Після безумовної перемоги у Франко-прусській війні 1870-71 років більшість німецьких держав були об'єднані в Німецьку імперію, яка зусиллями канцлера Отто фон Бісмарка пішла на зближення з Австро-Угорщиною і Росією.
«Союз трьох імператорів» похитнувся у 1878 році, коли Німеччина стала на бік Австро-Угорщини у її протистоянні з Росією після підведення підсумків Російсько-турецької війни, й остаточно розпався у 1886 році через загострення російсько-австрійських відносин у питанні зовнішньополітичної орієнтації Болгарського князівства. Т. зв. «Договір перестраховки», таємно укладений Німеччиною і Росією, після відставки Бісмарка подовжений не був, і Росія зблизилась з німецьким супротивником Францією, з якою в 1891-93 роках уклала секретну військову конвенцією та оборонним альянс, а Німеччина — з Італією та Великобританією, сподіваючись погодити з останньою свої колоніальні інтереси в Африці.
Однак мілітаризація Німеччини, її колоніальна експансія і намагання потіснити гегемонію Британії на морях, змусили Лондон переглянути свій зовнішньополітичний курс і попри тривале суперництво з Францією в Африці та Південно-Східній Азії і з Росією на Кавказі, в Середній та Центральній Азії укласти з ними в 1904 і 1907 році, відповідно, угоди, що сформували англо-франко-російський військово-політичний блок, відомий як Антанта. Перший її конфлікт із Троїстим союзом — Австро-Угорщиною, Німеччиною та Італією — стався вже через рік, у 1908-у, коли монархія Габсбургів, спираючись на рішення Берлінського конгресу тридцятилітньої давнини, анексувала Боснію і Герцоговину. Сербія, котра розглядала цей регіон як частину майбутньої югославської держави з собою на чолі, намагалась протестувати і навіть провела мобілізацію армії, розраховуючи на допомогу Петербурга. Однак Росія в умовах неприхованого шантажу війною з боку Німеччини, що рішуче виступила на боці войовниче налаштованої Австро-Угорщини, і самоусунення від конфлікту Франції та Британії, зазнала дипломатичного фіаско і була змушена визнати австрійську анексію Боснії і Герцоговини і примусити змиритись з нею і Сербію.
Незважаючи на успіх дипломатії у подоланні Боснійської кризи, стосунки Відня і Белграда залишились украй напруженими з огляду на успіх Сербії в двох Балканських війнах 1912-13 років, в якому Австро-Угорщина вбачала загрозу власній територіальній цілісності. Вони знову опинились на порозі війни 28 червня 1914 року, коли в Сараєво були убиті спадкоємець австрійського престолу ерцгерцог Франц Фердинанд і його дружина Софія: свідчення схоплених на місці злочину Гаврила Принципа і Неделька Чабриновича викрили причетність до замаху сербської розвідки, про що військовий губернатор Боснії генерал Оскар Потіорек 5 липня повідомив Відень.
Давній прихильник вирішити «сербське питання» силою зброї, начальник Генерального штабу Австро-Угорщини Франц Конрад фон Гетцендорф висловився за негайне оголошення мобілізації і війну із Сербією. Подібну думку поділяв й імператор Франц Йосиф I, вважаючи, що «події у Сараєво лише підтвердили неминучість війни проти Сербії», яку слід «ліквідувати як державу».
Щоб заручитись німецькою підтримкою, того ж 5 липня з конфіденційними листами від імператора до Берліна відбув помічник міністра закордонних справ Олександр фон Хойос, який отримав запевнення кайзера Вільгельма II, що Австро-Угорщина може «розраховувати на повну підтримку Німеччини», навіть якщо виникнуть «серйозні європейські ускладнення». Такої ж точки зору дотримувались і всі вищі німецькі урядовці, що зібрались на нараду в Потсдамському палаці, й 6 липня рейхсканцлер Теобальд Бетман-Гольвег повідомив міністра закордонних справ Австро-Угорщини Леопольда фон Берхтольда, що «рішення про війну чи мир в руках Австрії», але він настійно рекомендуває «обрати перше».
