурам. Успадкувавши місто після пермоги на критським Мінотавром, Тесей об'єднав навколо афінського Акрополя, природньої височини в межах селища, відособлені родові громади Аттики, які розділив на евпатридів (великих землевласників), геоморів (вільних землероби) і деміургів (вільних ремісників). Місто в цей час мало площу не більше 2 км2 і його комерційним та громадським центром була агора (міська площа) на північ від Акрополя, на вершині якого був Храм Афіни, відомий сьогодні як Парфенон, - найважливіший релігійний об'єкт міста.
Згідно з Плутархом, який вважав Тесея історичною особою, той правив 30 років і в 1205 році до н. е. був вигнаний з Афін після народного голосування, яке висловило йому недовіру (обструкцію) через тиранію і загрозу демократії. Йому наслідував Менесфей, на чиє правління припав початок Троянської війни у Малій Азії, в якій афіняни виступили союзниками Спарти, і наступ племен дорійців, котрі прийшли в Аттику із західної частини Греції.
Дорійські завювання привели до занепаду Мікенської цивілізації (за назвою однойменного міста на півострові Пелопоннес), ліквідації в Аттиці царського правління, загальної деградації грецьких міст через втрату ними торговельних контактів, - періоду, відомого як «Темні століття». Вони тривали приблизно до середини IX століття до н. е., коли завдяки розвитку техніки обробки заліза і монументального будівництва, почалось економічне і культурне зростання (у цей період Гомером написані «Іліада» і «Одіссея»). На цей час Афіни вже два століття управлялись архонтами, кількома обраними урядовцями з широкими повноваженнями в судовій, військовій, адміністративній та релігійній сферах, та радою старійшин (ареопагом) і перетворились у найбільше та найбагатше місто регіону.
У 431 році до н.е., коли Афіни досягли найвищого рівня розвитку, місто мало площу до 4 кв. км і в ньому проживало порядка 40 тисяч вільних громадян (170 тисяч разом з членами сімей), до 30 тисяч метеків (вільне прийшле населення без права громадянина) і близько 200 тисяч рабів
Після реформ Драконта, Солона і Клісфена Афіни стали державою рабовласницької демократії і після перемоги у Греко-перських війнах очолили Делоський союз міст-держав, досягнувши найвищого піднесення і могутності за правління стратега Перикла у 461 - 429 роках до н. е., відомого як «золота доба Афін» - місто, в якому проживало близько півмільйона людей, вело грандіозні будівництва і стало центром літератури, науки і мистецтва.
Їх суперництво із Спартою привело у 431 році до н. е. до Пелопоннеської війни, яка закінчилася в через чверть століття повною поразкою Афін, загальним ослабленням грецьких міст, завойованих у 338 р до н.е. Македонією.
Близько 1351 року до н. е. 19-річна Тадухепа, дочка Тушратти, царя Мітанні, вийшла заміж за фараона Давнього Єгипту Аменхотепа IV і за традицією отримала єгипетське ім'я Нефертіті. Вона тривалий час була головною дружиною фараона і грала винятково важливу роль у запровадженому ним новому релігійному культі бога Атона.
За правління дев'ятого фараона XVIII династії Аменхотепа III давноєгипетська цивілізація досягла небувалого розквіту і велич Єгипту в Азії була загальновизнаною. Аменхотеп вів грандіозні будівництва по всій країні і в кінці життя ввів власний культ - в Мемфісі і Сульбі були зведені храми для поклоніння фараону і його улюбленій дружині Тії. Задля союзів з ним правителі сусідніх держав посилали в гарем фараона своїх дочок і сестер - Аменхотеп був, зокрема, одружений на сестрі і дочці вавилонського царя Кадашман-Харбея I, дочках вавилонських царів Курігальзу I і Кадашман-Еліля I, дочці і внучці царя Мітанні Шуттарна I.
Приблизно в 1351 році до н. е., коли Аменхотепу III вже було за п'ятдесят, в Єгипет в якості нареченої прибула Тадухепа, молодша дочка царя Мітанні Тушратти. Проте фараон невдовзі помер після 38 років успішного правління і того ж року Тадухепа вийшла заміж за його сина і співправителя Аменхотепа IV, отримавши нове єгипетське ім'я - Нефертіті («Краса прийшла»).
Правління Аменхотепа IV стало періодом революційної релігійної реформи, яка змінила традиційне давньоєгипетське суспільство, цивілізацію і культуру, - прагнучи обмежити владу верховних жерців, яка значно зросла у період правління його батька завдяки тісному зв'язку зі жрецтвом місцевих провінційних культів та величезним багатствам, дарованим Аменхотепом III храмам, вона стала загрожувати царській владі. Крім того, походження Аменхотепа IV, сина цариці Тії, яка не належала до царського дому, ні, можливо, навіть і до єгипетського народу взагалі, позбавляло фараона законного права на престол.
Намагаючись зміцнити свою самодержавну владу, Аменхотеп IV, спираючись на неродовиту знать, виступив проти жерців головного бога Амона-Ра, натомість запровадивши культ маловідомого бога Атона, який уособлює сонячний диск. На 4-й рік свого правління фараон змінив своє ім'я на Ехнатон («Бажаний Атону»), проголосив себе абсолютним божеством, а Нефертіті - жрицею бога-фараона. Вона стала живим втіленням сонячної сили, що дарує життя усьому сущому: Нефертіті грала винятково важливу роль у релігійному житті, супроводжуючи чоловіка під час жертвоприношень, священнодійств і релігійних свят, її статуям підносилися молитви і приносили жертви.
Мумія Нефертіті
Мумія Нефертіті
Любов царської пари стала одним з основних сюжетів для художників міста Ахетатона («Горизонт Атона», нині Амарна - Єгипет), куди з Фів фараон переніс свою резиденцію і столицю країни, - ніколи раніше в єгипетському мистецтві не з'являлися твори, які настільки відверто демонстрували почуття царського подружжя. Найчастіше Нефертіті зображувалася в своєму улюбленому головному уборі - високій синій перуці, обвитій золотими стрічками і уреєм (стилізованим зображення кобри), яка символічно підкреслювала її зв'язок з грізними богинями, дочками Сонця.
Нефертіті народила шість дочок, допоки в 1337 році до н. е. всі згадки про неї не зникли: головною дружиною Ехнатона спочатку стала Кія, а пізніше - старша дочка Нефертіті і Ехнатона Мерітатон, яка народила йому також двох доньок. Нефертіті пережила свого чоловіка на кілька років і померла близько 1330 року до н.е. у Фівах незадовго до свого сорокаріччя. Існує припущення, що вона правила Єгиптом під іменем Сменхкара, допоки в 1333 році до н.е. на престол не зійшов син Аменхотепа IV фараон Тутанхамон.
Місце поховання Нефертіті невідоме, а тіло було виявлене в 2003 році серед уже давно знайдених мумій, що підтвердили проведені в 2010 році генетичні дослідження. Комп'ютерним моделюванням з мумії вдалося відтворити вигляд Нефертіті, який виявився на диво схожим із всесвітньо відомим бюстом, знайденим в 1912 році німецьким археологом Людвігом Борхардтом.
Близько 1279 року до н. е. на престол Давнього Єгипту зійшов двадцятилітній Рамзес, син фараона Сеті з XIX династії. За 67 років свого правління він прославився як завойовник Палестини та Лівану, а могутність Єгипту досягла вершини.
Період розквіту Давнього Єгипту почався за часів фараона Сеті. На дев'ятому році свого правління він проголосив свого сина і спадкоємця співправителем. Свою першу перемогу Рамзес отримав у морській битві проти «народів моря» на другому році свого правління і в подальшому він вів успішні завойовницькі війни проти хеттів у Малій Азії, а також проти Сирії і Фінікії.
Мир, встановлений між Єгиптом і Хеттським царством близько 1280 року до н. е., тривав понад століття. Це сприяло небувалому підйому економічного життя на Близькому Сході. У 1278 році до н. е. а східному березі дельти Нілу на місці літньої резиденції свого батька Рамзес збудував нову столицю держави місто Пер-Рамзес (нині - Кантір), з якого, як вважається, почався масовий вихід ізраїльтян з Єгипту, описаний в Біблії. Рамзес розбудовував міста, закладені ще за часів його батька, розширив Луксорський храм та найбільший храмовий комплекс Стародавнього Єгипту Карнакський храм, а також зводив багаточисельні нові культові споруди.
За часів царювання Рамсеса II особливим шануванням користувалися культи Амона, Ра, Птаха і Сета, а в останні роки свого правління і він сам був обожнений як «Велика Душа Ра-Хорахте», ставши втіленням бога Сонця на землі. Культ Рамзеса процвітав у деяких містах Єгипту і через тисячу років по його смерті. Помер Рамзес II на 67-му році правління, переживши дванадцять своїх синів (із близько 50-и; крім того він мав більше сорока дочок). Його трон успадкував тринадцятий син - Мернептах, якому на той час вже було 60 років.
Гробниця Рамзеса II в Долині Царів так і не була добудована за його життя і сильно постраждала від природного вливу і давніх грабіжників могил. У давнину тіло Рамзеса перезаховувалось чотири рази і у підсумку разом з муміями фараонів Тутмоса III та Рамзеса III довгий час зберігалось в одній із скельних печер поблизу Фів, де й було виявлене в 1881 році. Мумія Рамзеса II виявилась в хорошому стані і в 1975 році в паризькому Інституті людини була законсервована заново.
Близько 1200 року до н. е. з території Балкан на держави Східного Середземномор'я та у Малу Азію розпочалась масова міграція т. зв. «народів моря». Під їх навалою були знищені Мікенська цивілізація та Хеттське царство, зруйновані ведучі міста регіону, який у своєму розвитку був відкинутий на багато століть назад.
До середини XIII століття до н. е. Східне Середземномор'я було територією де існували багаті держави, сотні процвітаючих міст, які вели між собою інтенсивну торгівлю. Основними цивілізаційними центрами були Давній Єгипет Нового царства, яким правив Рамзес Великий, Новохеттська імперія зі столицею у місті Хаттуса у Малій Азії, фінікійські колонії левантійського і ханаанського узбережжя та Крито-мікенсьські міста-держави на Пелопоннесі, Аттиці та островах Егейського моря.
Вони досягли апогею свого розвитку, майже не ведучи інтенсивних воєн, - остання велика битва тієї епохи відбулась між Єгиптом і Хеттським царством у 1274 році до н.е. при Кадеші, попри рекордну кількість її учасників, не визначила переможця. З єгипетського боку у ній брали участь підрозділи, сформовані із сарданських племен, захоплених у полон три роки перед тим, коли вони здійснили перший піратський напад на дельту Нілу.
Спадкоємець Рамзеса Мернептах у Саїсській битві 19 квітня 1208 року до н. е. розбив лівійців, союзником яких також були сардани, які прибули кораблями із узбережжя Іонічного моря. Починаючи з 1206 року до н. е. набігів сарданів, а також дорійців, ахейців та пеластів, які прибули з Балкан, зазнала Мікенська Греція, а у Малу Азію почалась міграція мушків, лідійців, фрігійців, тевкрів, данунів та інших племен.
Міграції «народів моря» у 1200 - 1000 роках до н. е.
Міграції «народів моря» у 1200 - 1000 роках до н. е.
Під навалою т. зв. «народів моря» було знищене Хеттське царство та залежні від нього князівства, котрі розпались на невеликі держави, а більша частина Малої Азії за сто років була заселеною фрігійцями. Мінімум двічі руйнувалась Троя, були спалені і більше не відновились столиця Хаттуса, а також міста Канеш і Тарс. Фрігійці сформували власну державу зі столицею у місті Гордіон, яка досягла піку свого розвитку в X—VIII ст. до н. е., але у VI столітті до н. е. впала під натиском зі сходу кочівники-кіммерійців, а його рештки були приєднані до Лідії, ще однієї держави «народу моря».
Дорійські та ахейські завоювання привели до занепаду Мікенської цивілізації, 90% міст якої, включаючи Пілос, Таринф, Мікени, Фіви та Кносс, були знищені, а вцілілі - зазнали загальної деградації через втрату ними торговельних контактів, ремісничих навичок і писемності. Період, відомий як «Грецькі темні століття», тривав приблизно до середини IX століття до н. е., коли завдяки розвитку техніки обробки заліза та будівництва, почалось економічне та культурне зростання і особливої могутності набули Афіни та Спарта.
Руїни Мікен, центра цивілізації Егейського моря
Руїни Мікен, центра цивілізації Егейського моря
Катастрофи зазанв і Кіпр, де були розграбовані та знищені більшість міст, в які ніколи не повернулось населення, вбите або віддане у рабство. Але завдяки своєму вигідному географічному положенню він став інтенсивно розвиватись, перетворившись на наступні двісті років на відправну точку для експансії «народів моря» у Левант, де їх навалу не пережили держава Амурру і практично всі міста вздовж Дороги Хора, що сполучала Єгипет із Сирією, Анатолією та Месопотамією, відомі ще з ранньобронзових часів, - Угаріт, Тір, Кадеш, Бібл та Сідон. З часом пеласти (або пелесети), які, імоврно, прибули з півночі сучасної Греції, осіли в околицях Мертвого моря і відомі сьогодні завдяки численним згадкам у Біблії під назвою філістимляни, що дало назву регіону Палестина.
Руїни Угаріта, одного з найбільших міст Бронзової доби
Руїни Угаріта, одного з найбільших міст Бронзової доби
Вистоявши як держава у війнах з ахейцями, сікулами, сарданами та лікійцями, Єгипет почав занепадати під другою хвилею навали філістимлян, тевкрів та повсталих євреїв у середині XI ст. до н. е. Втративши свої чужоземні володіння і, зазнаючи нападів лівійців, нубійців та практично непостраждалої від «народів моря» Ассирії, у 525 році до н. е. він був завойований Перською імперією Ахеменідів, яка підкорила Межиріччя, Сирію, Малу Азію і розпочала експансію у Європу.
«Бронзовий колапс» був чи не найбільшою катастрофою в історії античного світу, коли культури Східного Середземномор'я у своєму розвитку повернулись на багато століть назад, і за масштабністю процесів та впливом на хід історії співвимірний із Великим переселенням народів, яке привело до падіння Західної Римської імперії. Події цього періоду знайшли відображення у творах, що стали основою античної і християнської цивілізацій - «Іліаді» та «Одіссеї» Гомера та Старому Заповіті.
Остаточної єдиної думки щодо причин цих подій у вчених немає, а серед найважливіших факторів, що вплинули на глобальні міграційні процеси називають кліматичні зміни, котрі привели до різкого похолодання у Північній Європі, та широке використання заліза, яке завдяки своїй низькій вартості дозволяло озброїти велику кількість піхоти новими видами зброї - колюче-рублячим довгим мечем і укороченим списом, - з якими влалось здолати малочисельні армії, основу котрих складали колісниці.
Близько 1200 року до н. е. виникла одна з найдавніших систем писемності. Завдяки активінй міграції фінікійців вона була запозичена багатьма мовами і стала родоначальницею більшості сучасних писемностей і алфавітів світу.
Фінікійці (самоназва - хааненяни) прибули на Східне узбережжя Середземного моря близько XXVIII століття до н. е. з островів у Перській затоці. Засновані ними поселення з часом стали державами-містами і досягли свого найбільшого розквіту близько 1200 року до н. е. В цей час фінікійці вже вміли будувати великі парусні кораблі, і, перебуваючи під загрозою нападів арамеїв та ізраїльтян, почали колонізувати Середземноморське узбережжя. До цього ж періоду відноситься і виникнення фінікійської писемності - в 1972 році під час розкопок поблизу Тіра (нині - Сур, Ливан) знайдено глиняний глек з надписом фінікійською, який датується XIII столітті до н. е.
Система, яка містила 22 приголосні букви, як вважається, походить від протосинайського письма, в якому для спрощеного позначення предметів використовуваась система піктограм, що стали асоціюватись з першими звуками в назві цих предметів. Створення алфавіту стало революцією в писемності, зробивши її доступною для більшості, а завдяки його фонетичній основі - універсальним інструментом, який легко адаптується під різні мови.
Завдяки тому, що в I тисячолітті до н. е. фінікійська мова виконувала функції лінгва-франка у південній частині басейну Середземного моря, фінікійський алфавіт набув великого поширення, насамперед в Греції, де він був адаптований під фонетичні особливості давньо-грецької мови і в ньому зявились голосні звуки. Ще одним нащадком фінікійського алфавіту став арамейський алфавіт. Приблизно з VI століття до н. е. арамейська витіснивши фінікійську, стала основною мовою спілкування на Близькому Сході, в Малій Азії, Єгипті та Персії, а варіанти арамейського алфавіту лягли в основу івриту та арабської, яка в VII столітті прийшла на зміну арамейській в Передній Азії, а також уйгурської та індійської писемностей.
У першому тисячолітиі до н. е. почалась грецька колонізація Італії і на основі грецької виникла етруська писемність, що лягла в основу латини. Великі римські завоювання сприяли поширенню латинської мови по всій Європі і, як наслідок, латинське письмо еволюціонувало в усі європейські мови. За Середньовіччі під впливом грецької писемності були створені вірменський, грузинський, готський алфавіти, старослов'янська глаголиця та слов'янська кирилиця. Сьогодні практично всі алфавітні системи світу (за винятком японської кани і корейської хангиль) мають коріння саме у фінікійській писемності.
У 1194 році до н. е. почалась війна ахейців на чолі з володарем Мікен Агамемноном проти тевкрів, яка тривала десять років і завершилась падінням Трої - місто було розграбоване і спалене, а майже все чоловіче населення - знищене. Врятуватись вдалось лише союзнику троянців правителю дардинців Енею, який на кораблях із невеликим загоном добрався до Італії, де в 1181 році до н. е. став правителем одного з латинських міст.
Згідно грецьких переказів, Троя була заснована племенами тевкрів (за іменем легендарного родоначальника), що мігрували у Малу Азію під час Катастрофи бронзової доби з Криту, звідки принесли з собою культ бога Аполлона. Місто мало незламні міські мури і своєї величі досягло за правління царя Пріама, який володів золотими копальнями поблизу сучасного Стамбула.
Від численних дружин і коханок він мав 17 дочок і 50 синів, один з яких, Паріс, за наказом Зевса взявся розсудити яка з трьох богинь - Гера, Афіна чи Афродіта - красивіша. Золоте яблуко з написом «Найпрекраснішій», підкинуте бенкетуючим на весіллі фессалійського героя Пелея і морської богині Фетіди богинею розбрату Ерідою, він віддав Афродіті, яка в знак подяки запропонувала Парісові любов найгарнішої із смертних жінок Єлени, дружини спартанського царя Менелая.
Франческо Приматіччо «Викрадення Єлени», 1539 рік
Франческо Приматіччо «Викрадення Єлени», 1539 рік
Паріс, що з'явився гостем у домі Менелая за його відсутності, з допомогою Афродіти переконав Єлену покинути чоловіка і втекти з ним у Трою, прихопивши з собою рабів і скарби царського дому. Ображений Менелай за допомогою свого брата, царя Мікен Агамемнона, зібрав велике військо, щоб повернути невірну дружину, і на їх заклик з'явилися всі колишні женихи, які колись сватались до Єлени і дали клятву захищати її честь, - Одіссей, Діомед, Протесілай, Аякс Теламонід і Аякс Оілід, Філоктет. Взяв участь у поході і Ахілл, найвідважніший і наймогутніший з героїв, якого, незважаючи на передбачену тому смерть, зумів переконати цар Ітаки Одіссей. Керівником стотисячного грецького війська було обрано Агамемнона, правителя наймогутнішої з ахейських держав.
Грецький флот, який налічував 1186 кораблів, зібрався в Авліді, гавані в Беотії, де Агамемнон, щоб забезпечити флоту благополучне плавання до берегів Малої Азії, приніс у жертву богині Артеміді свою дочку Іфігенію. Досягнувши Троади, Одіссей і Менелай спробували переговорами повернути Єлену і скарби. Але, незважаючи на бажання самої Єлени, троянці їм відмовили, і в 1194 році до н.е. почалася довга і трагічна для обох сторін війна, в яій взяли участь і боги: Гера та Афіна на боці ахейців, Афродіта і Аполлон - троянців.
Троянська війна тривала десять років і завершилась падінням Трої, яку греки взяли хитрістю 24 квітня 1884 року до н. е., - збудувавши величезного дерев'яного коня, всередині якого сховався відбірний загін воїнів, і залишивши його на узбережжі Троади, ахейці зробили вигляд, що відплили на батьківщину, сховавшись біля острова Тенедос. Вважаючи коня даруноком богині Афіни, троянці ввезли його в місто, і вночі з його черева назовні вийшли воїни, які відкрили міські ворота - увірвавшись, ахейці знищили майже все чоловіче населення Трої, жінок взяли бранками і рабинями, а саме місто розграбували і спалили.
За свідченням Геродота, врятуватись вдалось лише Енею, який разом з дружиною, сином і батьком та невеликим загоном уцілілих троянців відплив з Трої на кораблях. Після кількох років поневірянь він висадився на Сицілії, а згодом перебрався в Італію, де отримав від місцевих племен право заснувати місто і згодом одружився з дочкою одного з вождів латинян, по смерті якого Еней став їх правителем і серед його нащадків називають Ромула і Рема, які в 753 до н. е. заснували місто Рим.
Троя, знайдена в 1871 році Генріхом Шліманом, сьогодні
Троя, знайдена в 1871 році Генріхом Шліманом, сьогодні
На думку давніх греків, Троянська війна була однією з найвизначніших подій в історії Греції. Вона була оспівана в поемі Гомера «Ілліада» і довгий час вважалась міфом, однак, після того як у 1871 році німецький археолог Генріх Шліман знайшов старовинне місто Троя на північно-західному узбережжі Малої Азії, дана подія отримала цілком реальне історичне підгрунтя.
Близько 950 року до н. е. син юдейського царя Соломона і Савської цариці Македи Менелік став правителем аравійського царства Шеба. Заснована ним династія правила до 1974 року, коли в результаті революції від влади був усунутий 225-й імператор Ефіопії Хайле Селассіє.
Згідно із ефіопською книгою легенд «Кебра Негаст» («Слава царів») XII століття, рід ефіопських правителів бере початок від Савської цариці Македи, яка прибула до Єрусалиму для переговорів із Соломоном, третім царем об'єднаної єврейської держави держави, який ще за життя зазнав слави могутнього і мудрого правителя. Повернувшись на батьківщину Македа народила сина Менеліка, який по досягненні 22 років відправився до батька, який визнав і прийняв його.
Книга легенд «Кебра Негаст» © Стів Рацетті
Книга легенд «Кебра Негаст» © Стів Рацетті
Після помазання на царство у Єрусалимському храмі Менелік відправився на батьківщину у супроводі сина першосвященника та дванадцятьох старійшин із сім'ями, а також із «Ковчегом Заповіту», священною скринею, в якій зберігались кам'яні плити з Десятьма заповідями, котрі згідно із «П'ятикнижжям» були повідомлені Мойсеєві Богом на горі Синай на п'ятдесятий день після виходу євреїв із єгипетського полону.
По прибуттю Менеліка у столию Шеби місто Марібу близько 950 року до н. е. цариця Савська зреклась престолу на користь сина і він став засновником Соломонової династії, яка неперервно правила до початку XII століття. Згідно з легендою, на території своїх колоніальних володінь в Африці Менелік заснував місто Аксум, навколо якого з часом сформувалось однойменне царство, в якому сповідувався юдаїзм як державна релігія.
Царство Шеба близько 900 року до н. е.
Царство Шеба близько 900 року до н. е.
Аксумське царство домінувало у регіоні до кінця X століття і його занепад почався після хрещення місцевих племен місіонерами з Нубії у IV-V століттях, що привело до громадянських воєн, - в 1137 році владу захопила родина князів-християн Зангве, які перенесли столицю в місто Роха (нині - Лалібела). За правління імператора Гебре Мескеля Лалібели, тут були зведені величні скельні храми, що мали перетворити місто на новий Єрусалим, після захоплення старого Єрусалима єгипетським султаном Саладіном у 1187 році.
Руїни давнього міста Аксум
Руїни давнього міста Аксум
Соломонова династія повернула владу в 1270 році за підтримки військ царства Шеба, яке під натиском аравійських племен зберегло свої невеликі володіння лише в Африці, і з тих пір неперервно правила Ефіопією до 12 вересня 1974 року, коли в результаті революції від влади був усунутий 225-й нащадок Соломона 82-літній імператор Хайле Селассіє I - 28 серпня 1975 року за наказом прокомуністичного диктатора Менгісту Хайле Маріама він був задушений під час сну подушкою.
За твердженням Ефіопської православної церкви «Ковчег Заповіту», вивезений Менеліком з Єрусалимського храму, сьогодні зберігається в Аксумі в соборі Святійшої Діви Марії Сіону. До початку 1980-х років у північно-західній частині Ефіопії проживало близько 50 тисяч фалашів, які вважали себе нащадками єврейської знаті, котра переселилась в Ефіопію разом із їх першим царем, - вони сповідували неталмудичний юдаїзм, проводячи літургії на геєз, мові, поширеній в Аксумському царстві до XI століття, котрою також відбуваються богослужіння і в ефіопських християнських церквах. В результаті активної еміграції фалашів до Ізраїлю на сьогодні їх в Ефіопії збереглось близько 2 тисяч.
Близько 928 року до н. е. в Єрусалимі на 62-у році життя помер Соломон, третій цар об'єднаної єврейської держави держави. Біблія зображає Соломона як мудру і владну людину, чиї гріхи, зокрема ідолопоклонство, привели до розпаду його царства на дві незалежні держави Ізраїль і Юдею.
Соломон народився у Єрусалимі і був другою дитиною царя Давида і його дружини Вірсавії. Незважаючи на те, що Соломон був одним з наймолодших синів, Давид саме йому заповів престол, який той посів у 961 році до н. е. у боротьбі зі своїм старшим братом Адонієм, який намагався узурпувати владу всупереч волі батька. Передаючи владу Соломону, Давид доручив йому збудувати в Єрусалимі храм, який мав стати центральним святилищем для всіх євреїв.
Ізраїль і Юдея, 928 р. до н. е.
Ізраїль і Юдея, 928 р. до н. е.
Одружившись з дочкою єгипетського фараона, Соломон зумів припинити багатовікову ворожнечу євреїв і єгиптян, а завдяки дружнім стосункам з фінікійським царем Хірамом йому вдалось забезпечити тривалий мир на Близькому Сході, що сприяло зростанню торгівлі і особливе значення набув торговий шлях з Єгипу в Дамаск і далі в Месопотамію, що пролягав через Палестину і по якому йшла міжнародна торгівля зерном, міддю, залізом, лляними і вовняними тканинами. Все це сприяло процвітанню єврейської держави, а Соломон зажив слави багатої і мудрої людини.
Будівництво Єрусалимського храму почалось на 4-й рік правління Соломона і тривало сім років. Кедри і кипариси, найдорожчий матеріал того часу, доставляв тірський цар Хірам I з Ливану, де добували і камені, які обтісувались на місці і вже в готовому вигляді прибували в Єрусалим. Потреба в міді для храмових колон і начиння забезпечувалася поставками з мідних копалень Соломона в Едомі, а військові трофеї Давида і торговельні підприємства Соломона забезпечували фінансування будівництва. Загалом на будівництві Єрусалимського храму працювало 30 тисяч ізраїльтян і 150 тисяч хананян, якими керувало більше 3 тисяч наглядачів. Урочисте освячення Першого храму відбулось в 957 році за участю єврейських старійшин, голів усіх племен і родів.
Соломон помер у 928 році до н. е. у віці 62 років. Незважаючи його на легедарне багатсво, величезні витрати на будівництво Храму і царського палацу виснажили державну скарбницю, що спричинило повстання підкорених народів і невдоволення підданих. Цього ж року єдина держава розпалась - десять північних племен утворили Північне царство (Ізраїль) зі столицею в Самарії, яке очолив цар Єровоам, а решта - Південне (Юдея) зі столицею в Єрусалимі, першим царем якого був син Соломона Ровоам. Ще один син Соломона Менелік в 950 році до н. е. заснував царство в Ефіопії, де була колонія його матері цариці Савської.
Північне царство проіснувало понад 200 років і було знищено Ассирією в 721 р. до н. е., а Південне - завойоване Навуходоносором II в 586 році до н. е., коли був знищений і Храм, збудований Соломоном, і сам Єрусалим, 18 тисяч вцілілих жителів якого були заслані у рабство до Вавилону. Соломон ще за життя зазнав слави могутнього і мудрого правителя, йому приписують авторство таких творів Біблії, як «Книга повістей Соломонових», «Книга Екклезіаста», «Пісня над піснями». Шанується він і в ісламі - під іменем Сулейман, син Дауда, відомий своєю мудрістю та справедливістю, він був обраний Аллахом у пророки.
Об'єднавши племена наірі, що проживали на території сучасного Вірменського нагір'я, в 859 році до н. е. Арама став першим правителем держави, яка в ассирійських і вавилонських хроніках називалась Урарту.
Група кочових племен наірі проживала в районі озера Ван і перша історична згадка про них відноситься до періоду правління царя Ассирії Салманасара I (XIII ст. до н. е.), коли ассирійці здійснювали грабіжницькі набіги на свої північні окраїни. Бажання місцевого населення захиститися сприяло виникненню спілок племен, а у залізному віці на Вірменському нагір'ї були зведені численні оборонні споруди і почали формуватись міста.
У 859 році до н. е. Арама, правитель наймогутнішого з племен наірі, зумів підкорити інші племена регіону і став першим правителем держави зі столицею в місті Арзшак. За Салманасара III в 858 - 856 роках до н. е. ассирійці зруйнували місто і зайняли значну частину Урарту. Лише по смерті Арама в 844 році до н. е., коли до влади прийшов Сардурі I, на березі озера Ван поблизу центру поклоніннія богу Сонця Шівіні було збудовано нову столицю місто Тушпа, захищене численними фортецями.
Сардурі I вдалось перетворити армію на достатньо потужну і добре озброєну, щоб протистояти ассирійцям, централізувати владу і сформувати першу царську династію. На час його правління припадають і перші урартські клинописні тексти, виконані ассирійською мовою.
Урарту за царя Руса IV
Урарту за царя Руса IV
Свого розквіту держава Урарту досягла за правління сина Сардурі I царя Ішпуїні, який значно розширив володіння на північ та південь, та його внука царя Менуа, який вів інтесинвне військове та іригаційне будівництво по всій території держави, здійснив успішні походи на Закавказзя, а на півдні досягнув середньої течії Євфрату.
За правління Аргишті I (правнука Сардурі I) в 786-764 рр до н. е. Урарту стало найпотужнішою державою Передньої Азії - Ассирія втратила контроль над торговими шляхами з Малої Азії, були захоплені території сучасної Вірменії, зведені численні поселення і фортеці у Закавказзі, зокрема міста Аргіштіхінілі (біля сучасного Армавіра) і Еребуні (поблизу сучасного Єревану). Проте культурна і мовна роздробленість держави, нездатність сформувати централізоване державне управління на величезній території, привели до поразки у протистоянні з Ассирією, яка поступово повертала контроль за своїми колишніми територіями.
За правління Сардурі III (бл. 639 - бл. 625 рр. до н. е.) держава Урарту стала васалом Асирії, а за царя Руса IV, коли в Передній Азії основну загрозу, як Урарту, так і Ассирії, почали становити кімерійці, скіфи і мідійці, урарти остаточно втратили вплив на території навколо озера Ван та Закавказзі і в 585 році до н. е., після втрати міст Аргіштіхінілі, Еребуні та знищення фортеці Тейшебаіні, держава Урарту перестала існувати.
У 814 році до н. е. колоністами з фінікійського міста Тір (нині - Сур, Ливан) на північному узбережжі Африки засновано місто Карфаген, яке згодом стало столицею однойменної держави.
Згідно з легендою, на чолі перших колоністів була цариця Елісса, яка залишила батьківщину після того, як її брат, цар Тіра Пігмаліон, вбив її чоловіка, щоб заволодіти його багатствами. Завдяки вигідному географічному положенню місто розвивало торгівлю і підтримувало зв'язки не лише з сусідніми фінікійськими колоніями, але й з Кіпром і Єгиптом. Особливий інтенсивно Карфаген став розвиватись у VIII ст. до н. е., коли Фінікія була завойована Ассірією і багаточисельні колонії отримали незалежність та поповнились втікачами з давніх фінікійських міст Східного Середземномор'я.
Починаючи із VII ст. до н. е. Карфаген став засновувати власні колонії, які з'явились на Балеарських островах та в Північній Африці. Для протидії грецькій колонізації, яка почалась в кінці VII ст. до н. е., фінікійські колонії почали утворювати військові союзи, і в VI ст. до н. е. Карфаген об'єднав навколо себе фінікійські колонії не лише Африки, але й сучасної Іспанії, Сицилії, а саме місто, з чисельністю населення до 700 тисяч чоловік, стало другим у світі (після Александрії).
У III ст. до н. е. між Карфагеном і Римською республікою почались війни за контроль над Сицилією та Іспанією. Навіть програвши дві війни, Карфаген зумів зберегти свої могутність і для повного його знищення в 149 році до н. е. Рим розпочав Третю Пунічну війну, під час якої місто Карфаген був повністю зруйноване, з півмільйонного населення 50 тисяч попало в рабство, а його володіння перетворені у римську провінцію Африка.
З часом місто було відбудоване і стало головним містом римських володінь в Африці. Але із занепадом Римської імперії, у 439 році Карфаген був захопленний вандалами і майже на сто років став столицею Королівства вандалів та аланів. Після його завоювання в 534 році візантійським імператором Юстиніаном I Карфаген став центром екзархату Візантійської імперії. Востаннє Карфаген був завойований під час арабської експансії VII століття - мусульмани захопили його в 698 році, а каміння зруйнованого Карфагену було стало основою для будівництва міста Туніс, передмістям якого і є сьогодні.
У 776 році до н. е. за розпорядженням царя Еліди Іфіта в Олімпії (Пелопоннес) поновлено проведення Олімпійських ігор на честь бога Зевса. У програмі перших змагань був лише біг на один стадій і переможцем став Кореб з Еліди.
За легендами перші Олімпійські ігри проводились кожні 5 рокі ще в стародавні часи легендарного Геракла, як частина релігійного культу. За часів Трої олімпійці змагались з бігу, боротьби, кулачного бою, стрільби з лука, метанні диска, перегонів на колісницях. З часом традиція проведення Олімпійських ігор перервалась і була поновлена десь у проміжку між 728 і 828 роками до н.е царем Еліди Іфітом за сприяння законодавця Спарти Лікурга. Точна дата цієї події невідома, тому за рік відновлення Ігор прийнято вважати 776 до н. е.
За розпорядженням Іфіта спортивні змагання на честь Зевса Олімпійського стали проводитись щочотири роки у місті Олімпія (Пелопоннес) у перший повний місяць після літнього сонцестояння - на час їх проведення встановлювалось перемир'я не лише в Еліді, але й в усій Елладі. Тривали Ігри п'ять днів, з яких одна частина була присвячена змаганням, інша - релігійним обрядам з жертвопринесеннями, процесіями і громадськими бенкетами на честь переможців. До 472 року до н. е. всі змагання відбувалися в один день, а пізніше були розподілені на всі дні свята.
Участь в Олімпійських іграх могли брати лише чистокровні греки, а спостерігати за ними - лише чоловіки, не позбавлені громадянських прав, а також жриці богині родючості Деметри (іншим жінкам бути присутніми на іграх заборонялося). Єдиним видом спорту, де могли брати участь жінки, були кінні перегони, оскільки переможцями оголошувались власники коней, а не жокей. Нагородою для чемпіонів служив вінок з дикої оливи. Деякі країни надавали переможцям грошові винагороди, ставили їм статуї, поети складали в їх честь вірші. За часів Риму правила відвідування змагань були змінені для римлян.
У яких видах спорту проводились перші змагання достеменно невідомо, однак, вважається, що це був біг на один стадій (192 метри) і переможцем перших Олімпійських ігор став Кореб з Еліди. Починаючи з 14-ї Олімпіади (724 до н. е.) до переліку змагань додався біг на два стадія, а з 15-ї - "довгий" біг на 7 стадіїв (того, 720 року до н. е., в усіх змаганнях перміг Аканф із Лаконії і за його прикладом всі атлети наступних Олімпіад стали виступати голими). З часом серед змагань з'явились боротьба, п'ятиборство (біг на стадій, метання диска, метання списа, стрибки в довжину і борьба), стрибки, кидання диска, боротьба, кулачний бій, змагання на колісницях.
З часом Олімпійські ігри втратили своє значення, особливо із завоюванням Греції римлянами. Після того, як християнство стало офіційною релігією Римської імперії, вони стали вважатися язичницькими і в 394 році н. е. були заборонені імператором Феодосієм I.
У 612 році до н. е. після трьох місяців облоги об'єднані війська Мідії, Вавилонії та скіфів зруйнували столицю Ассирії місто Ніневія. Щоб його захопити, була перегороджена ріка Тигр, а його води пущені на місто. Цар Сіншарішкун, щоб не бути взятим у полон, підпалив свій палац й кинувся у вогонь.
В III тисячолітті до н. е. в середній течії ріки Тигр семітськими племенами кочівників, які прибули з Аравійського півострова, було засновано місто, назване по імені свого верховного божества Ашшур. Протягом наступних півтори тисяч років виникло ще кілька ассирійських поселень, які, об'єднавшись, в 1720 році до н. е. зуміли вийти з-під влади Шумерії. В 1365 - 1264 роках до н. е. зусиллями царів Ашшур-убалліта I та Адад-нірарі I завершилось формування Ассирійської держави. Вона досягла свого розквіту на початку XI століття до н. е. за правління царя Тиглатпаласара I, коли його війська підкорили Північну Сирію, Фінікію, Кілікію та вийшли до Середземного моря.
Проте, по смерті Тиглатпаласара I ассирійцям не вдалось закріпитись на завойованих територіях і в X столітті до н. е. Ассирія втратила всі завоювання під натиском кочовників-арамеїв. Лише через двісті років цар Адад-нірарі II настільки укріпив державу, щоб розпочати завойовницькі походи. Були знову підкорені Сирія, Палестина, Верхня Месопотамія, східна частина Малої Азії, в 710 році до н. е. за царя Саргона II - Вавилон, а в 671 році до н. е. при царі Асархаддоні - Єгипет.
Однак тріумф Ассирійської цивілізації тривав недовго. У 626 році до н. е. Вавилонію захопили халдеї на чолі з Набопаласаром. У союзі з Мідійським царством та скіфами в 612 році до н. е. вони взяли в облогу столицю Ассирії місто Ніневія (нині - передмістя міста Мосул, Ірак) і через три місяці захопили його, розграбували та зруйнували. Через два роки залишки ассирійської армії були відкинуті за Єфрат, де були остаточно розбиті в 609 році до н. е. Ассирія як держава перестала існувати, а її територія увійшла до Ново-Вавилонського царства.
У 570 році до н. е. на самому початку громадянської війни проти фараона Апрія, повсталі війська проголосили камергера царського двору Яхмоса (Амасіса) фараоном. Він став останнім великим правителем Єгипту до Перського завоювання в 525 році до н. е.
За правління фараона Апрія з XXVI династії економіка Єгипту почала занепадати. Йому досить тривалий час довелось протистояти тривалій експансії Нововавилонського царя Навуходоносора II, в результаті якої Єгипет втратив своїх останніх васалів на Близькому Сході - Єрусалим, Аммон і Моав. Мирний договір 582 року до н. е. з Вавилоном був підписаний на принизливих умовах - в супереч єгипетській традиції, яка забороняла принцесам виходити заміж за іноземців, щоб ті не мали права претендувати на престол Єгипту, Нітокріс (Нейтікерт), дочка Апрія, вийшла заміж за Навуходоносора.
