цей день
Заголовки
arrow_drop_down
Хронологія
Теми
популярні статті
Регіони
нові статті
Правила життя
Фотоісторії
Ще
arrow_drop_down
Моя історія
Підтримати
star_border share search menu
Ясновельможна Республіка Венеція
В 697 році в Ераклеї обрано першого пожиттєвого правителя шести найбільших острівних міст венетів, які згодом об'єднались у державу навколо найбагатшого міста Венеція. Через п'ять століть вона перетворилась в олігархічно-аристократичну республіку, яка досягла піку своєї могутності, багатства і впливу в епоху Хрестових походів.
На обкладинці: Прапор Венеціанської республіки
3069
Людина і суспільство
Володимир Лук'янюк, 13 травня 2017
У III столітті до н. е. племена венетів, що проживали на північному узбережжі Адріатичного моря, були завоювані Римською республікою, під впливом якої до початку першого тисячоліття романізувались, а територія їх розселення за Октавіана Августа увійшла до т. зв. «Регіону X», а за імператора Діоклетіана - до провінції «Венетія і Істрія» у складі діоцеза Італія. У період Великого переселення народів венети пережили нашестя вестготів, рятуючись від якого частково переселились на прибережні острови. На одному з них, згідно легенди, 25 березня 451 року було засновано поселення під назвою Венеція.
Переселення на острови стало особливо активним під час нашестя гунів у 452 році і з часом на них виникло кілька міст, які в 466 році в Градо обрали першу раду самоуправління. З падінням Західної Римської імперії острови венетів попали під владу спочатку королівства Одоакра, пізніше - Теодоріха Великого і Візантії. З початком експансії в Італію лангобардів зросла не лише кількість біженців на острови, але й змінилась соціальна їх структура - рибальство і видобуток солі доповнила морська торгівля, яку привнесла аристократія, що прибула з материка.
Важливим фактором становлення венетських міст стала і втеча на острови в 568 році жителів найбільшого міста регіону Аквілеї, завдяки чому в Градо була перенесена резиденція архієпископа, який в церковній ієрархії був другим після папи римського. Згідно з легендою, за його ініціативою задля координації зусиль і організованого протистояння зовнішній загрозі в 697 році в Ераклеї представниками шести найбільших острівних міст регіону замість колегіальної ради з 12 трибунів був обраний пожиттєвий верховний правитель, яким став місцевий дворянин Паоло Лучіо Анафесто. Його історичність залишається під сумнівом і цілком імовірно, що ні він, ні його наступник Марчелло Тегалльяано були не обраними особами, а призначеними візантійським екзархами Равенни або і були тими самими екзархами, а їх «обрання» було свідченням визнання влади суверена.
Третім традиційним і першим документально достовірним правителем острівних міст, який з XIII століття став іменуватись «дожем», вважається Орсо, обраний у 726 році всупереч волі візанійців, які розпочали боротьбу з поклонінням іконам. Він доклав чимало зусиль для створення бойового флоту, який наступного року надіслав для звільнення Равенни від лангобардів. В знак подяки Орсо був визнаний імператором Левом III Ісавром, від якого отримав почесний титул іпато (візантійська калька римського титулу «консул»), який став його родовим прізвищем.
Герб першого достовірно відомого правителя союзу ветських міст Орсо Іпато
Герб першого достовірно відомого правителя союзу ветських міст Орсо Іпато
Орсо Іпато був убитий у 737 році в розпал війни між містами Ераклея і Еквіліо (нині - Єзоло), що стало початком боротьби за встановлення спадкової влади та тривалого політичного протистояння між прихильниками Візантії, папи римського і Лангобардії, а після її підкорення Карлом Великим, - відновленої ним Західної імперії.
Війна з франками змусили десятого дожа Аньєло Партічіпаціо у 811 році перенести свою резиденцію з портового міста Маламокко на острів Ріальто, де знаходилось містечко Венеція, що дало поштовх його бурхливому розвитку, - наступного року тут почалось будівництво фортеці, кам'яного палацу дожа і церкви, зрошувальних каналів, а сам острів був з'єднаний мостами з сусідніми острівцями.
Герб десятого традиційного і восьмого історичного дожа Венеції Аньєло Партічіпаціо
Герб десятого традиційного і восьмого історичного дожа Венеції Аньєло Партічіпаціо
Спадкоємцем Аньєло став його син Джустіньяно, за правління якого у 828 році двома венеціанськими купцями були привезені до Венеції викрадені в Александрії останки святого Марка Євангеліста, оголошеного покровителем міста. На цей час, Венеція, користуючись протистоянням Візантійської і Франкської імперій, значно зміцнила свій торговий та військовий флот і стала одним з найзаможніших міст регіону, до якого спочатку була приєднана Істрія, а до кінця X століття - прибережні міста Далмації.
Формально перебуваючи у залежності від Візантії, Венеція фактично була незалежною державою і досягла розквіту з початком Хрестових походів, завдяки яким поширила свій вплив на Ближній і Середній Схід. Значне збільшення населення підконтрольних Венеції територій зумовило створення в 1172 році спеціального органу управління під назвою Велика Рада, в якій делеговані міськими комунами представники стали обирати дожа і його радників, керівників регіонів, головних чиновнків, а також членів Сенату, який приймав закони і визначав політику Венеціанської республіки.
Герб 39-го дожа Венеції Себастьяно Зіані (1102-1178)
Герб 39-го дожа Венеції Себастьяно Зіані (1102-1178)
Першим дожем, обраним Великою Радою, став 75-річний Себастьяно Зіані, один з найбагатших громадян країни, авторитет якого був настільки великий, що йому вдалось примирити папу римського та імператора Священної Римської імперії Фрідріха Барбароссу.
Своєї найбільшої величі Венеціанська республіка досягла за правління 41-го дожа Енріко Дандоло, якому за підтримки французьких хрестоносців в 1204 році вдалось завоювати Константинополь і при розподілі території Візантійської імперії отримати третину її володінь. Протягом наступних двох століть Венеція здолала свого давнього суперника Геную, розширила володіння на материкову частину північно-адріатичного узбережжя, завоювавши Верону, Падую, Фріуль і Бергамо, майже всі острови в Іонічному морі і, фактично купивши Кіпр у його останньої королеви в 1489 році, досягла піку своєї могутності, багатства і впливу.
Її занепад почався з завоюванням османами Константинополя і відкриття португальцями морського шляху до Індії, що позбавило Венецію монополії на торгівлю з Азією, домінуючого положення у Середземномор'ї і привело до поступової втрати територіальних завоювань. Прагнучи утримати за собою володіння в Адріатиці, Венеція намагалась дотримуватись нейтралітету і зваженої політики, що, проте, її не вберегло в період Наполеонівських воєн, і 12 травня 1797 року 120-й дож Людовіко Манін і Велика рада Венеціанської республіки підписали зречення від влади і вона припинила своє більш, ніж тисячолітнє існування.
13 травня 2017 © Володимир Лук'янюк спеціально для «Цей день в історії». Текст статті поширюється за ліцензією «Creative Commons Із зазначенням авторства 3.0 Неадаптована» і з обов'язковим активним гіперпосиланням на дану вебсторінку.

Коментарі

Дивіться також

Збитий під Луганськом «ИЛ-76»
Фотоархів
Збитий під Луганськом «ИЛ-76»
Людина і суспільство
Європа
Середньовіччя
#ЦейДень
Події, факти, персоналії
© 2001-17 Володимир Лук'янюк
Про


Наверх