Того ж дня про «небезпечну ситуацію на Балканах» був попереджений міністр закордонних справ Великобританії сер Едвард Грей.
7 липня відбулась Рада міністрів Австрії і Угорщини, на якій прем'єр-міністр Угорського королівства Іштван Тиса зумів переконати усіх присутніх, що перед мобілізацією слід забезпечити належну «юридичну основу для оголошення війни» і поставити Сербії ряд вимог стосовно убивства в Сараєво. Однак він виявився єдиним з присутніх, хто був проти жорсткого ультиматуму. Висунути Сербії відверто неприйнятні вимоги спонукала і позиція кайзера Вільгельма, який через свого посла у Відні повідомив, що спроба «торгуватись із Сербією буде розцінена Німеччиною як прояв слабкості, який неминуче відобразиться на німецько-австрійських стосунках» і «Німеччина не зрозуміє, якщо [Австро-Угорщина] не скористається сприятливою нагодою діяти [проти Сербії] рішуче».
Застереження Тиса, що напад на Сербію неминуче призведе до «втручання Росії і, отже, світової війни» були проігноровані і 10 липня почалась підготовка тексту ультиматума Сербії. Він був остаточно затверджений 19 липня, і через чотири дні, дочекавшись закінчення офіційного візиту в Росію президента Франції Раймона Пуанкаре і прем'єр-міністра Рене Вівіані, посол Австро-Угорщини у Белграді генерал Владімір фон Гізлінген вручив його уряду Сербії. Серед іншого ультиматум вимагав заборонити антиавстрійську пропаганду, розпустити сербську націоналістичну партію «Народна оборона» й інші організації, що діють на шкоду територіальній цілісності Австро-Угоршини, звільнити з військової і державної служби всіх осіб, помічених у причетності до антиавстрійської пропаганди, заарештувати майора сербської розвідки Воіслава Танкосича і за австрійської участі провести розслідування убивства спадкоємця австро-угорського престолу.
На відповідь Сербії відводилось 48 годин.
У ніч проти 24 липня принц-регент Сербії Олександр Карагеоргієвич звернувся з посланням до російського імператора, в якому висловив відчай від австро-угорського ультиматума, прийняття якого він вважав «абсолютно неможливим для держави, яка має гідність». Заступництва у Миколи II попросив і прем'єр-міністр Нікола Пашич, однак Росія обмежилась лише висловленням моральної підтримки та порадою «не протидіяти збройному вторгненню ... і заявити, що Сербія поступається силі і вручає свою долю великим державам».
25 липня, у відведений строк, Сербія в тій чи іншій формі прийняла всі вимоги австро-угорського ультиматума, крім одного — допуску представників імператорсько-королівського уряду до розслідування вбивства ерцгерцога Фердинанда і його дружини з огляду на те, що це було б «порушенням конституції і кримінально-процесуального законодавства». Розцінивши таку відповідь як неприйнятну, імператор Франц Йосиф підписав розпорядження про мобілізацію з наступного дня восьми армійських корпусів. 27 липня з Белграда була відкликана дипмісія на чолі з послом Гізлінгеном, і 28 липня 1914 року Австро-Угорщина телеграмою оголосила Сербії війну.
29 липня часткову мобілізацію, яку таємно вже проводила два дні, офіційно оголосила Росія, а наступного дня, попри отриману царем Миколою II телеграму від його двоюрідного брата кайзера Вільгельма II, що Німеччина докладає зусиль для запобігання війні, — загальну мобілізацію.
Цього ж дня монітор «Бодрог» Дунайської флотилії ВМС Австро-Угорщини провів перший артилерійський обстріл Белграда.
Завуальований сигнал Сербії, поданий через посла в Італії про готовність з певними застереженнями прийняти й останній пункт автро-угорського ультиматума, Віднем був проігнорований попри демонстративні зусилля Німеччини «запобігти війні», і 31 липня на дії Росії він відповів оголошенням загальної мобілізації, а Берлін — ультиматумом Санкт-Петербургу припинити протягом 12 годин «всі приготування до війни проти Австро-Угорщини».
Липнева криза досягла апогею.