Крім зовнішніх проблем, в самому Єгипті наростало невдоволення прогрецькою орієнтацією фараона, який переймав елліністичні традиції, наймав греків на важливі державні посади і робив щедрі пожертви у грецькі храми. Першим проявом невдоволення стало повстання воїнів-найманців в Нубії, яке вдалось заспокоїти шляхом підвищення їх плати і розширення привілеїв. Це викликало невдоволення воїнів-єгиптян, які після поразки в 570 році до н. е. в битві біля грецького міста Кірена, підняли повстання проти фараона.
Для його придушення Апрій направив у війська свого далекого родича по материнській лінії Яхмоса, який завдяки своїм військовим здібностям зробив стрімку військову кар'єру, за що був винагороджений посадою камергера царського палацу і отримав високе суддівське положення. Однак Яхмос, скориставшись своєю популярністю як серед військ, так і серед простого народу та заможних городян, став на бік повсталих, які в 570 році до н. е. проголосили його фараоном.
Між грецькою гвардією Апрія і армією Яхмоса відбулась битва, в результаті якої фараон бу взятий в полон, - Апрій був змушений проголосити Яхмоса офіційним співправителем, зберігши за ним всі нецарські титули. На третьому році їх співправління Апрій здійснив спробу повалити Яхмоса, але знову зазнав поразки, незважаючи на вторгнення в Єгипет свого союзника Навуходоносора II, і протягом наступних п'яти місяців із залишками військ намагався повернути собі владу. Проте зазнав кілька поразок підряд і в 567 році до н. е. Апрій був вбитий своїми ж соратниками при спробі втечі з Єгипту.
Незважаючи на те, що своїм правлінням Яхмос був зобов'язаний єгипетському війську, він продовжував підтримувати дружні відносини з Грецією і грецьким світом у цілому, скасувавши лише привілеї для грецьких солдатів. Крім того Яхмос II взяв за дружину гречанку Ладику, дочку Киренського царя Батта II. При цьому головна дружина Яхмоса і мати його спадкоємця була дочкою верховного жерця Птаха. Роки правління Яхмоса II стали вершиною економічної могутності Єгипту в епоху Саіської династії - доходи від торгівлі забезпечили нечуване зростання добробуту, що був пізніше засвідчений античними авторами, та розквітом науки - Єгипет часів Яхмоса прийняв у себе безліч видатних грецьких мислителів, котрі приїжджали осягнути мудрість єгипетських жерців.
У зовнішній політиці Яхмос доклав чимало зусиль для створення коаліції, в яку, крім Єгипту, увійшли Лідія, Вавилон і Спарта, для протистояння новій азійській загрозі - Перській державі Ахеменідів. Помер Яхмос II наприкінці 526 року до н. е., після 44 років правління, саме напередодні перського вторгнення. Наступного року його син Псамметих III зазнав поразки у битві при Пелусії і весь Єгипет був захоплений персидським царем Камбісом II.
Молодий персидський цар Аншану і Парси Кир з роду Ахеменідів захопив столицю Мідії місто Екбатани і проголосив себе царем Персії і Мідії. За час свого правління Кир II Великий підкорив всю Західну Азію від Середземноморя до Сирдар'ї в Середній Азії, перетворивши імперію Ахеменідів на найбільшу державу свого часу.
У 553 році до н. е. молодий персидський цар Аншану і Парси Кир з роду Ахеменідів захопив столицю Мідії місто Екбатани і проголосив себе царем Персії і Мідії. За час свого правління Кир II Великий підкорив всю Західну Азію від Середземноморя до Сирдар'ї в Середній Азії, перетворивши імперію Ахеменідів на найбільшу державу свого часу.
Кир, син Камбіса I з клану Ахеменідів, провідного клану перського племені Пасаргадів, і, імовірно, Мандани, дочки мідійського царя Астіага, народився близько 593 року до н. е. і у віці 38-и років змінив батька як очільник кількох осілих племен, що об'єднались навколо Пасаргадів. Спираючись на сильну армію, основою якої стала кіннота, в 553 році до н. е. Кир виступив проти свого сюзерена Мідії, яку переміг у трьох поспіль битвах.
Не знаходячи більше підтримки у підданих, цар Мідії Астіаг втік до міста Екбатани, але незабаром був змушений здатися Киру і в 550 році до н. е. зректися на його користь престолу (в 550 р до н. е.) - Мідія стала частиною до того периферійного Персидського царства. Наступного року перси захопили Парфію, Вірменію та Каппадокію. В 547 році до н. е. персидське військо підійшло до кордонів Лідійського царства. Стурбований загрозою нападу, цар Лідії Крез закликав у союзники Вавилонію і Єгипет, що, однак, не зупинило Кира - він розбив лідійське військо у битві біля міста Птерія і зайняв столицю місто Сарди, а самого Креза взяв у полон. Цього ж року перси захопили Бактрію і грецькі міста на узбережжі Егейського моря.
Спираючись на вавилонське жрецтво і купецтво, незадоволене правлінням царя Набоніда, наступного року було завойоване Нововавилонське царство, Кир проголосив себе "царем Вавилона", звільнив юдеїв з "вавилонського полону", дозволив їм повернутися на батьківщину до Палестини і збудувати новий Єрусалимський храм, повернувши викрадені свого часу Навуходоносором храмові посудини. Вавилон став однією з царських резиденцій Кира, вавилоняни продовжували займати переважне положення в державному апараті, а жрецтво отримало можливість відродити давні культи, яким Кир всіляко протегував. Однак фактично Вавилонія з самостійного царства перетворилася на сатрапію Держави Ахеменідів і позбувся всякої незалежності як у зовнішній політиці, так і всередині країни, - вища військова та адміністративна влада тепер належала персидському наміснику.
Після поразки Вавилона Кир дипломатичним шляхом домігся підпорядкування Сирії, Фінікії та Палестини і почав підготовку до війни з Єгиптом. В 530 році до н. е. він вирішив убезпечити північно-східні кордони свого царства від вторгнення саків-массагетів, що кочували в степах на схід від Аральського моря. Проте перська армія була вщент розбита у битві біля ріки Яксарт (Сирдар'ї), а сам Кир загинув.
Держава Ахеменідів, 515 р. до н. е.
Держава Ахеменідів, 515 р. до н. е.
Єгипет був завойований сином Кира Камбісом II в 525 році до н. е., а сама Імперія Ахеменідів проіснувала до IV ст. до н. е., коли вона була підкорена македонським царем Олександром Великим, який розбив Дарія III в 331 до н. е. у вирішальній битві при Гавгамелах.
У 551 році до н. е. в місті Цзоу (нині - Цюйфу, Китай) царства Лу у сімнадцятирічної Янь Чженцзай народився хлопчик Бо Ні, який увійшов в історію як всесвітньо відомий мислитель і філософ Конфуцій.
Батько Конфуція, 63-річний військовий зі знатного воєнного роду Кун, помер через рік після народження сина, і матір разом з дитиною була змушена залишити його дім із-за конфліктів з іншими двома дружинами. З 15 років Бо Ні зайнявся самоосвітою і в 17 років знайшов роботу дрібного чиновника - комірника, а потім наглядача пасовищ - в клані Цзи, однієї з трьох найвпливовіших аристократичних родин царства Лу; у 18 він одружився і через рік став батьком.
Близько 531 року до н. е. Конфуцій почав виклалання свого вчення про гармонійне влаштування світу, на ідеях всестороннього розвитку особистості, її відданості справам суспільства і традиціям. Дослужившись до посади міністра юстиції, і не знайшовши можливості впровадити свої ідеї в життя, у віці 54 років залишив службу і разом зі своїми учнями наступні 14 років у прові у мандрах, подорожуючи в сусідніх країнах північного сходу та центральної частини Китаю і поширюючи своє вчення. Повернувшись на батьківщину, Кофуцій продовжив викладанням і під кінець свого життя мав близько трьох тисяч учнів, 77 з яких він кваліфікував як таких, що повністю оволоділи його наукою.
Помер Конфуцій в 481 році до н. е. Його поховали на березі ріки Сишуй, в тому місці, яке він сам обрав незадовго до смерті. Могила Конфуція стала місцем паломництва, а в будинку, що належав Конфуцієві, через два роки після смерті за ініціативи правителя князівства Лу було засновано храм Конфуція, який уцілів в роки Китайської культурної революції і сьогодні є Світова спадщина ЮНЕСКО.
Починаючи з XVII століття в Західній Європі з'являється мода на все східне, зокрема китайське. Завдяки старання єзуїтів, які мали кілька місій в Китає, в 1667 році вийшов латинський переклад «Бесіди і судження» (під назвою «Морально-політична наука китайців»), головної книги конфуціанства, складеної учнями Конфуція з його коротких висловлювань і діалогів. Через тридцять років в Парижі під назвою «Конфуцій, філософ китайців» вийшли й інші три головні книги конфуціанства - «Мен-цзи», «Велике вчення» і «Вчення про суть», що ілюструють основні цінності та систему цінностей в конфуціанства.
Об'єднані під загальною назвою «Чотирикнижжя», ці твори учнів Конфуція з 1315 по 1905 рік були в Китаї обов'язковими до вивчення з 8-літнього віку для здавання державних іспитів.
У 530 році до н. е. під час війни з племенами масагетів, імовірно на берегах Сирдар'ї, загинув засновник Перської імперії Кир ІІ Великий. Його останки були поховані в місті Пасаргади (нині - Іран), де й сьогодні існує вапнякова могила, що вважається місцем поховання першого перського імператора.
Після проголошення себе царем Персії Кир Великий з роду Ахеменідів впродовж двох років взяв під контроль всю територію колишньої Мідійської держави, практично без опору підкорив Гірканію і Кілікію, вийшовши на Заході до кордонів Лідійського царства, яке було завойоване у жовтні-грудні 547 року до н. е.. Падінням грецькі міст в Іонії, Карії і Лікії завершилось перське завоювання Малої Азії і навесні 539 року до н. е. розпочалось завоювання Нововавилонського царства, в столицю якого Кир увійшов 29 жовтня, проголосивши себе царем Вавилону, Шумера, Аккада і чотирьох кінців світу.
З перетворенням Вавилону на сатрапію Перської імперії Киру добровільно підкорились Сирія, Фінікія та Палестина, куди в 538 році до н. е. він дозволив повернутись насильно поселеним Навуходоносором в Месопотамію юдеям, і відновив царство у фінікійському Сідоні, після чого, не наважуючись на війну з Єгиптом, не менш потужною державою того часу, що переживала небувалий розквіт за правління фараона Яхмоса II, здійснив ряд походів на Схід, претворивши свою державу на найбільшу, яка колись існувала до нього.
Якщо вірити Геродоту, плануючи підкорити Середню Азію, яку між Каспійським та Аральським морями населяли племена саків і масагетів, Кир надіслав їх правительниці Томіріс пропозицію вийти за нього заміж, але отримав відмову. Розпочавши у проти них війну, він хитрістю захопив у полон третину війська Томіріс, однак на початку серпня 530 року до н. е. програв вирішальну битву і сам загинув у бою. На знак помсти за сина Томіріс, що наклав на себе руки у перському полоні, за її наказом тіло полеглого Кира було обезголовлене і кинуте у бурдюк з людською кров'ю, пропонуючи йому таким чином вгамувати бажання вбивати.
Пітер Рубенс «Легенда про Томіріс», бл. 1622-23 року © Музей витончених мистецтв, Бостон
Пітер Рубенс «Легенда про Томіріс», бл. 1622-23 року © Музей витончених мистецтв, Бостон
Однак нема жодних підтверджень версії Геродота про смерть Кира, з яким інші античні автори сходяться лише в тому, що той загинув у 530 році до н. е. у війні на Сході своєї імперії. Його останки були поховані в місті Пасаргади (нині - Іран), будівництво якого почалось у 546 році до н. е., де й сьогодні існує вапнякова могила, на якій було висічено скромний надпис: "Я - Куруш, цар Ахеменідів", що вважається місцем поховання першого перського імператора.
ООН визнає могилу Кіра Великого та місто Пасаргади об'єктами Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО
По смерті Кира владу в Державі Ахеменідів успадкував його син Камбіс II, який у 525 році до н. е. у битві біля Пелузії (Синайський півострів) розбив війська Псамметіха III, захопив Мемфіс, де був проголошений фараоном нової, XXVII-ї, династії Єгипту, що став частиною Перської імперії, яка проіснувала до IV ст. до н. е., коли була підкорена македонським царем Олександром Великим. У хаосі війни оздоблена золотом гробниця Кира Великого була розбита і розграбована, а саме місто Пасаргади - зруйноване.
У 509 році до н. е. в результаті повстання з Риму був вигнаний його сьомий цар Тарквіній Гордий і проголошено створення республіки. Прерогативи царської влади були розділені між двома посадовими особами, преторами, що обиралися щорічно. Першими правителями Римської республіки стали Луцій Юній Брут та Луцій Тарквіній Коллатін.
Згідно з легендою Рим був заснований 21 квітня 753 року до н. е. братами-близнюками, один з яких, Ромул, після вбивства свого брата Рема, став його першим царем. Завдяки його зусиллям місто розширило свої володіння, був утворений сенат, рада старійшин патриціанських родів, народ, що населяв Рим, був поділений на 30 курій за етнічною ознакою (латиняни, сабіняни та етруски) та на патриціїв (римський народ) і плебеїв (прийшле населення).
Помер Ромул на 37-у році свого правління і йому наслідував обраний сенатом сабінянин Нума Помпілій. Він провів облік римських земель, реформував календар, заборонив людські жертвоприношення, запровадив релігійні культи, заснував ремісничі цехи і був єдиним з римських царів, який за 42 роки свого правлінняня не вів жодної війни. Натомість завдяки завоюванням його наступника Тулла Гостілія Рим подвоїв свою площу і кількість населення, а за п'ятого римського царя Луція Тарквінія Пріска - остаточно став на чолі союзу латинських міст.
Його спадкоємець Сервій Туллій започаткував карбування грошей, ліквідував родоплемінний поділ суспільства, роширив права плебеїв і дрібних землевласників. Реформи Сервія Туллія викликали невдоволення сенату, чим скористались його дочка і зять Тарквіній Гордий, прихильники яких вбили царя.
Етруська експансія з 750 року до н. е. (міста Етрусської ліги) до 500 року до н. е.
Етруська експансія з 750 року до н. е. (міста Етрусської ліги) до 500 року до н. е.
Зразу після свого обрання на престол Тарквіній Гордий розпочав масові репресії проти прихильників свого попередника, скоротив чисельність сенату і його повноваження. Незважаючи на значні військові успіхи Тарквіній не здобув прихильність народу, а започатковані ним численні будівництва змусили збільшити податки, що викликало обурення населення. Після того, як його син Секст Тарквіній згвалтував дружину римського патриція Тарквінія Коллатіна Лукрецію і вона покінчила життя самогубством, у Римі почалось повстання - Тарквіній Коллатін і Луцій Юній Брут зібрали народ на форум, який проголосував за позбавлення царя влади. Брут зумів отримати підтримку серед ряду поважних римських сімей, і в 509 році до н. е. Тарквіній Гордий, який не наважився на збройне протистояння з повсталими, разом з синами був вигнаний з Риму.
Юній Брут відмовився від обрання царем і запропонував як тимчасову міру призначення двох преторів, які б втілювали законодавчу волю сенату. Це рішення знайшло підтримку серед усіх римських курій і першими правителями Римської республіки (перейменованими невдовзі на консулів) стали Луцій Юній Брут та Луцій Тарквіній Коллатін. Проте родинна близькісь останнього до вигнанного царя змусили Тарквінія Коллатіна невдовзі залишити Рим і замість нього консулом став Публій Валерій Публікола. Після свого вигнання, Тарквіній Гордий, який знайшов прихисток у еструсському місті-державі Цере, здійснив кілька спроб повернути собі трон як шляхом змови, так і двох воєн. Незважаючи на те, що в одній з них Юній Брут загинув, Тарквіній зазнав невдачі і помер в 495 році до н. е. у вигнанні у місті Куми, першій грецькій колонії у материковій Італії.
Римська республіка, в якій всі державні посади (магістрати) були колегіальними, короткостроковими і неоплачуваними, а влада перейшла до рук аристократії, котра домінувала у керівництві сенатом, проіснувала майже п'ятсот років. Завдяки неперервним війнам вона стала найпотужнішою державою Давнього світу, територія якої простягалася від Піренеїв до Малої Азії і охоплювала всю Південну Європу і північ Африки. Останньою спробою зберегти республіку було вбивство диктатора Юлія Цезаря, проте його наступник Октавіан Август змусив сенат проголосити себе принцепсом (першим громадянином) і став першим імператором Риму.
У 461 році до н. е. Перикл очолив демократичну партію і продовжив реформи свого попередника на шляху обмеження влади родової аристократії. Позиціонуючи себе людиною, для якої державні інтереси понад усе, він набув беззаперечного авторитету як лідер Афін, які за 22 роки його правління стали найвпливовішим містом Давньої Греції.
Після повалення тиранії Пісістрата архонт Клісфен близько 508 року до н. е. здійснив ряд демократичних реформ, зменшивши вплив родової знаті і, як стверджує Арістотель, запровадив процедуру остракізму - народне голосування за тимчасове вигнання небезпечних для демократії громадян. У 480 році до н. е. перед загрозою перської навали з вигнання до Афін достроково повернувся заможний політик Ксантип, який став одним з лідерів опозиції до стратега Фемістокла, героя битви при Фермопілах і вождя т. зв. морської партії, що відображала інтереси торгово-ремісничих шарів і бідноти.
Після смерті (чи загибелі) Ксантипа близько 472 року до н. е. політичним лідером роду Алкмеонідів став його син Перикл, якому на той час було десь 22 роки. Незважаючи на своє аристократичне походження, він позиціонував себе як прихильник демократії і виступив в опозиції до нового архонта Кімона, який наступного року домігся вигнання з Афін Фемістокла.
У 463 році до н.е. Перикл вперше був обраний стратегом і підтримав лідера демократичної партії Ефіальта у його намірі розірвати союз зі Спартою - після невдалої спроби звинуватити Кімона у хабарництві, у 462 році до н. е. той був підданий остракізму за приниження Афін, коли його 4-тисячна армія не змогла здолати повсталиих у Спарті ілотів у битві на горі Іфон, після чого була вигнана спартанцями зі своєї території.
За відсутності лідера консерваторів народні збори Афін підтримали реформу ареопага, основи політичної влади аристократії, - після судового процесу над корумпованими ареопагітами Ефіальт домігся обмеження функцій ради старійшин та колишніх архонтів, більшість з яких (крім відання кримінальними справами) перейшли до Ради п'ятисот, яка щорічно обиралась всенародним жеребкуванням, народних зборів та народного суду присяжних.
Це знаменувало початок домінування в Афінах демократичної партії, яку після так і не розкритого вбивства Ефіальта в 461 році до н. е. очолив 33-річний Перикл. Як прихильник залучення до політики якомога ширших верств суспільства, він почав з популістських заходів, як то надання права міській бідності безкоштовно відвідувати театральні постановки, а у 458 році до н. е. домігся ліквідації майнового цензу для обрання архонтом і надання високих зарплат для присяжних судів.
Скульптор і архітектор Фідій, якому Перикл доручив масштабну реконструкцію Афін, був звинувачений у крадіжці золота при виготовлені статуї Афіни та в образі богині, коли на її щиті він зобразив себе і Перикла. Незважаючи на особисту дружбу з Периклом, Фідій був кинутий до в'язниці, де й помер близько 430 року до н. е.
Позиціонуючи себе людиною, для якої державні інтереси понад усе, і виразником волі усього полісу, Перикл відсторонився від свого впливового роду, будь-яких дружніх зустрічей. У політиці йому протистояв зять Кімона Фукідід, який звинувачував Перикла у популізмі і марнотратстві громадських грошей на будівельні програми - після укладання мирного договору з Персією, що завершив їх півстолітній конфлікт, з 447 року до н. е. в Афінах почалось масштабне відновлення храмів, реконструйовувався Акрополь, де були зведені величний парадний вхід Пропілеї, монументальна статуя захисниці міста богині Афіни та храм Парфенон на її честь.
Парфенон - головний храм Афінського акрополя, присвячений богині Афіні Парфенос, покровительці міста та всієї Аттики
Парфенон - головний храм Афінського акрополя, присвячений богині Афіні Парфенос, покровительці міста та всієї Аттики
Після остракізму Фукідіда близько 443 року до н. е. Перикл п'ятнадцять років підряд обирався одним з десяти стратегів і, не маючи жодних надзвичайних повноважень, фактично очолював місто виключно завдяки своєму авторитету. Піднесення Афін, поширення їх експансії у Південну Італію, на Сицилію та прагнення домінувати у морському союзі грецьких полісів стало причиною конфліктів як з власними союзниками, так і з стратегічноми конкурентами, що в 431 році до н. е. привело до початку тривалої Пелопоннеської війни зі Спартою.
На всіх вцілілих статуях Перикл зображається у шоломі як і личить полководцю. Проте це пов'язано більше з тим, що у Перикла була невелика голова неправильної форми, за що сучасники називали його «цибульоголовим».
На другий рік бойових дій Аттику вразила смертельна епідемія (імовірно, висипний тиф), від якої померли обидва сина Перикла, його сестра, а восени 429 року до н. е. і він сам. Його смерть стала для Афін катастрофою - до влади прийшли відверті популісти і демагоги, які досить скоро відійшли від т. зв. «великої стратегії Перикла», метою якої було виснаження супротивника і уникання авантюрних військових операцій, що в решті-решт привело до нищівної поразки у війні зі Спартою, яка стала новим гегемоном у грецькому світі.
Біля 449 року до н. е. грецький письменник Геродот завершив роботу над своєю «Історією», першим історичним та прозаїчним твором у європейській літературі, який зберігся до наших днів, що дало підстави вважати Геродота "батьком історії".
Геродот народився близько 484 року до н. е. в малоазійському місті Галікарнас (нині - Бодрум, Туреччина), що входило до складу Перської імперії, у заможній родині, яка виступила проти тирана Лігдаміда. Щоб уникнути переслідування, в молодому віці він був змушений переїхати на острів Самос, звідки відправився у тривалу подорож, під час якої відвідав Македонію, Фракію, Північне Причорномор'я, Крим, більшість островів Середземного моря, Малу Азію, Ассирію, Вавилон та Єгипет.
Оселившись в 446 році до н. е. в Афінах, Геродот продовжив роботу над книгою, яку почав писати під час подорожі, і завершив роботу над «Історією» близько 449 року до н. е.. Поклавши в її основу хроніку подій Греко-персидських війн, Геродот зібрав не лише історичні факти, перекази та чутки, але й достатньо різноманітну інформацію з географії, етнографії та літератури, спираючись не лише на власні спостереження, але й на документи країн, які йому довелось відвідати. За традицією свого часу, повернувшись в Грецію, Геродот заробляв читанням своєї книги на різноманітних фестивалях, зокрема Олімпійських іграх, що зробило його знаменитим.
Будучи позбавленим національних і релігійних забобонів, Геродот у своїй книзі дав хронологічно вивірену версію описуваних подій, намагаючись інтерпретувати навіть найнеймовірнішу інформацію з точки зору здорового глузду і власного досвіду, що в деяких випадках привело до спотворення історичних фактів. Як важливе і в ряді випадків єдине джерело знань про античний світ, «Історія» Геродота, написана на іонічному діалекті, збереглась в численних списках грецькою (поділ праці Геродота на 9 томів було здійснено александрійськими переписувачами) і була вперше видана у перекладі латиною італійським істориком Лоренцо Валлою у першій половині XV століття. Вона вважається першим історичним та прозаїчним твором європейської літератури, який зберігся до наших днів, за що Геродота називають "батьком історії".
Зазнавши слави ще за життя, Геродот повернувся в Галікарнас по смерті тирана Лігдаміда, проте, зіткнувшись із людською заздрістю до своєї слави, залишив батьківщину і помер близько 425 року до н. е. в македонському місті Пелла (за іншими даними - у грецькій колонії Туріум в Італії).
Як прийнято вважати, близько 300 року до н. е. в Александрії Єгипетській афінський математик Евклід написав книгу, у якій подано систематизований виклад геометрії, а також деяких питаннь алгебри. Завдяки логічній побудові і запропонованій методології доведення складних теорем на основі простих постулатів «Начала» протягом 22 століть залишались основним підручником з геометрії і за кількістю перевидань різними мовами світу поступались лише Біблії.
Окремі епізоди біографії Евкліда, які з відносною точністю вдалось встановити завдяки згадкам про нього інших вчених, що жили багато років після описуваних подій, дозволяють вважати, що народився він в Греції, можливо в Афінах, де був учнем філософської школи Платона, і у 322 році до н. е. прибув до міста Александрія Єгипетська. Цей час припадає на правління першого елліністичного царя Єгипту Птолемея Сотера, за якого десять років перед тим засноване Олександром Македонським місто інтенсивно розбудовувалось і швидко перетворилось на центр наукової діяльності.
Біля 300 року до н. е. Евклід заснував власну наукову школу і цим же роком датується написання ним книги, у якій міститься систематизований виклад геометрії, а також деяких питань алгебри. Вона відома за її латинською назвою «Elementa» («Начала») і складається з тринадцяти розділів, в яких на основі постулатів і аксіом викладаються властивості базових пласких багатокутників і доводяться теореми з планіметрії, викладаються основи стереометрії, а також деякі питання теорії елементарних чисел та множин.
Через брак достовірної інформації про життя людини, відомої сьогодні як Евклід, деякі історики науки вважають «Начала» результатом роботи групи математиків, які взяли собі ім'я цілком реальної особи, - знаменитого учня Сократа і опонента Платона афінського філософа Евкліда Мегарського (436-365 рр. до н. е.). На це вказує і відсутність автора на ранніх рукописних копіях «Начал», а єдиною згадкою про Евкліда як їх автора є коментар до книги, зроблений через сім століть афінським філософом Проклом Діадохом (412-485 рр.).
Незважаючи на те, що подана в «Началах» інформація здебільшого була відома задовго до Евкліда, завдяки логічно побудуваній структурі викладення і запропонованій методології доведення складних теорем на основі простих постулатів його книга протягом 22 століть залишалась основним і обов'язковим підручником з геометрії. Вона безліч разів переписувалась (найстаріший зі збережених її варіантів грецькою датується 888 роком і нині зберігається у Бодлеанській бібліотеці в Оксфорді, Англія), в V столітті була перекладена латиною, у 800-у році - арабською.
Особливого поширення в Європі «Начала» набули після появи латинського перекладу з арабського рукопису, виконаного в 1120 році англійським схоластом Аделардом Батським, і особливо латинського перекладу з грецької італійця Джованні Кампано 1260 року. Праця Евкліда була серед перших друкованих наукових книг - вже у 1482 році у Венеції «Начала» латиною видав Ерхард Ратдольт, вказавши в якості автора Евкліда Мегарського.
Розворот «Начал» Евкліда, виданих Ерхардом Ратдольтом у Венеції в 1492 році
Розворот «Начал» Евкліда, виданих Ерхардом Ратдольтом у Венеції в 1492 році
До кінця XIX століття, коли почали з'являтись оригінальні підручники з геометрії, а сама геометрія розвинулась настільки, що стала досліджувати тривимірні простори ненульової кривини, «Начала» Евкліда за кількістю перевидань різними мовами світу поступались лише Біблії.
У 219 році до н. е. карфагенський полководець Ганнібал Барка взяв в облогу і захопив союзну Риму грецьку колонію Сагунт, що стало початком Другої Пунічної війни, яка завершилась через 17 років поразкою Карфагену і втратою ним усіх володінь за межами Африки.
Близько 1200 року до н. е. фінікійці, які проживали на Близькому Сході, почали колонізацію Середземноморського узбережжя і у 814 році до н. е. на півночі Африки заснували місто Карфаген, який особливо інтенсивно став розвиватись у VIII ст. до н. е., коли Фінікія була завойована Ассирією і багаточисельні колонії поповнились втікачами з фінікійських міст Східного Середземномор'я. Для протидії грецькій колонізації, яка почалась в кінці VII ст. до н. е., фінікійські колонії почали утворювати військові союзи, і в VI ст. до н. е. Карфаген об'єднав навколо себе фінікійські колонії не лише Африки, але й сучасної Іспанії і Сицилії.
Це привело до конфлікту із новою державою, що виникла на Апеннінському півострові, який у 264 році до н. е. переріс у Першу пунічну війну з Римською республікою, за підсумками якої Карфаген зазнав поразки, втратив контроль над Сицилією, Корсикою та Сардинією. Прагнучи надолужити територіальні втрати і знайти засоби для сплати контрибуції, карфагеняни під керівництвом Гасдрубала Барки, а по його смерті - Ганнібала Барки - розширили свої володіння на Піренейському півострові, де в 221 році до н. е. заснували колонію Новий Карфаген (нині - Картахена, Іспанія).
За три роки карфагеняни повністю підкорили іберійські племена та всі землі, південніше ріки Ібер, крім грецької колонії Сагунт, яка знаходилась під протекторатом Римської республіки. Вважаючи, що військова міць Карфагену достатня, щоб отримати реванш за поразку попередній війні, узимку 219 року до н. е. Ганнібал взяв в облогу Сагунт, який захопив через 8 місяців. Все його чоловіче населення було страчено, жінки й діти - продані в рабство, а саме місто заселене фінікійськими колоністами.
Щоб залагодити конфлікт, римляни відіслали до Карфагену посольство, яке зажадало видачі Ганнібала. Не отримавши конкретної відповіді, в березні 218 році до н. е. Рим оголосив війну і розпочав підготовку до експедиції в Африку. Запобігаючи цьому, в травні цього ж року Ганнібал, заручившись підтримкою галльських племен, на чолі 100-тисячного війська розпочав свій похід в Італію, в ході якого завдав римлянам ряд нищівних поразок.
Проте Рим зумів перехопити ініціативу, розпочав успішні дії в Іспанії та Африці і завдав вирішальної поразки Ганнібалу у битві Замі (сучасний Туніс) 19 жовтня 202 року до н.е. Це змусило Карфаген у 201 році до н. е. прийняти важкі умови миру: він віддав римлянам Іспанію і всі свої острівні володіння в Середземному морі, передав їм майже весь флот, зобов'язався виплатити протягом п'ятдесяти років величезну контрибуцію і не вести воєн без згоди римського сенату.
За наступні сімдесят років Карфаген зумів відновити свій торговий потенціал і знову став конкурентом Римської республіки, яка у 149 році до н. е. під сумнівним приводом оголосив Карфагену третю війну, яку виграза зв три роки, і в 146 році до н. е. Карфаген припинив своє існування, а його володіння увійшли до складу Римської держави як провінція Африка.
Вздовж північного кордону держави Цінь завершено зведення захисної стіни із глини, землі, каміння і необпеченої цегли довжиною близько 10 тисяч кілометрів. У наступні роки вона неодноразово укріплювалась і подовжувалась на нових ділянках, а у XVI століті була капітально перебудована із каменю та цегли і в такому вигляді збереглась до наших днів.
У 213 році до н. е. вздовж північного кордону держави Цінь завершено зведення захисної стіни із глини, землі, каміння і необпеченої цегли довжиною близько 10 тисяч кілометрів. У наступні роки вона неодноразово укріплювалась і подовжувалась на нових ділянках, а у XVI століті була капітально перебудована із каменю та цегли і в такому вигляді збереглась до наших днів.
У 403 році до н. е. царство Цзінь розпалось на удільні князівства Вей, Чжао і Хань, які, як і Цінь та Янь, існували під формальним правлінням династії Чжоу і вели між собою тривалі багаторічні міжусобні війни. У 353 році до н. е. на той момент уже удільне царство Вей почало зводити на кордоні із царством Цінь захисну стіну з утрамбованої між щитами із плетеної лози суміші землі та гальки, а близько 300 року до н. е. подібна стіна була збудована на кордоні між Цінь і Чжао.
Китайські оборонні стіни епохи «Семи Воюючих Держав»
Китайські оборонні стіни епохи «Семи Воюючих Держав»
У III столітті до н. е. царство Цінь здобуло перемогу у протистоянні «Семи Воюючих Держав», підкоривши Хань, Вей, Чу, Чжао, Янь і Ці, і в 221 році до н. е. 39-літній Ін Чжен прийняв тронне ім'я Ши Хуан-ді й став першим імператором династії Цінь. За його розпорядженням були зруйновані старі оборонні мури на кордонах між колишніми удільними царствами, а для захисту від кочових племен хунну, що проживали у степах Внутрішньої Монголії, того ж 221 року до н. е. Ши Хуан-ді наказав звести нові фортифікаційні споруди, для будівництва яких була відправлена 300-тисячна армія на чолі із полководцем Мен Тянем.
За два роки вздовж усієї лінії майбутньої стіни у місцях її перетину із торговими шляхами були збудовані 34 бази постачання, якими з центру країни доставлялись каравани з будівельними матеріалами, провізією та робочою силою з числа майже двох мільйонів мобілізованих селян і рабів. Основою захисного муру стали близько 25 тисяч двоповерхових веж висотою до 12 метрів, розміщених одна від одної на відстані польоту стріли лука, які були з'єднані стіною висотою від 6 до 9 метрів, ширина котрої передбачала переміщення військ шеренгами по п'ять чоловік. Для проїзду через стіну було зведено 12 добре укріплених воріт, біля яких розміщувались казарми з військами, а для спостереження за ворогом і передачі сигналів на відстані близько 10 км одна від одної розміщувались сторожові вишки.
Залишки кам'яної стіни епохи Цінь
Залишки кам'яної стіни епохи Цінь
Будівництво стіни тривало до 213 року до н. е. і забрало життя до сотні тисяч чоловік. Захисний мур був близько 10 тисяч кілометрів у довжину і зводився з різних матеріалів, які були в наявності в тій чи іншій місцевості: на рівнинах - із шарів землі, глини та гальки, утрамбованих між щитами із плетеної лози або стінами із висушеної на сонці цегли, а в горах - із каменю. Крім того, за розпорядженням Мен Тяня було збудовано 800-кілометрову дорогу з центру країни у важкодоступний регіон на північному-заході.
Будівництво нових ділянок захисної стіни та укріплення старих тривало й після падіння імперії Цінь у 206 році до н. е. - протягом півтисячолітнього періоду існування царства Хань було відновлено та збудовано стіни загальною довжиною близько 10 тисяч кілометрів, які тягнулись також вздовж основних караванних шляхів вглиб країни. Протягом наступних століть вони майже не збереглися і у XVI століті Китайська стіна була капітально перебудована за династії Мін - для відбиття нападів монгольських та маньчжурських нападів від Жовтого моря до пустелі Такла-Макан вздовж північних кордонів було зведено цегельно-кам'яний мур довжиною 6 259 км (разом із природніми захисними барєрами, траншеями і фортецями - майже 9 тисяч кілометрів), який і зберігся до наших днів.
Велика китайська стіна епохи Мін
Велика китайська стіна епохи Мін
У 1987 році Велика китайська стіна була визнана об'єктом світової спадщини ЮНЕСКО, а в липні 2007 року увійшла до списку «Нові сім чудес світу» поряд з набатейським містом Петра, римським Колізеєм, перуанським містом Мачу-Пікчу, індійським палацом Тадж-Махал, бразильською статуєю Христа-Спасителя і мексиканським священним містом Чичен-Іца.
У 171 році до н. е. розпочалась Третя Македонська війна у результаті якої Македонія втратила свою державність і була поділена римлянами на чотири ізольовані республіки зі столицями в Пеллі, Фессалоніці, Амфіполісі й Гераклеї.
По смерті в 179 році до н. е. царя Філіппа V правити Македонією став його син Персей. Він одружився на дочці царя Сирії Селевка IV, підписав союзний договір з Епіром, налагодив військові зв'язки з багатьма грецькими полісами і ворожим Риму Карфагеном. За кілька років збільшивши армію, Персей заявив про намір відновити колишню славу Македонії. Він став втручатись у справи грецьких міст, зайняв Дельфи і вигнав з Македонії римських послів.
Монета Персея Македонського, останнього царя династії Антигонідів
Монета Персея Македонського, останнього царя династії Антигонідів
Розуміючи неминучість воєнного зіткнення, Римський сенат направив у Грецію 30-тисячну армію, яка була розбита у битві біля Ларісси. Ще одну римську армію, яка базувалась в Іллірії також було розбито. Проте у вирішальний момент війни Македонія залишилась практично без підтримки - більшість грецьких полісів, остерігаючись римлян, або зберігали нейтралітет або відкрито підтримували їх; Держава Селевкідів, яка в цей час воювала з Єгиптом, воліла триматись осторонь нового конфлікту з Римом.
Вирішальна битва Третьої Македонської війни відбулась 22 червня 168 року до н. е. біля Підни, важливого порту на західному березі Фермейскьої затоки. Незважаючи на значну чисельну перевагу, македонська армія була розбита і убитими та пораненими втратила три чверті з 40 тисяч чоловік. Сам Персей намагався врятуватись втечею, проте був взятий у полон і відісланий у Рим як бранець, де й помер через два роки. Далі римляни розорили союзників Македонії Іллірію та Епір, зруйнувавши близько ста міст і продавши в рабство близько 150 тисяч чоловік. Жорстоко були покарані усі грецькі поліси, які так чи інакше підтримали Персея у війні.
Македонія була повністю підкорена Римом, царська влада ліквідована, її територія розділена на чотири самостійні республіки, македонські чиновники були виселені в Італію, а жителі Македонії - обкладені щорічною даниною в римську казну. У 150 році до н. е. самозванець Андріск проголосив себе сином Персея, зібрав армію фракійців, з яким наступного року увійшов в Македонію, зумівши отримати дві перемоги над римлянами і захопив Фессалію. Проте в 150 році до н. е. армія Адріска була розбита, після чого Македонія остаточно втратила незалежність і була перетворена на провінцію Римської республіки.
В 146 році до н. е., після трьох років облоги, римська армія зайняла Карфаген. За ухвалою сенату місто було спалене, а місце, на якому воно стояло, було прокляте і зоране плугом; володіння Карфагена увійшли до складу Римської держави як провінція Африка.
Починаючи з VI ст. до н. е. Карфаген, що переживав період розквіту, об'єднав навколо себе фінікійські колонії не лише Африки, але й сучасної Іспанії, Сицилії, а саме місто, з чисельністю населення до 700 тисяч чоловік, стало другим у світі (після Александрії). Основним джерелом доходу Карфагена була торгівля, яка на підвладних територіях була монополізована через обов'язкове використання карфагенських посередників. Це гальмувало розвиток підконтрольних територій і сприяло росту сепаратистських настроїв, які особливо посилились VI - V ст. до н. е., коли набула підйому грецька колонізація Сицилії.
У III ст. до н. е. із-за конфлікту за контроль над Сицилією між Карфагеном і Римом відбулись дві Пунічні війни, за підсумками яких Карфаген втратив всі свої заморські території, майже весь флот, права вести війни і мав сплатити величезну контрибуцію. Проте за наступні сімдесят років Карфаген зумів відновити свій торговий потенціал і знову став потужною державою. Римська республіка, яка на той момент підкорили Македонію, імперію Селевкідів та Єгипет, стала відчувати конкуренцію з боку Карфагену.
У 149 році до н. е., керуючись принципом «Карфаген має бути зруйнованим», висловленим сенатором Марком Порцієм Катоном-Старшим, Рим під сумнівним приводом оголосив Карфагену війну. Безуспішна облога міста тривала два роки, після чого римляни змінили консула Манія на Публія Сципіона. Той посилив облогу, засипавши морську гавань і повністю відрізавши місто від поставок продовольства. Весною 146 року до н. е. Карфаген був взятий штурмом і за тиждень міських боїв повністю захоплений римлянами.
