Компрометуючі матеріали на Михайла Тухачевського, воєнначальника Червоної армії часів Громадянської війни в Росії та спроби експорту революції в Польщу у 1920 році, маршала Радянського Союзу з 1935 року, органи держбезпеки СРСР почали збирати ще в 1920-х роках. Втім, це була загальна практика, адже теки з такого роду матеріалами в ГПУ-НКВС збиралися навіть на таких діячів, які так і не підпали під репресії (наприклад, на Микиту Хрущова чи Георгія Маленкова). Після того, як восени 1936 року НКВС очолив Микола Єжов, цим матеріалам було надано особливого значення. Цьому посприяла певна «опозиційність» Тухачевського, адже маршал нерідко критикував управлінські рішення сталінського керівництва у військовій царині, вказуючи, зокрема, на їх некомпетентність. Зокрема, ще з 1935 році він наполягав на тому, що основною небезпекою для СРСР є Німеччина. Мало того, саме перед Тухачевським Йосиф Сталін свого часу письмово вибачився за необгрунтовану критику його бачення реформ у армії. Таке не забувається, хоча було це ще в далекому 1932 році.
Є кілька версій щодо конкретних приводів для початку «справи Тухачевського», але усі вони сходяться в одному — Сталін вбачав у військових діячах своїх потенційних суперників. Саме тому він віддав розпорядження про арешт Тухачевського та інших військових командирів, яких вважав найбільш небезпечними. Частина із обвинувачених у справі Тухачевського (колишні комкори Вітовт Путна та Віталій Примаков) були заарештовані ще у серпні 1936 року у справі армійської «військово-троцькістської організації». Однак лише у травні 1937 року, тобто після відповідного пресингу слідчих, вони визнали себе винними в участі у «військово-фашистському заколоті» та дали покази на низку представників військового верхівки СРСР, які і були одразу заарештовані.
Таким чином, на лаві підсудних опинилися маршал Михайло Тухачевський, колишній 1-й заступник наркома оборони; командарми 1-го рангу Йона Якір та Ієронім Уборевич, які перед арештом були командувачами, відповідно, Київського і Білоруського військових округів; командарм 2-го рангу Август Корк, який перед арештом очолював Військову академії імені Фрунзе; комкори Роберт Ейдеман, колишній голова Центральної ради «Осоавиахим»; Вітовт Путна (арештований у серпні 1936), колишній військовий аташе в Англії; Борис Фельдман, колишній начальник Управління з командного і начальницькому складу РККА; Віталій Примаков (арештований у серпні 1936), засновник «червоного козацтва» в Україні, який перед арештом був заступником командувача Ленінградського військового округу. Разом з названими діячами мав бути і армійський комісар 1-го рангу Ян Гамарник, але в очікуванні неминучого арешту після звільнення з посади начальника Політуправління Червоної Армії він 31 травня 1937 року застрелився.
Слідство було коротким, докази ґрунтувалися на особистих зізнаннях. Підсудні не мали права на адвокатів, вирок оскарженню не підлягав. Звинувачення були для того часу «традиційні»: планування військового перевороту, шпигунство на користь Німеччини, Польщі і Японії, зв'язок з троцькістською та бухарінською опозицією, намір передати частину радянської території Німеччині та Японії, розробка плану поразки Червоної Армії в майбутній війні з Німеччиною та Польщею.
З 1 по 4 червня у присутності кремлівської верхівки відбулася військова нарада при народному комісарі оборони СРСР, присвячена передусім викриттю «військової фашистсько-троцькістької банди», верхівка якої «складалася з людей, що займали високі командні посади в Робітниче-селянській Червоній армії». У написаному за результатом роботи цієї наради і розісланому 7 червня наказі наркомату оборони СРСР з назвою «Звернення до армії з приводу розкриття НКВС зрадницької контрреволюційної військо-фашистської організації в РККА» зауважувалося, що заарештовані «зрадники та негідники» «чекали допомоги від німецько-японських фашистів і за допомогу готові були їм віддати Україну, Примор'я на Далекому сході». Тобто Тухачевського, який наполегливо просував тезу про те, що головним ворогом СРСР є Німеччина, звинуватили саме у співробітництві з нею.
9 червня, за два дні до судового засідання, Йона Якір звернувся з листом до Йосипа Сталіна. Лист розпочинався словами «Дорогий і рідний тов. Сталін!» і закінчувався «Я помру зі словами любові до Вас, партії та країни з безмежною вірою у перемогу комунізму». Якір, визнаючи свою провину та вказуючи на згоду з тим, що «вирок може і має бути один — смерть», все-таки просив про помилування: «Прошу повірити в можливість мого виправлення, повірити в те, що зможу ще принести користь державі, всього себе віддаючи». Резолюція Сталіна була короткою, промовистою і певною мірою логічною: «Подлец и проститука».
Усі звинувачені дали зізнавальні покази, хоча й різної ваги. 11 червня 1937 року відбулося закрите судове засідання Спеціальної судової палати Верховного Суду СРСР під головуванням Василя Ульріха. У ньому взяли участь представники командної ланки РСЧА — маршали Семен Будьонний, Василь Блюхер, командарми 1-го рангу Борис Шапошников та Іван Бєлов, командарми 2-го рангу Яків Алксніс, Павло Дибенко і Микола Каширін, комдив Єлисей Горячев. Згодом більшість з них (за винятком Ульріха, Будьонного та Шапошникова) теж була репресована, але того дня пізно ввечері вони одноголосно затвердили смертний вирок своїм колишнім колегам. Вирок одразу — у ніч на 12 червня, — було виконано.
Судовий процес над верхівкою «військо-фашистської організації в РККА» був закритим і, відповідно, не публічним. Розголосу і навіть додаткових пояснень Сталін не бажав. Тому коли 17 червня повноважний представник СРСР в США Олександр Трояновський, вказуючи на побоювання, що Рузвельту можуть «навіяти неправильні думки, які призведуть до небажаного політичного висновку», звернувся до керівництва СРСР з пропозицією у неформальній обстановці (він був у відпустці) розповіси Рузвельту про «справу Гамарника, Тухачевського та інших», то резолюція Сталіна була відверто негативною: «Варто було б заборонити Трояновському розмову з Рузвельтом чи з ким-небудь ще про «справу Тухачевського та інших».
Ще у згаданому наказі НКО СРСР від 7 червня йшлося про те, що «не можна бути впевненими, що ці закляті вороги трудящих повністю розповіли все, що вони зробили. Не можна вірити і тому, що вони розповіли про усіх своїх однодумців та спільників». Тобто вказаний судовий процес ще до його проведення розглядався лише як початок «чисток» у складі РСЧА. Це цілком підтвердилося подіями після нього. Лише упродовж 9 днів після суду було заарештовано як учасників «військово-фашистського заколоту» 980 командирів і політпрацівників, з-поміж них — 29 комбригів, 37 комдивів, 21 комкор, 16 полкових комісарів, 17 бригадних і 7 дивізійних комісарів.
Коментарі
Дивіться також
• «Велика чистка», 1934
• Початок «Великого терору», 1937
• Розстріл Постишева, Косіора і Чубаря, 1939
• Убивство Лева Троцького, 1940