О 19-й вечора 1 серпня 1914 року німецький посол Фрідріх фон Пурталес прибув до офісу глави міністерства закордонних справ Росії Сергія Сазонова в Санкт-Петербурзі й, отримавши категоричну відмову припинити військові приготування, вручив ноту про оголошення війни.
«От і все» — написав з цього приводу перший лорд Адміралтейства Вінстон Черчілль. — «Оголосивши війну Росії, Німеччина обірвала останні надії на мир. Німецьке оголошення війни Франції очікується з секунди на секунду... Світ збожеволів».
Того ж дня о 23-й вечора кайзер Вільгельм II віддав наказ розпочати реалізацію т. зв. плану Шліффена, який передбачав, що для успішної війни з Росією слід перш за все оперативно, за 42 дні, нейтралізувати її союзника Францію, взявши Париж ударом через нейтральні Люксембург і Бельгію.
Люксембург, який захищало лише 400 чоловік, був зайнятий німецькими військами 2 серпня. Однак увечері ультимативну вимогу пропустити їх через свою територію категорично відхилила Бельгія, й про свій нейтралітет заявила німецька союзниця Італія. Попри те, що це йшло врозріз з планом Шліффена, 3 серпня Німеччина оголосила війну Франції, а наступного дня офіційно попередила Бельгію, що розцінює її позицію як ворожу. Німеччина «перебуває в стані необхідності, а необхідність не знає права» — пояснив того ж дня у рейхстазі дії свого уряду канцлер Бетман-Гольвег. Це змусило Великобританію відмовитись від вичікувальної позиції стороннього спостерігача, і о 19-й вечора 4 серпня посол сер Едуард Гошен подав державному секретарю Німеччини в Міністерстві закордонних справ Готлібу фон Ягову ноту, вимагаючи до опівночі надати гарантії дотримання бельгійського нейтралітету.
Британський ультиматум був відхилений негайно. Гошен домігся зустрічі з рейхсканцлером, котрий за дружнім обідом з британським послом назвав конвенцію 1839 року, яка гарантувала нейтралітет Бельгії, «клаптем паперу», не вартим війни між «рідними націями». Це означало фактичний стан війни між Великобританією і Німеччиною, який кайзер Вільгельм сприйняв як підступність своїх монарших родичів: «Джордж і Нікі вчинили проти мене нечесно. Якби була жива моя бабуся, вона б цього не допусила!».
Оголосивши Бельгії війну, німецькі війська перетнули кордон і надвечір наступного дня, 5 серпня, вийшли на лінію фортів Льєжа, що прикривали головні переправи через ріку Маас.
6 серпня Австро-Угорщина оголосила війну Росії, Сербія та Чорногорія — Німецькій імперії.
12 серпня розміщені в Боснії австро-угорські війська переправились через Дріну та Саву і вступили на територію Сербії, де зайняли міста Люзниця, Шабац і село Лешниця.
Цього ж дня війну Австро-Угорщині оголосила Великобританія і Франція.
17 серпня битвою біля Шталлупьонена (нині Нестеров Калінінградської області РФ) у війну вступила Росія.
23 серпня країни Антанти підтримала Японія, яка мала власні плани на німецькі володіння в Китаї і Тихому океані.
У листопаді на боці Центральних держав у війну вступила Османська імперія, відкривши фронти на Кавказі, у Месопотамії та на Синайському півострові.
Європейська війна, яка почалась із задекларованого Австро-Угорщиною наміру обмежитись лише тимчасовою окупацією Белграда, перетворилась на світову. Прийнято вважати, що першим її таким чином означив відставний полковник британської армії Чарльз Репінгтон, який з 1904 року працював військовим кореспондентом лондонської газети «The Times»: 10 вересня 1918 року він зробив відповідний запис у своєму щоденнику, а через два роки видав книгу «Перша світова війна», в якій, аналізуючи її наслідки, зазначив, що людство очікує ще й Друга світова війна.
Коментарі
Дивіться також
• Створення Троїстої Антанти, 1907
• Боснійська криза, 1908
• Друга Балканська війна, 1913
• Вбивство ерцгерцога Франца Фердинанда, 1914
• Комп'єнське перемир'я, 1918
• Версальський договір, 1919
• Початок Другої світової війни, 1939