Сципіон Африканський. Пушкінський музей, Москва
Сципіон Африканський. Пушкінський музей, Москва
55 тисяч вцілілих жителів міста з ще недавно півмільйонного населення були продані в рабство, а сам Карфаген за рішенням сенату був повністю зруйнований, спалений, навіки проклятий, після чого пепелище було зоране і посипане сіллю. Через сто років на цьому місці римлянами була заснована «карфагенська колонія Юлія» (на честь Юлія Цезаря), для будівництва якої було зруйновано пагорб Бірса, на якому колись знаходився Карфаген. Досить швидко відновлене місто стало третім містом Середземноморя (після Александрії та Риму), в якому проживало 300 тисяч чоловік.
Але із занепадом Римської імперії, у 439 році Карфаген був захопленний вандалами і майже на сто років став столицею Королівства вандалів та аланів. Після його завоювання в 534 році візантійським імператором Юстиніаном I Карфаген став центром екзархату Візантійської імперії. Востаннє Карфаген був завойований під час арабської експансії VII століття - мусульмани захопили його в 698 році, а каміння зруйнованого Карфагену було стало основою для будівництва міста Туніс, передмістям якого і є сьогодні.
В 73 році до н. е. розпочалось повстання рабів під проводом гладіатора Спартака - більше 120 тисяч повсталих здійснили спробу взяти під контроль Римську республіку. Це було найбільше повстання рабів Давнього світу і єдине, що стало загрозою римській державності.
Взимку 73 року до н. е. 78 гладіаторів із гладіаторської школи в Капуї здійснили втечу - увірвавшись на кухню і озброївшись ножами, вони вбили охорону і зуміли втекти з міста. Добравшись до Везувія, гладіатори розбили на вершині вулкану табір, з якого почали здійснювати грабіжницькі набіги на заміські будинки багатих римлян, яких було багато в цій місцевості. Для боротьби з повсталими рабами Рим відправив військо, яке було розбите колишніми гладіаторами.
До зими наступного року військо рабів, яке очолювали Спартак і Крікс, збільшилось до 70 тисяч, в основному за рахунок раби з навколишніх селищ, а також вільних селяни. Воно займалось набігами на півдні Італії, а весною 72 року до н. е. вирушило на північ. Для придушення повстання, римський сенат вислав проти них 30-тисячну армію. Щоб уникнути прямого зіткнення амія рабів розділилась - одна, очолювана Спартаком, рушила далі на північ, а друга на чолі з Кріксом - влаштувала засідку, сподіваючись ударити в правий фланг римлян. Проте у битві біля гори Гарган військо Крікса було розбите, а сам він загинув.
Тим часом Спартак розбив висланий проти нього римський легіон і, повернувшись, розбив військо, що завдало поразки Кріксу. Після цього, стративши всіх полонених, убивши всіх домашніх тварин, 120-тисячна армія Спартака продовжила рух на північ, відмовившись атакувати Рим. Однак, досягнувши Мутіни (нині - Модена) і, очевидно, остерігаючись важкого зимового переходу через Альпи, військо гладіаторів знову повернуло на південь. Проти нього сенат виставив 50-тисячну армію на чолі з Марком Ліцинієм Крассом.
Уникаючи прямих зіткнень, йому вдалось розпорошити сили Спартака і розбивати їх окремі групи. Восени 71 року до н. е. значна частина війська повсталих була знищена, і Спартак був змушений відступити до Мессіни, де мав намір на піратських кораблях переплисти в Сицилію для відпочинку і набору нового війська. В силу різних причин переправитись на Сицилію не вдалось і військо Спартака виявилось оточеним на маленькому півострові з трьох боків морем, а з півночі - армією Красса. За наказом останнього було вирито 55-кілометровий широкий рів від моря до моря, щоб перекрити перешийок. Проте взимку Спартаку з велики втратами вдалось подолати рів, засипавши його, і він з рештками армії вирушив у Брундізій з наміром переправитись на Балкани.
На думку Спартака взяти місто повсталі не могли і армія рабів розділилась. Та, її частина, що стала табором під Брундізієм, була невдовзі розбита військом Красса, а рештки армії Спартака вирушили знову на північ. Розуміючи, що їх невдовзі можуть наздогнати, армія рабів вирішила зупинити відступ і розташувався табором на березі ріки Сілар для поповнення ресурсів і збору всього війська. Однак, незважаючи на всі зусилля, армія Спартака була повністю розбита, більшість рабів загинуло, близько шести тисяч попало в полон, а рештки, яким вдалось уникнути загибелі, були розбиті Помпеєм у битві при Силарусі.
Подальша доля самого Спартака невідома, його тіло так і не було знайдене, а всі захоплені в полон раби були розіп'яті вздовж Аппієвої дороги від Капуї до Рима. Вважаючи, що війна велась з недостойним ворогом Крассу був призначений малий тріумф («овація») з нагородженням миртовим, а не оливковим, вінком. Це посилило його суперництво з Помпеєм, який приєднався до придушення постання Спартака лише в самому його кінці, але вважав, що саме йому належить вирішальна роль у війні проти рабів. Наступного, 70-го року до н. е., Помпей і Красс були обрані консулами.
Після чергової міжусобної війни і вбивства Антіоха XIII, у 63 році до н. е. Помпей Великий приєднав залишки колись могутньої Держави Селевкідів до провінція Сирія у складі Римської республіки.
По смерті Олександра Великого гіганська держава, що простягалась від Греції до Індії, стала полем бою його найближчих сподвижників і у 312 році до н. е. її більша частина опинилась під владою Селевка Нікатора, на момент убивства котрого у 281 році до н. е. включала центральну Анатолію, Персію, Левант, Месопотамію та нинішні Кувейт, Афганістан та частини Пакистану і Туркменістану загальною площею майже 4 млн км2. Заснована ним держава стала центром елліністичної культури, що розпочала свою майже 250-річну експансію на Близький Схід і в Середнью Азію.
Розпад держави Олександра Македонського, близько 300 року до н. е.
Розпад держави Олександра Македонського, близько 300 року до н. е.
Переживши півстолітній підйом, Держава Селевкідів виявилась неспроможною втримати свої переферійні провінції, і вже в середині III століття до н. е. про свою незалежність заявили Бактрія, Согдіана, Каппадокія і Парфія.
Єдність держави вдалось відновити Антіоху Великому, однак його успіхи у війнах на Сході та проти Єгипту вселили в нього впевненість, яка привела до фатальних рішень, - заохочений легендарним Ганнібалом, він розпочав експансію на Захід у надії підкорити Грецію, але у 191-190 роках до н. е. зазнав двох нищівних поразок від Римської республіки. Обкладена величезною контрибуцією, Держава Селевкідів увійшла в період міжусобиць, заколотів і повстань, що на фоні перманентних воєн з Єгиптом і Парфією привело до її незворотнього розпаду - до 100 року до н. е. від гігантської території під владою Антіоха VIII Гріпа була лише столиця Антіохія з околицями і кілька міст у Сирії.
Існуючи певний час як буфер між Єгиптом і Понтом, що вів війну із Римом, у 83 році до н. е. Держава Селевкідів зазнала нападу Тиграна Великого - втрутившись у чергову міжусобицю на боці однієї із фракцій, він приєднав Сирію до Великої Вірменії. Однак після поразки Вірменії від римлян у 69 році до н. е. рішенням римського сенату державність Селевкідів була формально поновлена при повній васальній залежності від Республіки. У 66 році до н. е. проти Антіоха XIII виступив його двоюрідний брат Філіпп і за підтримки місцевих арабських шейхів йому вдалось захопити столицю. Вигнанець Антіох був змушений шукати захисту в Едессі, де через два роки, після відмови командуючого римською армією на Сході Помпея Великого виступити на його підтримку, був убитий за наказом місцевого князя Сампсікерама I. Маючи надзвичайні повноваження сенату, у 63 році до н. е. Помпей приєднав Державу Селевкідів до римської провінції Сирія.
Одинадцятий і останній представник династії Селевкідів «друг римлян» Філіпп II Філоромей востаннє згадується у 56 році до н е. як потенційний чоловік цариці Єгипту Береніки IV (сестри знаменитої Клеопатри VII). Однак цей шлюб не відбувся через пряму заборону проконсула Сирії Авла Габінія - наступного року він розпочав війну проти Єгипту, під час котрої Береніка була вбита, а на престолі було поновлено її батька, «союзника і друга римського народу» Птолемея XII Авлета.
В кінці березня (або на початку квітня) 4 року до н. е. в Єрихоні, страждаючи від мук численних хвороб, помер цар Ірод I, який правив Юдеєю понад тридцять років і увійшов в історію як Великий завдяки своїм завоюванням, численним архітектурним шедеврам, і як нещадний тиран, чиє ім'я в християнській літературі стало втіленням людини, готової на будь-який злочин заради досягнення своїх цілей.
Ірод був сином Антипатра, високопоставленного чиновника при дворі Хасмонеїв і набатейської (арабської) принцеси Ціпри. Коли в 67 році до н. е. в Юдеї почалась громадянська війна, Антипатр, як радник одного з претендентів на престол, звернувся по допомогу до Римської республіки, що допомогло йому отримати прихильність спочатку Гнея Помпея, а згодом його суперника Юлія Цезаря, який у 48 році до н. е. призначив Антипатра першим римським прокуратором Юдеї при царі Гіркані. Ідумеєць за походженням, чия рідня була насильно навернута в юдаїзм, Антипатр, тим не менш зумів, поступово сконцентрувати у своїх руках практично всю владу і того ж року призначити 25-літнього Ірода правителем Галілеї.
Після вбивства Цезаря в 44 році до н. е. Антипатр був отруєний і владу в Юдеї захопив племінник Гіркана Антигон II. Спираючись на підтримку заклятого ворога Риму Парфію, він в 40 році до н. е. був проголошений царем і первосвящеником. Ірод був змушений втекти спочатку в Єгипет, а потім - до Риму, де сенатом за вірність республіці був призначений царем Юдеї. З будівлі сенату він вийшов поруч з двома наймогутнішимии римлянами - полководцем і оратором Марком Антонієм, який управляв східною частиною римських володінь, і Октавіаном, праителем західної частини і майбутнім імператором. Після цього Ірод пішов на перший компроміс заради здобуття і утримання влади - він очолив процесію, що попрямувала на Капітолій, в храм Юпітера, головне святилище Риму, де приніс жертву язичницьким богам.
Наступного року Ірод зібрав армію з єврейських біженців і за підтримки римських військ виступив на завоювання Єрусалиму. Вихований як юдей, Ірод, однак, не мав відповідного соціального статусу, щоб претендувати на престол як традиційні єврейські династії, і в 37 році до н. е., коли Юдея була завойована, він одружився зі спадкоємницею дому Хасмонеїв Маріамною, внучкою Гіркана, для чого йому довелось вбити свою першу дружину. Переможений Антигон був страчений, як і кілька десятків його найближчих сподвижників, - династія Хасмонеїв припинила своє правління. Щоб убезпечитись від будь-яких конкурентів на престол, через два роки він наказав убити Аристобула III Хасмонея, брата своєї дружини, якого утопили під час купання в басейні свого палацу в Єрихоні.
Найгіршим роком правління Ірода став 31-й до н. е. - його покровитель Марк Антоній зазнав поразки від Октавіана у битві при Акції, в Юдею вторглись арабські племена, а Єрусалим пережив землетрус, який забрав життя більше 30 тисяч жителів. Розуміючи, хто стане переможцем у громадянській війні в Римі, Ірод запевнив Октавіана у своїй відданості і домігся підтвердження своїх повноважень в Юдеї. За його підтримки він розгромив кочівників і розпочав відновлення Єрусалиму, а також будівництво по всій країні.
За наступні два десятиліття процвітання і відносно мирного життя Ірод перетворив свій двір на центр елліністичної та римської культури, зібравши видатних учених, поетів, художників і архітекторів Сходу і Заходу. Були перебудовані міста Самарія, Газа, Массада, засновані Іродіон, Єсевон і порт Кесарія, в передмісті Єрусалиму був зведений амфітеатр для гладіаторських боїв, а на острові Родос - Піфійський храм. У 22 році до н. е. Ірод почав реконструкцію Другого Храму, який занепав за роки римських завоювань і громадянських воєн. За 9 років він був капітально перебудований, розширений і доповнений галереями та дворами, а все заплановане було завершене лише через 80 років, за іронією - за кілька років до його знищення римлянами. Перебудовуючи Другий Храм, Ірод заклав у фундамент колосальні кам'яні блоки - деякі важили по 600 тонн. Збережена частина цієї споруди, Стіна Плачу, залишається однією з головних іудейських святинь. На цьому ж фундаменті сьогодні стоїть мечеть Купол Скелі - третє за значимістю священне місце мусульман.
На фоні зовнішньої пишності і процвітанням Юдеї з віком посилився розлад у особистому житті Ірода. Як у багатьох елліністичних правителів того періоду, в нього була велика і неспокійна сім'я: десять дружин і понад десяток дітей, чиї постійні інтриги і змови відкрили темні сторони його натури. У 29 році до н. е., під час нападу ревнощів, спровокованих його сестрою Соломією і матір'ю, Ірод стратив свою кохану дружину Маріамну, після чого впап у глибоку депресію. Кількома роками пізніше за наказом Ірода були страчені три його сини, звинувачені у змові з метою захоплення влади, і шість разів переписаний заповіт.
Ірод царствував 34 роки і помер у 4 році до н. е. у страшних муках від невідомої хвороби. Якщо вірити його сучасникам, то він страждав від невгамовного голоду, виразки товстої кишки, судом, гниття геніталій, в яких нібито завелися черви. Його похорони були проведені з небувалою пишністю - тіло поклали на золоті носилки, в праву руку вклали скіпетр, а на голову одягли золоту корону. Навколо носилок зібралися вся численна родина Ірода, військо в повному бойовому обладунку і п'ятсот слуг та вільновідпущеників з прянощами в руках. Всі разом вони проводжали царя в останню путь: сорок кілометрів під палючим сонцем з тронного залу в Єрихоні через Єрусалим в літню царську резиденцію Іродіон, де труну помістили у спеціально збудовану гробницю.
Спадкоємець Ірода син Архелай не зумів утримати в країні політичну і соціальну стабільність, викликав невдоволення як у євреїв, так і у римлян, що змусило Октавіана Августа у 6 році судити його і вислати з країни. В Юдею був знову надісланий прокуратор, а вона сама разом з Самарією і Ідумеєю була включена до складу римської провінції Сирія. Через 60 років невдоволення римським правлінням привело до Першої Юдейської війни, яка закінчилась взяттям Єрусалиму в 70 році військами, надісланими імператором Нероном. Місто було повністю зруйноване, а Другий Храм - спалений і розграбований; за рахунок захоплених в Єрусалимі трофеїв підкорювач Юдеї і майбутній імператор Веспасіан реконструював Рим і збудував найбільший у світі амфітеатр Колізей.
Ван Ман, перший міністр уряду і регент малолітнього імператора Лю Іна з династії Хань, усунув його від влади і проголосив себе новим правителем Китаю, першим з династії Сінь, що правила лише 14 років і була повалена в результаті селянського повстання «червонобрових».
У 9 році Ван Ман, перший міністр уряду і регент малолітнього імператора Лю Іна з династії Хань, усунув його від влади і проголосив себе новим правителем Китаю, першим з династії Сінь, що правила лише 14 років і була повалена в результаті селянського повстання «червонобрових».
Друга китайська імператорська династія Хань зі столицею у місті Чанань була заснована у 202 році до н. е. лідером селянського повстання Лю Баном. який взяв собі імператорське ім'я Гао-цзу. Її правління супроводжувалось значним економічним, науковим та культурним підйомом і безпрецидентним територіальним розширенням держави до кордонів сучасних В'єтнаму, Зовнішньої Монголії, Кореї і пустелі Такла-Макан і створенням на завойованих землях численних напівавтономних царств, які платили данину імператорам Хань, що правили на Сході.
Держава Хань, 100 рік до н. е.
Держава Хань, 100 рік до н. е.
До кінця II століття до н. е. на всій підконтрольній Хань території була сформована централізована судова система, а влада в регіонах все більше стала підпорядковуватись ханьським чиновникам, які входили до різних родинних кланів, найпотужнішими з яких в кінці I століття до н. е. стала рідня імператриць, двірцевих євнухів і матерів імператорів, котрі все частіше втручались у питання престолонаслідування. 12-й імператор Лю Ао (Чен-ді), що зійшов на престол у 33 році до н. е., практично не займався управлінням державою, справи в якій передоручив своїй матері Ван Чжен-цзюнь. Він помер після 24 років правління від передозування афродізіаками бездітним і новим імператором став його племінник Лю Сінь, що взяв ім'я Ай-ді. Проведене матір'ю Лю Ао розслідування виявило, що у того було двоє синів, вбитих в результаті інтриг наложниць, і це було розцінено Ван Чжен-цзюнь як змова проти неї.
Коли в 1 рооці до н. е. Ай-ді помер також бездітним, вона наказала заарештувати його коханця Дун Сяня, який за заповітом імператора мав стати спадкоємцем престолу, викрала імператорську печатку і призначила свого племінника Ван Мана першим міністром і головою регентської ради при малолітньому імператорі Пін-ді, який доводився їй внучатим племінником і був єдиним нащадком по чоловічій лінії її чоловіка. Прагнучи встановити одноосібну владу, Ван Ман вислав зі столиці рідню матері нового імператора, якого одружив зі своєю дочкою, у 3 році придушив заколот власного сина, а через три роки отруїв 15-літнього імператора. За наполяганням Ван Мана в якості спадкоємця престолу регентська рада серед 53-ох правнуків десятого імператора Сюань-ді обрала річного віку Лю Іна, при якому перший міністр і далі залишився регентом.
Ван Ман придушив кілька повстань родини Лю, яка підозрювала його у спробі узурпувати владу, і взимку 8 року скликав раду вчених, вищих чиновників і астрологів, яка прийшла до висновку, що династія Хань втратила т. зв. Небесний мандат (волю небес як джерело легітимності влади), оскільки саме в цей момент відбувається перехід від стихії вогню (Хань) до стихії землі, представником якої, як прямий нащадок легендарного першокитайця Хуан-ді і є Ван Ман. У 9 році він усунув від влади Лю Іна, який так і не був коронований, і проголосив себе імператором Цзюйцзюнь, першим з нової династії Сінь.
Прийнявши державу в умовах глибокої економічної кризи, викликаної постійними війнами із кочівними народами біля її кордонів, Ван Ман зміцнив центральну владу за рахунок ослаблення місцевої аристократії, провів грошову реформу, вилучивши у казну велику кількість золота, земельну реформу, перерозподіливши надлишки землі у її великих власників і вилучивши її дев'яту частину на користь держави, ввів державну монополію на торгівлю алкоголем, сіллю та залізом і десятипроцентний податок на мисливців, рибалок і ремісників.
Бронзові монети періоду держави Сінь
Бронзові монети періоду держави Сінь
Всі ці заходи викликали невдоволення аристократії, але дозволили зміцнити економіку настільки, що в 11 році Ван Ман розпочав війну проти Держави хуннів, котрі проживали в степах на північ від Китаю, яка, проте, була програна, спустошила державну казну і привела до втрати контролю над Великим шовковим шляхом. Ситуація в країні стала ще більш загрозливою коли у 17 році через повінь на ріці Хуанхе країну охопив кількарічний голод, - у південній провінції Цзянсу почали з'являтись загони повсталих селян, виступи яких до 22 року охопили більшу частину держави.
Їх підтримала місцева знать на чолі з усунутою Ван Маном від влади родиною Лю і після кількох програних селянській армії «червонобрових» (повсталі для самоідентифікації фарбували брови) битв він був 6 жовтня 23 року вбитий у власному палаці у місті Чанань. Імператор Цзюйцзюнь став першим і останнім представником династії Сінь - того ж року Лю Сюань, нащадок шостого імператора Цзін-ді, оголосив про відновлення династії Хань. Прийнявши храмове ім'я Генші-ді, він протягом двох років намагався придушити повстання «чевонобрових», однак через два роки був убитий за наказом свого триюрідного брата Лю Сю, який проголосив себе імператором Гуан У-ді і став першим правителем династії т. зв. Пізньої (або Східної через перенесення столиці у місто Лоян) Хань, що правила да 220 року і була повалена в результаті повстання «жовтих пов'язок».
Землетрус у Малій Азії зруйнував принаймні 12 міст, включаючи колишню столицю Лідійського царства місто Сарди.
За рішенням імператора Веспасіана почалась реконструкція центру Риму - у парку біля Золотого дому Нерона було засипане озеро і почато зведення Колізею, будівництво якого закінчилось у 80 році. Сьогодні це одна з найграндіозніших споруд стародавнього світу, що збереглися до нашого часу.
В центрі Риму відкрився Амфітеатр Флавіїв - символ могутності імператора Тита, найбільший амфітеатр у світі, який вміщав до 80 тисяч глядачів. Урочистості з цієї нагоди тривали кілька днів - була реконструйована морська битва і проведені грандіозні гладіаторські бої, в яких тільки за один день було вбито 5 тисяч диких тварин. Тривалий час він використовувався як місце гладіаторських боїв, театральних постановок, реконструкцій морських битв і страт.
У 80 році в центрі Риму відкрився Амфітеатр Флавіїв - символ могутності імператора Тита, найбільший амфітеатр у світі, який вміщав до 80 тисяч глядачів. Тривалий час він використовувався як місце гладіаторських боїв, театральних постановок, реконструкцій морських битв і страт. Сьогодні Колізей вважається одним з найвидатніших творів архітектури та інженерії і є одним із символів сьогоднішнього Риму.
Після пожежі у Римі 64-го року, в якій, імовірно безпідставно, був звинувачений імператор Нерон і яка призвела до знищення третини міста, він розпочав будівництво «Золотого палацу» площею до 120 гектарів, який так і не був завершений. Після перемоги у громадянській війні 69 року і придушення повстання в Юдеї, імператор Веспасіан вирішив реконструювати центр Риму - відновив Капітолій (символ держави — храм Юпітера Капітолійського), спорудив Храм миру на Форумі, а на землях, що колись належали Нерону, він розмістив державні споруди і наказав звести величний амфітеатр. Це сприяло б зміцненню культу Веспасіана і одночасно піднімало престиж в очах підлеглих - землі, якими колись користувався Нерон, передавались у громадське користування.
Будівництво амфітеатру, названого на честь родового імені Веспасіана Амфітеатром Флавіїв, велось на засипаному гігантському штучному озері Нерона, за рахунок трофеїв, награбованих у зруйнованому в 70 році Другого Єрусалимського храму, силами 100 тисяч рабів, привезених з Юдеї. Через вісім років, вже по смерті Веспасіана, Амфітеатр Флавіїв був відкритий у 80 році його сином імператором Титом. Урочистості з цієї нагоди тривали кілька днів - була реконструйована морська битва і проведені грандіозні гладіаторські бої, в яких тільки за один день було вбито 5 тисяч диких тварин.
Сучасну назву - Колізей - Амфітеатр Флавіїв отримав у Середні віки або із-за грандіозності споруди або завдяки 36-метровій статуї Нерона (Колос Нерона) розміщеній поруч. Він представляє собою еліптичної форми споруду площею 24 тис. кв. метрів зі стінами по периметру висотою 48 метрів; основні видовища відбувались на дерев'яній арені, вкритій піском і під якою знаходиться дворівнева підземна мережа тунелів і кімнат, в яких утримувались гладіатори і тваринии перед початком змагань (збудована імператором Доміціаном; він також надбудував галерею, щоб збільшити кількість глядачів). Тривалий час Колізей був головним місцем розваг римлян - гладіаторських боїв, театральних постановок, полювань, реконструкцій морських битв і страт. Останні гладіаторські бої в ньому датуються 435 роком, вже коли він був відновлений після грандіозної пожежі 217 року, а театралізовані полювання на диких тварин - до 523 року.
Захоплення Риму варварами стало початком занепаду Колізею. У VI столітті арена Колізею була перетворена на кладовище, численні приміщення і галереї - на житло і майстерні, а в XI-XII століттях - на фортецю знатного римського роду Франджіпані. У 1312 році імператор Священної Римської імперії Генріх VI викупив Колізей і подарував його римському сенату і народу. Землетрус 1349 року став причиною руйнації значної частини амфітеатру і з цього часу більше не відновлювався, ставши будівельним матеріалом нових споруд. Лише за правління папи Бенедикта XIV (1740-58 рр.) вцілілі рештки Колізею були взяті під захист, а їх реконструкція почалась в XIX столітті - у 1807 році був укріплений фасад, в 1831-у - відремонтований інтер'єр, в 1874-у - розкопана арена, і в 1930 році при Беніто Муссоліні Колізей був повністю відкритий для відвідувачів.
У липні 2007 року Колізей увійшов до списку Нових семи чудес світу, поряд з Великою китайською стіною, набатейським містом Петра, перуанським містом Мачу-Пікчу, індійським палацом Тадж-Махал, бразильською статуєю Христа-Спасителя і мексиканським священним містом Чичен-Іца.
На престол Індо-парфянского царства в Арахосіі (південно-східний Афганістан та північний Пакистан) зійшов Пакор Сурена, який правив наступні 30 років до завоювання країни Кушанською імперією.
Поблизу містечка Тап у сучаснії Трансильванії відбулась вирішальна битва Першої Римо-дакської війни, у якій війська імператора Траяна здобули перемогу над армією Децебала.
Китайський сановник Цай Лунь династії Хань подав імператору Хе Ді доповідь, в якій описав удосконалений метод виготовлення паперу з волокон шовковиці, деревної золи і пеньки. Починаючи з ІІІ століття папір в Китаї став широко застосовуватись для письма, витісняючи бабмбукові сувої.
Завершено будівництво семиарочного кам'яного моста через Дунай, зведеного грецьким інженером з Дамаска Аполлодором за наказом римського імператора Траяна для ведення війни в Дакії. Маючи довжину 1135 метрів і 15 у ширину, він був зведений за два роки і протягом наступного тисячоліття був найбільшим арочним мостом у світі.
Після нетривалої облоги армія римського імператора Траяна розбила війська Децебала і зайняла столицю Дакії місто Сармізегетуза.
Римський історик Публій Корнелій Тацит завершив написання 14-томної «Історії», яка охоплює події в Римі та в усій імперії з «Року чотирьох імператорів» і до смерті 11-го імператора Тіта Флавія Доміціана.
У Римі відкрито Форум Траяна, зведений архітектором Аполлодором з Дамаска на честь завоювання Дакії, останній з імператорських формумів, збудованих у Стародавньому Римі.
На форумі Траяна в Римі Аполлодором Дамаським честь перемоги імператора над даками зведено тріумфальну колону.
У Північній Африці почалась епідемія чуми, яка привела до загибелі в Нумідії більше півмільйона людей.
Війська Гаутаміпутра Сатакарні, магараджи держави Сатаваханів, завершили завоювання держави Махараштра зі столицею у Бомбеї.
Канішка Великий став 4-м імператором Кушана. За понад 20 років його правління Кушанське царство сягнуло апогею свого розвитку, перетворившись на велику імперію зі столицею у Пешаварі (Пурушапурі), що включала значну частину Середньої Азії (Бактрія та південний схід Согдіани з Бухарою та Самаркандом), Ферганську долину, частину Східного Туркестану (басейн Тарима, сучасний Сіньцзян-Уйгурський автономний район Китаю з Яркендом, Хотаном і Кашгаром), сучасні Афганістан і Пакистан, а також північну Індію.
В Пальмірі завершено будівництво храму ханаанському божеству Баалшаміну.
Китайський вчений Чжан Хен створив перший в світі сейсмоскоп, робота якого базувалась на складній системі маятників. З його допомогою вдалось зафіксувати землетрус на відстані 400 км від столиці імперії Хань міста Лоян.
В Юдеї почалось повстання під проводом Шимона Бар-Кохби. Розпочавшись як виступ рабів, воно перетворилось на війну за поновлення державності, в якій загигуло більше півмільйона чоловік, і було придушене через чотири роки військами римського легата-пропретора Сескта Юлія Севера.
Відвойований римлянами під час Другого єврейського повстання Єрусалим зруйновано, вцілілих жителів вислано без права євреям повертатись, а на його місці засновано колонію Елія Капітоліна, названу на честь імператора Адріана, яке місто офіційно носило до арабського завоювання в 638 році. Цього ж року на Голгофі (на місці сучасного Храм Гробу Господнього) збудовано форум і храм Венери.
У спробі стерти пам'ять про єврейську державність Юдея та Ізраїль, відвойовані римлянами під час Другого єврейського повстання, за розпорядженням імператора Адріана приєднані до Сирії і стали римською провінцією Палестинська Сирія. Після її подрібнення в 193 році назва Палестина закріпилась лише за Юдеєю.
За наказом імператора Антоніна Пія у Британії на 160 км північніше від раніше спорудженого валу Адріана розпочато будівництво фортечної стіни для захисту від кельтських племен. Зведений за 12 років з каменю і торфу, три-чотириметровий вал Пія мав 26 опорних пунктів і простягнувся на 63 км від моря до моря.
В Александрії Єгипетській грецький вчений Клавдій Птолемей завершив роботу над книгою «Альмагест», в якій він зібрав астрономічні теорії древніх греків, зоряний каталог Гіппарха, результати власних астрономічних досліджень і виклав геоцентричну систему Всесвіту та математичну теорію руху планет навколо нерухомої Землі, яка дозволяла обчислювати їх розташування на небосхилі з високою точністю.
Близько 150 року в Александрії Єгипетській грецький вчений Клавдій Птолемей завершив роботу над книгою «Альмагест», в якій виклав власну математичну теорію руху планет, Сонця і Місяця навколо нерухомої Землі. Вона виявилась найважливішим джерелом інформації про стародавню грецьку астрономію і однією з найвпливовіших наукових праць в історії людства, положення котрої залишались домінуючими протягом наступних майже півтори тисячі років.
Етнічний грек чи елленізований єгиптянин, відомий під іменем Клавдій Птолемей, жив і працював у Александрії у римській провінції Єгипет орієнтовно зі 127 року н. е.. Він написав ряд наукових трактатів з астрономії, географії та астрології, які завдяки фундаментальному обгрунтуванню і узагальнюючим висновкам на кілька віків витіснили з наукового обігу більшість робіт його попередників.
Найвідомішою з них є «Математична побудова», що побачила світ близько 150 року. Пізніше в її назву було додано епітет «велика», яка через латинський («Magna Syntaxis Mathematica»), а потім арабський переклад трансформувалась і скоротилась до однослівної «Альмагест», під якою трактат Птолемея став популярним у Європі після його зворотнього перекладу на латину, виконаного в Толедо італійцем Герардом Кремонським близько 1175 року.
«Альмагест» складається з 13 розділів (або т. зв. «книг»), в яких Птолемей, спираючись на астрономічні спостереження своїх попередників, космологію Арістотеля (IV ст. до н. е.), геометричну модель Всесвіту давньогрецького астронома Гіппарха (II ст. до н. е.) та арифметичні методики для обчислення астрономічних явищ вавілонських вчених, сформулював деталізовану систему свідобудови, згідно з якою у центрі Всесвіту знаходиться нерухома Земля, а планети, Сонце і Місяць обертаються навколо неї по колам, оточені далекою сферою з нерухомих зірок.
Запропонована Птолемеєм теорія дозволила пояснити відхилення руху Місяця від точного кругового, а також видиму нерівномірність руху п'яти відомих на той час планет і, до певної міри, зміну їх яскравості. «Альмагест» містить також астрономічний каталог Гіппарха, доповнений даними самого Птолемея й інших александрійських астрономів, для 1022 зірок з 48 сузір'їв (хоча вчені пізніших часів ставлять під сумнів особистий несок Птолемея як астронома-спостерігача), а також астрономічними таблицями для визначення положення всіх небесних тіл з досить високою як на ті часи точністю; таблиці були удосконалені у пізнішій праці Птолемея, а їх форма стала стандартом астрономії аж до нового часу.
Фундаментальний математичний підхід Птолемея для пояснення астрономічних явищ з часом витіснив більшість старих праць (про ряд з яких нині відомо саме завдяки згадкам в «Альмагесті»), а його теорія руху планет стала домінуючою на наступні півтора тисячоліття - лише а кінці XVIII століття геліоцентрична система Миколая Коперника стала загальновизнаною у наукових колах.
Давньоримський історик грецького походження Аппіан завершив роботу над 24-томною працею «Римська історія», яка хронологічно охоплювала період від найдавніших часів до сучасної йому епохи.
Перемогою римлян закінчилась війна з Парфією - Вірменія і Східна Месопотамія стали протекторатами Римської імперії.
Після повернення військ з війни з Парфянської війни в римській провінції Галлія почалась пандемія, відома як «Чума Антоніна» або «Чума Галена» за іменем лікаря який вперше її описав. За 15 років у Римській імперії від неї померло щонайменше 15 мільйонів чоловік.
Початок Макроманської війни - племена маркоманів, квадів, гермундурів і язигів перейшли Рейнсько-дунайський кордон Римської імперії і розпочали вторгнення вглиб Італії. Війна з варварами тривала до 180 року, коли імператор Коммод змусив їх укласти мир на умовах відновлення довоєнного кордону.
В Китаї почалось Повстання жовтих пов'язок, яке призвело до послаблення імператорської влади династії Хань і її повного занепаду через двадцять років в результаті спустошенні Північного Китаю.
Щоб зміцнити за своїм сімейством престолонаслідування, Септимій Север оголосив себе сином колишнього імператора Марка Аврелія і братом колишнього імператора Коммода, a своєму синові Бассіану Каракалла дав ім'я Марк Аврелій Антонін. У битві біля Лугдунума (нині - Ліон, Франція) в лютому 197 року Север з 100-тисячною армією вщент розбив Клодія Альбіна, свого супротивника на римський престол, проголошеного імператором британськими та іспанськими легіонами.
Завойована римлянами частина Парфії розділена по Єфрату на дві провінції - Месопотамія і Осроена.
По смерті 14-го папи Римського Віктора I новим папою став Зеферин. Одночасно прихильники течі монархіанства обрали своїм єпископом Наталія, який вважається першим антипапою.
Населення Землі досягнуло порядка 260 мільйонів чоловік.
В долині Мехіко у місті Теотіуакан розпочато будівництво піраміди, яку через тисячоліття ацтеки назвали «Пірамідою Сонця». Маючи в основі квадрат зі стороною 224 метри і висоту 71 метр, вона є найбільшою спорудою Північної та Південної Америки доколумбової епохи і третьою за розміром пірамідою у світі.
В Римській імперії введено ліцензування лікувальної практики, яка дозволялась лише після успішної здачі іспитів.
Едиктом імператора Каракалли «Constitutio Antoniniana» римське громадянство надане всім вільним жителям імперії і права вільних жінок прирівняні до прав жінок римських.
У битві під Медіоланом (нині - Мілан) 60-тисячна римська армія імератора Галлієна вщент розбила алеманів, які перейшли Альпи і підійшли до кордонів Італії, знищивши 300-тисячну орду варварів.
Намісник Пальміри Оденат, призначений за успіхи у війні з Сасанідською Персією імператором Галієном головнокомандуючим римських військ в східній частині імперії, разом зі старшим сином Геродом Гайраном прийняв титул шахіншаха (царя царів) Пальмірського царства, під владою якого опинились провінції Кілікія, Сирія, Месопотамія, Фінікія, Палестина й Аравія.
Після підступного вбивства августа і правителя Сирії Одената влада в Пальмірі перейшла до його малолітнього сина і дружини, 27-річної Зенобії. Спираючись на військову міць вірної їй армії, вона кинула виклик ослабленій Римській імперії і за кілька років підкорила Палестину, Петрейську Аравію Єгипет і Анатолію, проголосивши себе імператрицею.
У 267 році після вбивства августа і правителя Сирії Одената влада в Пальмірі перейшла до його малолітнього сина і дружини, 27-річної Зенобії. Спираючись на військову міць вірної їй армії, вона кинула виклик ослабленій Римській імперії і за кілька років підкорила Палестину, Петрейську Аравію, Єгипет і Анатолію, проголосивши себе імператрицею.
З вбивства в 211 році імператора Септимія Севера розпочався період політичної нестабільності Римської імперії. Користуючись її ослабленням, спочатку Парфія, а пізніше імперія Сасанідів, вели успішні війни за близько-східні римські провінції. Після поразки у битві при Едессі в 259 році, коли римляни втратили майже всю армію, а імператор Валеріан I попав у полон, консуляр (колишній консул) і правитель Пальміри Луцій Септимій Оденат з невеликим військом завдав персам несподіваного удару, завадивши їм переправитись на правий берег Єфрату.
Вапняковий портрет царя царів Сходу Септимія Одената (220-267), бл. 250 року. Нова гліптотека Карлсберга, Копенгаген, Данія
Вапняковий портрет царя царів Сходу Септимія Одената (220-267), бл. 250 року. Нова гліптотека Карлсберга, Копенгаген, Данія
У 262 році, вже у статусі августа і правителя Сирії, Оденат завдав персам ще ряд поразок, захопив практично всю Месопотамію, а наступного року - Левант та Анатолію. Проголосивши себе шахіншахом (царем царів), він правив на підконтрольній йому території фактично як незалежний монарх, хоча формально дотримувався лояльності до чергового римського імператора Галієна.
У 267 році Оденат розпочав новий похід проти персів, під час якого був підступно вбитий разом зі свої сином Геродом. Його 27-річна дружина Зенобія, яку деякі джерела вважають замовницею вбивства чоловіка, зуміла втримати владу в Пальмірі, ставши регентом при своєму 8-річному синові Вабаллаті. Спираючись на міць вірної їй армії, вона придушила повстання кочових племен у Південній Сирії, укріпила кордон з Персією, котрій в 269 році завдала поразки, і заснувала кілька воєнних поселень вздовж Єфрата, претендуючи на роль захисниці східних володінь Римської імперії.
Вихователем Вабаллата і радником Зенобії у державних справах був грецький філософ Кассій Лонгін, страчений Авреліаном після падіння Пальмірської імперії
Так і не отримавши ні від імператора Клавдія II, ні від його наступника Авреліана підтвердження передачі титулів Одената його сину, весною 270 року Зенобія підкорила Петрейську Аравію, а у жовтні - Єгипет, де вона була проголошена царицею. Формально все ще декларуючи лояльність імперії, у 271 році Зенобія захопила Кілікію і Анатолію, разом з сином проголосила себе спочатку августом і августою, розпочала карбування власних монет, а восени, коли війна з Римом вже стала неминучою, - імператрицею і припинила постачання продовольства в Рим.
Пальмірська імперія, 271 рік
Пальмірська імперія, 271 рік
Війну з Пальмірою Авреліан розпочав після перемоги над готами - весною 272 року його 200-тисячне військо переправилось через Босфор і практично без бою підкорило Анатолію. Успіхом завершилась і одночасна експедиція римлян на чолі з Марком Пробом в Африці - в травні була захоплена Александрія, а до середини червня - вся територія Єгипту. Рештки пальмірській армії, які зуміли переправитись у Сирію, були розбиті Авреліаном поблизу Антіохії (нині - в Туреччині) і Емеси (нині - Хомс у Сирії).
Справжнім іменем пальмірської імператриці було Бат-Забай, що арамейською значить «дочка Заббая», яке грецькою трансформувалось у Зенобія. До наших днів не збереглось жодних її прижиттєвих зображень, крім схематичних портретів на монетах
Взята в облогу Пальміра капітулювала в серпні, коли до міста дійшла новина, що Зенобія була схоплена римлянами при спробі переправитись через Єфрат до Персії. Її разом з сином було відправлено в Емесу, де разом зі знаттю Пальміри було віддано під суд. Подальша доля Зенобії достовірно невідома: за деякими джерелами колишню царицю Пальміри було невдовзі страчено, за іншими - вона померла по дорозі в Рим, а згідно «Історії Августів» - в 274 році під час тріумфальної ходи Авреліана Римом закована у золоті кандали Зенобія була проведена містом, після чого була помилувана і доживала віку в подарованому імператором маєтку поблизу столиці.
