В останні роки правління Людовика XIII, який зійшов на престол 14 травня 1610 року після вбивства першого монарха з династії Бурбонів Генріха IV, він втрутився у Тридцятилітню війну проти Габсбургів, володіння котрих буквально звідусюд оточували Францію, — вони правили в Іспанії та Священній Римській імперії, котролюючи території сучасної Бельгії, Нідерландів, Люксембургу, Німеччини та Північної Італії. Після перших невдач, коли іспанські й імператорські війська зруйнували провінції Шампань, Бургундію та Пікардію і в 1636 році навіть загрожували Парижу, у 1640 році була отримана перемога під Аррасом, яка відкривала перспективи завоювання Фландрії.
Проте Людовик XIII не дожив кілька днів до вирішальної перемоги у битві при Рокруа — 14 травня 1643 року 41-річний король, що страждав від запалення кишечника і запущеного туберкульозу, помер в Сен-Жермен-ан-Лей. Згідно з його заповітом регентом при його 4-літньому синові стала дружина Людовика XIII, Анна Австрійська, яка правила у союзі з першим міністром кардиналом Джуліо Мазаріні. Після придушення ними у 1648 році заколоту Фронди — союзу противників абсолютизму, що об'єднував простих парижан, Паризький парламент (судову палату) і знать, котру уряд королеви-матері позбавив ряду привілеїв, — у Франції встановилась необмежена королівська влада.
7 червня 1654 року Людовик XIV коронувався в Реймському соборі й через чотири роки одружився з іспанською інфантою Марією-Терезією. У 1641 році, відразу по смерті Мазаріні, заявив про намір правити односібно, без призначення першого міністра. Не маючи достатньої освіти, Людовик, проте, володів здатністю підбирати здібних людей на відповідальні посади, що дало йому змогу зміцнити централізовану владу, підняти економіку країни і реформувати армію.
По смерті іспанського короля Філіпа IV у 1665 році Людовик XIV заявив претензії на частину Іспанських Нідерландів і зумів домогтись приєднання до Франції частини Фландрії. Експансія Франції продовжилась в 1672 році, коли вона в союзі з Англією оголосила війну Нідерландам. За підсумками війни, яка переросла у загальноєвропейський конфлікт, Франція вийшла переможцем і змогла розширити свою територію за рахунок завоювань у Нідерландах, Іспанії, Ельзасі та Австрії. Це була вершина могутності Людовика XIV — його Версальський двір став предметом захоплення всіх монархів, французька дипломатія визначала політику Європи, досягнення у економіці, науці і мистецтвах були безспірними. Дитяче прізвисько Людовика, "сонце", яке він отримав, коли дитиною одягався в костюм римського імператора із щитом, на якому зображалось сонце, стало синонімом королівської величі.
За правління Людовика XIV Франція стала великою колоніальною державою — вона набула значних територій у Північній та Південній Америках, Африці, Карибах. Формалізація стосунків з тубільним населенням привела до затвердження у 1685 році королем «Чорного кодексу», який легалізував рабовласництво. Цей закон, разом із законом про вигнання євреїв з Антильських островів, виданим того ж року, історики вважали «найжахливішим юридичним документом», не беручи до уваги закон 1666 року, за яким всі цигани чоловічої статі підлягали затриманню та відправленню на галери без судового розгляду, їх жінки — до голення голови, а діти — відправки в притулки.
Як запеклий католик, Людовик XIV поставив під свій контроль всі релігійні течії в королівстві, переслідував протестантів, — релігійна свобода стояла на заваді втілення ідей абсолютизму. У жовтні 1685 року він видав Едикт Фонтебло, яким скасував дію Нанського едикту і, фактично, заборонив протестантизм у Франції. Це привело до еміграції у Німеччину, Англію та Голландію більше 200 тисяч протестантів, майно яких було конфісковане. Намагаючись обмежити політичну залежність духовенства від папи римського, Людовик XIV прагнув заснувати незалежний від Риму французький патріархат, проте зазнав невдачі, не отримавши у цьому питанні підтримки французького духовенства.
Прихильник воєнного вирішення спірних політичних питань, Людовик XIV присвятив 32 роки свого правління війнам і досягнув безумовних успіхів. Однак це привело, врешті-решт, до занепаду Франції. Після Війни Аугсбурзької ліги 1688 року, в якій король заявив претензії на Пфальц і був змушений воювати проти Англії, Нідерландів, Іспанії та німецьких протестанстьких держав, так і не здобувши успіху, Франція виявилась економічно виснажена. Це привело до втрати володінь у Війні за іспанську спадщину 1701 року, а нищівні поразки завдали удару по величі Франції, від яких не вдалось оговтатись до часів Наполеона.
Кінець епохи Людовика XIV супроводжувався і особистими трагедіями. У 1711 році помер його старший син, наступного року — другий син і внук, а ще через два роки — ще один внук; спадкоємцем Бурбонів залишився лише чотирирічний правнук Людовика XIV (його внук Філіп V посідав іспанський трон і зрікся прав на французький престол), який зійшов на престол Франції по смерті Людовика XIV 1 вересня 1715 року.
Коментарі
Дивіться також
• Нантський едикт, 1598
• Коронація Людовика XIII, 1610
• «День барикад», 1648
• Битва в дюнах, 1658
• Піренейський мир, 1659
• Захоплення Гібралтару, 1704
• Імператриця Марія Терезія, 1740
• Король Франції Людовик XVII, 1774