В 697 році в Ераклеї обрано першого пожиттєвого правителя шести найбільших острівних міст венетів, які згодом об'єднались у державу навколо найбагатшого міста Венеція. Через п'ять століть вона перетворилась в олігархічно-аристократичну республіку, яка досягла піку своєї могутності, багатства і впливу в епоху Хрестових походів.
На обкладинці: Прапор Венеціанської республіки
Володимир Лук'янюк, 13 травня 2017
У III столітті до н. е. племена венетів, що проживали на північному узбережжі Адріатичного моря, були завоювані Римською республікою, під впливом якої до початку першого тисячоліття романізувались, а територія їх розселення за
Октавіана Августа увійшла до т. зв. «Регіону X», а за
імператора Діоклетіана - до провінції «Венетія і Істрія» у складі
діоцеза Італія. У період
Великого переселення народів венети пережили нашестя вестготів, рятуючись від якого частково переселились на прибережні острови. На одному з них, згідно легенди,
25 березня 451 року було засновано поселення під назвою Венеція.
Переселення на острови стало особливо активним під час
нашестя гунів у 452 році і з часом на них виникло кілька міст, які в
466 році в Градо обрали першу раду самоуправління. З
падінням Західної Римської імперії острови венетів попали під владу спочатку королівства Одоакра, пізніше -
Теодоріха Великого і
Візантії. З початком експансії в Італію лангобардів зросла не лише кількість біженців на острови, але й змінилась соціальна їх структура - рибальство і видобуток солі доповнила морська торгівля, яку привнесла аристократія, що прибула з материка.
Важливим фактором становлення венетських міст стала і втеча на острови в
568 році жителів найбільшого міста регіону Аквілеї, завдяки чому в Градо була перенесена резиденція архієпископа, який в церковній ієрархії був другим після папи римського. Згідно з легендою, за його ініціативою задля координації зусиль і організованого протистояння зовнішній загрозі в
697 році в Ераклеї представниками шести найбільших острівних міст регіону замість колегіальної ради з 12 трибунів був обраний пожиттєвий верховний правитель, яким став місцевий дворянин Паоло Лучіо Анафесто. Його історичність залишається під сумнівом і цілком імовірно, що ні він, ні його наступник Марчелло Тегалльяано були не обраними особами, а призначеними візантійським
екзархами Равенни або і були тими самими екзархами, а їх «обрання» було свідченням визнання влади суверена.
Третім традиційним і першим документально достовірним правителем острівних міст, який з XIII століття став іменуватись «дожем», вважається Орсо, обраний у
726 році всупереч волі візанійців, які розпочали боротьбу з поклонінням іконам. Він доклав чимало зусиль для створення бойового флоту, який наступного року надіслав для звільнення Равенни від лангобардів. В знак подяки Орсо був визнаний імператором Левом III Ісавром, від якого отримав почесний титул іпато (візантійська калька римського титулу «
консул»), який став його родовим прізвищем.
Герб першого достовірно відомого правителя союзу ветських міст Орсо Іпато
Орсо Іпато був убитий у
737 році в розпал війни між містами Ераклея і Еквіліо (нині - Єзоло), що стало початком боротьби за встановлення спадкової влади та тривалого політичного протистояння між прихильниками Візантії, папи римського і Лангобардії, а після її підкорення
Карлом Великим, - відновленої ним
Західної імперії.
Війна з франками змусили десятого дожа Аньєло Партічіпаціо у
811 році перенести свою резиденцію з портового міста Маламокко на острів Ріальто, де знаходилось містечко Венеція, що дало поштовх його бурхливому розвитку, - наступного року тут почалось будівництво фортеці, кам'яного палацу дожа і церкви, зрошувальних каналів, а сам острів був з'єднаний мостами з сусідніми острівцями.
Герб десятого традиційного і восьмого історичного дожа Венеції Аньєло Партічіпаціо
Спадкоємцем Аньєло став його син Джустіньяно, за правління якого у
828 році двома венеціанськими купцями були привезені до Венеції викрадені в Александрії останки святого Марка Євангеліста, оголошеного покровителем міста. На цей час, Венеція, користуючись протистоянням Візантійської і Франкської імперій, значно зміцнила свій торговий та військовий флот і стала одним з найзаможніших міст регіону, до якого спочатку була приєднана Істрія, а до кінця X століття - прибережні міста Далмації.
Формально перебуваючи у залежності від Візантії, Венеція фактично була незалежною державою і досягла розквіту з початком
Хрестових походів, завдяки яким поширила свій вплив на Ближній і Середній Схід. Значне збільшення населення підконтрольних Венеції територій зумовило створення в
1172 році спеціального органу управління під назвою Велика Рада, в якій делеговані міськими комунами представники стали обирати дожа і його радників, керівників регіонів, головних чиновнків, а також членів Сенату, який приймав закони і визначав політику Венеціанської республіки.
Герб 39-го дожа Венеції Себастьяно Зіані (1102-1178)
Першим дожем, обраним Великою Радою, став 75-річний Себастьяно Зіані, один з найбагатших громадян країни, авторитет якого був настільки великий, що йому вдалось примирити папу римського та імператора Священної Римської імперії
Фрідріха Барбароссу.
Своєї найбільшої величі Венеціанська республіка досягла за правління 41-го дожа Енріко Дандоло, якому за підтримки французьких хрестоносців в 1204 році вдалось
завоювати Константинополь і при розподілі території Візантійської імперії отримати третину її володінь. Протягом наступних двох століть Венеція здолала свого давнього суперника
Геную, розширила володіння на материкову частину північно-адріатичного узбережжя, завоювавши Верону, Падую, Фріуль і Бергамо, майже всі острови в Іонічному морі і, фактично
купивши Кіпр у його останньої королеви в 1489 році, досягла піку своєї могутності, багатства і впливу.
«Цей день в історії»: 
28 червня