На початку 273 року в Пальмірі відбулось ще одне повстання проти римського правління - після відмови римського намісника Марцелліна очолити його повсталі проголосили імператором сина (або батька) Зенобії Септимія Антіоха, однак вже весною були розбиті римським військом, надісланим Авреліаном.
Скориставшись смертю римського імператора Клавдія II і слабкістю його наступника Квінтілла, Пальмірське царство розпочало наступ на римські провінції і захопили Єгипет, після чого завоювали Каппадокію і Галатію.
Імператор Луцій Доміцій Авреліан розпочав війну проти Пальмірського царства, розбивши його війська в Малій Азії і наступного року зайнявши Пальміру, яка капітулювала після втечі цариці Зенобії.
Медіоланум (нині - Мілан) став столицею Західної Римської імперії.
Вірменія стала першою країною, яка прийняла християнство в якості державної релігії.
Зусиллями царя Міріана III, який хрестився в 319 році і його дружини цариці Нани, що прийняла хрещення в 314 році, християнство проголошене державною релігією Грузії і заборонено шанування язичницьких богів.
З вторгнення племен гунів з території Нижнього Дунаю і сучасної Західної України у північну частину Римської імперії розпочалось Велике переселення народів - розбивши племінний союз готів на чолі з Германаріхом, гуни підкорили більшу частину остготів та інші племена.
У 375 році племена гунів і аланів завдали поразки племінному союзу остготів, які проживав у Північному Причорномор'ї. Зруйнувавши їх столицю Данпарстад, гуни рушили через Нижнє та Середнє Подунав'я, на Балкани і в Західну Європу, що привело до міграції германських племен вглиб Римської імперії, захоплення її територій і, врешті решт, її падіння.
У кінці II століття під натиском демографічних факторів та із-за похолодання в Європі племена готів, вандалів та гепідів, що проживали у Скандинавії та Північній Прибалтиці, почали рух на південь в пошуках нових земель для проживання. З часом готи дійшли до Придніпров'я, де в III столітті на півночі Чорного моря заснували державу Оюм. Частина з них (остготи) рушила далі на Схід і оселилась на землях між Доном і Дніпром та в Криму, а інша (вестготи) - на Балкани, витіснивши римлян із Дакії (счасна Румунія). В середині IV століття готи прийняли християнство і володіли власним алфавітом.
Близько 370-го року в районі гирла Дону з'явилися середньо-азіатські племена гунів, очолювані каганом Баламером. В 375 році вони розбили війська короля готів Германаріха і, перейшовши Дніпро, напали на вестготів, змусивши їх відійти спочатку за Прут. До кінця середніх віків невеликі колонії остготів зберігались лише в Криму, а решта підкорилась гунам, разом з ними колонізувавши Панонію (нинішня Угорщина).
Під натиском гунів вестготи були змушені перейти Дунай і в 378 році у битві біля Адріанополя завдали Східній Римській імперії нищівної поразки, спустошили Фракію, Грецію і близько 400-го року розпочали похід на Італію. В 410 році вестготи на чолі з Аларіхом захопили і розграбували Рим, після чого рушили на Сицилію. Не зумівши переправитись у Північну Африку і закріпитись в Італії, вестготи вернулись на північ і в Галлії зіткнулись з полчищами вандалів та аланів. Зумівши їх витіснити, у 418 році вони заснували своє перше королівство - Тулузьке. В 451 році вестготи разом із римлянами в битві на Каталаунських полях завдали поразки гунам, зупинивши їх просування на Захід.
Після смерті в 453 році їх ватажка Атіли, імперія гунів, яка простягалась від Волги до Рейну, розпалась і основна їх частина відійшла в причорноморські степи, опинившись в VI-VII століттях в складі Тюркського каганату. З ослабленням держави гунів, остготи, які проживали в Панонії і Дакії на правах римських федератів, розпочали війну проти Риму. В 476 році їх полководець Одоакр завоював Італію, змістив останнього західного римського імператора Ромула і проголосив себе королем Італії.
На цей час держава вестготів досягла вершини своєї могутності - вона займала південь сучасної Франції та майже всю сучасну Іспанію, ставши найбільшою державою варварів на розвалинах Римської імперії. Поряд з племенами свевів, вестготи вважаються предками сучасних іспанців та португальців. Території північніше Тулузького королівства колонізували германські племена франків, які разом з бургундами зуміли відвоювати у вестготів значну частину Галлії і створити власну Франкську державу. Витіснені з Піренеїв вандали, в 429 році переправились через Гібралтарську протоку і в 439 році захопили Карфаген, який став столицею Королівства вандалів і аланів короля Гейзеріха. Воно проіснувало менше ста років до завоювання Візантією. З часом вандали асимілювались місцевими племенами і з VI століття не згадуються як окремий етнос.
З VI століття германські племена англів, саксів, ютів і фризів з півночі сучасної Німеччини переселились в Британію, яку населяли кельти, а бретони, витіснені з англосаксами, мігрували на північний захід сучасної Франції. Приблизно в цей же час протослов'яни з північного Прикарпаття почали розселення в Придунав'я та в райони Прип'яті з наступним переміщенням на південь по правобережжю Дніпра і на захід до Вісли та Одера. В 623 році на території сучасної Чехії та Австрії виникло перше слов'янське державне утворення - держава Само, названа за іменем ватажка повсталих проти Аварського каганату племен.
Результатом Великого переселення народів, формальною датою завершення якого вважається 585 рік, коли вестготи повністю підкорили Піренейський півострів, стало падіння Західної Римської імперії і утворення на її території т. зв. варварських королівств, які формувались і розвивались під впливом римської політичної системи та римського права і стали попередниками сучасних європейських держав, а розмовний різновид латинської мови, поширений в провінціях Римської імперії став основою сучасних романських мов.
На прохання Папи Римського Дамасія I теолог Ієронім Стридонський розпочав роботу над латинським перекладом Біблії, котрий отримав назву Вульґата. Робота над перекладом тривала майже 20 років і в 1546 році на Тридентському соборі він був оголошений єдиним канонічним текстом Біблії; він і до сьогодні в католицькому світі вважається офіційною редакцією Святого письма.
Равенна стала столицею Західної Римської імперії.
Святим Месропом Маштоцем створено вірменський алфавіт.
По смерті імператора Хандзея його брат Інґьо став 19-м імператором Японії.
Король вестготів Валія переніс столицю держави в Тулузу.
Франки захопили римське місто Аугуста Треворум (нині - Трір, Німеччина) на березі ріки Мозель.
У Константинополі (сьогодні - Стамбул) рішенням імператора Феодосія II засновано вищу школу, яка з часом стала основним навчальним закладом країни для підготовки висококваліфікованих державних, військових і церковних службовців. Реорганізована у подальшому в університет, вона діяла наступне тисячоліття до падіння Східної Римської імперії.
У 425 році Феодосій II заснував у Константинополі вищу школу, яка з часом стала основним навчальним закладом країни для підготовки висококваліфікованих державних, військових і церковних службовців. У середині IX століття вона була реорганізована в університет, який отримав постійне приміщення в імператорському палаці, де діяв наступні півтисячоліття до падіння Східної Римської імперії.
Перший атеней, вища школа в грецькому стилі, у Римській імперії з'явився в 135 році за імператора Адріана і у подальшому подібні заклади, де люди із заможних родин вивчали граматику, риторику, філософію, логіку і юриспруденцію, були засновані у Карфагені, Ліоні, Німі та Медіолані (нині - Мілан). З переміщенням центру політичного життя на схід імперії необхідність подібних шкіл стала актуальною і для Константинополя, де початкова освіта була широко доступною для різних соціальних верств і представників обох статей.
Розпорядженням імператора Феодосія II вища школа за зразком римської була заснована у 425 році - в ній працював 31 викладач права, риторики, філософії, медицини, граматики, арифметики, геометрії, астрономії і музики, які вели викладання латиною і грецькою. В атенеї підтримувались традиції давньогрецьких філософських шкіл, була створена велика бібліотека старовинних рукописів і книг, а основним і найскладнішим предметом стала візантійська риторика, високий рівень викладання якої перетворив Константинопольський атеней, як світський аналог богословських шкіл, на авторитетний вищий навчальний заклад з підготовки освічених державних, військових і церковних службовців. Після закриття академії Платона в Афінах у 529 році і арабського завоювання Близького Сходу і Єгипту Консантинополь став центром вищої освіти імперії.
У 855 році за сприяння Варди, фактичного регента при малолітньому імператорі Михайлі III, Константинопольський атеней був реорганізований в університет (пандидактеріон), першим ректором якого став Лев Математик, колишній архієпископ Солунський і чи не найавторитетніший вчений Візантії. Університет отримав постійне приміщення в Магнаврському палаці, який входив до комплексу Великого Константинопольського палацу на площі Августейон біля собору Святої Софії, за що його часом називають Магнаврським.
Діючи з моменту заснування при державній підтримці, у 1046 році за Костянтина IX Мономаха Константинопольський університет був поділений на факультети (права і філософії), й, надалі залишаючись провідним центром освіти, поступово перейшов під контроль церкви і діяв до захоплення міста учасниками Четвертого хрестового походу. Після реставрації імперії в 1261 році він відновив роботу, але він так і не зміг досягнути попереднього рівня викладання і повністю припинив існування з падінням Східної Римської імперії.
Першим університетом на території України вважається Острозька академія, заснована в 1576 році князем Костянтином-Василем Острозьким
Умовним спадкоємцем Константинопольського університету можна вважати ісламську богословську школу, засновану в 1453 році султаном Мехмедом II. Вона стала попередницею Султанського дарюлфунюна («дому багатьох наук»), відкритого в 1863 році, де серед іншого вивчались медицина, математика, астрономія, картографія, географія, історія, філософія, релігія, література, філологія і право. Поступово розширяючи кількість факультетів і кафедр, він з великими перевами діяв до 1912 року, коли отимав назву Стамбульський дарюлфунюн. Після проголошення республіки він став державним навчальнм закладом і в 1933 році був реорганізований в університет у європейському розумінні цього слова. Сьогодні на його 17 факультетах навчається більше 60 тисяч студентів.
Деякими дослідниками Константинопольський атеней вважається першим університетом у світі, хоча на відміну від аналогічних закладів середньомвічної Європи, ні він ні решту візантійських навчальних закладів не мали власного самоврядування і автономії від церкви, міських магістратів чи феодальних правителів, що й лежить в основі самого терміну «університет». За цією ж причиною зокрема відкидається і першість богословської школи у Фесі, заснованої у 859 році, яка віддається Болонській юридичній школі, котра отримала статус університету в 1158 році.
Захоплене після 14 місяців облоги ваналами місто Гіппон Царський (нині - Аннаба, Алжир) стало столицею їх держави.
По смерті Ругіли в 434 році його племінники Бледа і Аттіла стали вождями гунів, за правління яких їх багатонаціональна держава з центром в Паннонії досягла найбільшого розквіту, простягнувшись від Волги на Сході до Рейну на Заході.
По смерті Ругіли в 434 році його племінники Бледа і Аттіла стали вождями гуннів, за правління яких їх багатонаціональна держава з центром в Паннонії досягла найбільшого розквіту, простягнувшись від Волги на Сході до Рейну на Заході.
Рухаючись із району Каспійського моря, племена гунів у кінці IV століття підкорили аланів та більшість племен остготів, булгар, герулів, антів, сарматів, що проживали в Причорномор'ї, і досягли Паннонії (територія сучасної Угорщини і, частково, Австрії). На момент смерті вождя гунів Балтазара в 390 році їх держава, яка простягалась від Кавказу до низів Дунаю, стала управлятися спільно вождями Донатом (східна частина) і Улдіном (західна), син якого Ругіла очолював війська гунів, що отримали статус федератів Західної Римської імперії, у боротьбі з германцями і був достатньо впливовим, щоб змусити римського імператора Валентініана III зробити римського полководця Флавія Аеція правителем Галії, а імператора Східної Римської імперії - платити йому данину.
По смерті Ругіли в 434 році, влада над племінним союзом гуннів на короткий час перейшла до його брата Мундзука, а по його смерті того ж року, - до його синів Бледи і Аттіли. Брати правила разом, кожен маючи своє військо і свою територію, і в 435 році змусили Східну Римську імперію подвоїти суму щорічної данини, що не завадило їм продовжувати набіги на ослаблену війнами, голодом і землетрусами Візантію протягом наступного десятиліття.
Бледа помер у 445 році за невідомих обставин і Аттілі за два роки вдалось запобігти розпаду величезної держави гунів, після чого він здійснив ще один похід проти Візантії - гуни дійшли до Фермопіл і лише фортечні мури Константинополя (гуни не уміли штурмувати міста) врятували його від захоплення; хвороба Атілли змусила його завершити похід в 449 році підписанням угоди про виплату Східною Римською імперією щорічної данини у майже тонну золота.
Добрі стосунки із Західною Римською імперією, які зберігались весь цей час, припинились в 450 році, коли Юста Гонорія, сестра імператора Валентиніана III, вислана у Константинополь за любовний звязок з придворним чиновником, надіслала Аттілі перстень і лист з проханням врятувати її від заручин з літнім сенатором. Сприйнявши це по-своєму, Аттіла оголосив Гонорію своєю нареченою і зажадав половину Західної Римської імперії як придане. Отримавши відмову, весною 451 року гуни розпочали похід у Галію - були захоплені міста Мец, Трір, Кьольн, Реймс і лише коли в облогу був взятий Орлеан, спільні війська римлян під керівництвом Флавія Аеція і вестготів короля Теодоріха змусили Аттілу відступити.
Влітку наступного року Аттіла здійснив похід в Італію - перейшовши Альпи, він зруйнував Аквілею, найбільше місто Адріатики, захопив Тіцинум (сучасна Павія) і тогочасну столицю Римської імперії Медіоланум (сучасний Мілан). Наближення військ візантійського імператора Маркіана і поширення чуми серед гунів змусили їх відступити і до своєї смерті в 453 році Аттіла здійсни ще один, невдалий, похід у Галлію.
Помер Аттіла у свою чергову шлюбну ніч за нез'ясованих обставин - чи то засьорбнувшись кров'ю від крововиливу після бурхливо проведеної ночі, чи то був заколотий своєю молодою дружиною. Новим каганом гуннів став син Аттіли Ернак, але вожді варварів, що раніше корились його батькові, підняли повстання і в 454 році король гепідів Ардаріх розбив гуннів під час битви на ріці Недава (Паннонія), після чого вони були витіснені за Дунай. Ніколи не маючи повноцінної держави, гунни, які ще до Аттіли були багатонаціональним політичним об'єднанням, не змогли зберегти свою єдність та ідентичність і розчинились серед інших кочових племен Північного Причорномор'я і Балкан, зокрема протоболгар, які в 463 році здолали їх в в Дніпро-Донському межиріччі.
Грецька стала офіційною мовою Східної Римської імперії.
Очолювані Атіллою гуни захопили Констанцу (нині - Румунія), одне з останніх римських міст на лівобережжі Дунаю.
Після повернення Сіцилії і Мавританії імператор Валентиниан III підписав мирний договір з Гейзеріхом, визнавши суверенітет Королівства вандалів над захопленими ними територіями на півночі Африки. Як символ примирення він запропонував видати заміж свою старшу дочку Євдокію за сина Гейзеріха і його спадкоємця Гунеріха, але оскільки той уже був одружений, то дружину Гунеріха звинуватили у спробі отруїти чоловіка і її відрізані вуха й ніс відправили її батькові, королю вестготів Теодоріку I в Тулузу.
Бургундці уклали з римлянами мир, погодившись стати федератами на західних кордонах Римської імперії. Рішенням військового магістра Флавія Аеція їм для поселення були виділені землі в околицях Женевського озера.
В ході міжусобної війни, що почалася після смерті Аттіли, у битві при Недао в Паннонії військо германських племен, очолюване королем гепідів Ардаріком, завдало поразки гунам. Загибель їх короля Елака означала остаточний розпад Держави гунів, які на чолі з Денгизихом були змушені втекти у Північне і Західне Причорномор'я, де в 469 році зазнали поразки від візантійців і остаточно зійшли з європейської історії.
Цар Іберії Вахтанг I Горгасалі заснував на березі ріки Кура місто Тбілісі.
Війська короля салічних франків Хільдеріка I за підтримки римської армії магістра Егідія під Орлеаном завдали поразки королю вестготів Теодоріку II.
Король вестготів Теодорік II убитий своїм молодшим братом Ейріхом.
В ході Дунайської війни візантійська армія на чолі з Анагастом у Фракії розбила війська гунів. Голова їх ватажка Денгизиха, сина Аттіли, згідно хроніці Марцелліна Коміта, була доставлена в Константинополь.
По смерті Теодимира з роду Амалів королем остготів у Нижній Мезії став його 17-річний син Теодоріх, що у майбутньому отримав прізвисько Великий.
Згідно з «Англосаксонською хронікою» король саксів Елла з військом, очолюваним його трьома синами, висадився на південному узбережжі Англії. Він вважається першим королем відвойованої у бриттів території, відомої сьогодні як Сассекс.
По смерті короля бургундів Хільперіка в Турне (нині - Бельгія) I спадкоємцем володінь у Східній Галлії став його племінник Гундобад, колишній римський патрицій і син Гундіоха, засновника Бургундського королівства зі столицею в Женеві.
У спробі примирити конфліктуючі після Халкідонського собору (451 року) партії міафізитів і діофізитів імператор Зенон оприлюднив віросповідальне послання «Енотікон», написане Константинопольським патріархом Акакієм. Визнання святості трьох перших Вселенських соборів - Нікейського, Константинопольського і Ефеського - і відмова від визнання Другого Ефеського і Халкідонського соборів привела до конлікту з Римом і 35-літнього розриву між західною та східною церквами, який увійшов в історію як «Акакіанська схизма».
Під Гератом (нині - Афганістан) війська білих гунів (ефталітів) на чолі з Кушнавазом, правителем Хорасану, на голову розбили значно переважаючу армію Держави Сасанідів. Король Балаш, наступник Пероза, що загинув у бою, був змушений погодитись на виплату данини, яка тривала до середини наступного століття, коли Хосров I Ануширван остаточно здолав білих гунів, приєднавши до Персії території Тохаристану, Забулістану, Кабулістану і Саганіяну.
Згідно з «Англосаксонською хронікою» ватажок саксів Кердік з військом на п'яти кораблях висадився на півдні Англії. Розбивши у кількох битвах бритів, він зумів закріпитись у сучасному Гемпширі і в 519 році став засновником королівства Західних саксів (Вессекса).
Землетрусом зруйновано Колізей Флавія у Римі.
Король Хлодвіг I оголосив Лютецію (Париж) столицею Держави франків.
Орієнтовна дата публікації «Салічного Закону», збірника записів звичаєвого права германського племені салічних франків. Складений за ініціативою короля Хлодвіга I, він містив 65 статей, і на кілька століть став основою юридичного права в період Раннього Середньовіччя, а закладені в ньому норми престолонаслідування діяли до кінця Середніх віків.
Завершено зведення фортечної стіни між Чорним і Мармуровим морями, яке велось чотири роки за наказом імператора Анастасія I для захисту Константинополя від набігів болгар і слов'ян.
Віталіян, командувач федератів в Малій Скіфії в районі Добруджі, підняв заколот проти імператора Анастасія, оголосивши, що виступає за чистоту ортодоксальної віри проти єресі монофізитів, яких підтримував Анастасій. Зібравши майже п'ятдесятитисячну армію, він повів її на Константинополь, домігшись укладення вигідного перемир'я і призначення магістром військ у Фракії.
По смерті бездітного імператора Анастасія на престол Східної Римської імперії зійшов 68-річний неписьменний командувач палацової гвардії Юстин. Виходець із соціальних низів, він зробив успішну військову кар'єру і правив за підтримки свого усиновленого племінника Флавія Петра Савватія (Юстиніана), якого зробив своїм правонаступником.
Отримавши перемогу над бритами під Кердікесфордом (нині - Чарфорд), ватажок саксів Кердік заснував на півдні Англії королівство Західних саксів (Вессекс), яким правив до своєї смерті у 534 році.
За дорученням папи римського Іоанна I римський абат Діонісій Малий розробив нову систему літочислення. Відмовившись від тодішнього літочислення, розпочатого від першого року правління жорстокого гонителя християн римського імператора Діоклетіана, він запропонував нову систему рахунки років. При цьому Діонісій Малий виходив з того, що Ісусу, коли він починав свою проповідницьку діяльність, було близько 30 років (по Євангелію від Луки) та що розіп'ятий він був у переддень іудейської пасхи при імператорі Тиберії. Використовуючи існуючу методику розрахунку дат Пасхи (з урахуванням сонячного і місячного календарів), Діонісій Малий встановив, що Воскресіння Ісуса Христа припадає на 25 березня 31 року від його різдва. Нове літочислення, введене Діонісієм Малим, широко поширилося в країнах Західної Європи, і разом з його великодніми таблицями використовувалося в Середньовіччі католицькою церквою.
Флот Калеба, царя Аксуму, переправившись через Червоне море, захопив Ємен.
Здобувши перемогу над бритами в битві в усті Темзи, вождь саксів Есквін став засновником королівства Ессекс, яке займало територію між сучасними містами Лондон і Сент-Олбанс.
За наказом імператора Юстиніана за її нехристиянську сутність в Афінах закрито Академію Платона, засновану близько 387 року до н. е. Багато її викладачів залишили імперію і переїхали до Сирії та Персії.
У битві на ріці Унструт війська франкського короля Хлотаря I здобули перемогу на тюрінгами і стратили їх останнього незалежного правителя Герменефреда.
Король Теудіс оголосив Толедо столицею Королівства вестготів, яке котролювало практично весь Іберійський півострів.
Після вбивства Годомара закінчилась десятилітня війна франків проти Королівства Бургундія.
Якщо вірити найдавнішому валійському літопису «Аннали Камбрії», то у битві біля Каммлана загинув легендарний англійський король Артур.
Після кількох місяців облоги готи і бургундці захопили охоплений голодом Медіоланум (нині - Мілан). Було взято в полон візанійський гарнізон з близько тисячі чоловік, кілька десятків тисяч жителів убито, а саме місто - зруйновано.
В єгипетському порту Пелусія почався спалах бубонної чуми, яка поширилась на Олександрію, а наступного року досягла Константинополя, де померло щонайменше 230 тисяч чоловік. Це стало початком 200-річної пандемії, яка спустошила Європу, Близький Схід та Північну Африку.
Племінним союзом тюрків (тюркютів) на чолі з правителями з роду Ашина створено Тюркський каганат - одну з найбільших держав в історії. В період найбільшого розширення (кінець VI століття) контролювала території Північно-Східного Китаю (Маньчжурії), Монголії, Алтаю, Туркестану, Казахстану і Північного Кавказу.
Поблизу Неаполя відбулась остання битва Готської війни - біля Молочної гори готи були на голову розбиті військами Нарсеса, а їх король Тейя убитий. Після 60 років існування Королівство остготів припинило своє існування, а Італія стала частиною Візантійської імперії.
Біля Волтурно візантійські війська на чолі з Нарсесом завдали нищівної поразки переважаючим об'єднаним силам франків і алеманів, що знаменувало остаточний тріумф Візантії в Італії.
Коналл I мак Комгайл став королем гельского королівства Дал Ріада на західному узбережжі сучасної Шотландії.
По смерті короля Іда другим правителем англосаксонського королівства Берніція став його син Глаппа.
Візантія і Держава Сасанідів підписали 50-річний мирний договір, що завершив 21-річну Лазську війну - шахіншах Хосров I погодився визнати Лазське царство (нині - Східна Грузія) васалом Юстиніана в обмін на щорічну сплату 5 тисяч фунтів золота.
У Константинополі знову відкрито відремонтовану після землетрусу церкву Святої Софії.
Лангобарди в союзі з паннонськими аварами здобули перемогу над гепідами, знищивши їх державу з центром у Сірмії (нині - Сремська Мітровиця, Сербія). Зайнявши територію їх роселення і витіснивши лангобардів у Італію, авари стали новою загроою Візантії.
Після міграції лангобардів на Апенніни авари зайняли Паннонію, Норікум і Дакію, де була створена держава з центром в районі сучасного міста Тімішоара. Ставши реальною загрозою для Візантії, через чверть століття під її ударами Аварський каганат почав поступово занепадати і припинив своє існування в кінці VIII століття.
Після міграції весною 568 року лангобардів на Апенніни авари зайняли Паннонію, Норікум і Дакію, де була створена держава з центром в районі сучасного міста Тімішоара. Ставши реальною загрозою для Візантії, через чверть століття під її ударами Аварський каганат почав поступово занепадати і припинив своє існування в кінці VIII століття.
Прийнято вважати, що рух аварів на Захід почався у середині V століття, коли конфедерація кочових племен північного прикордоння Внутрішнього Китаю, відома як Жужанський каганат, зазнала нападів держави Північна Вей. На початку VI століття вони досягли Приазов'я, де в союзі з протоболгарським племенем кутригурів підкорили антів і близько 560 року їх 20-тисячна орда досягла території нижнього Дунаю.
Отримавши від Візантії відкуп, авари вирушили далі на Захід. У 566 році під керівництвом кагана Баяна авари розбили армію франків і захопили у полон короля Сігіберта I (був звільнений лише після великого викупу), проте не змогли закріпитись у Тюрінгії і оселились у Паннонії, західна частина якої близько років 40 перед цим була захоплена германським племенем лангобардів. Разом з ними авари виступили проти гепідів, східно-германського племені, яке свого часу було союзником гунів у їх війні з Римською імперією, а після смерті Аттіли захопило землі гунів між Тисою та Дунаєм, фактично знищивши їх державу.
У подальшому гепіди стали федератами Візантії, однак з міграцією остготів в Італію, де вони на уламках Західної Римської імперії створили власну державу, зміцнення гепідів, які контролювали колишні великі римські міста Сірмій (нині - Сремська Мітровиця) і Сінгідунум (нині - Бєлград) у сучасній Сербії, стало загрозою для Візантії, і 548 та 550 роках імператор Юстиніан підтримав лангобардів у їх намірах захопити Північну Дакію. Після кількох поразок гепідів Візантія задля військового балансу на Балканах виступила на їх боці, однак укладений за її посередництва мирний договір був порушений у 567 році, коли король лангобардів Альбоін вступив у Дакію з північного заходу, а його союзник каган аварів Баян - з північного сходу. Спроби гепідів завадити з'єднанню двох армій зазнали невдачі: вже у другій битві десь між ріками Тіміш і Дунай вони були повністю розбиті, а їх король Кунімунд - загинув.
За оцінками кількість лангобардів, що на чолі з Альбоіном вирушили на підкорення Італії, становила від ста тисяч до півмільйона чоловік
Незважаючи на успіх, Альбоін в особі аварів зіткнувся з набагато сильнішою загрозою, ніж переможені гепіди, що, як вважається, стало вирішальним фактором, який змусив лангбардів весною наступного року вирушити до Італії, країни, де вони воювали на боці Візантії проти остготів. Це стало завершенням шести століть германського панування в Середньому Подунав'ї і початком нової держави - Аварського каганату: згідно із «Langobardorum Codicis Gothani», складеним на початку IX століття, у 568 році Альбоін і Баян уклали письмовий договір, за яким лангобарди поступались аварам Паннонією і Норікумом (нинішня Австрія) в обмін на військову допомогу у завоюванні Італії, захист зі Сходу від Візантії і мали право повернутись у випадку невдачі їх експедиції на Апенніни.
Згідно з «Історією лангобардів» Павла Диякона Албоін був убитий у 572 чи 573 році власними охоронцями за намовлянням його дружини Розамунди, дочки вбитого ним короля гепідів Кунімунда, з черепа якого Албоін зробив винну чашу
Облаштувавшись у Паннонії і Дакії, авари вибудували систему укріплень, що оточували їх столицю в районі нинішнього румунського міста Тімішоара, і в обмін на сплату щорічної данини стали захисниками північно-західні кордонів імперії від набігів слов'ян. Після відмови Візантії сплачувати данину, у 582 році Баян захопив спочатку Сірмій, а згодом і Сінгідунум, що відкрило аварам і слов'янам, що масово переселялись на Балкани, шлях для спустошливих вторгнень у Македонію і Фракію. Дати їм належну відсіч Візантія змогла лише після завершення війни з Державою Сасанідів - у 590-х роках під керівництвом полководця Пріска аварам було завдано ряд важких поразок, у тому числі на території Паннонії, і їх повному розгрому завадив заколот проти імператора Маврикія у 602 році, що спровокував чергову війну з Персією.
До початку VII століття Аварський каганат встановив контроль над більшістю слов'янських, булгарських і залишками германців на Балканах, ставши реальною загрозою існуванню Візантії - у 617 році вони розграбували передмістя Константинополя, захопивши у Фракії чверть мільйона полонених, і домоглись виплати гіганської щорічної данини розміром 200 тисяч солідів (майже утричі більшої, ніж отримував Аттіла).
Сума виплачуваної візантійцями аварам щорічної данини становила 80 тисяч золотих солідів, з 600 року вона збільшилась до 100 тисяч, а пізніше - до 120 тисяч, що становило 1/75 частину золотого фонду Візантії. За оцінками, до 626 року Аварському каганату загалом було виплачено близько 6 млн солідів, що рівноцінно 25 тонам золота
Однак у 626 році зазнала невдачі аваро-перська облога Константинополя, а близько 630 року на території нинішньої Моравії виникла перша держава слов'ян, якій, згідно «Хроніки Фрідгара», вдалось витіснити ававарів до сучасної Баварії, де вони були знищені армією франкського короля Дагоберта. Приблизно у цей же час вождь племені утигурів Кубрат здолав аварів у Паннонії, підпорядкувавши більшість союзних їм кутригурів в одну племінну конфедерацію, відому як Велика Булгарія. Рештки аварів і кутригурів були витіснені до сучасної Нижньої Австрії, де їх держава поступово занепадала і була остаточно підкорена у 796 році Карлом Великим у союзі з ханом болгар Крумом і герцогом Хорватії Войномиром.
Щоб захистити Державу франків від можливих нападів з території Паннонії, на схід від ріки Енс була створена Аварська марка, яка проіснувала до 820-х років і зникла разом з останніми згадками про аварів, ставши частиною Східно-Франкського королівства. Близько 900 рокe Паннонія між ріками Лейта і Морава була заселена мадярами, які невдовзі захопили і колишню Аварську марку.
Літня столиця Держави Сасанідів місто Ктесифон на березі Тигру (35 км на південь від сучасного Багдаду) стало одним з найбільшим міст світу, конкуруючи за кількістю населення з Константинополем і містом Чанань (нині - Сіань, Китай) у державі Тан. За оцінками, в них проживало близько 400 тисяч чоловік.
Після трирічної облоги війська Альбоіна захопили Тіцинум (нині - Павія), стратегічно важливе місто на злитті рік По і Тічино. Воно стало столицею Королівства лангобардів.
Війська аварів почали облогу міста Сірмій (нині - Сремська Мітровиця, Сербія), яке попри погану захищеність змогло вистояти до кінця наступного чи початку 582 року. Незадовго до своєї смерті імператор Тиберій був змушений здати місто і виплатити трирічну заборгованість по данині у 240 тисяч солідів. Втрата свого головного форту на північно-західному Дунаї відкрила шлях до руйнівних вторгнень на Балкани аварів і їх слов'янських союзників.
Вестготи на чолі з королем Леовігільдом захопили місто Меріда в Лузітанії, яке перебувало під управлінням католицького єпископа Марона.
Після десятиліття безцарства лангобарди, остерігаючись війни із франками, обрали своїм правителем Автарія, сина попереднього короля Клефа. Йому в якості столиці була передана Павія і половина території від кожного з ланґобардських герцогств.
Для протистояння наступу лангбардів розпорядженням імператора Маврикія візантійські володіння в Північній Італії об'єднані у провінцію Равеннський екзархат.
Після майже двохлітньої облоги вестготи на чолі з королем Леовігільдом захопили місто Севілья.
Війська аварів і слов'ян, зруйнувавши римські фортифікаційні вали вздовж Дунаю, розпочали спустошливі рейди на південь Балкан, взявши в облогу Салоніки, друге місто Візантійської імперії.
Король вестготів Реккаред I оголосив католицизм державною релігією. Це рішення було підтримано більшістю нобілітету, однак у Септиманії (Південна Галлія) стало причиною повстання прихильників аріанства.
Імператор Вень-ді північної держави Суй підкорив півдденну китайську державу Західна Лян.
Франко-бургундські війська на чолі з королем Гунтрамном захопили Медіоланум (нині - Мілан) і Верону, але невдовзі були змушені залишити Північну Італію, в якій лютувала епідемія чуми.
У результаті заколоту знаті в Державі Сасанідів повалено і вбито Ормізда IV. Новим шахіншахом став ініціатор перевороту полководець Бахрам Чубін, зміщений Орміздом за невдачі у війні з Візантією.
Після поразки Бахрама Чубіна у битві біля Ганзака (Північний Іран) і відновленя при владі сасанідської династії шахіншах Хосров II Парвіз визнав владу Візантії над Закавказзям, з якою уклав мирний договір, що завершив двадцятилітню війну.
Єпископ Туру Григорій завершив написання «Десяти книг історії», над якою він працював близько 20 років. Відома зараз як «Історія франків», ця праця стала зведенням політичних, церковних і світських подій, що відбувалися у Франкській державі у V—VI століттях.
25-річний Мухаммад бін Абдуллах одружився з Хадіджою, 40-літньою заможною жінкою, яка на 15-у році їх спільного життя першою прийняла іслам і зараз шанується як Мати правовірних. Вона померла за три роки до хіджри Пророка у Медину.
Місія з близько 40 ченців-бенедиктинців на чолі з Августином прибула на острів Теніт на півдні Англії. З дозволу короля Етельберта вони почали проповідувати у королівстві Кент і заснували в Кентербері першу в Британії єпархію.
Авари захопили місто Дрізіпера (нині - Люлебургас) у Фракії (за 100 кіломентрів від Константинополя), але були змушені залишити його через епідемію чуми, від якої загинула більша частина їхнього війська.
Буддизм став домінуючою релігією на індонезійських островах Ява і Суматра.
Держава Сасанідів захопила васальне царство Лахмідів у Нижньому Єфраті, де з 300 року правила єменська християнська династія.
У результаті змови в Толедо схоплено і страчено 19-літнього короля Ліуву II. Новим правителем Королівства вестготів став Віттеріх, який правив до 610 року, коли був також убитий в результаті змови.
У Лондоні християнські місіонери звели дерев'яну церкву, освячену на честь Св. Павла. Вона стала центром лондонського єпископства, яке очолив Мелліт, сподвижник Августина у його місії хрестити Англію. На місці згорілої у 675 році церкви згодом був зведений кам'яний храм, у пізніші роки неодноразово перебудований і сьогодні відомий як собор святого Павла.
8-й король Берніції Етельфріт з роду Еоппінгів захопив королівство Дейра, на території котрих було створено королівство, відоме згодом під назвою Нортумбрія, зі столицею у Еофервіку (нині - Йорк) Англія). Як самостійна держава воно проіснувало до 867 року, коли було захоплене Великою язичницькою армією вікінгів, а після їх вигнання у 927 році було підкорене королівством Вессекс короля Альфреда Великого.
Близько 604 року король англійського королівства Берніція Етельфріт з роду Еоппінгів захопив сусіднє королівство Дейра. Об'єднані під єдиним правлінням, його володіння, що у подальшому отримали назву Нортумбрія, проіснували як незалежне королівство до кінця IX століття, коли були захоплені спочатку вікінгами, а після їх вигнання - королівством Вессекс.
З ослабленням імперії під навалою варварів на початку V століття римські легіони залишили Британію, на яку стали переселятись германські племена, витіснені з Центральної Європи гунами. Почавши як найманці бритів у їх війнах зі скотами та піктами, з часом англи, сакси і юти перетворились на самостійну військову силу, достатньо потужну, щоб у другій половині V століття потісни бритів вздовж західних і південних узбережь Британії, де заснували власні королівства, відомі як саксонські Сассекс, Вессекс і Ессекс, ютський Кент і англійські Берніція, Дейра і Мерсія. Їх експансія на Захід була зупинена на кілька десятиліть лише після поразки орієнтовно у 500 році від об'єднаних кельтських племен у напівлегендарній битві при горі Бадон.
Вкрай невдала війна правителів Берніції з бритами тривала до кінця VI століття і кардинально змінила свій хід у 593 році, коли по смерті короля Іда і його шести синів на престол зійшов його внук Етельфріт. У 600 році він на голову розбив бритів у битві біля Катерика, у 603-у - скотів з держави Дал Ріада (на північний захід від Берніції), після чого, імовірно у 604 році, підкорив сусіднє англійське королівство Дейра, вигнавши брата своєї дружини короля Едвіна. Об'єднана держава з часом отримала назву Нортумбрія (від давньоанглійського Northymbre - північніше ріки Гамбер, що була природнім водорозділом з королівствами півдня Англії).
Британія близько 800 року
Британія близько 800 року
У 614 році Етельфріт закріпив свій успіх переконливою перемогою над бритами у битві біля Честера, що мала величезне значення для подальшої історії, оскільки призвела до поділу суцільної території розселення бритів і їх поступового витіснення в Бретань (сучасна Франція) і на Піренеї.
Через два роки проти Етельфріта війною пішов Редвальд, король Східної Англії, де знайшов прихисток вигнаний Едвін. Після загибелі у 616 році Етельфріта в битві біля ріки Айдл, Едвін зайняв престол Нортумбрії, того ж року захопив бритське королівство Елмет, а в 624 році - англійське королівство Ліндсі. Прагнучи укласти союз з Кентом, він одружився з сестрою короля Едбальда, задля чого 12 квітня 627 року у своїй столиці Еофервік (нині Йорк) разом із найближчим оточення прийняв хрещення. Як один з найсильніших правителів Британії Едвін продовжував експансію на захід, допоки 12 жовтня 633 року не загинув у битві з союзним військом бритів з Вельсу і саксів з Мерсії в болотах ріки Айдл (в Елметі).
По смерті Едвіна Нортумбрія знову розпалась на два королівства, престоли в яких посіли його династичні суперники сини Етельфріта, і була об'єднана в 634 році за короля Освальда Святого. Як самостійна держава вона проіснувала до 867 року, коли була захоплена Великою язичницькою армією вікінгів, а після їх вигнання у 927 році була підкорена королівством Вессекс короля Альфреда Великого.
Під час банкету в Толедо змовниками-католиками убито короля Віттеріха і новим правителем Королівства вестготів став Гундемар, герцог Нарбонни.
Війська Сасанідів на чолі з полководцем Фарруханом Шахрваразом захопили Єрусалим, де стратили близько 60 тисяч жителів, зо 35 тисяч взяли в полон, зруйнували всі церкви із Храмом Гробу Господнього включно, а численні християнські реліквії як-то Животворний Хрест і Спис Лонгіна відіслали до перської столиці Ктесифона.
Рятуючись від аварів і слов'ян, що захопили місто Епідаврум в Далмації, на острові Лаус ілірійцями засновано поселення Рагуза (нині - Дубровник, Хорватія).
По смерті Етельфріта з династії Еоппінгів другим королем Нортумбрії став Едвін Святий з роду Іффінгів.
