З проголошенням у січні 1947 року Четвертої республіки Франція опинилась у тривалій економічній і політичній кризі: країна, яку охопили неперервні забастовки, вела війни в Індикитаї і Мадагаскарі, а з 1954 року — і в Алжирі, де бойові дії особливо активізувались після надання Францією у 1956 році незалежності Тунісу і Марокко. Ситуація ще більше ускладнилась за президента Рене Коті, непослідовна міжнародна політика котрого суповоджувалась щорічною зміною т. зв. «примарних урядів», нездатних опанувати неконтрольовану інфляцію і навести лад в економіці.
Гострим критиком Четвертої республіки був Шарль де Голль, відставний генерал, герой Другої світової, перший глава повоєнного Тимчасового уряду, який у 1946 році був змушений подати у відставку через незгоду парламенту підтримати його конституційний проект сильної президентської держави. Спроба де Голля взяти реванш на чолі власної партії вождистського типу, що сповідувала антиамериканізм і антикомунізм, після перших успіхів на муніципальних виборах 1947 року зрештою зазнала фіаско, і, відійшовши 6 травня 1953 року від справ, 63-річний де Голль усамітнився, присвятивши себе написанню воєнних мемуарів.
Після поразки в Індокитаї Франція активізувала військові дії в Алжирі, які стали тягарем для економіки країни, що вже десятиліття перебувала в перманентній кризі. Каральні операції у війні з партизанами та підпільниками викликали осуд світової спільноти та обурення громадськості самої Франції, в той же час спровокували ріст націоналізму серед «алжирських» французів. За їх ініціативи 13 травня 1958 року в Парижі пройшла багатотисячна демонстрація, що вимагала рішучого придушення алжирського повстанського руху. Через два дні командуючий військами в Алжирі генерал Рауль Салан очолив змову військових і як голова «Комітету громадської безпеки» звернувся до президента Рене Коті з вимогою закінчити війну «за сто днів» і до Шарля де Голля «порушити мовчання» й створити «уряд суспільної довіри».
24 травня французькі десантники з алжирського контингенту висадилися на Корсиці, яку, не зустрічаючи опору, під гаслами «На Париж!» і «Хай живе де Голль!» взяли під свій контроль. В умовах загрози державного перевороту, де Голль, що публічно звернувся до бунтівників з вимогою підкорятися своєму командуванню, для багатьох виявився компромісною фігурою — на його підтримку виступили помірковані центристи та соціалісти, і 27 травня уряд П'єра Пфлімлена, шостий за попередні чотири роки, подав у відставку. Через два дні, погрожуючи відставкою, якщо Національні збори не затвердять призначення главою уряду «найпрославленішого француза», виступив і президент Коті.
Попри протидію радикалів, лівих соціалістів і комуністів 1 червня 1958 року 329-ма голосами Шарль де Голль був затверджений на посаді Голови Ради Міністрів Франції з піврічними надзвичайними повноваженнями, зокрема з правом керувати урядом при допомозі декретів. 6 червня він призначив генерала Салана своїм уповноваженим при франко-алжирському уряді та головнокомандувачем французькими військами в Алжирі. Дещо знявши протестну напругу в країні, де Голль негайно ініціював підготовку нової конституції, в якій президент, що обирався б вже не парламентом, а колегією виборців, наділявся б значно ширшими повноваженнями, зокрема правом одноосібно призначати прем'єр-міністра і всіх членів уряду.
Конституційний референдум 28 вересня 1958 року завершив дванадцятирічну історію Четвертої Французької республіки, і 21 грудня 1958 року Шарль де Голль за підтримки 75,5% виборців став першим (формально — другим після Рене Коті) президентом П'ятої Республіки. Він продовжив традиційну для нього антиамериканську політику, яка привела до конфліктів спочатку з президентом Двайтом Ейзенхауером, а потім і з його наступником — Джоном Кеннеді. При де Голлі Франція стала четвертою ядерною державою світу і розпочала активну політику деколонізації, надавши незалежність не лише Алжиру, але й ще понад двом десяткам держав у Африці і Азії.
Після свого переобрання у 1965 році де Голль оголосив про відмову від використання долара в міжнародних розрахунках і перехід на єдиний золотий стандарт, а в 1966 році — про повну відмову від військового співробітництва з НАТО, штаб-квартира якої була вимушено переведена у Брюссель. Після виведення з Франції всіх американських баз риторика офіційного Парижу стала ще більш антиамериканською: де Голль активізував співробітництво з Радянським Союзом, засудив дії США у В'єтнамській війні та Ізраїлю — в Шестиденній 1967 року, в реалізації плану «Європи від Атлантики до Уралу» все активніше підтримував ФРН на противагу Великобританії, яка на його погляд була представником «англосаксонського» НАТО.
Вкрай невдала соціально-економічна політика де Голля і мілітаризація Франції були серед причин чергової економічної кризи, яка в травні 1968 року обернулась багатомільонними студентськими і робітничими демостраціями, що практично паралізували країну. Знову звернувшись до «нації, яка перебуває на межі громадянської війни», де Голль зажадав розширення власних повноваженнь, розпустив Національні збори й після перемоги своїх прихильників на позачергових виборах ініціював проведення нового конституційного референдуму. Проте це не врятувало його від поразки — намір реформувати Сенат і адмінстративний устрій країни 27 квітня 1969 року був відхилений більшістю голосів виборців, і наступного дня де Голль подав у відставку.
Створене де Голлем правоцентристське ліберально-консервативне «Об'єднання на підтримку республіки» після ряду реорганізацій було перетворене спочатку на «Союз за народний рух», з яким Жак Ширак двічі ставав президентом Франції, а в 2007 році — в партію «Республіканці», на чолі якої того ж року шостим президентом П'ятої республіки став Ніколя Саркозі.
Коментарі
Дивіться також
• Друга Французька Республіка, 1848
• Вінстон Черчілль — прем'єр Великобританії, 1940
• Французька держава Анрі Петена, 1940
• Конрад Аденауер — перший канцлер ФРН, 1949
• Шарль де Голль — президент П'ятої Республіки, 1958
• Операція «Блакитний тушканчик», 1960
• Правила життя Шарля де Голля