По смерті Агілульфа королем Ломбардії став його 14-літній син Адалоальд, що правив при регентстві своєї матері Теоделінди. Через душевну хворобу втратив підтримку знаті, в 626 році був зміщений Аріоальдом, чоловіком своєї сестри Гундіберги, і за таємничих обставин невдовзі помер у Равенні.
Війська шахіншаха Хосрова II Парвіза захопили Олександрію Єгиетську.
Син убитого хана оногурів Аскала 14-літній Курбат, що виховувався при дворі імператора Іраклія, у Константинополі прийняв християнство.
На території сучасної Чехії та Австрії створене перше слов'янське державне утворення - держава Само, назване за іменем ватажка повсталих проти Аварського каганату. Смерть Само у 661 році призвела до внутрішнього розколу, а потім і розпаду держави під натиском аварців.
Після двомічної облоги війська Візантії за підтримки хозар захопили столицю Картлі місто Тбілісі.
Згідно хроніки Фредегара «Historia Francorum» у битві під Вогатізбургом війська князя держави Само завдали поразки франкському війську короля Австразії Дагоберта I.
Згідно «Саги про Інглінгів» напівлегендарний конунг Олав Лісоруб був назавжди вигнаний зі столиці свеїв міста Упсала і перебрався в область Вермланд, яку він разом із соратниками першим розчистив і заселив.
Війська Хозарського каганату під керівництвом полководця Чорпана Тархана здійснили похід у Вірменію, де розбили перські війська.
Хан Кубрат об'єднав тюркомовні протоболгарські племена, створивши племінну конфедерацію Велика Болгарія, що займала південно-східні території нинішньої України, Росії та Північного Кавказу.
В 632 році вождь племені утигурів Кубрат підпорядкував своїй владі споріднене плем'я кутригурів, об'єднавши під своєю владою територію між Волгою і Дніпром на північ від ріки Кубань, відому в історіографії як племінна конфедерація Велика Болгарія. По смерті Кубрата вона розпалась під натиском Хазарського каганату і нащадки кагана, мігрувавши на Захід і Північ, заснували ще дві булгарські держави - Болгарське царство і Волзьку Булгарію.
В середині V століття в ході Великого переселення народів гунські кочові племена утигурів, рухаючись на Захід, перетнули Волгу і, віттіснивши готів, розселились на північ від Чорного і Азовського морів. Племена кутригурів колонізували північне Причорномор'я та Придунав'я і з середини VI стали реальною загрозою балканським володінням Візантійської імперії. Завдяки дипломатичним зусиллям імператора Юстиніана I в 551 році між утигурами і кутригурами почалась війна, яка завершилась примиренням через сім років.
По смерті близько 600 року хана Худбарда, племена утигурів очолив його брат Орхан, який став регентом при малолітньому спадкоємці Кубраті. Попри те, що його племена були в складі Тюркського каганату, Орхан заключив союз із Візантією, яка шукала союзників у війні з панонійськими аварами, і в 619 році відіслав свого племінника в Константинополь в якості почесного заручника. Тут Курбат отримав освіту, хрестився, з рук імператора Іраклія отримав звання патриція і в 632 році, по смерті Орхана і його спадкоємця Гостуна, очолив племена утигурів.
Протягом року Кубрату вдалось розбити аварів, до каганату яких входилили кутригури, і об'єднати їх та утигурів в одну племінну конфедерацію, відому як Велика Булгарія. Хороші стосунки з Візантією, з якою в 635 році Кубрат підписав созницький договір, дали можливість Курбату за 30 років правління розширити свої володіння від Волги на Сході до Дунаю на Заході.
Могила Кубрата під Полтавою
Могила Кубрата під Полтавою
По смерті Кубрата в 665 році його спадкоємцем став старший син Батбаян, якому не вдалося зберегти цілісність держави і вона розпалась на окремі володіння синів Курбата. Під натиском хазар у 672 році Батбаян був змушений визнати васальну залежність (Чорна Болгарія), натомість молодший брат Аспарух зі своєю 50-тисячною ордою перейшов Дунай і в 681 році, розбивши війська візантійського імператора Костянтина IV завоював Добруджу, де заснував Перше Болгарське Царство, кордони якого сягали вздовж Чорного моря до Дніпра на півночі.
Кубер, третій син Кубрата, на чолі змішаних гунсько-слов'янсько-готських племен приєднався до Аварського каганату, але після невдалого повстання, піднятого в Паноннії в 680 році на підставі своїх родинних зв'язків з Аттілою, який правив на цих землях в двісті років перед тим, був змушений рятуватись втечею до Македонії. Орда його брата Альцека також подалась до аварів, звідки рушила в німецькі землі, де була майже повністю знищена, а її рештки знайшли прихисток на землях лангобаррдів в Південній Італії, де герцог Беневенто Ромуальд I надав Альцеку землі і титул намісника.
Орда хана Котрага, на відміну від війська братів, рушила на північ і розселилась в середній течії Волги і Ками серед угро-фінських племен, де у VIII столітті в межах Хазарського каганату була заснована Волзька Булгарія, яка в XIII столітті після завоювання монголами стала частиною Золотої Орди.
У 1912 році поблизу села Мала Перещепина Костянтиноградського повіту Полтавської губернії (нині Новосанжарського району Полтавської області) було випадковим чином знайдено поминальний комплекс із більш, ніж 800 предметами, ідентифікований вченими як могила хана Кубрата.
Після чотирьох місяців облоги Алеппо здалось мусульманській армії Халіда ібн аль-Валіда.
В ході арабського завоювання Ірану відбулась битва біля Нехавенда, в якій війська Арабського халіфату розбили армію шаха Єздігерда III. Ця поразка підірвала устої держави Сасанідів і за десятиліття привела до її падіння.
У битві біля Сефутули (220 кілометрів південніше Карфагену) 40-тисячне арабське військо розбило армію карфагенського екзарха Григорія, що привело до підкорення Єгипту. Це стало початком завоювань Арабського халіфату в Африці.
Після розпаду Західно-тюркського каганату на території між Дніпром і Каспійським морем виник Хозарський каганат, перше стабільне державне утворення у Східній Європі, яке протягом наступних трьох століть контролювало Північний Кавказ, Поволжя і Причорномор'я.
Арабським халіфом Османом остаточно завойовано державу іранців персидської династії Сасанідів.
Поблизу Мерва (нині - Туркменія) вбитий Єздигерд III, останній шахіншах Держави Сасанідів, що фактично знаменувало її поразку у протистоянні з Арабським халіфатом.
У місті Чанань, столиці китайської імперії Тан, з цегли збудовано 54-метрову Велику пагоду диких гусей, яка збереглась до наших днів.
Королем вестготів Реккесвінтом видано «Вестготську правду», перший правовий кодекс вестготів.
Після смерті Само очолюваний ним союз слов'янських племен розпався і на території сучасних Нижньої Австрії, Штирії, Карінтії і Словенії виникло незалежне князівство, відоме як Карантанська марка, зі столицею поблизу сучасного села Карнбург (Австрія).
По смерті четвертого праведного халіфа Алі ібн Абу Таліб, намісник Сирії та Палестини Муавія ібн Абу Суфьян з роду Омейядів став одноосібним правителем Арабського халіфату. Призначивши своїм спадкоємцем старшого сина, Муавія I перетворив державу з вибірним правлінням в одноосібну монархію, яка з часом стала найбільшою країною свого часу, до складу якої входили території від піренейського півострова до Кавказу і Середньої Азії.
В 661 році, по смерті четвертого праведного халіфа Алі ібн Абу Таліба, Муавія ібн Абу Суфьян з роду Омейядів, намісник Сирії та Палестини, став одноосібним правителем Арабського халіфату. Призначивши своїм спадкоємцем старшого сина, Муавія I перетворив державу з вибірним правлінням в спадкову монархію. Халіфат Омейядів проіснував 90 років і став найбільшою країною свого часу, до складу якої входили території від піренейського півострова до Кавказу і Середньої Азії.
Після смерті пророка Мухаммеда в 632 році мусульманську державу в Аравії очолили чотири його найближчих сподвижника (халіфа), які зуміли підкорити весь Аравійський півострів, а також Сирію, Єгипет, Лівію, Месопотамію, Вавилонію та західну частину Ірану. Під час правління третього халіфа Усмана ібн Аффана завоювання продовжилися, але в країні намітився розкол - проводячи політику централізації, Усман спирався на відданих членів свого клану, які стали зловживати владою, присвоюючи більшу частину трофеїв у завойовницьких походах, що суперечило існуючій мусульманській традиції і викликало невдоволення у військової знаті Іраку та Сирії. В 655 році Усман був убитий єгипетськими повстанцями, що стало причиною громадянської війни, яка привела до розколу мусульман на хариджитів, сунітів та шиїтів.
Арабський халіфат Омейядів
Арабський халіфат Омейядів
Наступний халіф Алі ібн Абу Таліб не був визнаний більшістю інших претендентів на це звання і проти нього почалось збройне повстання, яке підтримала вдова Пророка Аіша та її брат, організатор вбивства попередньогj халіфа Усмана. Невдоволення Абу Талібом висловив і Муавія ібн Абу Суфьян, намісник в Сирії та Палестині, один із воєнначальників пророка Мухаммеда. Після ряду міжусобних битв країну охопили повстання - проти Таліба виступили невдоволені його правлінням, частина його війська (хариджити), підкорені народи окраїн і намісники віддалених провінцій.
Скориставшись моментом, в липні 659 року в Єрусалимі Муавія оголосив себе халіфом. Намагаючись припинити громадянську війну, хариджити вбили Абу Таліба і його син Хасан, внук Пророка, який став новим халіфом в 661 році, не зумівши консолідувати державу, був змушений визнати Муавію халіфом під гарантії особистої недоторканості і повернення влади Хасану по смерті Муавії.
Проте, незадовго до своєї смерті Муавія призначив спадкоємцем свого сина Язида, перетворивши Арабський халіфат у спадкоємну монархію. За правління Муавії I, столиця країни була перенесена в Дамаск, були завойовані Мала Азія, Північна Африка, Піренейський півострів, Бухара, Самарканд та Сінд (Пакистан). Для централізації держави була створені уряд (диван), поштова служба, центральна скарбниця і державний архів. Дискримінація неарабського населення Халіфату приводила до численних повстань і в 750 році владу в країні захопила персидська династія Аббасидів, яка правили Арабським халіфатом наступні п'ять століть.
В історію ісламу Алі ібн Абу Таліб увійшов як трагічна постать - мусульмани-суніти розглядають його як останнього з чотирьох праведних халіфів, а шиїти шанують Алі, як Першого Імама і як святого, особливими узами близькості пов'язаного з Мухаммадом, як праведника, воїна і вождя.
В ході війни з лангобардами імператор Констант II здійснив 12-денний візит до Риму, де був з почестями прийнятий папою Віталієм. Це був перший за попередні два століття візит до Риму візантійських імператорів. За наказом Константа II багаті оздоблення з римських будівель, з Патеоном включно, були демонтовані і вивезені в Константинополь.
Десятитисячне арабське військо під командуванням Укба ібн Нафі розпочало завоювання Магріба і за кілька місяців підкорило візантійський екзархат Африка. У Кайруані (нині - Туніс), який став військовим центром для подальшої експансії, за наказом Укба ібн Нафі була зведена Велика мечеть (відома також як мечеть Укба), котра сьогодні вважається найстарішою святинею та найважливішою мечеттю мусульманського Заходу і з 1988 року разом з містом входить до списку Світової спадщини ЮНЕСКО.
Після 16 років на престолі помер Хлотар III, король Бургундії і Нейстрії, фактична маріонетка майордома Австразії Еброїна. Йому наслідував його брат Теодоріх III. За деякий час він був усунутий від влади своїм братом королем Австразії Хільдеріком II, запрошеним на престол знаттю і кліром Бургундії та Нейстрії, який протягом двох років залишався Королем франків, доки не був разом з дружиною та сином убитий на полюванні ображеним вельможею.
Арабські війська халіфа Муавії розпочали облогу Константинополя. Її вдалось зняти лише через чотири роки завдяки перемогам візантійського флоту, який застосував прои арабів нову руйнівну зброю, що пізніше стала відомою як «грецький вогонь». Перемога візантійців дала змогу укласти з халіфатом Омейядів мирний договір, який на 30 років зупинив арабську експансію в Європу.
Після вбивства Хільдеріка II королем Нейстрії та Бургундії став усунутий ним два роки перед тим його молодший брат Теодоріх III.
Хан Аспарух здобув перемогу над Візантією у битві за Добруджу, де заснував Перше Болгарське царство.
У результаті змови знаті і кліру обманом від влади усунутий король вестготів Вамба. Решту свого життя він провів ченцем у монастирі міста Памплієга.
Недалеко від гирла Дунаю хан Аспарух вдруге розгромив війська візантійського імператора Костянтина IV. Договір, за яким Візантія стала вимушена платити річний податок болгарському ханові, вважається офіційним визнанням виникнення Болгарської держави.
Розгромивши війська візантійського імператора Костянтина IV і завоювавши Добруджу, в 681 році хан протоболгар Аспарух заснував Перше Болгарське Царство зі столицею у місті Пліска, кордони якого сягали вздовж Чорного моря від Дніпра на півночі до Балканських гір на півдні.
Після того, як в кінці 660-х років Велика Болгарія хана Курбата припинила своє існування під натиском хазар, п'ятеро його синів очолили кожен власну орду, з якими рушили на завоювання нових земель. Один з них, Аспарух, вирушив до устя Дунаю, де, здолавши аварів, і розселив свій народ. Близько 679 року візантійський імператор Костянтин IV, занепокоєний загрозою на північному кордоні країни, вислав проти болгарів війська - частина з них рушила суходолом через Фракію, а інша - морем, висадившись північніше гирла Дунаю. Намагаючись атакувати Аспаруха з півночі, війська, що висадились з кораблів, застрягли в болотах і були змушені рятуватись втечею, а візантійські загони, які рухались з півдня, були розбиті. Переслідуючи їх, болгари переправились через Дунай і досягли території сучасного міста Варна.
Болгарське Царство за Симеона Великого
Болгарське Царство за Симеона Великого
Наступного року війська Аспаруха почали здійснювати набіги у Фракію, а в 681 році, знову переправившись через Дунай у кількості понад 50 тисяч чоловік, зайняли південний берег гирла Дунаю (Добруджу), що змусило Костянтина IV укласти з ними мирний договір і погодитись на виплату щорічної данини. Ця подія вважається офіційним визнанням болгарської держави, першої з варварських, що виникли на території Візантії. Території, зайняті болгарами, хоча й належали формально Візантії, були заселені слов'янами, а греками було колонізоване, в основному, узбережжя Чорного моря. Здолавши слов'янські племена із об'єднання "Союз семи племен", Аспарух зобов'язав платити їх данину і захищати західний кордон своєї держави від аварів, і уклав договір з племенем северів, які охороняли південь. Столицею Болгарського Царства стало місто Пліска.
На початку IX ст. хан Крум розгромив аварів та візантійців, розширивши кордони на півночі до Тиси та Дністра, а на півдні - гір Родопи. Його спадкоємцям вдалось вийти до Середземного та Іонічного морів, ставши реальною загрозою для Візантії. У 865 році хан Борис прийняв християнство, що сприяло політичному визнанню Болгарії в Європі та формуванню болгарської нації. Апогею політичного, територіального і культурного розквіту Болгарське царство досягло за правління Симеона Великого (893—927 рр.) - були підкорені Сербія, Македонія, Південна Фракія, площа країни досягла 815 тис. кв. км з населенням понад 4 мільйони чоловік.
Занепад Болгарії почався в 968 році, коли київський князь Святослав захопив північно-східну частину країни. Через 50 років візантійські війська повністю підкорили Болгарське Царство, ліквідували державність, зберігши лише певну автономію Болгарської православної церкви. Друге Болгарське царство виникло в 1185 році після антивізантійського повстання і проіснувало до 1396 року, коли було завойоване Османською імперією.
Мусульманські війська під командуванням Укба ібн Нафі захопили міста Тріполі і Карфаген, останні візантійські форпости в Африці.
У ході війни з Болгарією імператор Юстиніан II здолав їх у Македонії і повернув контроль над містом Салоніки.
У Єрусалимі на Храмовій горі завершено будівництво Купола Скелі, зведеного за наказом халіфа Абд аль-Маліка. Сьогодні це третя (після Кааби і мечеті Пророка в Медіні) за значенням святиня ісламського світу.
Біля Себастополіса відбулась битва між арміями Візантії та держави Омейядів, у якій на боці греків брало участь 30-тисячне військо зі слов'ян, насильно переселених у Кілікію після перемог імператора Юстиніана II над болгарами у Македонії. Перехід 20 000 слов'ян на бік арабів визначила поразку візантійців.
У результаті заколоту, очоленого колишнім командувачем візантійських військ у Анатолії Леонтієм, повалено владу імператора Юстиніана II - з відрізаним носом він був висланий до Херсонеса в Криму.
В Ераклеї обрано першого пожиттєвого правителя шести найбільших острівних міст венетів, які згодом об'єднались у державу навколо найбагатшого міста Венеція. Через п'ять століть вона перетворилась в олігархічно-аристократичну республіку, яка досягла піку своєї могутності, багатства і впливу в епоху Хрестових походів.
В 697 році в Ераклеї обрано першого пожиттєвого правителя шести найбільших острівних міст венетів, які згодом об'єднались у державу навколо найбагатшого міста Венеція. Через п'ять століть вона перетворилась в олігархічно-аристократичну республіку, яка досягла піку своєї могутності, багатства і впливу в епоху Хрестових походів.
У III столітті до н. е. племена венетів, що проживали на північному узбережжі Адріатичного моря, були завоювані Римською республікою, під впливом якої до початку першого тисячоліття романізувались, а територія їх розселення за Октавіана Августа увійшла до т. зв. «Регіону X», а за імператора Діоклетіана - до провінції «Венетія і Істрія» у складі діоцеза Італія. У період Великого переселення народів венети пережили нашестя вестготів, рятуючись від якого частково переселились на прибережні острови. На одному з них, згідно легенди, 25 березня 451 року було засновано поселення під назвою Венеція.
Переселення на острови стало особливо активним під час нашестя гунів у 452 році і з часом на них виникло кілька міст, які в 466 році в Градо обрали першу раду самоуправління. З падінням Західної Римської імперії острови венетів попали під владу спочатку королівства Одоакра, пізніше - Теодоріха Великого і Візантії. З початком експансії в Італію лангобардів зросла не лише кількість біженців на острови, але й змінилась соціальна їх структура - рибальство і видобуток солі доповнила морська торгівля, яку привнесла аристократія, що прибула з материка.
Важливим фактором становлення венетських міст стала і втеча на острови в 568 році жителів найбільшого міста регіону Аквілеї, завдяки чому в Градо була перенесена резиденція архієпископа, який в церковній ієрархії був другим після папи римського. Згідно з легендою, за його ініціативою задля координації зусиль і організованого протистояння зовнішній загрозі в 697 році в Ераклеї представниками шести найбільших острівних міст регіону замість колегіальної ради з 12 трибунів був обраний пожиттєвий верховний правитель, яким став місцевий дворянин Паоло Лучіо Анафесто. Його історичність залишається під сумнівом і цілком імовірно, що ні він, ні його наступник Марчелло Тегалльяано були не обраними особами, а призначеними візантійським екзархами Равенни або і були тими самими екзархами, а їх «обрання» було свідченням визнання влади суверена.
Третім традиційним і першим документально достовірним правителем острівних міст, який з XIII століття став іменуватись «дожем», вважається Орсо, обраний у 726 році всупереч волі візанійців, які розпочали боротьбу з поклонінням іконам. Він доклав чимало зусиль для створення бойового флоту, який наступного року надіслав для звільнення Равенни від лангобардів. В знак подяки Орсо був визнаний імператором Левом III Ісавром, від якого отримав почесний титул іпато (візантійська калька римського титулу «консул»), який став його родовим прізвищем.
Орсо Іпато був убитий у 737 році в розпал війни між містами Ераклея і Еквіліо (нині - Єзоло), що стало початком боротьби за встановлення спадкової влади та тривалого політичного протистояння між прихильниками Візантії, папи римського і Лангобардії, а після її підкорення Карлом Великим, - відновленої ним Західної імперії.
Війна з франками змусили десятого дожа Аньєло Партічіпаціо у 811 році перенести свою резиденцію з портового міста Маламокко на острів Ріальто, де знаходилось містечко Венеція, що дало поштовх його бурхливому розвитку, - наступного року тут почалось будівництво фортеці, кам'яного палацу дожа і церкви, зрошувальних каналів, а сам острів був з'єднаний мостами з сусідніми острівцями.
Спадкоємцем Аньєло став його син Джустіньяно, за правління якого у 828 році двома венеціанськими купцями були привезені до Венеції викрадені в Александрії останки святого Марка Євангеліста, оголошеного покровителем міста. На цей час, Венеція, користуючись протистоянням Візантійської і Франкської імперій, значно зміцнила свій торговий та військовий флот і стала одним з найзаможніших міст регіону, до якого спочатку була приєднана Істрія, а до кінця X століття - прибережні міста Далмації.
Формально перебуваючи у залежності від Візантії, Венеція фактично була незалежною державою і досягла розквіту з початком Хрестових походів, завдяки яким поширила свій вплив на Ближній і Середній Схід. Значне збільшення населення підконтрольних Венеції територій зумовило створення в 1172 році спеціального органу управління під назвою Велика Рада, в якій делеговані міськими комунами представники стали обирати дожа і його радників, керівників регіонів, головних чиновнків, а також членів Сенату, який приймав закони і визначав політику Венеціанської республіки.
Першим дожем, обраним Великою Радою, став 75-річний Себастьяно Зіані, один з найбагатших громадян країни, авторитет якого був настільки великий, що йому вдалось примирити папу римського та імператора Священної Римської імперії Фрідріха Барбароссу.
Своєї найбільшої величі Венеціанська республіка досягла за правління 41-го дожа Енріко Дандоло, якому за підтримки французьких хрестоносців в 1204 році вдалось завоювати Константинополь і при розподілі території Візантійської імперії отримати третину її володінь. Протягом наступних двох століть Венеція здолала свого давнього суперника Геную, розширила володіння на материкову частину північно-адріатичного узбережжя, завоювавши Верону, Падую, Фріуль і Бергамо, майже всі острови в Іонічному морі і, фактично купивши Кіпр у його останньої королеви в 1489 році, досягла піку своєї могутності, багатства і впливу.
Її занепад почався з завоюванням османами Константинополя і відкриття португальцями морського шляху до Індії, що позбавило Венецію монополії на торгівлю з Азією, домінуючого положення у Середземномор'ї і привело до поступової втрати територіальних завоювань. Прагнучи утримати за собою володіння в Адріатиці, Венеція намагалась дотримуватись нейтралітету і зваженої політики, що, проте, її не вберегло в період Наполеонівських воєн, і 12 травня 1797 року 120-й дож Людовіко Манін і Велика рада Венеціанської республіки підписали зречення від влади і вона припинила своє більш, ніж тисячолітнє існування.
В Аврасі (нині Алжир) араби здобули перемогу над державою берберів, яку очолювала цариця-воїн Дакія аль-Кахіна.
Після десятиліття заслання колишній імператор Юстиніан II за підтримки свого тестя хозарського кагана Бузіра (Ібузіра Глявана) відплив з Херсонесу до Болгарії, де, набравши військо з булгар і слов'ян, наступного року розпочав похід на Константинополь.
Арабські війська під проводом Кутайба бін Мусліма захопили Хорасан, багатий регіон у Середній Азії, через який пролягали торгові шляхи між Китаєм і Європою. Призначений намісником, Кутайба приєднав до Омейядського халіфату Бухару і Самарканд, а також території Хорезму в дельті Амудар'ї.
Мусульманські війська на чолі з Таріком ібн Зіядом захопили міста Барселона і Нарбона, знать яких погодилась визнати зверхність Омейядського халіфату в обмін на автономію Септиманії.
По смерті короля франків Дагоберта III у Нейстрії йому наслідував Хільперік II.
По смерті Паоло Лучіо Анафесто другим дожем Венеції став Марчело Тегальяно.
Відбулась битва біля Ковандоги (Північна Іспанія), в якій війська Пелайо, короля Астурії, розбили армію Омейядського халіфату. Ця перемога вважається початком Реконкісти.
Колишній імператор Анастасій II за підтримки кагана Булгарії Тервела здійснив спробу повалити владу Лева III Ісавра, однак спроба захопити Константинополь не вдалась, Анастасій був схоплений і обезголовлений.
Згідно з легендою принцеса Любуша і її чоловік легендарний перший князь чехів Пржемисл Орач на лівому березі річки Влтави заснували місто, відомо сьогодні як Прага.
На берегах ріки Яксарти у Трансоксанії (нині - Таджикистан) у битві, відомій як «День Спраги», війська Тюргеського каганату завдали нищівної поразки армії Омейядського халіфату, який втратив контроль над регіоном.
Король лангобардів Лютпранд і папа Римський Григорій ІІ підписали угоду, за якою у керування папі було передано місто Сутрі під Римом і кілька навколишніх селищ «як дарунок святим апостолам Петру та Павлу». Отримана як «Дарунок у Сутрі» територія була першою за межами Рима.
Перетнувши Піренеї через перевал Ронсесвальєс, 50-тисячна мусульманська армія Омейядського халіфату під командуванням валі Аль-Андалуса Абдур-Рахмана ібн Абдалаха захопила Бордо, після чого на ріці Гаррона була розбита військами герцога Аквітанії Одо Великого.
Мусульманські війська Аль-Андалус захопили міста Авіньйон, Арль і Марсель.
Під Авіньйоном війська франків під командуванням Карла Мартела завдали поразки мусульманській армії Омейядів, однак не змогли їх здолати у битві під Нарбонною.
По смерті Теодеріка IV, королівський престол залишився вакантним протягом наступних семи років, а вся повнота вади в Королівстві франків була зосереджена спочатку в руках майордома Карла Мартела, а в останні три роки - вруках його сина Піпіна Короткого.
Війська Карла Мартела відвойовують у мусульман Марсель.
Хозарський полководець Булан прийняв юдаїзм, що стало початком зміцнення його роду, який з кінця VIII століття став правлячим у Хозарському каганаті.
У битві біля Танжера повсталі загони берберів під проводом Халіда ібн Хаміда аль-Занаті завдали поразки армії Омейядів. Поширившись на територію Аль-Андалус (нині - Іспанія) і усієї Північної Африки, берберське повстання ослабило владу халіфату, з-під влади якої вийшла територія відома сьогодні як Марокко.
Після двох років війни повалений імператор Костянтин V зайняв Константинополь. За його наказом узурпатор престолу Артабаст і його старший син-співправитель Нікетас осліплені і відправлені ченцями у монастир Хора. в Константинополі.
На престол Королівства франків зійшов Хільдерік III, останній король із династії Меровінгів.
На території колишнього Східно-тюркського каганату виник т. зв. Третій Уйгурський каганат з центром у длині ріки Орхон (нині - Монголія).
Король Ломбардії Айстульф захопив візантійський екзархат Равенна.
Майордомом Піпіном III Коротким з престолу усунутий Хільдерік III, останній король франків з династії Меровінгів.
Після чергової погрози короля лангобардів Айстульфа захопити Рим в Італію на чолі війська прибув король франків Піпін Короткий з синами і, здолавши лангобардів, підтвердив передачу у власність Святому Престолу територій колишніх візантійських Римського і Равенського екзархатів.
Герцог Баварії Тассілон III визнав зверхність короля франків Піпіна Короткого, якому у Комп'єні приніс васальну присягу.
Після семирічної облоги франкські війська Піпіна Короткого відвоювали у мусульман Нарбонну. Вперше за 40 років араби і бербери були змушені залишити Галлію і відступити за Піренеї.
Похід Піпіна Короткого на підкорення Аквітанії, розпочатий у 760 році, завершився взяттям її столиці Бордо і приєднанням величезних території на південному заході Галлії до Королівства франків.
По смерті Піпіна Короткого його володіння поділені між його синами: Карлу дісталась Нейстрія, західна частина Аквітанії і північ Австразії, а Карломану - Септиманія, південь Австразії, східна частина Аквітанії, Прованс, Бургундія, Швабія і землі, прилеглі до Італії.
Карл Великий уклав мирну угоду з герцогом Баварії Тассілоном III і одружився з Дезидератою, дочкою короля Ломбардії Дезидерія.
Після року шлюбу Карл Великий розлучився з Дезидератою, дочкою короля Ломбардії Дезидерія, і одружився з 13-літньою Хільдегардою, дочкою графа Герольда I із Вінцгау (Швабія).
За наказом халіфа Аль-Мансура християни і юдеї Єрусалиму зобов'язані носити на одязі спеціальні розпізнавальні знаки.
Карл Великий розпочав експедицію на землі Середнього Рейну, втрачені франками в 695 році, - він потіснив саксів за ріку Везер, захопивши замок Ересбург, де згідно з «Анналами королівства франків», зруйнував Ірмінсул, один з головних язичницьких релігійних об'єктів саксонців.
Армія франків за підтримки бургундців, баварців, бретонців, ломбардців і вестготів на чолі з Карлом Великим розпочала війну проти Аль-Андалузії (нині - Іспанія), але була розбита під Сарагосою
У Римі папа Адріан I коронував синів Карла Великого: Людовика Благочестивого на престол Аквітанії, а Карломана (який змінив ім'я на Піпін) - на престол Італії.
Біля гори Зюнтель на узбережжі ріки Везер війська франків зазнали нищівної поразки від саксів, очолюваних своїх вождем Відукіндом, найбільшої за тридцять років Франко-саксонської війни.
Розпорядженням еміра Абдаррахмана I у Кордові почалось зведення Великої мечеті, найбільшої на теренах Європи. Нині - це собор Непорочного зачаття Діви Марії.
У Південній Італії експедиційні сили Візантії були розбиті військами герцога Беневенто, підтриманими франками. Це остаточно зупинило зближення Візантії і Королівства франків і рішенням Ірини Афінської були розірвані заручини її 16-річного сина Костянтина VI і дочки Карла Великого Ротруди.
Рятуючись від переслідувань Аббасидів, Ідріс ібн Абдуллах, правнук п'ятого халіфа Омейядів Хасана ібн Алі, підкорив племена берберів на північному заході Африки, де заснував власну державу.
Владу Ідріса I визнали міста Танжер і Тлемсен.
У Регенсбурзі розкрито змову знаті, невдоволеної правлінням Карла Великого, яка планувала вбити короля та двох його синів і поставити на престол Королівства франків його третього сина Піпіна Горбатого. Багато змовників було страчено, а Піпіну страту батько замінив на заслання ченцем у монастир в Прюме, де тойпровів решту свого життя.
У Багдаді розпочато промислове виробництво паперу за технологією, запозиченою у Китаї.
У Луні (нині - Люнебург, ФРН) повсталими саксонцями убито вождя ободритів Віцана, який у союзі з франками брав участь у придушенні повстання.
На південь від провінції Септиманія Карл Великий заснував Іспанську марку, буферну зону між Королівством франків і мусульманською державою Аль-Андалус (нині - Іспанія).
Карл Великий із сином Піпіном на чолі війська здійснили успішний похід проти Аварського каганату, з якого повернулись з 15 возами золота і дорогоцінностей. Розоривши Паннонію, франки підкорили Хорватію, Славонію і Далмацію, куди були направлені місіонери для навернення язичників до християнства.
Під Тарсатікою (нині - Рієка) війська під проводом князя Приморської Хорватії Вишеслава завдали поразки армії франків, очолюваній герцогом Фріулі Еріком, котрий загинув у битві.
Представники Никифора I і Карла Великого уклали Нисефорський мир, яким були визначені кордони між Візантією і Королівством франків в Адріатичному морі, зокрема зберігався грецький суверенітет над островами вздов узбережжя Далмації, Венеція отримувала незалежність, а Хорватська Далмація та Істрія відходили до сфери впливу франків.
Халіф Гарун аль-Рашид призначив Ашота Мсакера, правителя області Спер, князем Вірменії. Це стало початком утвердження династії Багратидів у якості основної політичної сили у Вірменії.
Імператор Карл Великий поділив свої володіння між синами: Карл Молодший отримав Австразію, Нейстрію, Бургундію, Саксонію і Тюрінгію, Пепіну дісталась Італія, Баварія і Швабія, Людовіку Благочестивому - Аквітанія, Прованс та Іспанська марку.
Невдачею закінчилась дворічна облога міста Патри місцевими слов'янськими племенами за підтримки арабського флоту. Це дало змогу Візантії через два століття поновити контроль над Пелопоннесом.
По смерті короля Кенту Кутреда його брат, король Мерсії Кенвульф, став правити обома державами.
Данські вікінги під проводом Гудфреда напали і спустошили землю ободритів, які уклали союз з Карлом Великим. Під час цього походу було зруйновано один з найважливіших центрів західнобалтійської торгівлі місто Рерік у гирлі Одеру, звідки ремісники і купці були вивезені до Хедебю на півдні Ютландії.
При спробі перетнути перевал біля містечка Панкорбо відбулась битва між мавританською армією Кордовского емірату, відправленою еміром Аль-Хакамом I, і військами астурійців і басків на чолі з правителем Памплони франкським васалом Веласко Гасконським. Зазнавши поразки, баски у союзі з маврами повстали проти франків і очолювані Ініго Арістою вигнали їх з Памплони, а до 824 року - з усієї Наварри.
Згідно з виданим Людовиком Благочистивим в Аахені декретом "Ordinatio Imperii" його 22-літній син Лотар проголошений співправителем імперії і отримав у володіння королівство Бургундія, 20-літній син Пепін проголошений королем Аквітанії і правителем Гасконії та частини Септиманії, а 13-літній син Людовик - королем Баварії.
Перший задокументований похід русів (вікінгів) на територію Візантії, під час якого вони з'явились на чорноморському узбережжі Анатолії (нині - Туреччина).
Моймир I, який об'єднав під своєю владою слов'янські племена Північного Дунаю, заснував державу Велика Моравія, яка в період свого найбільшого розквіту включало в себе території сучасних Угорщини, Словаччини, Чехії, Сілезії, півдня Польщу та заходу України.
Отримавши перемогу у війні проти Франкської імперії Каролінгів, граф Памплони Ініго Аріста проголошений першим королем Наварри.
Перша письмова згадка про Руський Каганат на територіях поблизу річок Дон та Сіверський Донець.
Згідно з «Книгою про заселення Ісландії» Арі Торгільссона корабель норвезького вікінга Наддода під час плавання до Фарерських островів був віднесений штормом до безлюдного узбережжя острова, названого ним Снігова країна (Снеланд), а сьогодні відомого як Ісландія.
У місті Фес (нині - Марокко) відкрито перший у світі постійно діючий університет. На відміну від європейської традиції, старовинні арабські «університети» донедавна не видавали дипломів від імені закладу. Лише в 1947 році Аль-Карауїн став університетом у європейському розумінні.
У 859 році в марокканському місті Фес засновано мечеть і школу, яка з часом стала університетом і до сьогодні є найстарішим у світі діючим вищим навчальним закладом.
По смерті свого батька, Мухаммада Аль-Фіхрі, багатого туніського купця, який емігрував з батьківщини і оселився в Марокко, його дочки Фатіма і Маріам на успадковані гроші почали будівництво у місті Фес мечеті і медресе (школи), яка була названа на честь рідного міста їх батька Аль-Карауїн. З часом школа стала відомим місцем релігійного навчання, де крім Корану вивчалися ісламська юриспруденція, граматика, риторика, логіка, медицина, математика та астрономія.
Завдяки підтримці місцевих правителів мечеть і школа постійно розбудовувались та розширювались і набули сучасного вигляду в 1135 році. Будучи популярним навчальним закладом, освіту в ньому здобуло багато відомих людей свого часу, зокрема в Х столітті тут навчався Герберт д'Орільяк, майбутній папа римський Сильвестр II, який впровадив у Європі знання арабів про арифметику, астрономію та астрологію - саме завдяку йому в європейську науку прийшли арабські цифри і поняття арифметичного нуля. В 1349 році при університеті Аль-Карауїн була заснована бібліотека.
На відміну від європейської традиції, старовинні арабські університети донедавна не видавали дипломів про освіту і лише в 1947 році Аль-Карауїн став університетом у європейському розумінні та був включений до державної системи освіти Марокко, а з 1965 року став видавати випускникам свідоцтва про ступінь бакалавра. Згідно з Книгою рекордів Гіннеса і офіційними документами ЮНЕСКО університет Аль-Карауїн є найстарішою діючою освітньою установою в світі.
На запрошення ільменських слов'ян, кривичів, прибалтійсько-фінських племен весі та чуді Рюрик став княжити на землях в околиці Ладозького озера. Ця подія вважається початоком державності східних слов'ян.
На запрошення ільменських слов'ян, кривичів, прибалтійсько-фінських племен весі та чуді у 862 році варяг Рюрик став княжити на землях в околиці Ладозького озера.
Навколо родоначальника династії Рюриковичів існує багато легенд, що пов'язано із невеликою кількістю документів про нього. Його ім'я згадується в «Житті святого князя Володимира», написаному близько 1070 року монахом Яковом Чорноризцем, та в «Повісті минулих літ», написаній на сорок років пізніше. В різний час під сумнів ставилася хронологія життя Рюрика, реальність його самого та його братів, їх походження, і, особливо, сама політична ідея «покликання варягів».
Згідно з «Повістю минулих літ» слов'янські та фінські племенні союзи з околиць Ладозького озера тривалий час платили данину варягам (військовим найманцям), що приходили на їх землі з-за Варязького (Балтійського) моря. Після того, як між ними почались тривалі міжусобиці було прийнято рішення запросити до них правителем одного з варягів, Рюрика. Його етнічне походження залишається невідомим - за одними версіями він був датським конунгом (правителем) з міста Хедебю на службі франкських королів династії Каролінгів, за іншою - князем слов'янського племені ободритів, що проживали на території сучасної Саксонії (Німеччина).
Рюрик прибув зі своїм родом, руссю, і правив на землях поблизу Ладозького озера, де проживали кривичі, меря та мурома. Разом з ним прибули його брати Синеус та Трувор: Рюрик став правити в Старій Ладозі, Синеус - в Білоозері, а Трувор - в Ізборську. Через два роки брати померли, і в 864 році Рюрик залишив Ладогу і на території ільменських словенів, де ріка Волхов витікає з озера Ільмень, заснував нове поселення (т. зв. Рюрикове Городище), на місці якого по його смерті виникло місто Новгород.
У Рюрика було кілька дружин, одна з яких - Ефанда - була (можливо) дочкою норманського князя і матір'ю Ігора, який народився в 878 році. По смерті Рюрика в 879 році в Новгороді як опікун Ігора став княжити (можливо її брат) Олег, відомий як Віщий.
Напівлегендарний Рюрик, його син Ігор, онук Святослав Ігорович і правнук Володимир Святославич є спільними предками всіх Рюриковичів, князівського, а потім царського та королівського родів, що правили на Русі, в Московії, Галицько-Волинських землях, Угорсько - Хорватському королівстві, Литві, Болгарському царстві, Грузинському царстві та Герцогствах Австрія і Штирія.
Єпископом, присланим у Київ константинопольським Патріархом Фотієм I, проведено обряд хрещення князів Аскольда і Діра та іших киян (Фотієве хрещення). Аскольд при хрещенні отримав ім'я Микола.
Після перемоги у битві біля Гафрсфйорду (неподалік від міста Ставангер) над володарями південих земель Гаральд Прекрасноволосий зумів об'єднати під своєю владою більшість норвезьких земель і став першим королем Норвегії.
По смерті Рюрика у Новгороді як опікун його малолітнього сина Ігора став правити Віщий Олег, можливо брат його дружини Ефанди.
Олег Віщий, опікун малолітнього новгородського князя Ігора, здобув Київ, попередньо зайнявши Смоленськ та Любеч. При взятті Києва він, спираючись на язичницьку опозицію, убив київських правителів Аскольда і Діра.
Згідно «Повісті минулих літ» у 882 році Олег, опікун малолітнього новгородського князя Ігора, здобув Київ, куди переніс столицю Давньоруської держави і де правив наступні тридцять років.
Олег став князем Новогородським (за «Повістю минулих літ») у 869 році або воєводою (за «Новгородським першим літописом») по смерті Рюрика як опікун його однорічного сина Ігора. Поступовий занепад Балтійсько-Каспійського торгового шляху, що сполучав Скандинавію з Арабським халіфатом, спонукав Олега йти походом на південь і у 882 році згідно «Повісті минулих літ» з великим військом з варягів, чуді, мері, весі та кривичів він захопив міста Смоленськ та Любеч і, рухаючись по Дніпру, підійшов до Києва, який захопив, вбивши намісників Рюрика Аскольда і Діра.
Не приєднуючи завойовані міста до своїх північних володінь, Олег перетворив Київ, невелике городище на Замковій горі, який з часом став важливим пунктом на шляху «з варягів у греки», на свою столицю («мать городів руських»), куди він перемістив основні війська, обклавши даниною Новгород. Протягом наступних років Олег підкорив племена древлян, сіверян, радимичів, уличів та тиверців і зумів відкупитися від угорських племен, які взяли в облогу Київ у 898 році.
Про похід Олега на Константинополь нема жодних згадок у візантійських документах того часу, що ставить під сумнів не лише факт походу і «прибиття щита до воріт Царгорода», але й договір, нібито укладений Олегом у 907 році, за яким Візантія обіцяла платити Олегу данину
Значно зміцнивши і розширивши державу, в 907 році з 80-тисячною армією Олег здійснив морський похід на Царгород (Константинополь). Взявши в облогу місто, Олег змусив візантійського імператора Лева VI Філософа виплатити величезну данину. Після походу на Царгород Олег отримав прізвисько Віщий (пророк), оскільки відмовився випити отруєне вино, надіслане візантійцями.
Згідно і руських і візантійських джерел у 911 році Олег направив до Константинополя посольство, яке уклало від його імені торговий договір, який, очевидно, є першим підтвердженням русько-грецьких міждержавних відносин і найдавнішим руським юридичним документом.
За «Новгородським першим літописом» Олег не був київським князем, а воєводою при Ігорі, який після вбивства повернувся в Стару Ладогу, де й помер у 922 році
Дата смерті Олега і місце його захоронення достовірно невідомі - за «Повістю минулих літ» він помер 912 року і похований у Києві, а за новгородським літописом - на десять років пізніше і похований у Старій Ладозі. В обох документах згадується легенда про передбачення загибелі Олега від укусу змії, що вилізла з черепа його померлого коня.
Спадкоємцем Олега на княжому престолі в Києві став Ігор Рюрикович, перший руський князь, про якого є згадки у візантійських та західних хроніках.
Святополк II, син Моймира I, засновника Великої Моравії, підтримуваний королем Східно-Франкського королівства Арнульфом Каринтійським, повстав проти свого брата Моймира II, що привело до багаторічної війни і розпаду Моравії в 906 році.
У битві на Південному Бузі болгарські війська Симеона Великого за підтримки печенігів розбили угорські племена під проводом воєводи Альмоша, що змусило їх залишити Причорномор'я і мігрувати через Карпати на територію сучасної Угорщини.
Імовірно цього року племенем сіверян засновано поселення, відоме зараз як місто Полтава.
Київський князь Олег Віщий з двотисячною дружиною розпочав похід на Константинополь (Царград). Взявши місто в облогу, змусив його здатись і виплатити данину.
З падінням династії Тан у Китаї почався період політичного безладдя, відомий як «Період п'яти династій і десяти держав», коли при владі змінилось п'ять династій, і виникло понад 12 незалежних держав. Він закінчеився з утвердженням через півстоліття династії Сун.
Під тиском вікінгів король Франції Карл III підписав договір Сен-Клер-сюр-Епт, за яким ватажок вікінгів Ролло отримав у спадкове ленне володіння землі навколо Руану, натомість зобов'язувався прийняти християнство, одружитись із дочкою Карла Гізелою, прийняти васальну присягу і захищати Францію. Наступного року 60-річний Ролон хрестився, отримав ім'я Роберт і став першим графом Нормандії.
По смерті Віщого Олега син Рюрика та Ефанди Ігор став Київським князем і правив наступні 33 роки, допоки не загинув від рук древлян, які помстились за його жадібність.
Згідно «Повісті минулих літ» по смерті Віщого Олега в 912 році син Рюрика та Ефанди 34-річний Ігор почав правити Києвом, ставши родоначальником династії київських князів. Він першим з руських князів синхронно згадується і у візантійських і в грецьких документах того часу.
Якщо вірити «Повісті минулих літ», Ігор Рюрикович народився близько 878 року в Новгороді і шестилітнім прибув до Києва разом зі своїм опікуном Віщим Олегом. В 903 році він одружився з дванадцятилітньою Ольгою і близько 912 (за деякими даними 922) року, по смерті Олега, Ігор Рюрикович посів київський престол.
Продовжуючи політику свого попередника, Ігор підкорив слов'янські племена між Дніпром і Дністром, у 915 році на прохання візантійського імператора Констянтина VII Багрянородного здійснив похід проти болгар, а близько 930 року - проти хазарів, розоривши місто Самкерц (Тмутаракань). Однак ці події відсутні у візантійських документах, які вперше згадують Ігора лише в 941 році, коли він здійснив похід на Царгород, який закінчився його повною поразкою. Крім них розгром 11 червня 941 року біля містечка Ієрон на вході у Босфор величезного флоту київського князя в творі «Відплата» у 950-х роках детально описав також італійський дипломат, єпископ Кремони Луітпранд.
Дата смерті князя Ігора (і його попередника Віщого Олега) досить умовна, як і рік сходження його на престол у 34-літньому віці, які практично співпадають з датами закінчення правлінння сучасних їм візантійських імператорів (Лева VI і Романа I, відповідно). Це разом із безпрецендентним 33-літнім терміном правління Ігора наводить на думку, що він міг і не бути сином Рюрика і зайняв київський престол значно пізніше літописної дати після тривалої боротьби з Олегом, який, моживо, також почав правити не відразу після Рюрика
Згідно літопису, через два роки Ігор за підтримки печенігів знову пішов війною на Візантію, але біля Дунаю його військо нібито зустріло послів візантійського імператора зі щедрими подарунками і відмовилось від подальшого наступу. У грецьких джерелах про це згадок також нема, однак повідомляється про укладення в 944 році договору, що регулював умови перебування руських купців у Царгороді та зобов'язання про взаємну військову допомогу Візантії та Київської держави.
Восени 945 року Ігор загинув від рук древлян, яких обклав непосильною даниною, - згідно з легендами, він особисто на чолі війська вирушив на її збирання і під Іскоростенем (нині - Коростень Житомирської області) попав у полон до древлянського князя Мала, за наказом якого був убитий.
Сину Ігора, Святославу, на момент смерті батька було близько трьох років і Києвом стала правити його мати Ольга, яка, згідно з легендою, жорстоко помстилась древлянам за смерть чоловіка, а в 955-57 роках першою серед руських правителів була хрещена.
Початок правління саксонської династії - герцог Генріх I Птахолов обраний королем Німеччини.
Волзька Булгарія прийняла іслам в якості державної релігії.
Під загрозою війни з Хазарією Київський князь Ігор Рюрикович здійснив похід на Царгород, який закінчився повним розгромом.
Ігор Рюрикович і візантійський імператор Роман I Лакапін підписали мирний договір, за яким руським купцям дозволялось безмитно торгувати в Царгороді за зобов'язання захисту візантійських володінь у Криму.
На землях древлян спалахнуло повстання проти влади Ігора Рюриковича - його військо було розбите дружиною князя Мала, сам київський князь попав в полон і вбитий - Ігора Рюриковича розірвали, прив'язавши до двох нахилених дерев. Спадкоємцю Ігора, Сятославу, було на момент смерті батька три роки і правити Києвом стала княгиня Ольга, яка жорстоко помстилась древлянам за смерть чоловіка.
Київська княгиня Ольга першою серед руських правителів була хрещена - в Константинополі обряд посвячення здійснили особисто імператор Костянтин VII Багрянородний і патріарх Феофілакт.
Близько 955 року київська княгиня Ольга першою серед руських правителів була хрещена - згідно «Повісті минулих літ» в Константинополі обряд посвячення здійснили особисто імператор Костянтин VII Багрянородний і патріарх Феофілакт.
Рік, місце народження та походження дружини вбитого древлянами київського князя Ігора Ольги, достовірно невідомі, як і точний рік загибелі її чоловіка. З певністю можна лише стверджувати, що на момент правління Ольги при малолітньому синові Святославі у 946 році Древлянська земля з центром в Іскоростені вже була остаточно підкорена русами, обкладена подушним податоком на користь Києва і управлялась київськими посадниками. Це стало першим етапом запровадження нового адміністративно-територіального устрою Русі, наступного року поширеного і на Новгородську землю.
Останній раз древляни згадуються в руських літописах у 1136 році, коли син Володимира Мономаха князь Ярополк подарував їх землі Десятинній церкві
Данину ж з територій залежних від русів племен дреговичів, кривичів та сіверян продовжували збирати шляхом щорічного об’їзду князівських воєвод з дружинами, що засвідчено в трактаті 949 року «Про управління імперією» візантійського імператора Костянтина Багрянородного, з яким Ольга, згідно «Повісті минулих літ», зустрічалась в 955 році в Царгороді і який особисто разом з патріархом Феофілактом хрестив її.
В імператорському трактаті «Про церемонії» візит Ольги до Константинополя датується 9 вересня 957 року, однак в ньому нічого не говориться ні про мету зустрічі, ні про тему переговорів, ні про сам обряд. За іншими даними хрещення Ольги могло відбутись за участю співправителя Візантії Романа II (сина Костянтина VII) та патріарха Поліекта.
Як би там не було, у 959 році до германського короля Оттона І (майбутнього засновника Священної Римської імперії) було відправлене посольство Ольги, яка в німецьких хроніках згадується як «королева Ругів» вже під християнським іменем Єлена, з проханням висвятити для її народу єпископа та священників. За два роки на Русь вирушив єпископ Адальберт Магдебурзький, місія якого зазнала невдачі, імовірно, через протидію сина Ольги Святослава, який на той момент вже був повнолітнім і як ревний язичник виступив проти християнизації.
Амбіційно налаштований, войовничий і з мрією про підкорення нових земель, Святослав, як ствержує «Повість минулих літ», у 964 році здійснив похід на східнослов’янське плем’я в’ятичів у басейні Оки, наступного - захопив хозарську фортецю Саркел на Нижньому Дону та підкорив племена ясів та касогів у Прикубанні. В 968 році як найманець греків він втрутився у війну між Візантією та Болгарським царством і закріпився у гирлі Дунаю, де його базою стало місто Переяславець, після чого захопив болгарську фортецю Доростол на Дунаї, а згодом - і столицю Болгарського царства Преслав.
Скориставшись тривалою відсутністю руських військ, Київ був взятий в облогу ордами печенігів. Змушений повернутись з Балкан Святослав на рік затримався в столиці і після смерті Ольги в 969 році розділив належні йому володіння — Київ, Древлянську землю та Новгород — між синами Ярополком, Олегом та Володимиром і повернувся на Балкани з твердим наміром розпочати війну проти своїх недавніх союзників греків.
Як свідчить літописець, Ольга була похована у Києві за християнським обрядом. У 1007 році її внук Володимир Великий переніс домовину княгині в збудовану ним церкву Святої Богородиці. В 1547 році Ольга була зарахована до лику святої рівноапостольної (на сьогодні є однією з шести жінок, хто удостоївся такої честі), а дата її смерті (11 липня за юліанським і 24 липня за григоріанським календарем) відзначається як в православній, так і католицькій церкві.
З утвердженням влади династії Сун зі столицею у місті Бяньцзін (нині - Кайфен, Китай) закінчився півстолітній період політичного безладдя, відомий як «Період п'яти династій і десяти держав». Держава Сун проіснувала до останньої чверті XIII століття, коли була знищена силами монгольської держави Юань.
По смерті княгині Ольги її син Святослав став повноправним правителем Русі. Розділивши свої володіння між трьома неповнолітніми синами, він відправився у Східну Болгарію, де розпочав фатальну для себе війну з Візантією, яка закінчилась поразкою і загибеллю Святослава при поверненні в Київ.
По смерті княгині Ольги влітку 969 року її син Святослав став повноправним правителем Русі. Розділивши свої володіння між трьома неповнолітніми синами, він відправився у Східну Болгарію, де розпочав фатальну для себе війну з Візантією, яка закінчилась поразкою і загибеллю Святослава при поверненні в Київ.
На момент загибелі батька в 945 році Святослав, згідно давньоруського літопису, - єдиний син київського князя Ігора і княгині Ольги, був трирічною дитиною. Вихований у дружинному середовищі як ревний язичник, він прийшов до влади, імовірно, близько 961 року, коли завадив наміру матері хрестити Русь, унеможлививши місію єпископа Адальберта Магдебурзького. Амбіційно налаштований, войовничий і з мрією про підкорення нових земель, у 964 році Святослав, як ствержує «Повість минулих літ», здійснив похід на східнослов’янське плем’я в’ятичів у басейні Оки, наступного - захопив хозарську фортецю Саркел на Нижньому Дону (в районі нинішнього Цимлянська, Ростовської області РФ) та підкорив племена ясів та касогів у Прикубанні.
Згідно «Повісті минулих літ», Святославу Ігоровичу належить легендарне «Іду на ви!» — ультимативне проголошення військових дій щодо своїх супротивників
Через чотири роки як найманець Візантії Святослав розпочав війну з Болгарським царством і закріпився у гирлі Дунаю, де його базою стало місто Переяславець (на території нинішньої Добруджі), після чого захопив болгарську фортецю Доростол (нині - Сілістра) на Дунаї, а згодом - і столицю Болгарського царства Преслав. Змушений повернутись до Києва через облогу міста печенігами, він після смерті матері 969 року розділив належні йому володіння — Київ, Древлянську землю та Новгород — між неповнолітніми синами Ярополком, Олегом та Володимиром і повернувся на Балкани з твердим наміром розпочати війну проти своїх недавніх союзників греків.
Деякі джерела, зокрема арабські, до цього періоду відносять похід русів Волгою і захоплення хозарського міста Семендер (на території сучасного Дагестану) та столиці каганату Ітиль (в низів'ях Волги), в якому, імовірно, Святослав участі не брав, перебуваючи у цей час у Болгарії, де разом з царем Борисом, щойно звільненим з константинопольського полону, і однією з печенізьких орд та мадярами створив антивізантійську коаліцію проти імператора Никифора Фоки.
У 970 році їх 30-тисячна армія вдерлася до Фракії, де під Аркадіополем (нині - Люлебургаз у Туреччині) вступила у бій з втричі меншим військом полководця Барди Скліра. За руським літописами Святослав переміг греків, дійшовши до стін Константинополя, і взяв данину не лише на живих, але й на загиблих воїнів, а за візантійськими - зазнав нищівної поразки і з залишками армії був змушений відступити до Дунаю.
У квітні 971 року воєнну кампанію проти Святослава очолив особисто імператор Іоанн Цимісхій: його армія захопила Преслав, де полонила Бориса II, після чого з суші і Дунаю взяла в облогу Доростол. Зазнавши кількох поразок у спробах вирватись з оточення, і втративши, згідно «Історії» Лева Диякона, більше 20 тисяч воїнів, 25 липня Святослав був змушений визнати поразку - в обмін на обіцянку більше не піднімати зброю проти Візантії 22 тисячі його воїнів отримали двомісячний запас хліба і право вільного повернення на Русь.
Після голодної зимівлі в гирлі Дніпра частина руського війська, очолювана воєводою Свенельдом, вирушила до Києва суходолом, а решта - на човнах Дніпром і загинула разом із Святославом у березні 972 року, атакована печенігами біля одного з порогів.
У 977 році між синами Святослава почалась братовбивча війна, в ході якої загинув Олег Древлянський, а Володимир був змушений тікати з Новгорода «за море». Повернувшись наступного року з варязьким військом, він повернув владу у Новгороді, захопив Полоцьк і, підступом вбивши викликаного на переговори Ярополка, 11 червня 978 року посів київський престол.
Вигнаний за вбивства з Ісландії 32-річний вікінг Ерік Рудий разом з сім'єю та слугами висадився на острові, який він назвав Гренландією. Повернувшись на батьківщину через чотири роки, він організував масове переселення на острів вікінгів, які заснували дві колонії, що проіснували у Гренландії протягом наступних чотирьох століть.
В 982 році вигнаний за вбивства з Ісландії 32-річний Ерік Рудий разом з сім'єю та слугами висадився на острові, який назвав Гренландією. Повернувшись на батьківщину через чотири роки, він організував масове переселення на острів вікінгів, які заснували дві колонії, що проіснували у Гренландії протягом наступних чотирьох століть.
Згідно із середньовічною «Книгою про заселення Ісландії», Гренландію відкрив норвезький вікінг Гуннбйорн Ульфсон близько 970 року коли під час плавання з Норвегії до Ісландії його корабель збився з курсу і течією був віднесений до скелястих островів (зараз відомих як шхери Гуннбйорна) поблизу великої невідомої землі. У 978 році ісландець Снебйoрн Галті здійснив спробу колонізувати її східне узбережжя, однак його експедиція зазнала невдачі через внутрішні чвари, під час яких він сам був убитий.
У 982 році вимушене плавання до Гренландії здійснив Ерік Торвальдсон, прозваний за колір свого волосся Рудим. Син Торвальда Асвальдсона, свого часу вигнаного з Норвегії за вбивство, який разом з сім'єю оселився на Північному Заході Ісландії, він, як і батько, мав запальний характер і через конфлікти із сусідами, які закінчувались вбивствами, кілька разів був змушений переїжджати з одного селища в інше, допоки після чергового вбивства більше трьох людей не був засуджений місцевим тінґом (зборами місцевої громади) на трирічне вигнання з Ісландії.
Того ж року 32-річний Ерік Рудий відплив на Захід разом з сім'єю та слугами і невдовзі досягнув острова, відомого сьогодні як Еггерс, обігнувши котрий з півдня, прослідував на Північ вздовж узбережжя невідомої землі і висадився на вільній від льоду ділянці суші в глибині фіорду. Проживши в цих місцях разом наступні чотири роки, Ерік повернувся в Ісландію з розповіддю про відкриту землю, названу ним Гренландією. Через рік на її підкорення відпливло 25 кораблів, лише 14 з яких досягли цілі, - ісландці заснували дві колонії: Східну у південній частині Гренландії (де сьогодні існує місто Какорток) та дещо північніше Західну (де нині розташована столиця Гренландії місто Нуук).
Завдяки придатним для сільського господарства землям, засновані вікінгами колонії досить швидко стали поповнюватись новими переселенцями з Ісландії і за 20 років вже нараховували кілька тисяч чоловік, які вважали Еріка Торвальдсона своїм вождем. Сам він у Східній колонії на місці, де колись провів заслання, збудував великий маєток Браттаглід, в якому проживав з дружиною Тьйодгільдою і чотирма дітьми.
Руїни маєтку Браттаглід у Східній колонії, 2000 рік © Canongate
Руїни маєтку Браттаглід у Східній колонії, 2000 рік © Canongate
Найвідомішим з дітей Еріка Рудого став Лейф Ейріксон, - у 999 році він відправився у Норвегію, де став членом бойової дружини короля Олафа Трюггвасона, прийняв християнство і наступного року, вертаючись до Гренландії, збився з курсу і випадковим чином став першовідкривачем землі, названої ним Вінланд, - узбережжя Затоки Святого Лаврентія вздовж нинішньої канадської провінції Ньюфаундленд. Завдяки Лейфу християнство прийняло багато гренландців, включно з його матір'ю, яка збудувала в Браттагліді каплицю, котра імовірно є першою християнською культовою спорудою у Новому Світі.
Сучасна реконструкція церкви Тьйодгільди у маєтку Браттаглід, 2008 рік
Сучасна реконструкція церкви Тьйодгільди у маєтку Браттаглід, 2008 рік
Восени 1002 року з новою групою переселенців до Гренландії була завезена невідома хвороба, яка привела масових смертей колоністів, серед котрих був і Ерік Рудий, - він помер взимку 1003 року на 53-у році життя, так і залишаючись язичником. Засновані ним колонії проіснували до початку XV століття і зникли, як вважається, в результаті Малого льодовиковикового періоду - значне похолодання привело до занепаду сільського господарства, скотарства та мисливського промислу, і близько 1350 року під натиском ескімосів, що мігрували на південь, вікінгами була покинута спочатку Західна колонія, а через кілька десятиліть - і спустошена чумою Східна, останній церковний запис про яку датується 1408 роком.
Незважаючи на те, що в 1470 і 1477 роках у Гренландії побували дві датські ескпедиції, вважається, що повторне відкриття європейцями Гренландії належить португальцям, братам Мігелю і Гашпару Кортіріалам, які в 1500 році за завданням короля Мануела I Щасливого вирушили на пошуки Північно-західного проходу в Азію, і в 1501 році досягли Гренландії та Лабрадору. Проте інформація про Гренландію стала загальновідомою в Європі лише через три чверті століття, коли 11 липня 1576 року її берегів досягла експедиція англійського капера Мартіна Фробішера.
Протягом наступних 150 років у Гренландії побували судна піратів і китобоїв з усієї Західної Європи, допоки король Данії і Новегії Фредерік IV Ольденбург не направив на свої суверенні володіння відставного морського офіцера Клауса Паарса, який в якості губернатора Гренландії в 1728 році заснував перше постійне датське поселення Готхоб (нині - столиця Гренландії місто Нуук), жителями якого стали 25 військових, 12 в'язнів і 12 незаміжніх жінок. Незважаючи на те, що більшість поселенців померло першої ж зими від цинги, це стало початком нової колонізації європейцями Гренландії, яка, проте, до середини XIX століття залишалась малолюдною - лише з початком міграції канадських ескімосів її населення, зосереджене на південно-західній окраїні острова, почало зростати і сьогодні складає близько 60 тисяч чоловік.
Клан вождя Токака на прізвисько «Залізний Лук» відколовся від основної маси тюрків-огузів, які кочували в степах між Аралом і Каспійським морем, мігрував на правий беріг Сир-Дар'ї, де осів в районі міста Дженд (нині - Казахстан), котре стало центром сельджуцької влади.
Згідно з «Повістю минулих літ» київський князь Володимир Святославович прийняв рішення хреститись і того ж року посольство Константинопільського патріарха Миколи II Хрисоверга похрестило киян у водах Дніпра.
Згідно з «Повістю минулих літ», в 6496 році від сотворіння світу, тобто в 988 році, київський князь Володимир Святославович прийняв рішення хреститись і того ж року посольство Константинопільського патріарха Миколи II Хрисоверга похрестило киян у водах Дніпра.
Незважаючи на те, що княгиня Ольга була хрещена в 955 році в Константинополі, її син Святослав Ігоревич дотримувався язичництва до кінця свого життя. Язичником був і Володимир, його син від коханки Малуші. Володимир почав княжити в Києві 11 червня 978 року. Він спорудив капище головних богів слов'янського язичництва, запровадив практику людських жертвоприношень, перейняту у скандинавів, переслідував християнство, що зароджувалось в Києві.
Володимир здійснив ряд вдалих походів на Волинь, підкорив вятичів, ятвягів, радимичів, воював з волзькими болгарами, обклав даниною Хазарію і Тамань. У 988 році він захопив візантійське місто Корсунь (Херсонес) і, погрожуючи піти війною на Константинополь, зажадав у дружини сестру візантійського імператора Анну. Він отримав згоду при умові, що пройде обряд хрещення і виступить проти візантійського воєводи Варди Фоки, який проголосив себе імператором.
Володимир прийняв умови, і візантійці прислали в Корсунь Анну зі священниками. В 988 році Володимир разом зі своїм військом пройшов обряд хрещення, отримавши ім'я Василь на честь візантійського імператора Василя II за практикою політичних хрещеннь тих часів, і провів церемонію одруження. Повернувшись до Києва, він наказав скинути поганських ідолів у Дніпро і хрещення киян пройшло досить мирно, в той час як у Новгороді довелось застосувати силу проти невдоволених. В ростово-суздальських землях, досить віддалених від Києва, християнство не знайшло широкої підтримки і місцеві словяни та угро-фінські племена залишались язичниками до XIII століття.
Хрещення Русі супроводжувалось утвердженням церковної ієрархії - в Києві було створено митрополію Константинопольського патріархіту, а в Новгороді, Білгороді (під Києвом), Переяславі (нині Переяслав-Хмельницький) та Чернігові - єпархії, що сприяло поширенню грамотності на Русі; у Києві почали масово зводитись кам'яні споруди. Практично повністю змінивши світогляд, Володимир відмовився від усіх жінок і наложниць, які в нього були до Анни, запровадив прийняття законів при узгодженні зі спеціальною радою воєнначальників і старійшин, ввів військово-адміністративне управління містами, розпочав чеканку золотих і срібних монет на зразок візантійських, на яких зображувався княжий знак Володимира - тризуб.
Засновано місто Переяслав (нині - Київська область, Україна).
На берегах річки Стугна біля Трипілля відбулася битва між дружиною київського князя Володимира і військом печенігів. Зазнавши нищівної поразки, Володимир відправився в Новгород за новим військом, а печеніги отримали можливість майже безперешкодно грабувати південні райони Русі.
Норвезьким королем Олафом Трюггвасоном засновано місто Тронхейм.
Польща приєднала Краківські землі, відвойовані у Чехії.
За вірну службу король Бургундії Рудольф III Ледачий наділив Умберто Білорукого землями біля містечка Белле (нині - Франція), а пізніше - біля містечка Аоста (нині - Італія) і в долині Вале (нині - Швейцарія). Отримавши в 1032 році від імператора Священної Римської імперії Конрада II титулу графа Морьєн, Умберто став родоначальником Савойської династії, яка у XIV столітті набула гідності герцогів, у XVIII - королів і протягом століття правила Італійським королівством.
У Генуї, яка перебувала під владою Священної Римської імперії, для управління справами міста городянами проведено прямі вибори колегії консулів. Генуезька республіка досягла зеніту своєї могутності в часи Хрестових походів і проіснувала до початку XIX століття.
У 1005 році в Генуї, яка перебувала під владою Священної Римської імперії, для управління справами міста городянами проведено прямі вибори колегії консулів. Генуезька республіка досягла зеніту своєї могутності в часи Хрестових походів і проіснувала до початку XIX століття.
Після падіння Західної Римської імперії північне узбережжя Лігурійського моря була спустошена набігами готів і герулів, згодом увійшло до складу Візантії, а в 641-43 роках було завойоване лангобардським королем Ротарієм, який заснував Лігурійське герцогство. Чернецтва, засновані в регіоні, сприяли розвитку сільського господарства і з часом колишня грецька колонія, а пізніше - римське поселення Генуя, де за візантійців був заснований вікаріат, перетворилось на портове місто, через яке велась активна міжнародна торгівля. Розграбоване у 934-35 роках військами Фатімідського халіфату, за короля Італії Беренгара II воно стало центром Генуезької марки, підпорядкованої міланському маркграфу Оберту I.
Після проголошення Священної Римської імперії Генуя, формально перебуваючи під владою імператора, управлялась місцевим єпископом, а з 1005 року - колегією консулів, які щорічно обирались на зборах городян прямим голосуванням усіх чоловіків віком від 16 до 70 років. Це привело до протистояння між знатними родинами міста за якомога більший вплив на прийняті колегією рішення, і у подальшому їх представники та колишні консули утворили Консиліум (Сенат), який мав право вето на рішення консульської ради.
З часом Генуя поширила свій вплив на інші міста Лігурії, П'ємонту і Сардинії, завойованої в 1015-16 роках під час спільних з Пізою морських походів проти сарацинів, та Корсику, які також делегували своїх консулів і представників до Сенату, створивши таким чином справжню республіку, яка іменувалась Об'єднання Комун.
В роки Хрестових походів генуезцями були створені колонії на Близькому Сході, островах в Егейському морі, Сицилії і в Північній Африці, до середини XIII століття вони поширили свій вплив на Босфорську протоку, чорноморське узбережжя та Крим, і після перемог в 1284 році над Пізанською республікою за панування на Тірренському морі і в 1298 році у битві біля острова Курцоле над своїм основним конкурентом у Середземномор'ї Венецією Об'єднання Комун досягло зеніту своєї могутності.
Швидке збагачення Генуї стало причиною появи нової впливової аристократії, яка, спираючись на підтримку Папської держави, виступила за вихід з-під впливу Священної Римської Імперії. Це привело до тривалого періоду політичної нестабільності, для врегулювання якої 24 вересня 1339 року були проведені перші вибори глави держави, на яких переміг представник пронімецької партії Сімоне Боккангра. На венеційський манер він став іменуватись дожем і правив до 25 грудня 1345 року, коли його змінив Джованні ді Мурті, на правління котрого припала епідемія чуми, яка, як вважається, поширилась Європою з генуезької колонії Кафа (нині - Феодосія), і стала причиною смерті до 40% населення Генуї, включаючи й самого дожа.
Епідемія і поразка у 1379 році в понад столітній війні від Венеції стали причиною поступового занепаду Генуї - вона втратила Сардинію, всі колонії у Причорномор'ї, Малій Азії та на Близькому Сході і в середині XV століття стала беззахисною у війні Франції та Арагону за Італію, перебуваючи під постійною окупацією однієї з них або їх сателітів. Лише в 1527 році генуезькому адміралу Андреа Доріа за підтримки Священної Римської імперії вдалось відновити незалежність Генуї під протекторатом Габсбургів.
Проведеними Доріа реформами з довічного до дворічного був скорочений термін повноважень дожів, які стали обиратись не на прямих виборах, а членами Великої Ради з числа предтавників найшанованіших родин. Завдяки кредитам, наданим генуезькими банкірами імператору Карлу V, зокрема для фінансування його ініціатив в іспанських колоніях в Новому Світі, Генуя пережила період нового злету.
Після повного відновлення незалежності в 1580 році вона змінила назву на Ясновельможна Республіка Генуя і протягом наступних віків діяла як союзник іспанської корони, після занепаду якої почався і занепад Генуї - в 1755 році вона втратила Корсику, а в в 1797 році була окупована революційною армією Наполеона Бонапарта, який перетворив Генуезьку республіку спочатку на французький протекторат під назвою Лігурійська республіка, а в період імперії приєднав до Франції в якості звичайного департаменту.
Після остаточної поразки Бонапарта рішенням Віденського конгресу Генуезька республіка була приєднана до Сардинського королівства, до якого увійшла 3 січня 1815 року на правах герцогства.
Після перемоги над братом Святополком у битві біля Любеча князь Новгородський Ярослав Володимирович, вступив у Київ.
Аббад I Ібн Мухаммед Абу-Амр, засновник династії Аббадидів, став еміром Севільї.
Біля села Листвина (зараз - Чернігівська область) відбулась битва між військами князя Ярослава Мудрого і його брата князя Мстислава Володимировича, п'ята і остання битва за спадщину Володимира Великого. Перемога Мстислава дозволила йому зберегти владу в Чернігівських землях, які перейшли до Ярослава Мудрого лише після смерті Мстислава в 1036 році.
Король Наварри Санчо III Великий приєднав графство Кастилія.
В Китаї, за часів правління династії Сун створено воєнний трактат «Уцзин цзуняо», в якому викладено питання пов'язані з військовими технологіями, зокрема описано військові кораблі, метальні машини, компас, вогнемет і рецепти пороху. Компас використовував властивість залишкової намагніченості нагрітикх залізних виробів і представляв собою залізну рибку, поміщену в чашку з водою. Оригінал трактату, створеного трьома вченими, був втрачений в 1126 році, але зберігся у списках і неодноразово перевидавався з XIII по XVI століття.
Між половцями і руськими князями відбулась битва на Альті, в результаті якої переяславський князь Всеволод Ярославич, київський Ізяслав Ярославич і чернігівський Святослав Ярославич зазнали поразки. Невдоволене Ізяславом київське віче вигнало його з Києва і він змушений був рятуватись втечею до польського короля Болеслава II.
В трактаті «Записки про струмені снів» китайського вченого Шень Ко описано перший працюючий магнітний компас з голкою і його похибки при визначенні точного напрямку на північ.
В італійському місті Болонья почала роботу юридична школа Ірнерія, в якій вивчали римське право і риторику. До кінця XII століття вона набула слави в Європі і навчальний заклад отримав статус університету, найстарішого в Європі і п'ятого у світі.
В 1088 році зусиллями Матільди Тосканської в Болоньї почала діяти юридична школа Ірнерія, в якій вивчали римське право і риторику. До кінця XII століття вона набула слави в Європі і навчальний заклад отримав статус університету.
Графиня Матільда, власниця більшості земель Північної Італії, проявляла інтерес до вивчення римського права, яке давало можливість обгрунтувати позицію римського папаства, яке вона підтримувала під час конфлікту з престолом Священної Римської імперії. Кращим спеціалістом у цьому питанні був Ірнерій, коментатор і викладач законів імператора Юстиніана в місцевій школі вільних мистецтв. На прохання Матільди в 1088 році він відкрив у Болоньї спеціальну юридичну школу, де готували легістів, спеціалістів з римського права як опонентів юристам зі звичаєвого права.
Досить швидко школа Ірнерія стала популярнішою за Равенську і завдяки підтримці імператора Фрідріха I Барбаросса в 1158 році вона отримала статус університету, а його студентам було надане імператорське заступництво під час поїздок по Європі. Особливістю Болонського університету була система студентських "земляцтв", створених для захисту від міських законів, які вводили колективне покарання на іноземців за злочини і борги своїх співвітчизників. Саме ці земляцтва вибирали ректора та університетську раду, яка наймала викладачів та професорів, визначала їхню платню та слідкувала за дотриманням викладачами належного навчального процесу.
Іншою особливістю Болонського університету було те, що він тривалий час лишався закладом, де вивчалась виключно юриспруденція. В XII столітті стало вивчатись крім римського і канонічне право, і лише з XIV століття в програмі університету з'явились медицина, філософія і теологія. Крім того в Болонському університеті мали можливість навчатись і викладати жінки. Викладачі університету мали високе положення серед громади міста - вони були звільнені від податків, військової служби і мали всі права громадян міста, для якого часто виконували громадські доручення посланців, представників чи судей.
Свого розквіту університет досягнув у XIII столітті, після чого почався спад. Міська влада стала втручатись в навчальний процес - спочатку в університеті були створені кілька кафедр, які фінансувалися з міської казни, а не із студентської платні, що привело до зниження якості викладацького складу та навчального процесу і залежності викладацького складу від міського муніципалітету. Згодом в Болоньї було видано розпорядження, яке дозволяло викладати лише громадянам міста, що змусило кращих професорів переїхати в Пізу, Перузу, Падую і Павію. Це значно погіршило якість навчання і авторитет Болонського університету вцілому.
У Любецькому замку на Чернігівщині відбувся князівський з'їзд майже всіх гілок Рюриковичів, окрім полоцького князя, на якому задля примирення було прийняте нове правило успадкування вотчини і уділів, за яким за нащадками трьох старших синів Ярослава Мудрого закріплювались їхні батьківські володіння — Ізяславичі мали й далі сидіти в Києві, Всеволодовичі — у Переяславі, Давид Святославич — у Чернігівській землі, а Олег Святославич - у Новгород-Сіверській. Представники молодшої гілки Ярославичів отримали Володимир-Волинську землю, Перемишль і Теребовль.
Монах-бенекдинтинець Галл Анонім розпочав роботу над «Польською хронікою», в якій описується описує історія династії П'ястів до 1113 року.
Між імператором Візантії Олексієм Комніном і Боемундом Тарентським укладено принизливий для хрестоносців Девольскій договір, згідно з яким Антіохія ставала васальної територією Візантії і втрачала вихід до моря.
Сельджуцька імперія розділена між нащадками померлого султана Мухаммеда, що привело до занепаду країни і її остаточного розпаду в 1194 році.
Козьма Празький, декан собору святого Віта у Празі, розпочав роботу над «Чеською хронікою», першою книгою про історію Чехії з найдавніших часів до 1125 року.
Після Першого хрестового походу невеликою групою лицарів на чолі з шампанським лицарем Гуго де Пейном з метою захисту прочан, що відвідували Святу землю, а також захисту держав, створених хрестоносцями на Сході, в Палестині створено Орден тамплієрів або Бідних Лицарів Христа і Храму Соломона. Офіційно орден був визнаний в 1128 році.
Об'єднаним військом трьох міст-держав - Майяпана, Ушмаль і Іцмаля - захоплено і розгромлено місто Чичен-Іца, політичний і культурний центр майя (Юкатан, Мексика).
Після смерті останнього галицького князя з роду Ростиславичів, волинський князь Роман Великий, захопив Галичину, заклавши основи єдиного Галицько-Волинського князівства.
Початок правління Манко Капак, першого Інка, засновника Імперії Інків - Тауантінсуйу.
В усті ріки Рига єпископ Альберт Буксгевден почав будівництво укріпленого поселення, яке з 1225 року отримало статус міста і невдовзі стало головним містом Лівонії.
У Ризі Теодоріхом Торейдським для місіонерської діяльності в Лівонії засновано Орден мечоносців (Братство воїнів Христа). Існування ордену, який користувався статутом ордену тамплієрів, було підтверджено папською буллою в 1210 році. На відміну від інших духовно-лицарських утворень, мечоносці зберігали залежність від єпископа. У 1237 році орден мечоносців було приєднано до Тевтонського ордену.
На курултаї, що пройшов у Забайкаллі на березі ріки Онон, де він виріс, 44-річний Темучін був проголошений великим ханом всіх монгольських племен і отримав титул Чингізхан або «Повелитель Всесвіту». За двадцять наступних років, які пройшли у постійних завоюваннях, його імперія зі столицею у місті Каракорум простягалася від Аральського моря до Тихого океану і від Північного Китаю до Індії.
У 1206 році на курултаї, що пройшов у Забайкаллі на березі ріки Онон, де він виріс, 44-річний Темучін був проголошений великим ханом всіх монгольських племен і отримав титул Чингізхан або «Повелитель Всесвіту». За двадцять наступних років, які пройшли у постійних завоюваннях, його імперія зі столицею у місті Каракорум простягалася від Аральського моря до Тихого океану і від Північного Китаю до Індії.
Чингізхан, народився під іменем Темучін у 1162 році в сім'ї вождя оного з монгольских племен. Коли йому було 9 років, він втратив батька і клан зрікся вдови та її дітей, котрі змушені були жити в принизливій бідності. У підлітковому віці Темучін поступив на військову службу до вождя сусіднього племені Тооріла, друга свого батька, і в одному з боїв захопив стільки трофеїв, що зміг організувати свій власний військовий клан.
Після того, як прийшлим племенем було викрадено жінку Темучіна, він напав на це плем'я і знищив його. Відчувши силу і успіх, Темучін організувавав завойовницькі походи проти інших кланів і племен, жорстоко знищуючи всіх, хто відмовлявся йому коритися. У 1186 році він він вже мав три тумена (30 тисяч) війська і за десять років завдяки успішній війні проти татар він став головним воєнначальником Тооріла, найсильнішого хана монголів, який завдяки службі виступив на боці держави Цзінь отримав від чжурчженів титул «Ван» (князь).
До 1204 року Темучін на чолі 45-тисячного війська підкорив практично всі монгольські племена, здолав Ван-хана, який виступив проти нього остерігаючись зростаючої потужності улуса Темучіна, і у 1206 році на курултаї, що пройшов у Забайкаллі на березі ріки Онон, де він виріс, Темучін був проголошений великим ханом всіх монгольських племен і отримав титул Чингізхан або «Повелитель Всесвіту».
Ігноруючи владу племінних вождів, Чингізхан ввів для них смертну кару за міжусобні війни, створив уніфіковану 120-тисячну армію і елітний 10-тисячний загін, який виконував функції секретної служби і особистої охорони. Члени сім'ї Чингізхана і особливо довірені особи очолювали цю потужну військову сили, з якою у 1209 році Чингізхан вирушив на завоювання Китаю.
До 1215 року він підкорив весь Північний Китай та Корею, до 1221 року - Хорезм, Бухару, Самарканд, Афганістан і на 1227 рік, коли Чингізхан помер під час чергового військового походу, його імперія зі столицею у місті Каракорум простягалася від Аральського моря до Тихого океану і від Північного Китаю до Індії.
Папа римський Іннокентій III створив особливий церковний суд, призначений для виявлення, покарання і запобігання єресі. Найбільшої активності інквізиція досягла в XV столітті і остаточно припинила свою діяльність через майже 600 років. Кілька разів змінивши назву цей інститут римо-католицької церкви існує й досі як вища богословська інстанція з питань віровчення та моралі.
В 1215 році папа римський Іннокентій III створив особливий церковний суд, призначений для виявлення, покарання і запобігання єресі. Найбільшої активності інквізиція досягла в XV столітті і остаточно припинила свою діяльність через майже 600 років. Кілька разів змінивши назву цей інститут римо-католицької церкви існує й досі як вища богословська інстанція з питань віровчення та моралі.
Зародження інквізиції почалося ще в перші роки християнства, коли в обов'язки єпископів входив пошук і покарання відступників від догм церкви. З визнанням християнства державною релігією Римської імперії до церковних покарань (найвищим з яких було відлучення від церкви) стали додаватись і цивільні, а з XI століття, коли церковні ієрархи досягли значної могутності, проти єретиків стали застосовуватись і насильницькі заходи, включаючи конфіскацію майна і спалення на вогнищі.
До початку XII століття в ряді країн Західної Європи, особливо на півдні Франції, півночі Італії і деяких землях Німеччини набули поширення духовні чернечі громади, які, визнаючи Євангеліє, заперечували легітимність ієрархів Римської церкви і ряд її догматів і таїнств, церковного землеволодіння і десятини, закликали повернутися до християнства апостольських часів. До початку XIII століття ці громади перетворилися в церковні інституції, найбільшими з яких були церкви катарів (або альбігойців), які на півдні Франції та півночі Італії утворили по 5 єпископств і користувались підтримкою світської влади.
В 1179 році Третій Латеранський собор засудив катарську єресь, через 5 років вона була кваліфікована як державний злочин, а в 1209 році пап Іннокентій III закликав до хрестового походу проти катарів, війна проти яких була дуже жорстокою і супроводжувалася масовою різаниною мирного населення і спаленням сотень єретиків на вогнищах. Для їх виявлення і покарання папа римський Іннокентій III в 1215 році запровадив спеціальний церковний суд, який мав допомагати світським властям у справах розслідування єресей.
Після повного придущення катарів у 1229 році папою Григорієм IX на Тулузькому соборі було затверджено утворення Єпископської інквізиції, яка згодом була перетворена на Папську, а керування інквізицією на різних рівнях здійснювалось монахами домініканцями та францисканцями. З 1252 року папа Інокентій IV дозволив застосовувати тортури, хоча найжорстокіші з них застосовували світські суди, котрим передавались єретики, які не відмовлялись від своїх переконань.
Галілео Галілей на суді інквізиції. Фрагмент картини Жозефа Флорі, 1847 рік
Галілео Галілей на суді інквізиції. Фрагмент картини Жозефа Флорі, 1847 рік
В 1478 році з дозволу папи римського Сикста IV в Іспанії був запроваджений Трибунал священної канцелярії - власний релігійний суд, відомий як Іспанська інквізиція, покликана забезпечити канонічність віри новонавернених, особливо євреїв та мусульман, змушених прийняти католицтво з перемогою Реконкісти, яких стало особливо багато після прийняття в 1492 році Альгамбрського едикту, що наказував євреям Іспанії у тримісячний термін або хреститися або залишити межі країни. Іспанська інквізиція послужила зразком для італійських та французьких інквізиторів, з часом проникла в Нідерланди (1522), де стала однією з причин Нідерландської революції, та Португалію (1536), звідки поширилася на її колонії в Ост-Індії.
Питання про кількість жертв інквізиції залишається відкритим. Церковний суд не виносив і не виконував вироків, а лише розслідував прихильність підозрюваного до єресі, ступінь його переконаності в ній, після чого він міг бути виправданий або передаваний цивільному суду, який і визначав покарання. Якщо єретик розкаювався і зрікався своїх поглядів, то ступінь покарання могла бути різною - від публічного каяття до ув’язнення. Лише переконані у своїх поглядах відступники (з точки зору католицької церкви) піддавалися аутодафе і спаленню на вогнищі. Згідно деяких архівів за 140 років активної діяльності Іспанської інквізиції, яка вважається найжорстокішою, вона розглянула справи 49 - 87 тисяч осіб, 930-1300 з яких було страчено; по всій же Європі інквізицією було страчено від 3 000 до 5 000 осіб. Найвідомішими жертвами інквізиції є Орден тамплієрів, Жанна Д'Арк, Жиль де Ре «Синя Борода», Джордано Бруно, Галілео Галілей.
Іспанська інквізиція остаточно припинила свою діяльність лише 15 липня 1834 року, а останнє аутодафе було проведене у Валенсії вісім років перед тим. Трохи раніше інквізиція була ліквідована в Португалії, Франції і революціями в Латинській Америці. У німецькомовних країнах вона не знайшла особливого поширення і фактично припинила свою діяльність ще в часи Реформації, натомість тут, як і в інших протестантських державах, набуло поширення полювання на відьом і чаклунів.
Ще в 1542 році Папська інквізиція була трансформована в Конгрегацію Римської і Вселенської Інквізиції, якій були підпорядковані всі місцеві інквізиції, з правом діяти по всьому світу. З часом вона перетворилася на вищу богословську інстанцію з питань віри і канонічних дій, рішення якої були обов'язкові для всієї католицької церкви; з 1908 року спочатку як Конгрегація Священної Канцелярії, а згодом - Конгрегація Доктрини Віри, вона діє й по сьогодні.
У місті Саламанка відкрився перший в Іспанії університет - король Леону Альфонсо IX присвої ступінь «Studium Generale» місцевій католицькій школі. Це один з чотирьох найстаріших вузів Європи. У 1255 році папа римський Олександр IV визнав університетський статус Саламанки, а також удостоїв установу правом власної печатки, а його випускників - правом викладання в інших університетах.
За три роки до своєї смерті, Великий хан Монголії Чингізхан поділив свою імперію між синами - його старшому сину Джучі відійшов Західний Сибір, Кипчацький степ і Хорезм, які стали основою держави, котра через сорок років здобула повну незалежність від Монгольської імперії.
У 1224 році, за три роки до своєї смерті, Великий хан Монголії Чингізхан поділив свою імперію між синами - його старшому сину Джучі відійшов Західний Сибір, Кипчацький степ і Хорезм, які стали основою держави, котра через сорок років здобула повну незалежність від Монгольської імперії.
Через три роки після проголошення Темучіна Великим ханом монголів з титулом «Повелитель Всесвіту» він розпочав завоювання Північного Китаю і сусідніх держав і до 1215 року підкорив весь Північний Китай та Корею, до 1221 року - Хорезм, Бухару, Самарканд, Афганістан. 1223 року Чингізхан відрядив військо до Кавказу й степів Причорномор'я, яке отримало перевогу над руськими князями і половцями у битві на Калці, але при поверненні на схід було поввністю розбите у Волзькій Булгарії.
Напередодні війни з Державою тангутів, яка контролювала частину Великого шовкового шляху, 63-річний Чингізхан розділив свою імперію між синами і в 1224 році призначив своїм спадкоємцем Угедея, Чагатаю надав в управління Середню Азію, а Джучі - Західний Сибір, Кипчацький степ і Хорезм. По смерті Джучі в лютому 1227 року, за півроку до смерті свого батька, улус був поділений між його синами: старшому Орда-Ічену дістались землі Північного Семиріччя (т. зв. «Біла Орда», нині - Східний Казахстан і Північна Киргизія), Батию - Хорезм, Поволжя і Дон («Жовта або Золота Орда»), молодшому Шайбану - Західний Сибір і низів'я Сирдар'ї («Синя Орда»).
Бюст Батия в Музеї тюркської історії у місті Кейсарія, Туреччина
Бюст Батия в Музеї тюркської історії у місті Кейсарія, Туреччина
Під час Західного походу у 1236-42 роках Батий підкорив Волзьку Булгарію, Рязанське, Московське, Тверське, Володимиро-Суздальське, Київське князівства, Північний Кавказ, Крим і центром Золотої Орди стало Нижнє Поволжя, де в 1250 році Батий заснував місто Сарай-Бату, котре стало столицею улусу. У 1251 році в Каракорумі Великим ханом був проголошений племінник Батия Мунке, разом з яким вони знищили нащадків Чагатая та Угедея і розділили їх володіння.
По смерті Батия в 1256 році того ж року помер його спадкоємець син Сартак, а наступного - внук Улагчі, і влада у Золотій Орді перейшла до брата Батия Берке. Він першим із монгольських правителів прийняв іслам, продовжив політику брата на збереження цілісності та самостійності улуса, в якому за його правління почали розбудовуватись міста, а на керівні посади були запрошені високоосвчені вихідці з Ірану та Середньої Азії. Зі смертю Берке в 1266 році новим ханом Золотої орди став внук Батия Менгу-Тимур, який через три роки на курултаї в долині ріки Талас домовився з ханом Чагатайскього улуса Бораком про спільну боротьбу проти Великого хана Монголії Хубілая, котрий правив у Китаї, і взаємне визнання себе незалежними правителями.
Монгольські держави у кінці XIII століття
Монгольські держави у кінці XIII століття
Як єдина держава Золота Орда проіснувала до середини XIV століття, коли правителі її улусів, прагнучи більшої незалежності, спровокували громадянської війни. Це ослабило державу, котра не змогла протистояти походу Тамерлана у 1391-96 роках і за п'ятдесят років розпалась на Сибірське, Узбецьке, Казанське, Астраханське, Кримське, Казахське ханства та Ногайську Орду, а зі смертю хана Кічі-Мухамеда в 1459 році повністю припинила своє існування. Її спадкоємницею стала Волзька Орда зі столицею в Сарай-Берке, яку у 1502 році підкорило Кримське ханство, і золотоординська гідність перейшла до кримських ханів.
По смерті Джучі правителем його улуса став його син Батий, за правління якого монголами були завойовані Волзька Булгарія, Половецька держава, Кавказ, розорені Польща і Угорщина.
В результаті двадцятилітньої війни монголи розбили війська манчьжурської (чжурчжені) імперії Цзинь - війська Чингізхана, васала імперії, захопили її південну столицю місто Кайфен, після чого Айцзун, останній імператор Цзинь, щоб уникнути полону, здійснив самогубство.
Із залишків ордену Мечоносців, які попереднього року зазнали поразки у битві проти жемайтів і земгалів при Саулі, створено Лівонський орден, який став Ліфляндським підрозділом Тевтонського ордену.
Угорський король Бела IV уклав мир з Данилом Галицьким і видав свою доньку Констанцію за княжого сина Лева Даниловича. Данило став повним володарем Галицько-Волинського князівства.
По смерті Олександра Невського удільним князем Московським став його молодший син Данило Олександрович, родоначальник московської лінії Рюриковичів. До 1272 року Московське князівство управлялось боярським представником його дядька, тверського князя Ярослава Ярославича.
В результаті захоплення влади в Каїрі мамелюками, що повалили династію Айюбідів, на Близькому Сході виникла нова держава - Мамлюкський султанат.
В травні 1250 року в результаті захоплення влади в Каїрі мамелюками, що повалили династію Айюбідів, на Близькому Сході виникла нова держава - Мамлюкський султанат.
Курдська династія Айюбідів захопила владу в Єгипті в 1171 році коли візир Єгипту Салах ад-Дін (Саладін) проголосив себе султаном, спираючись на тюрксько-сельджукські війська, які перебували в Єгипті на службі Фатімідського халіфату. Основу військ Айюбідів складали мамелюки, найманці з числа тюркських і кавказьких народностей, які з юнацького віку готувались виключно для війсьвої служби, і кожний султан чи емір мав свій особистий мамелюкський корпус.
Коли в 1249 році французький король Людовик IX очолив Сьомий хрестовий похід і в листопаді почав наступ на Каїр, султан Єгипту ас-Саліх Айюб несподівано помер і саме його мамелюкські загони під керівництвом Ізза ад-Діна (Айбека) завдали хрестоносцям поразки в лютому наступного року в битві при Мансурі. Новим султаном Єгипту став Туран-шах, син ас-Саліха Айюба. Проте його правління тривало лише 40 днів - зневага до мамлюків, прагенння розставити на ключові пости в Каїрі своїх людей і неврівноважений характер привели до відкритого конфлікту, в результаті якого Туран-шах був убитий, а влада в Єгипті перейшла до його мачухи Шаджар ад-Дурр, вдови ас-Саліха.
Сирійські Айюбіди і Аббасидський халіф аль-Мустасім відмовилися визнати Шаджар ад-Дурр законною правителькою Єгипту, проте мамелюки присягнули їй на вірність і в травні 1250 року Айюбідська династія повністю втратила контроль над Єгиптом. У липні Шаджар ад-Дурр вийшла заміж за Айбека, відмовшись від престолу на його користь. В 1253 році він зумів придушити внутріній заколот, велике повстання бедуїнів і став абсолютним правителем Єгипту.
Мамлюкський султанат в 1279 році
Мамлюкський султанат в 1279 році
В 1257 році, бажаючи зміцнити своє положення перед загрозою мамелюкської опозиції, Айбек вирішив одружитись з дочкою еміра Мосула. Шаджар ад-Дурр, вважаючи, що її зраджено і знехтувано її зусиллями по сходженню чоловіка на престол, вбила чоловіка, і новим султаном Єгипту став його 13-річний син Аль-Мансур Алі.
Династії Бахрі, започаткованій Айбеком, вдалось остаточно вигнати хрестоносців з Палестини, відбити монгольську навалу, захопити мусульманські святині в Аравії і стати найпотужнішою силою на Близькому Сході, допоки в 1517 році Мамлюкський султанат не був завойований Османською імперією.
В грудні 1253 року в Дорогочині відбулась коронація князя Галицько Данила Романовича, який прийняв вінець, скіпетр і корону з рук легата папи Римського Iнокентія IV.
Приєднання Галичини до Волині було здійснено волинським князем Романом Мстиславичем (Романом Великим) в 1199 році після смерті останнього галицького князя з роду Ростиславичів. Через п'ять років він завоював Київ, здійснив успішні походи на половців, що перетворило Галицько-Волинське князівство на одну з найбільших держав Європи. Через раптову смерть князя Романа в 1205 році під час війни з Польщею Галичину і Волинь охопила низка безперервних міжусобиць та іноземних інтервенцій, в результаті чого вони були роздроблені на ряд дрібних удільних князівств, а законні володарі Галицько-Волинського князівства, малолітні Данило і Василько Романовичі, утримували лише другорядні уділи.
Роздробленість держави вдалось подолати лише через 40 років, коли в 1245 році Данило Галицький розбив під Ярославом угорсько-польське військо. За цей час він повернув північно-західні землі Берестейщини, зайняв місто Дорогочин на півночі, а також у 1239 році приєднав до своїх земель Турово-Пінське і Київське князівства на сході, разом зі столицею Києвом, який він згодом втратив під натиском орд хана Батия. Не маючи сил протистояти монголам, в 1245 році Данило Романович визнав сюзеренітет золото-ординського хана, але добився підтвердження своїх князівських прав на Галицько-Волинські землі.
Це підштовхнуло Захід шукати союзу з Данилом Галицьким - король Угорщини Бела IV в 1247 році видав свою дочку за Лева Даниловича, а папа Римський надіслав йому декілька листів з проханням про об'єднання католицької та православної церков і обіцянками оголосити хрестовий похід проти монголів. Родинний зв'язок з угорським королем змусив Данила підтримати його в боротьбі з чеським за австрійську спадщину, яка виявилася вкрай невдалою, хоча Данило з військом дійшов аж до Чехії.
Втягуючись у боротьбу між католицькими правителями Європи Данило Галицький розумів важливість церковного авторитету папи у питаннях державних взаємовідносин і сподівався на підтвердження прав свого сина на Австрійське герцогство. Необхідність прийняття благословення від папи стала особливо актуальною коли в 1251 році прийняв католицизм, а в 1253-у коронувався родич і перманентний супротивник Данила Великий князь Литовський Міндовг.
Данило Галицький коронувався в грудні 1253 року в Дорогочині, місті, яке займало на той час важливе стратегічне положення на русько-польсько-литовському пограниччі, будучи базою для наступу на Прибалтику. З рук папського посла Опізо Данило Романович прийняв королівську корону і скіпетр як король всієї Русі. Однак королівський титул не допоміг Данилу Галицькому в реалізації своїх планів - його син Роман так і не став австрійським герцогом, з литовським королем Міндовгом вдалось знайти порозуміння без полсередників, а чесько-сербсько-прусський хрестовий похід проти татар так і не відбувся.
Поступово Данило Галицький припинив стосунки з папською курією, зберігши королівський титул для себе і право на цей титул для своїх наступників, які іменували себе «Rex Russiae» і «duces totius terrae Russiae, Galicie et Ladimirie» («король Русі» або «князь всієї землі руської, галицької та володимирської»).
По смерті Олександра Невського удільним князем Московським став його молодший син Данило Олександрович, родоначальник московської лінії Рюриковичів. До 1272 року Московське князівство управлялось боярським представником його дядька, тверського князя Ярослава Ярославича.
По смерті Берке ханом улуса Джучі став внук Батия Менгу-Тимур, за правління якого Золота Орда стала незалежною від Монгольської імперії.
Венеційський купець Марко Поло відправився у подорож до Азії, з якої повернувся на батьківщину через 24 роки з багатьма скарбами і з часом став автором «Книги чудес світу», найвідомішої у світі книги подорожей, яка стала джерелом натхнення для багатьох наступних мандрівників і географів.
У 1271 році венеційський купець Марко Поло відправився у подорож до Азії, з якої повернувся на батьківщину через 24 роки з багатьма скарбами і з часом став автором «Книги чудес світу», найвідомішої у світі книги подорожей, яка стала джерелом натхнення для багатьох наступних мандрівників і географів.
Марко народився в сім'ї венеціанського купця ювелірними виробами і східними прянощами Ніколо Поло, який разом зі своїм братом Маффео спочатку переїхав до Константинополя, а в 1260 році вирушив у поїздку на Схід, побував у Судаку (Крим), Бухарі (сучасний Узбекистан) і Даду (сучасний Пекін), де зустрічався з китайським імператором Хубілаєм. Ніколо і Маффео Поло повернулись у Венецію через дев'ять років з листом від Хубілая до Папи римського з проханням прислати місіонерів для знайомства із християнством і європейською культурою.
У 1271 році Ніколо і Маффео разом з 17-літнім Марко Поло, чия мати на той момент вже померла, і у супроводі двох ченців-домініканців знову вирушили на Схід з подарунками від папи Григорія X. Їх маршрут пролягав суходолом через Аравію, Індію, Монголію до Китаю, де сім'я Поло пробула до 1291 року. Подолавши загалом 24 тисячі кілометрів, родина морем з численними багатствами через чотири роки повернулася на батьківщину.
В 1296 році Марко Поло попав у полон до генуезців, які в той час вели війну з Венецією за торгові ринки Cередземномор'я, і через два роки в тюрмі міста Генуя познайомився із письменником Рустічано із Пізи, який зі слів Марко записав його перекази про подорож на Схід. В 1299 році рукопис Рустічано поширився по всій Європі різними мовами (французькою, італійською та латиною) і під різними назвами.
В своїй книзі Марко Поло поділився враженнями про побут Китаю та інших східних країн, їх досягнення, природні особливості, обряди та звичаї. Вона складається з чотирьох частин, перша з яких описує землі на Близькому Сході та в Центральній Азії, що зустрічаються на шляху до Китаю, друга - сам Китай та двір хана Хубілая, третя - Японію, Індію, Шрі-Ланку, а в четвертій описуються війни на території Монголії та її тогочасних володінь. До сьогодні збереглось близько 150 рукописних примірників книги, що з часом отримала назву «Книга Чудес Світу», і які значно відрізняються між собою.
За життя Марко Поло «Книга Чудес Світу» не набула особливої популярності, оскільки відомості в ній сприймались як недостовірні. Проте з XV століття, особливо в часи Великих географічних відкриттів, інтерес до неї зріс. Зокрема вона стала настільною для Христофора Колумба, що шукав найкоротший шлях до Індії і примірник «Книга Чудес Світу» з помітками самого Колумба нині знаходиться в музеї міста Севілья в Іспанії. Крім того, «Книга Чудес Світу» вплинула і на середньовічну картографію - в 1453 році географічні об'єкти, згадані у ній, були включені в карту світу венеціанського картографа Фра Мауро, виготовлену на замовлення португальського короля Афонсу V.
Перша, узагальнена версія, різних рукописних варіантів «Книги Чудес Світу» вийшла друком у Венеції в 1559 році і до 1865 року перевидавалась 57 разів дев'ятьма мовами. Основою сучасних видань «Книги Чудес Світу» є компіляція більше вісімдесяти рукописних варіантів, здійснена шотландським сходознавцем Генрі Юлем (видана в 1871 році) і допрацьована Італійським географічним товариством у 1928 році на підставі ще 60 рукописів.
Марко Поло був звільнений з в'язниці в 1300-у році, одружився, став батьком трьох дочок, продовжив сімейний бізнес у Венеції, де й помер 9 січня 1324 року у віці 69 років і був похований у церкві Сан-Лоренцо.
Ряд вчених, що досліджували «Книгу Чудес Світу» Марко Поло, схиляються до думки, що він ніколи не був у Китаї і взагалі не був східніше Чорного моря, а його книга - збірка переказів різних людей (зокрема його батька та дядька), які дійсно відвідували Далекий Схід. Підставою для такого висновку стали як ряд неточностей в описі різних географічних об'єктів, відсутність хоч якихось документальних згадок про італійців, що кілька десятків років перебували на службі в монгольського хана Хубілая, а також відсутність у книзі Поло таких загальновідомих китайських артефактів, як, наприклад, книгодрук, чай, фарфор, ієрогліфи та Велика китайська стіна.
Тим не менш, більшість сучасних дослідників знаходять переконливі пояснення недолікам і помилкам книги Марко Поло, вважаючи їх наслідком тривалого періоду, що пройшов з початку подорожі до усного переказу в генуезькій тюрмі, помилками переписувачів і перекладачів рукописів, а також професійною діяльності самого Марко Поло, який був не мандрівником, а купцем, що мав специфічний погляд на події і побут середньовічного Китаю.
На землях, відвойованих у Епірського деспотату, Карл I Анжуйський проголосив створення Королівства Албанія зі столицею в місті Дуррес, верховна влада в якому належала французьким та італійським хрестоносцям.
У Флоренції розпочалось будівництво собору Санта-Марія-дель-Фйоре за проектом архітектора Арнольфо ді Камбіо.
Генуя і Венеція підписали мирний договір, що завершив шестирічну війну між ними - Генуя закріпила за собою панування у Чорному морі та Босфорі, а Венеція залишилась монополістом у торгівлі з єгипетською Александрією.
Італійський поет Данте Аліг'єрі, звинувачений у корупції і фінансових махінаціях, засуджений на довічне вигнання і спалення на вогнищі у разі повернення до Флоренції. Він більше ніколи не повернувся на батьківщину, помер у Равенні, а його смертний вирок був відмінений лише 2008 році.
На престол Золотої орди зійшов хан Узбек, за правління якого країна досягла свого найбільшого розквіту і могутності.
Король Португалії Дініш I заснував Королівський Орден Лицарів Господа нашого Ісуса Христа (Орден Христа), правонаступник ордену тамплієрів на території Португалії. Папа Іоанн XXII дозволив передати ордену всі володіння португальських тамплієрів, включаючи замок Томар, що став у 1347 році резиденцією великого магістра. У 1910 році, після падіння монархії, орден був скасований, але з 1917 року поновлений президентом Португалії - членами Ордену Христа могли стати цивільні та військові особи, що мають видатні заслуги перед республікою.
Між литовсько-руською армією Великого князя Литовського Гедиміна та дружиною Київського князівства під проводом київського князя Станіслава, що був васалом Золотої Орди, відбулась битва на річці Ірпінь. Здобувши перемогу, Гедимін призначив намісником Київського князівства Міндовга, князя Гольшанського, і приєднав до Великого князівства Литовського Київське, Волинське та Сіверське князівства. Станіслав, останній київський князь з династії Рюриковичів, втік у Рязань, де одружився з дочкою рязанського князя - Ольгою.
На західному березі солоного озера Тескоко засновано місто-держава ацтеків Теночтитлан («місто колючих кактусів»). Станом на початок XVI століття в ньому проживало більше 200 тисяч чоловік, що робить його найбільшим містом всього світу того часу. У 1521 році воно було зруйноване військом іспанського конкістадора Ернана Кортеса.
Війська англійського короля Едуарда III розпочали наступ на півночі Франції, що стало початком Столітньої війни, яка тривала 116 років і закінчилась для Англії втратою практично всіх володінь в континентальній Європі; у зв'язку з численними військовими зіткненнями, епідеміями, голодом і вбивствами населення Франції в результаті війни скоротилося на дві третини.
Восени 1337 року війська англійського короля Едуарда III розпочали наступ на півночі Франції, що стало початком війни, яка тривала 116 років і закінчилась для Англії втратою практично всіх володінь в континентальній Європі; у зв'язку з численними військовими зіткненнями, епідеміями, голодом і вбивствами населення Франції в результаті війни скоротилося на дві третини.
Приводом до війни стали претензії англійської королівської династії Плантагенетів на свої колишні володіння у материковій Європі, які вона втратила за Паризьким договором 1259 року між королем Франції Людовіком IX і королем Англії Генріхом III, а формальним приводом стали претензії англійського короля Едуарда III Плантагенета на французький престол після смерті в 1328 році Карла IV Капетинга.
Едуард III, портрет кінця XVI ст.
Едуард III, портрет кінця XVI ст.
У 1333 році Англія почала війну з Шотландією, яку підтримав французький король Філіп VI. Здобувши досить швидку перемогу, восени 1337 року англійці при підтримці фламандських міст розпочали наступ в Пікардії і здобули на початку Столітньої війни ряд перемог в Бретані, у битві біля Кресі (1346). В битві біля Пуатьє (1356) англійці взяли в полон французького короля Іоана II Доброго, за відсутності котрого країною став правити його син дофін Карл. Незважаючи на важке становище, в якому перебувала Франція, Едуард не став штурмувати Париж, а змусив в 1360 році Карла укласти принизливий для нього мир в Бретіньї, за підсумками якого французька корона втратила третину своїв володінь.
Іоанн II Добрий
Іоанн II Добрий
Після того, як в 1364 році Іоанн помер у полоні, французьким королем став Карл V, який почав своє правління з реорганізації армії і проведення економічних реформ. Оголосивши в 1369 році Англії війну, французи домоглися значних військових успіхів і витіснили англійців з континенту. Одночасно Англія розпочала війну проти Португалії, а Франція - з Кастилією; крім того по смерті Едуарда III в Англії розпочалось селянське повстання Вота Тайлера і Шотландія стала знову загрожувати з півночі. Все це сильно виснажило країни, і в 1396 році Англія і Франція уклали чергове перемир'я.
За цей час французький король Карл VI збожеволів, а в Англії змінилось кілька монархів. Після провалу мирних перемовин, в 1415 році Генріх V Ланкастер висадився у Франції. Претендуючи на титул французького короля і Нормандське герцогство, він захопив більшу його частину, а після перемоги у битві біля Азенкура підпорядкував собі половину Франції і в 1420 році змусив Карла VI підписати договір у Труа, за яким Генріх був визнаний регентом і наступником французького трону.
Продовжуючи військові дії, в 1428 році англійці взяли в облогу Орлеан, проте французькі війська з Жанною д'Арк на чолі змусили англійців відступити, що стало переломним моментом Столітньої війни. В 1435 році Бургундія перейшла на бік Франції, яка відвоювала спочатку Номандію (1450), потім Бретань і Гасконь. 17 липня 1453 року у битві при Кастильоні французи отримали вирішальну перемогу над англійцями, заволодівши містом Бордо, що завершило Столітню війну. Мирний договір за її підсумками був підписаний лише в 1475 році.
Франція, незважаючи на перемогу, вийшла з війни ослабленою і з втратою двох третин власного населення. Англія в результаті Столітньої війни втратила всі свої володіння на континенті (за виключенням міста Кале), якими володіла з XII століття, спустошила власну казну і спровокувала громадянську війну; зберігаючи претензії на французький престол, монархи Англії (а потім Великобританії) до 1801 носили титул королів Франції і відмовились від нього лише після поразки у війні з республіканською Францією.
Через різку зміну клімату в світі розпочалась пандемія чуми, яка охопила Азію, Європу та Північну Африку. За два десятиліття «Чорна смерть» привела до смерті більше 70 мільйонів людей, що наклало відбиток на історію, економіку, культуру і генетичний склад людства.
Через різку зміну клімату в світі близько 1346 року розпочалась пандемія чуми, яка охопила Азію, Європу та Північну Африку. За два десятиліття від неї загинуло більше 70 мільйонів людей, що наклало відбиток на історію, економіку, культуру і генетичний склад людства.
XIV століття стало періодом значних природних катаклізмів - клімат став холодним, нестабільним, посушливі роки змінювались тривалими дощовими. Це привело до голоду 1315-17 років у Європі та на початку 1330-х років у Китаї, що викликало міграцію численних дрібних гризунів з пустельних районів до місць проживання людей. В пустелі Гобі, поблизу сучасного монголого-китайського кордону, серед мишей, щурів, бабаків, зайців почалось поширення інфекційних хвороб, які через близькість до людей і вживання в їжу м'яса деяких з цих тварин, стали причиною епідемії невідомої хвороби - в 1331 році в провінції Хенань загинуло до 90% населення.
Близько 1335 року епідемія, імовірно, чума, разом із купецькими караванами досягла Індії, 1338-го - Середньої Азії, звідки перкинулась в низини Дону та Волги, спустошивши столицю Золотої Орди місто Сарай. Розділившись на два рукава, через щурів і блох чума поширирилась через море в Крим (1346), а через Кавказ - на Близький Схід (1347). В Дамаску вимерла половина населення, а в Сирії і Палестині - до 40 відсотків. Величезна кількість паломників, шукаючи захисту у Бога, кинулася в Мекку, принісши епідемію на Аравійський півострів. Через безсилля перед невідомою хворобою, в Мецці розпочались переслідування євреїв, які "своєю присутністю накликали гнів Аллаха".
Через генуезькі торгові кораблі, які активно торгували з Каффою, в 1347 році епідемія з Криму перекинулась в Константинополь, середземноморські міста Європи та Єгипту. За свідченням середньовічних хронік, в Константинополі загинуло 90% населення. До 1349 року був спустошений Єипет до верхів'їв Нілу і подальше просування чуми на Південь зупинила пустеля. Її жервами стали і жителі островів - Сицилії, Сардинії, Корсіки, Мальти та Мальорки. Відсутність засобів боротьби з невідомою хворобою викликала панічний страх, люди намагались рятуватись втечею, кидаючи своє майно і непохованих мертвих родичів; на Кіпрі через страх перед епідемією було перебите все мусульманське населення острова. У Венеції та Генуї померло не менше 60% населення.
В 1348 році чума лютувала в Італії, Іспанії, Франції, Німеччині, в серпні досягла Англії, в 1349 році - Ірландії та Скандинавії, наступного року - Польщі, ще через рік - Русі. Через Норвегію вона поширилась на Ісландію і далі в Гренландію. З невідомих причин епідемія не торкнулась Богемії, Наварри, Фінляндії і деяких регіонів Франції.
Точної кількості померлих від чуми в XIV столітті не існує, однак більшість істориків сходяться на думці, що в Європі і на Близькому Сході загинуло 30-50% всього населення, в Китаї - до 50%, а вцілому по світу - 25%, тобто більше 70 мільйонів чоловік. В більшості країн чума поширювалась в бубонній формі, яка викликається блохами, рідше - у легеневій. У першому випадку людина страждала від лихоманки, марення і помирала за 5 діб, в другому - за два-три від легеневої кровотечі. В Константинополі люди помирали від септичної чуми - людина "згорала" за день без жодних проявів захворювання.
Глобальному поширенню епідемії сприяв низький рівень середньовічної медицини, зокрема в Європі, де панувала примітивно-релігійна методологія пізнання, а медицина представляла собою сплав теологічних забобонів і шарлатанських маніпуляцій. Чуму, яку вважали отруєнням організму, намагались лікувати молитвами, припіканням, вирізанням фурункулів, кровопусканням, сушеними травами, магнітами і магічними заклинанняями.
Чумний лікар, карикатура XVII ст.
Чумний лікар, карикатура XVII ст.
В цих умовах багаті люди і міста використовували послуги т. зв. чумних лікарів, які носили спеціальний захисний плащ і шолом. Вперше їх в 1348 році найняв папа римський Климент VI для лікування жителів Авіньйону. Як правило, на лікування хворих чумою заради високих гонорарів погоджувались не зовсім кваліфіковані медики або студенти медичних університетів. Ефективність їх лікування була сумнівною, якщо взагалі була, проте з часом чумні лікарі стали невід'ємною частиною життя Європи на наступні чотири століття.
Польський король Казимир III за підтримки Чехії та Угорщини захопив більшу частину Галичини зі Львовом включно і Волині, які по його смерті стали спадковими землями угорських монархів, котрі до початку ХХ століття титулувались королями Галичини та Володимирії.
В 1349 році польський король Казимир III за підтримки Чехії та Угорщини захопив більшу частину Галичини зі Львовом включно і Волині, які по його смерті стали спадковими землями угорських монархів, котрі до початку ХХ століття титулувались королями Галичини та Володимирії.
Після сходження на престол Казимир III продовжив розпочату його батьком Владиславом Локетеком політику замирення із сусідами - у 1335 році він відмовився на користь чеського короля Яна Люксембурга від Сілезії і виплатив йому компенсацію за відмову від претензій на польську корону, того ж року продовжив воєнний союз зі своїм зятем королем Угорщини Карлом Робертом Анжуйським, одруженим на його сестрі, пообіцявши тому польський трон в разі переривання династії П'ястів, і погодився платити данину Золотій Орді, щоб уникнути набігів на свої землі. У 1343 році Казимир видав свою доньку Ельжбету заміж за герцога Західної Померанії Богуслава V Великого, завдяки чому уклав з ним воєнний союз проти Тевтонського ордену, що зупинило їх просування у Східніїй Померанії, і в 1348 році примирився із мазовецькими та плоцькими князями.
Уникнувши війни на чотири фронти, втрату земель на заході і півночі Казимир компенсував експансією на Схід, втрутившись у боротьбу за Галичину і Волинь, де в 1340 році боярами був отруєний король Русі Юрій II Болеслав з династії П'ястів, зі смертю якого корона перейшла до його зятя литовського князевича Любарта Гедиміновича.
Казимир Великий (1310-1370) пензля Марчелло Бачареллі - останній король Польщі з династії П'ястів, титулярний король Русі
Казимир Великий (1310-1370) пензля Марчелло Бачареллі - останній король Польщі з династії П'ястів, титулярний король Русі
За допомогою угорського воєводи Вілерма Казимир захопив Перемишель і Львів, але взимку 1341 року лідер боярсько-олігархічної верхівки Галичини і її фактичнй правитель воєвода Дмитро Дедько за підтримки татар здійснив походи у Польщу та Угорщину, що змусило Казимира ІІІ замиритись із Любартом і в 1344 році визнати владу литовців на Волині та Галичині в обімін на їх підтримку у війні проти сілезького Ратиборське князівства.
Проте, після поразки князів Ольгерта і Кейсута у 1348 році в битві із Тевтонським орденом біля Ковно і несподіваної смерті Дмира Детька, Казимир III уклав союз із Чехією та Угорщиною і в 1349 році захопив Львів і Галич. За щорічну данину він отримав від Золотої орди право на всю Галичину і Холмщину й розпочав завоювання Волині, змусивши князя Волинського Любарта Гелиміновича визнати себе васалом Польщі.
По смерті Казимира ІІІ в 1370 році королем Польщі і Русі став його племінник угорський король Людовик I Великий з династії Анжу. Мало цікавлячись своїми північними володіннями, він передав їх в управління своїй матері Єлизаветі Польській (сестрі Казимира), а Галичину - сілезькому князю Владиславу Опольчику. У грудні 1378 року Людовик передав Руське королівство своїй дочці Марії, яка по смерті батька стала королевою Угорщини, всі монархи якої до падіння Австро-Угорщини на початку ХХ століття на відміну від королів Польщі (яка відійшла другій дочці Людовика Ядвизі, майбутній дружині Владислава II Ягайла) титулувались королями Галичини та (Во)Лодимирії.
Людовик Угорський (1326-1382) пензля Марчелло Бачареллі - перший король Галичини та Володимирії
Людовик Угорський (1326-1382) пензля Марчелло Бачареллі - перший король Галичини та Володимирії
Боротьба за галицько-волинську спадщину між П'ястами і Гедиміновичами тривала до 1392 року і завершилась її розділом - Галичина, Холмщина, Белзьке князівство і Поділля відійшли до Польського королівства, а Волинь - до Великого князівства Литовського, коли вони вже входили до єдиної держави Речі Посполитої.
На ріці Сині Води (нині - ріка Синюха в Кіровоградській області, ліва притока Південного Бугу) відбулась битва між литовсько-руським військом Великого князя Литовського Ольгерда Гедиміновича та військом монголо-татарських правителів Поділля, перемога в якій дозволила остаточно приєднати Київщину, Переяславщину та Поділля до Литовської держави.
В кінці 1362 року на ріці Сині Води відбулась битва між литовсько-руським військом Великого князя Литовського Ольгерда Гедиміновича та військом монголо-татарських правителів Поділля, перемога в якій дозволила остаточно приєднати Київщину, Переяславщину та Поділля до Литовської держави.
Після смерті в 1359 році хана Бердибека в Золотій орді почались міжусобиці, які тривали два десятиліття. Скориставшись внутрішніми заворушеннями в Орді, великий князь Ольгерд розпочав наступ на татарські землі з метою повністю приєднати до Литви Києвське князівство - хоча Київ вже був під литовською владою після перемоги у битві на ріці Ірпінь (1342), він все ще сплачував данину татарам. Скориставшись тим, що Кримський улус брав участь у поході на столицю Золотої Орди Сарай-Бату, в кінці 1359 року литовське військо зайняло північ Чернігівського та Київського князівств.
Реконструйована печатка Ольгерда
Реконструйована печатка Ольгерда
Восени 1362 року Ольгерд особисто очолив війська, що вирушили у напрямку одного з найбільших ординських міст на українських землях – Торговиці. В районі річки Сині Води (нині - ріка Синюха в Кіровоградській області, ліва притока Південного Бугу) армія Великого князівства Литовського зустрілася з військами трьох татарських беїв – Кутлубуги, Кочубея та Деметрія, які контролювали території Лівобережжя, Правобережжя Дніпра та Придністров'я, відповідно. Монголо-татари вишикувалися трьома полками, намагаючись оточити супротивника. Проте Ольгерд розділив військо по фронту на кілька тактичних одиниць і розташував їх півколом, що дало змогу не тільки збільшити фронт, але й створило можливості для контратак. Битва почалась з обстрілу татарами русько-литовського війська з луків, проте вони відступили під обстрілом арбалетчиків та метальників списів. Після вступу у бій кінноти татари були змушені залишити поле бою.
Завдяки перемозі Ольгерда землі колишніх Київського, Подільського та Чернігово-Сіверського князівств увійшли до складу Великого князівства Литовського, Руського і Жемайтійського, яке стало найбільшою державою Європи. Правити в Києві Ольгерд поставив свого сина Володимира, який князював до 1394 року, коли програв війну з Вітовтом Великим за розширення повноважень удільних князів. Малозаселене на той час Поділля було віддане синам князя Коріата, брата Ольгерда, які брали участь у битві на Синіх Водах, - завдяки зусиллям Юрія, Олександра, Костянтина і Федора одне з периферійних князівств Литви перетворилось на самостійне державне утворення з суверенною зовнішньою та внутрішньою політикою з адміністративним центром у місті Кам'янець (нині - Кам'янець-Подільський).
Укладено мирну угоду, за якою австрійський герцог Альбрехт III визнав фактичну незалежність швейцарських кантонів від Австрії.
Війська Золотої орди на чолі з еміром Єдигеєм захопили Київ, розграбували і майже весь його спалили.
Хаджі Герай з роду чингизідів, затверджений ханом великим князем литовським Казимиром Ягеллончиком, у супроводі знатних кримських родин прибув до міста Ескі-Крим і за одинадцяти років зумів утвердитись як правитель нової держави у війні проти ханів Золотої Орди, остаточно розбитої Кримським ханством на початку XVI століття.
У 1441 році Хаджі Герай з роду чингизідів, затверджений ханом великим князем литовським Казимиром Ягеллончиком у супроводі знатних кримських родин прибув до міста Ескі-Крим і за одинадцяти років зумів утвердитись як правитель нової держави у війні проти ханів Золотої Орди, остаточно розбитої Кримським ханством на початку XVI століття.
Вершини своєї економічної та військової могутності Золота Орда досягла за правління хана Тохтамиша, який за підтримки самаркандського правителя Тамерлана відновив єдність в країні, але в 1389 році почав проти нього війну, в якій зазнав поразки, і в 1399 році був змушений рятуватись втечею у Литву до великого князя литовського Вітовта. Розорення економічних центрів Золотої Орди привело до її дезінтеграції і з початку XV століття на її території почали виникати самостійні ханства, першими з яких стали Сибірське (Тюменське), Узбецьке та Казанське.
Після смерті в 1419 році темника Тамерлана Єдигея, який вів боротьбу з ворогуючими один з одним за престол синами Тохтамиша ханами Кепеком і Керім-Берді, Орда втратила контроль над Кримським юртом, де в боротьбі за владу переміг чингизід (внук Тохтамиша) Девлет-Берді, котрий в 1427 році проголосив себе ханом Орди, але невдовзі загинув у війні проти золотординського хана Барака. Цього ж року у боротьбу за Крим втрутився інший нащадок Тохтамиша - його внучатий племінник Хаджі-Девлет-Берді з роду Тука-Тимура, тринадцятого сина Джучі, внука Чингізхана (хоча за іншою версією рід Гераїв бере свій початок від монгольсько-тюркського роду Кереїв із Забайкалля, один з нащадків якого, Ван-хан, був соратником Чингізхана, а прізвисько Хаджі набув батько Девлет-Берді після здійснення хаджу в Мекку).
Народжений у Литві, де осіла його родина після нашестя Тамерлана в Золоту Орду, син Таш-Тимура, який ще 1395 року намагався утвердитись в Криму, Хаджі після загибелі свого дядька кримського хана Девлета-Берді, в 1428 році зумів лише ненадовго взяти місто Ескі-Крим (Старий Крим). Через три роки він зібрав у Литві 40-тисячне військо, з яким перейшов у Ор-Капи (пізніше - Перекоп) і протримався в Криму три роки, допоки не був вигнаний звідти ханом Золотої Орди Улу-Мухаммедом, який здолав і його двоюрідного брата Ахмада (сина Девлет-Берді), вбитого у 1433 році.
Боротьба за Крим між нащадками Тохтамиша і ханами Орди привела до розорення півострова, на який все частіше стали здійснювати набіги кочові татарські племена. Близько 1440 року великий литовський князь Казимир Ягеллончик після зустрічі із посланцями знатних кримських родин Ширинів і Баринів, невдоволених правлінням намісника великоординського хана Сеід-Ахмеда, викликав до Києва Хаджі Герая, що проживав на той час у Ліді (нині - Білорусь), де тому на вірність присягнули кримські беї і мурзи, після чого маршалок Радзивілл Остікович від імені Казимира затвердив його на ханському престолі.
Крим у другій половині XV століття
Крим у другій половині XV століття
У 1441 році Хаджі Герай у супроводі війська прибув у Старий Крим, де не зумів утримати владу і через рік був змушений відступити в Ор-Капи. Укріпивши місто, він протягом чотирьох років відбивав напади військ Сеід-Ахмеда і в 1445 році завдав йому поразки, змусивши відступити на Дон. Повернувшись до Криму разом із загонами ширинських і баринських мурз, Хаджі Герай уклав союз з візантійським князівством Феодоро, відвоював у генуезців порт Каламіту (нині - Інкерман) і 1452 розбив військо Сеід-Ахмед-хана на Поділлі - той був змушений тікати в Київ, де був схоплений і решту свого життя разом із синами провів у Литві.
Мавзолей Хаджі Герая і його сина Менглі в Бахчисараї
Мавзолей Хаджі Герая і його сина Менглі в Бахчисараї
Утвердившись в Криму, Хаджі Герай переніс столицю ханства в місто-фортецю Кирк-Єр, де й помер у серпні 1466 року. Він був похований у мавзолеї в селищі Салачик (нині - частина Бахчисараю).
Перемога Хаджі Герая, як вірного союзника Великого князівства Литовського, здобута в 1465 році над ханом Махмудом, і його сина Менглі Герая в 1486 році над Ахмат-ханом привели до повного занепаду Золотої Орди, остаточно завойованої в 1502 році Кримським ханством, яке стало її політичним спадкоємцем. Цього ж року союзник Менглі Герая московський князь Іван III Васильович був змушений визнати себе данником Криму (який з 1478 року у свою чергу був під протекторатом Османської імперії) виплати якому з невеликими перевами тривали до 1685 року.
У Майнці німецький винахідник і першодрукар Йоганн Гутенберг закінчив друк 42-рядкової Біблії. Ця дата вважається традиційною точкою відліку історії друкарства у Європі.
Почалось завоювання Царства Кіту державою інків Тауантінсуйу, найбільшою індіанською державою Південної Америки з населенням понад 12 мільйонів чоловік.
Король Фердинанд II Арагонський і королева Ізабелла I Кастільська заснували Трибунал священної канцелярії інквізиції, суд, покликаний підтримувати чистоту католицької віри, особливо серед навернутих під загрозою смерті у християнство мусульман і євреїв, і контролю за майном засуджених єретиків. Іспанська інквізиція остаточно припинила свою діяльність через майже 400 років - 15 липня 1834 року.
Між синами Вайна Капака почалась війна за право наслідувати Імперію Інків. За заповітом батька він поділив її між старшим сином Уаскаром і улюбленим Атауальпою, проте Уаскар відмовився підкоритися волі батька. Громадянська війна закінчилась в 1532 році, коли Атауальпа захопив брата у полон і наказв його вбити.
Близько 1503 року італійський художник Леонардо да Вінчі почав роботу над портретом дружини флорентійського чиновника Лізи дель Джокондо. Завершений приблизно через три роки, він відомий як «Мона Ліза» і вважається найвидатнішим, найвпізнаванішим і найбільш дослідженим витвором мистецтва у світі.
В 1502 році 50-літній Леонардо да Вінчі, на той момент уже відомий скульптор і художник, в якості архітектора та військового інженера поступив на службу до командуючого папською армією Чезаре Борджиа. Протягом року він займався створенням топографічних карт, після чого прибув у Флоренцію, де почав роботу над фрескою «Битва при Ангіарі», замовлену гонфалоньєром П'єро Содеріні на честь відновлення Флорентійської республіки після вигнання П'єро Медічі.
Вона мала стати наймасштабнішою роботою да Вінчі, однак, не дивлячись на те, що для розпису Палаццо Веккіо був запрошений також Мікельанжело, який мав розписувати протилежну стіну Великого залу, розпис палацу врешті решт так і не був розпочатий. Готуючи ескізи фрески, Леонардо прийняв запрошення місцевого купця і чиновника Франческо дель Джокондо намалювати портет його дружини Лізи, який мав би прикрасити їх новий будинок.
Робота над портретом матері трьох дітей 24-річної Лізи дель Джокондо почалась у жовтні 1503 року, коли Леонардо був змушений погодитись на цю роботу через безгрошів'я, проте часто переривалась із-за необхідності витрачати чимало зуль на підготовчі роботи над фрескою, яка мала бути завершена в лютому 1505 року. Так і не завершивши роботу в Палаццо Веккіо, в 1506 році на запрошення французького короля Людовика XII Леонардо да Вінчі переїхав у Мілан, куди забрав з собою і портрет. Він так і не був завершений, і по смерті Леонардо в 1519 році згідно заповіту став власністю учня і друга Леонардо художника Салаї.
Король Франциск I, на руках якого помер Леонардо, купив портрет Лізи Джокондо і зберігав його у своєму палаці у Фонтенбло, де він залишався доки Людовик XIV не перевіз його у Версаль. Картина ніколи не мала офіційної назви і відома сьогодні як «Мона Ліза» (розмовне скорочення він італійського «мадонна» - шанобливе звернення до заміжньої жінки) і «Джоконда» (обігране прізвище Лізи, яке по-італійськи і по-французьки перекладається як «весела», «грайлива»).
Після Французької революції портрет був переданий в щойно відкритий Центральний Музей Мистецтв у Луврі, де з тих пір перебуває постійно, за виключенням короткого періоду імператорства Наполеона Бонапарта, який прикрасив ним свою спальню в палаці Тюїльрі, і воєн, коли із-за загрози окупації Парижу «Мона Ліза» вивозилась зі столиці і зберігалась далеко від лінії фронту, як то було у роки Франко-прусської чи Другої Світової воєн.
Справжня слава до «Джоконди» прийшла в кінці XIX століття, коли романтично налаштовані люди мистецтва звернулись до цінностей епохи Відродження, - тоді як інші жіночі портрети Леонардо осіли в приватних колекціях, «Мона Ліза» була доступна загальному огляду і її стали оспівувати поети і письменники, з подачі яких почали говорити про загадкову посмішку «грайливої» Лізи Джокондо. Інтерес до картини став всесвітнім, коли 1911 році «Джоконда» була викрадена італійцем Вінченцо Перуджа, який вважав, що вона мала виставлятись на батьківщині. Не зумівши знайти покупця у США, він був спійманий через три роки при спробі продати картину галереї Уффіци у Флоренції.
Президент США Джон Кеннеді (зліва) і мінстр культури Франції Андре Мальро з дружинами під час експозиції «Мони Лізи» в Національній галереї мистецтв у Вашингтоні, 8 січня 1963 року
Президент США Джон Кеннеді (зліва) і мінстр культури Франції Андре Мальро з дружинами під час експозиції «Мони Лізи» в Національній галереї мистецтв у Вашингтоні, 8 січня 1963 року
В 1913-у «Мона Ліза» повернулась до Лувру, після чого стала найбажанішим експонатом у світі: того ж року вона експонувалась у Флоренції, Римі та Мілані, в 1963-у - у Нью-Йорку, в 1974-у - у Токіо і Москві, що лише примножило славу картини. У 2005 році їй виділили окреме приміщення в Луврі, де її щороку оглядають більше 6 мільйонів людей.
У Швеції почався селянський бунт, що переріс у війну за незалежність, в результаті якої через два роки Швеція здобула незалежність від Данії.
Захоплений у полон король Франції Франциск I підписав кабальний Мадридський договір, за яким він відмовився від усіх претензій на Італію і поступився Іспанії колишніми володіннмия Бургундського дому - Бургундією, Артуа і Фландрією.
Французький мореплавець Жак Картьє проголосив Канаду власністю короля Франції.
Незадовго до смерті Миколая Коперника була опублікована його книга «Про обертання небесних сфер», в котрій він виклав свої революційні погляди про обертання планет навколо Сонця. Лише в кінці XVIII століття геліоцентрична модель Сонячної системи стала загальновизнаною.
Незадовго до смерті Миколая Коперника, в 1543 році була опублікована його книга «Про обертання небесних сфер», в котрій він виклав свої революційні погляди про обертання планет навколо Сонця. Лише в кінці XVIII століття геліоцентрична модель Сонячної системи стала загальновизнаною.
Миколай Коперника народився 19 лютого 1473 року в місті Торунь (нині - Польща) в родині торговця міддю. Він закінчив Краківський, Болонський та Падуйський університети, в 1503 році отримав ступінь доктора канонічного права. Після повернення на батьківщину став каноніком Вармійської єпархії, одночасно викладаючи у Кракові і займаючичись астрономією, якою захопився ще в роки навчання. Переїхавши в 1512-у до міста Фромборк, Коперник почав роботу над новою моделлю Всесвіту, якій присвятив багато років життя і після довгих сумнівів опублікував незадовго до своєї смерті.
Традиційна геоцентрична система світобудови, згідно з якою центральне положення у Всесвіті займає Земля, навколо якої обертається Сонце, Місяць, планети, зірки, відома ще з давньогрецьких часів і з невеликим видозмінами була загальновизнаною серед вчених до Середніх віків. Згідно з нею видимий добовий рух небесних тіл є відображенням обертання космосу навколо Землі - ближче до неї знаходився Місяць, далі Сонце, Марс, Юпітер, Сатурн, зірки; рух Меркурія та Венери не вписувався у цю теорію і єдиної думки щодо їх розміщення відносно Землі не існувало.
Астрономічні дослідження, які активізувались у XVI столітті, виявили багато протирічь у геоцентричній системі світу і ряд вчених повернулись до ідей Геракліда Понтійського, Архімеда та Арістотеля, які стверджували, що Земля обертається навколо своєї осі, її розмір значно менший, ніж Сонця, а швидкість руху планет навколо Сонця залежить від їх віддаленості від нього. Зокрема так і не вдавалось пояснити зміну блиску планет, їх "зворотній" рух на небозводі, зміну видимого розміру Місяця та ряду інших.
В опублікованій Коперником книзі «Про обертання небесних сфер» він виклав теорію обертання планет навколо Сонця на основі поняття про кругові орбіти руху тіл Сонячної системи та твердження про одночасний рух Землі навколо Землі з періодом в одну добу, навколо Сонця тривалістю один рік та навколо певного уявного центру. Розрахунки Коперника пояснили видимий "зворотній" рух планет, його нерівномірність, дозволили визначити відстань від планет до Сонця і розмістити їх у певному порядку, в якому знайшлось місце і для Венери та Меркурія.
Теорія геліоцентричності Коперника не знайшла підтримки серед вчених того часу. Її сприйняли більше як оригінальний метод пояснення астрономічних явищ та оцінили за сильний математичний апарат розрахунків. Навіть у XVII столітті, незважаючи на роботи Йоганна Кеплера, який сформулював закони руху планет, та Галілео Галілея, який відкрив супутники Юпітера та факт обертання Венери навколо Сонця, геліоцентрична система Всесвіту викликада скепсис. Лише в кінці XVIII століття, після відкриття законів всесвітнього тяжіння, принципу інертності та відносності, геліоцентрична модель Сонячної системи стала загальновизнаною.
Помер Миколай Коперник у віці 70-и років після тривалої хвороби та інсульту. Вважаючи його працю небезпечною для основоположних принципів християнства, в 1557 році книга «Про обертання небесних сфер» попала в «Індекс заборонених книг», відмінений лише в 1966 році. Місце поховання Коперника довгий час залишалось невідомим і було знайдене в 2005 році під час розкопок в кафедральному соборі Фромборка, де й було урочисто перепоховане через 5 років.
Черкаський староста Дмитро Вишневецький на дніпровському острові Мала Хортиця почав зведення дерев'яно-земляного укріплення, яке стало форпостом для набігів його війська на османські і татарські володіння. Хортицький замок проіснував кілька років і, як вважається, став прототипом першої Запорозької Січі, яка виникла через кілька десятиліть на острові Томаківка.
Близько 1556 року черкаський староста Дмитро Вишневецький на дніпровському острові Мала Хортиця почав зведення дерев'яно-земляного укріплення, яке стало форпостом для набігів його війська на османські і татарські володіння. Хортицький замок проіснував кілька років і, як вважається, став прототипом першої Запорозької Січі, яка виникла через кілька десятиліть на острові Томаківка.
Дмитро Вишневецький, внук першого князя з русько-литовського роду Вишневецьких, по смерті батька в 1542 році обіймав посади канівського та черкаського старости Великого князівства Литовського. Спираючись на практику барського старости Бернарда Претвича, який першим почав наймати військо з числа люду, що проживав в районі Дніпровських порогів на межі дикого степу, для захисту покордоння, Вишневецький кілька років здійснював напади на османські і татарські володіння в Північному Причорномор'ї.
Вишневецькі - руський рід герба Корибут, гілка гнязів Збаразьких. Тривалий час вважались нащадками великого князя литовського Гедиміна через князів Несвицьких, однак генетичні дослідження, проведені у 2013 році, засвідчили їх родинний стосунок до Рюриковичів - Міхал Корибут Вишневецький (1640-73) виявився останнім монархом цієї династії. По чоловічій лінії рід згас в 1744 році зі смертю Михайла Сервація Вишневецького
Незважаючи на скарги султана Сулеймана Пишного польському королю на розбійні набіги Вишневецького, близько 1556 року на острові Мала Хортиця (Байда) в одному з русел Дніпра він почав зводити укріплення, дерев'яно-земляний замок, оточений частоколом і розрахований на проживання до 300 чоловік, а також панських слуг і холопів. Розташований на безпечній відстані від обох берегів ріки на високій і кам'янистій частині острова, він став стратегічно важливим форпостом для рейдів Дмитра Вишневецького на турецьку фортецю Очаків і татарську фортецю Iслам-Кермен (біля сучасної Каховки). Відбивши в 1556 році два турецькі напади, у жовтні наступного року Дмитро Вишневецький не зміг утримати свій замок і він був зруйнований військами кримського хана Девлет-Гірея I.
Змушений залишити Хортицю і не маючи ні фінансової ні воєнної підтримки короля Сигізмунда II Августа, Вишневецький перейшов на службу до московського царя Iвана IV Грозного, разом з військом якого у 1559 році двічі ходив під Азов, воював у пониззі Дону, під Керчю, за що був винагороджений містом Бельов у Тульській землі. Однак з початком Лівонської війни за посередництва свого двоюрідного брата старости черкаського Михайла Вишневецького отримав дозвіл короля на повернення у Велике князівство Литовське. Оселившись у Черкасах, у 1563 році Дмитро Вишневецький прийняв запрошення молдавських бояр виступити проти господаря Стефана VII Томши. З невеликим загоном він був розбиий поблизу Сучави, захоплений у полон і відправлений у Стамбул, де за наказом султана Селіма II був страчений повішення за ребро.
Хоча сам Вишневецький не був виборним отаманом і нема жодних свідчень, що основу його війська складали саме козаки, а сам термін "січ" відсутній в документах того періоду, його хортицький замок (чи городок) часто іменується Хортицькою Січчю, а він сам з часом став асоціюватись з героєм козацьких народних переказів по імені Байда (Байда - одна з назв острова Мала Хортиця).
Збудований Вишневецьким замок прийнято також вважати прототипом козацького укріплення 60-70-х років XVI століття на острові Томаківка (поблизу сучасного міста Марганця Дніпропетровській області), яке отримало назву Томаківська Січ, першого з військових центрів запорозького козацтва низового, кількість якого у цей період не перевищувала кількох тисяч чоловік. З власним воєним, адмінстративним та судовим устроєм, системою звичаєвого права і очолюване виборним отаманом, протягом наступних двох століть воно часто змінювало місця своєї дислокації в інші укріплені табори за порогами Дніпра.
Реєстрове козацтво, яке у подальшому входило до Війська Запорозького (городового), почало формуватись після універсалу Сигізмунда II Августа від 2 червня 1572 року, яким польний гетьман коронний Юрій Язловецький отримав право найняти на королівську службу 300 козаків
Саме на Січі (на той час Микитинській) у 1648 році почалося повстання Богдана Хмельницького. У часи Руїни, коли Гетьманщина була умовно поділена по Дніпру на Лівобережну та Правобережну, гетьмани втратили контроль над Запорозькою Січчю, а вона сама навіть виставляла своїх кандидатів на гетьманство. Як форма автономного устрою вона проіснувала до 1775 року, коли після встановлення Російською імперією протекторату над Молдавією і виходом на Чорне море втратила функції бастіону проти турецько-татарської експансії, була повністю зруйнована Підпільненської січ.
У Франції почалась серія затяжних громадянських воєн між католиками і протестантами (гугенотами), які розділили Францію при останніх королях династії Валуа. На чолі гугенотів стояли Бурбони (принц Конде, Генріх Наварський) і адмірал де Коліньї, на чолі католиків - королева-мати Катерина Медічі і могутні Гізи. На хід подій у Франції намагалися впливати її сусіди - Єлизавета Англійська підтримувала гугенотів, а Філіп Іспанська - католиків. Французькі релігійні війни закінчилися сходженням Генріха Наваррського на французький престол і виданням компромісного Нантського едикту в 1598 році, який визнав свободу віросповідання.
Між сімнадцятьма нідерландським провінціями та Іспанією почалась війна за незалежність, яка завершилась проголошенням Республіки Сполучених провінцій Нідерландів, яка вийшла зі складу Іспанії.
В 1568 році між сімнадцятьма нідерландським провінціями та Іспанією почалась війна за незалежність, яка завершилась проголошенням Республіки Сполучених провінцій Нідерландів, яка вийшла зі складу Іспанії.
У 1548 році імператор Священної Римської імперії Карл V Габсбург виділив Бургундський округ, до котрого входили 17 нідерландських провінцій, в окрему нероздільну територіальну одиницю, яка отримала незалежність, зокрема, від імперського рейхстагу, рішення якого перестали бути для нього обов'язковими. Наступного року він видав едикт, за яким Нідерланди стали окремою державою під управлінням штатгальтера (намісника) і Генеральних штатів як вищого представницького органу та спадкоємною власністю Габсбургів.
У 1555 році Карл V зрікся від своїх неавстрійских володінь на користь сина Філіпа, який наступного року став королем Іспанії. Будучи прихильником централізації влади, Філіп II позбавив Арагон і Кастилію, Каталонію та Нідерланди багатьох привілеїв. Це викликало велике невдоволення в Нідерландах, яке підсилилось нетерпимістю Філіпа II до протестантизму. Неврожай 1566 року та підвищення податків спровокували антикатолицькі повстання у Фландрії, найбагатшій провінції Нідерландів, для придушення яких Філіп надіслав 10-тисячне військо на чолі з Фернандо де Толедо, герцогом Альба.
Антоній Мор «Фернандо Альварес де Толедо і Піментель» (1507-1582) - Великий Герцог Альба, 1549 рік
Антоній Мор «Фернандо Альварес де Толедо і Піментель» (1507-1582) - Великий Герцог Альба, 1549 рік
Альба приїхав з інструкцією Філіпа, яка веліла, захопити визначних громадян країни, засудити їх до смертної кари та конфіскувати їх майно і якомога сильніше підтримувати католицьку віру. Протягом трьох місяців Альба послав на ешафот до 1800 осіб, що спонукало німецько-голландських графів братів Вільгельма і Людвіга Оранських в 1568 році розпочати війну проти Філіпа II, спираючись на підтримку протестантських князів Німеччини та Франції.
Адріан Томас Кей «Вільгельм фон Нассау-Оранський» (1533-1584), 1580 рік
Адріан Томас Кей «Вільгельм фон Нассау-Оранський» (1533-1584), 1580 рік
У 1572 році повсталі зайняли більшу частину Зеландії та Голландії, а після того як наступного року іспанці розграбували Антверпен і знищили 8 тисяч його жителів, католицькі та протестантські провінції об'єднались для спільної боротьби проти іспанців. Однак, 6 січня 1579 року деякі південні провінції, невдоволені агресивністю протестантів, підписали Арраську унію, висловивши лояльність Іспанії. У відповідь на це 25 січня Вільгельм Оранський об'єднав північні провінції в Утрехтську унію. Спроба проголосити Філіпа II поза законом і обрати власного монарха не вдалась, і 26 липня 1581 року була проголошена Республіка Сполучених провінцій.
Адріан Томас Кей «Людвіг фон Нассау-Ділленбург» (1538-1574), близько 1572 року
Адріан Томас Кей «Людвіг фон Нассау-Ділленбург» (1538-1574), близько 1572 року
Це спонукало Іспанію надіслати нові війська, які до 1585 року окупували більшу частину Нідерландів. Країна виявилась фактично розділеною навпіл - католицький південь та протестантську північ. Остерігаючись посилення Іспанії та впливу Габсбург у Франції, допомогу Нідерландам почала надавати Англія і в 1609 році було підписано перемир'я, яке протрималось 12 років. Маючи потужний флот, Пінічні Нідерланди стали загрозою для колоніальних інтересів Іспанії і в 1622 році війна поновилась - іспанці спробували захопити місто Бреда, проте, зазнали невдачі і до 1632 року втратили ряд ключових міст; наступ протестантів на Брюссель та Антверпен також виявився невдалим.
Вісімдесятилітня війна закінчилась в 1648 році підписанням Мюнстерського договору, за яким Республіка Сполучених провінцій Нідерландів здобула незалежність від Іспанії. Вона привела до великого територіального розколу в Європі і появі прототипів сучасних національних республік, за що була названа Нідерландською революцією.
У Шпаєрі король Східно-Угорського королівства Янош II Жигмонд Заполья і правитель Королівської Угорщини Максиміліан II Габсбург уклали угоду, за якою Східно-Угорське королівство припиняло своє існування: в обмін на визнання себе кнзяем Трансильванії і Парціума (Затисся) Янош відмовлявся від претензій на угорський престол і визнавав себе васалом Угорського королівства
Завдяки дослідженням, проведеним Тихо Браге в Празі і Копенгагені, було доведено, що комети - це не атмосферні явища, як вважалось ще з часів Арістотеля, а космічні обє'кти, які знаходяться принаймні далі Місяця.
Француз Семюель де Шамплен заснував сучасне канадське місто Квебек.
Вийшла друком «Граматика слов'янська» українського мовознавця Мелетія Смотрицького, у якій було здійснено кодифікацію церковнослов'янської мови у східнослов'янській редакції. До середини XVIII ст. була єдиним підручником граматики в Україні, Білорусі та Росії.
Вийшов перший словник української мови «Лексіконъ славенноросскій і именъ тълкованіє» Памви Беринди.
в Агрі за наказом падишаха Імперії Великих Моголів Шах-Джахана почалось будівництво мавзолея-мечеті Тадж-Махал в пам'ять про дружину Мумтаз-Махал, яка померла при народженні чотирнадцятої дитини.
Восени на Полтавщині з повстання дейнеків почалась перша українська громадянська війна. Голота, невдоволена появою "нового панства" з числа козацької старшини та української православної шляхти, виступила проти гетьмана Івана Виговського. Їх підтримали полтавський полковник Мартин Пушкар і запорозький кошовий отаман Яків Барабаш, які прагнули позбавити Виговського булави.
Щоб надихати і захищати французьких учених за ініціативою Жан-Батиста Кольбера король Людовик XIV заснував Французьку академію наук.
На території сучасної Індії виникла держава Маратхів зі столицею в місті Райгад, першим правителем якої став Шиваджи. Вона проіснувала до 1821 року, коли трьох Англо-маратхських воєн англійці захопили Делі, перетворивши кнізів Маратха у своїх васалів.
Католицький священник Луї Енпен став першим європейцем, який побачив і описав Ніагарський водоспад, комплекс водоспадів висотою 53 метри на ріці Ніагара на кордоні сучасних Канади і США.
На вулиці Шлосергассе український козак і підприємець Юрій Кульчицький відкрив у Відні кав'ярню «Під синьою пляшкою». Завдяки адаптації турецької кави до європейського смаку шляхом додавання молока та цукру, Кульчицький створив відому і сьогодні «каву по-віденськи».
У серпні 1686 року на вулиці Шлосергассе Юрій Кульчицький відкрив у Відні кав'ярню «Під синьою пляшкою». Завдяки адаптації турецької кави до європейського смаку шляхом додавання молока та цукру, Кульчицький створив відому і сьогодні «каву по-віденськи».
Юрій-Франц Кульчицький народився 1640 року в селі Кульчиці (нині - Самбiрський район Львівскої області) в шляхетній православній родині. З двадцяти років він жив у у Запорізький Січі, де, знаючи декілька мов, працював перекладачем. В кінці 1660-х років Кульчицький потрапив у полон, був перевезений на Балкани, де добре вивчив місцеві звичаї. Крім турецької, він знав польську, німецьку, угорську, румунську мови і на початку 1670-х був викуплений сербськими купцями для роботи перекладачем у «Віденській східній торговій компанії» в Бєлграді. Після того, як турецька влада звинуватила купців компанії у шпигунстві проти султана й виселила їх із Белграда, Кульчицький переїхав до Відня, де в 1678 році відкрив власну торгову компанію.
У червні 1683 року 140-тисячна турецька армія почала облогу Відня. До серпня більшість жителів, в тому числі й імператор Леопольд I, залишили місто, яке захищало неповних 5 тисяч військових під командуванням графа Рюдігера Штаремберга. Коли Відень охопила паніка і хвороби, Юрій Кульчицький запропонував передати лист до герцога Лотарінгії Карла V з проханням про допомогу. 13 серпня 1683 року Кульчицький, переодягнувшись і видаючи себе за турецького купця, разом зі слугою сербом Джордже Михайловичем перетнув лінію облоги міста та турецький тил, і згодом повернувся з листом-відповіддю, після чого міська влада відмовилась від наміру здати місто.
12 вересня 1683 року силами Карла V і польського короля Яна Собеського турецькі війська зазнали поразки у битві біля Каленберга. В ознаменування заслуг Кульчицького міська рада Відня подарувала йому будинок у престижному районі Леопольдштадт і звільнила його компанію від податків на 20 років; 10 січня 1684 року Кульчицький був призначений особистим перекладачем з турецької мови австрійського імператора і отримав посаду «цісарського придворного кур'єра» у Туреччині. Крім того, Кульчицькому надали право самостійно взяти собі в нагороду частину захопленого трофейного майна, і він вибрав 300 мішків кави.
Спочатку Кульчицький розносив каву вулицями міста в горнятках на таці, а в серпні 1686 року на вулиці Шлосергассе у подарованому йому будинку він відкривав кав'ярню «Під синьою пляшкою». Вона була декорована у турецькому стилі, а на знак перемоги до кави подавались рогалики у вигляді османського півмісяця, які випікав Пітер Вендлер. Адаптувавши турецьку каву до європейського смаку шляхом додавання молока, меду та цукру, Кульчицький створив відому і сьогодні «каву по-віденськи», яка зробила кав'ярню «Під синьою пляшкою» популярним закладом. Завдяки цьому рогалики Вендлера набули великого поширення в Австрії і, з'явившись в 1770 році у Франції після переїзду туди Марії-Антуанетти, дочки австрійського імператора і дружини Людовика XVI, стали відомі на весь світ як круасани.
Кав'ярня Кульчицького була одним з перших подібних закладів у місті - першу відкрив вірменин Ованес Астуатзатур (Йоганн Теодат), який 17 січня 1685 року на знак вдячності за безперебійне поcтачання срібла для імператорського монетного двору отримав виключне право на постачання кави у Відень (невдовзі, під час облоги австрійцями Бєлграда, він був звинувачений у шпигунстві на корсть Туреччини і був змушений переїхати до Венеції).
Пам’ятник Юрію Кульчицькому у Відні
Пам’ятник Юрію Кульчицькому у Відні
Помер Юрій Кульчицький 20 лютого 1694 року від туберкульозу і був похований з почестями на центральному цвинтарі Відня біля собору Св. Стефана. В 1862 році іменем Кульчицького була названа одна з вулиць Відня, а 12 вересня 1865 року у річницю перемоги під Віднем на ній йому було встановлено пам’ятник. У Відні щорічно у жовтні власники кафе Відня прикрашають вітрини своїх закладів портретами Юрія Кульчицького на знак пошани до народного героя і колишнього керівника віденського цеху продавців кави.
У Франції засновано масонську ложу Велику Ложу Франції. У 1777 році вона була перейменована у Великий Схід Франції і активно сприяла французькій підтримці американської революції. Деякі відомі французькі революціонери були масонами, в тому числі Вольтер, Маркіз де Кондорсе, Оноре Мірабо, Жорж Дантон, Жак-Рене Ебер. Членом французької масонської ложі був Бенджамін Франклін, один з лідерів війни за незалежність США.
Зусиллями Мухаммад ібн Сауда, правителя міста Ад-Дірія, та ісламського проповідника Мухаммада Абдуль-Ваххаба створена держава Саудів. Вона проіснувала 73 роки, допоки в 1817 році була розгромлена османською Туреччиною.
У Кандагарі військовий командир Ахмад-шах Дуррані заснував першу афганську державу.
Для убезпечення Цинської імперії від зовнішнього впливу видано ряд законів для ізоляції Китаю - звичайний в'їзд іноземців був заборонений, жорстко контролювалося прибуття купців і дипломатів. Керування торгівля з Росією через монгольські степи суворо регламентувалася. Політика ізоляції країни від зовнішнього світу бачилася цинським імператорам як один із засобів самозбереження. Була заборонена іноземна торгівля у всіх портах, крім Гуанчжоу; європейцям заборонялось селитись в межах міста, вивчати китайську мову.
Між Російською і Османською Імперією розпочалась Російсько-турецька війна, в результаті якої до складу Росії увійшли південна Україна (Новоросія), Північний Кавказ і Крим.
Після завоювання Бенгалії британською Ост-Індською імперією, вона конфіскувала всю казну країни, вдвоє підвищили податки, заборонили місцевим купцям займатись зовнішньою торгівлею. Це привело до розорення індійських землевласників, селян, ремісників та купців і, як результат, голоду від якого померло від 7 до 10 мільйонів бенгальців.
Французький винахідник Жозеф Ньєпс отримав першу у світі фотографію. Вона називалась «Накритий стіл» і не збереглась. Найдавніша із фотографій, яка дійшла до нашого часу, - це «Вид з вікна», зроблена в 1826 році.
В році в Києві по вулиці Інститутській почалось будівництво першого в Києві висотного будинку. По його завершенні в 1912 році одинадцятиповерховий Дім Гінзбурга став найвищою будівлею Російської імперії, за що його часом називали хмарочосом.
В 1910 році в Києві по вулиці Інститутській почалось будівництво першого в Києві висотного будинку. По його завершенні в 1912 році одинадцятиповерховий Дім Гінзбурга став найвищою будівлею Російської імперії, за що його часом називали хмарочосом.
У 1889 році київський будівельник-підрядник, купець першої гільдії Лев Борисович Гінзбург придбав 4-поверховий будинок за адресою Інститутська, 18. Коли на початку ХХ століття в Києві почався будівельний бум, він разом із прилеглими будинками №14 і №16 був знесений і на їх місці між вулицями Миколаївська (нині Городецького) та Інститутська було заплановано зведення нового "прибуткового дому" - багатоквартирного житлового будинку, для здачі житла у найм. Його проект розробили одеські архітектори Адольф Мінкус і Федір Троупянський, а саме будівництво здійснювала власна фірма Гінзбурга.
Будинок Гінзбурга, 1910-і роки
Будинок Гінзбурга, 1910-і роки
Будівництво Дому Гінзбурга почалось в 1910 році і тривало два роки, обійшовшись у півтора мільйона рублів. Завдяки використанню новітніх на той час технологій будівельникам вдалося подолати несприятливі умови - рельєфність і вологість грунту. Боротьба з перепадом висот на ділянці успішно завершилася за рахунок різної поверховості частин споруди - з боку Інститутської він був 8- і 9-поверховим, а з боку Миколаївської і Хрещатика - 11-поверховим. Загальна висота будинку, збудованого в модному на той час стилі «модерн», становила 53 метри, а разом зі баштою-шпилем - 67,5 метри. Дім Гінзбурга мав 94 квартири (загалом - близько 500 кімнат), кілька магазинів на першому поверсі, підземний поверх і новинку тих часів - два ліфти американської фірми «Отіс».
В радянські часи будинок Гінзбурга був націоналізований, а квартири вньому перероблені під комунальні. До 1928 року хмарочос Гінзбурга був найвищим в СРСР і до 1941 - найвищим в Україні. 24 вересня 1941 року, на 5-ий день окупації Києва, Дім Гінзбурга та ще декілька будівель на Хрещатику були підірвані - їх замінували інженерні частини 37-ї радянської армії спільно з підрозділами НКДБ напередодні відступу з Києва. Залишки Дому Гінзбурга було остаточно знесено в 1950-х, а в 1955-61 роках на його місці було зведено 16-поверховий готель «Москва» (тепер - готель «Україна»).
Руїни будинку Гінзбурга, 1941 рік
Руїни будинку Гінзбурга, 1941 рік
Сам Гінзбург, що до революції 1917 року входив до десятки найбагатших людей Києва і свого часу відмовився від будівельних проектів у США, помер близько 1926 року в бідності в одній з київських лікарень.
B00001335D25.10.1408Володимир Лук'янюкВолодимир Лук'янюкВолодимир Лук'янюкВолодимир Лук'янюкВолодимир Лук'янюкВолодимир Лук'янюкВолодимир Лук'янюкВолодимир Лук'янюкВолодимир Лук'янюкВолодимир Лук'янюкВолодимир Лук'янюкВолодимир Лук'янюкВолодимир Лук'янюкВолодимир Лук'янюкВолодимир Лук'янюкВолодимир Лук'янюкВолодимир Лук'янюкВолодимир Лук'янюкВолодимир Лук'янюкВолодимир Лук'янюкВолодимир Лук'янюкВолодимир Лук'янюкВолодимир Лук'янюкВолодимир Лук'янюкВолодимир Лук'янюкВолодимир Лук'янюкВолодимир Лук'янюкВолодимир Лук'янюкВолодимир Лук'янюкВолодимир Лук'янюкВолодимир Лук'янюкВолодимир Лук'янюкВолодимир Лук'янюкВолодимир Лук'янюкВолодимир Лук'янюкВолодимир Лук'янюкВолодимир Лук'янюкВолодимир Лук'янюкВолодимир Лук'янюкВолодимир Лук'янюкВолодимир Лук'янюкВолодимир Лук'янюкВолодимир Лук'янюкАндрій Лук'янюкВолодимир Лук'янюкВолодимир Лук'янюкВолодимир Лук'янюкВолодимир Лук'янюкВолодимир Лук'янюкВолодимир Лук'янюкВолодимир Лук'янюк, 17 квітня 2013, востаннє оновлено 22 травня 2017 року
Текст статті створений спеціально для сайту «Цей день в історії» і поширюється за ліцензією «Creative Commons Із зазначенням авторства 3.0 Неадаптована» з обов'язковим активним гіперпосиланням на вебсторінку http://www.jnsm.com.ua/h/00001910. К-сть знаків: 437771
© 2001-18