цей день
Заголовки
Хронологія
Теми
популярні статті
Регіони
нові статті
Правила життя
Фотоісторії
Ще
Моя історія
Підтримати
Прем'єр-міністр Ізраїлю Давид Бен-Гуріон оголошує Декларацію незалежності Ізраїлю. Тель-Авів, 14 травня 1948 року © Frank Scherschel/GPO
Проголошення Держави Ізраїль
4315
14 травня 1948 року, за день до завершення дії британськкого мандату в Палестині, Єврейська Національна рада під головуванням Бен-Гуріона, посилаючись на Резолюцію ООН, проголосила створення держави Ізраїль. Наступного дня Єгипет, Трансіорданія, Сирія, Ливан та Ірак оголосили новій державі війну.
На обкладинці - Прем'єр-міністр Ізраїлю Давид Бен-Гуріон оголошує Декларацію незалежності Ізраїлю. Тель-Авів, 14 травня 1948 року © Frank Scherschel/GPO.
Земля Ізраїля свята для євреїв з часів біблейських патріархів - саме тут знаходяться всі священні для них місця. З кінця XI ст. - середини X ст. до н. е. сформувались перші єврейські державні утворення - Ізраїльське та Юдейське царства. З VIII ст. до н. е. ці території входили до складу Асирії, Вавілона, Персії, Македонії, Єгипту, допоки 70 року до н. е. не стали провінцією Римської імперії. Це сприяло розселенню євреїв по Європі, яке посилилось у VII столітті, після завоювання Палестини мусульманами.
Повернення євреїв на історичну батьківщину набуло масового характеру з початком християнських хрестових походів, які супроводжувались масовим антисемітизмом і фізичним винищенням юдеїв, і, особливо, після вигнання євреїв з Іспанії за Альгамбрським декретом 1492 року. Велика хвиля сучасної іміграції розпочалась в кінці XIX століття, коли Росію охопила хвиля єврейських погромів. До цього ж періоду відноситься і поява політичного сіонізму як руху за об'єднання та відродження єврейського народу в Палестині. З початком Першої світової війни сіонізм знайшов велику підтримку в Британії, яка з допомогою єврейських громад сподівалась отримати захист своїх інтересів на Близькому Сході і, зокрема, зберегти контроль над стратегічно важливим Суецьким каналом.
В 1917 році Британія устами міністра іноземних справ Артура Бальфура заявила про свою підтримку створення в Палестині єврейського національного утворення. Наступного року її підтримали Франція, Італія, США, а в 1922 році «Декларація Бальфура» увійшла до рішень Ліги націй щодо врегулювання питання по Палестині, а Велика Британія отримала мандат на управління територіями колишньої Османської імперії. В кінці 1920-х років єврейське населення Палестини, на відміну від арабського, здобуло право обирати власні органи влади. З 1929 року між арабами і євреями почалися відкриті збройні сутички, і Британія протягом декількох років обмежувала еміграцію євреїв до Палестини, щоб зняти напруженість в регіоні.
Наплив єврейських біженців з Європи в 1930-х роках, які рятувались від нацистських переслідувань, закінчився арабським повстанням 1936 року, яке тривало три роки і було жорстоко придушене британськими властями, які використовували для цього євреїські підпільні збройні формування. Це привело до остаточного краху британської політики побудови "спільного дому для арабів та євреїв", а Британія виявилась втягнутою не тільки в арабо-єврейський в конфлікт, але й у протистояння з зокрема з кожною з громад, які висували власні претензії до діючою адміністрації.
Під час Другої Світової війни багато євреїв прибуло на Близький Схід нелегально, і радикальні єврейські угруповування здійснили ряд терористичних актів проти британських військ в Палестині, вважаючи, що Британія займає проарабську позицію. В 1945 році США втрутились в конфлікт і зайняли бік сіоністів, після чого Великобританія, не знаходячи практичного рішення проблеми, підняла палестинське питання в ООН.
ООН розглядала два проекти рішення: меншість пропонувала створити на території Палестини федерацію, що складалась би з єврейських і арабських кантонів; більшість же держав, представлених в Комісії по Палестині, висловились за створення двох окремих держав. При голосуванні перевага була віддана (33 голосами проти 13) другому варіанту, Велика Британія утрималась і оголосила, що виведе війська з підмандатної їй території 16 травня 1948 року. В 1947 році в Палестині проживало 1,2 мільйони арабів і 650 тисяч євреїв. Згідно з рішенням ООН, територія єврейської держави мала включати прибережну рівнину (за виключенням Яффського анклаву), Східну Галілею і малонаселену пустелю Негев (для майбутніх переселенців); араби ж отримували більшу частину Іудеї і Самарії, Північно-Західну Галілею, сектор Газа з частиною Негева і Яффський анклав. Єрусалим оголошувався міжнародною підопічною територією, відкритою для обох народів.
Згідно з планом ООН територія Арабської держави становила 43,53% підмандатної Великобританії території Палестини (крім Єрусалиму і його околиць) і на ній проживало 407 тисяч арабів і 10 тисяч євреїв; територія Єврейської держави (крім Єрусалиму і його околиць) становила 56,47% Палестини і на ній проживало 498 тисяч євреїв і 325 тисяч арабів; в Єрусалимі і прилеглій до нього території проживало 105 тисяч арабів і 100 тисяч євреїв.
Згідно з планом ООН територія Арабської держави становила 43,53% підмандатної Великобританії території Палестини (крім Єрусалиму і його околиць) і на ній проживало 407 тисяч арабів і 10 тисяч євреїв; територія Єврейської держави (крім Єрусалиму і його околиць) становила 56,47% Палестини і на ній проживало 498 тисяч євреїв і 325 тисяч арабів; в Єрусалимі і прилеглій до нього території проживало 105 тисяч арабів і 100 тисяч євреїв.
Незважаючи на категоричні протести Ліги арабських держав та палестинської Вищої арабської ради, 29 листопада 1947 року Генеральна Асамблеґ ООН прийняла рішення про розділення території Палестини. Це стало приводом до чергового арабо-єврейського збройного конфлікту, що змусило Велику Британію достроково припинити час свого перебування в Палестині. 14 травня 1948 року останні британські війська залишили Палестину і того ж дня Єврейська Національна рада під головуванням Давида Бен-Гуріона, що провела своє засідання в тель-авівському музеї мистецтв, проголосила створення держави Ізраїль.
Давид Бен-Гуріон підписує Декларацію незалежності Ізраїлю (крайній справа - Моше Шарет, другий, після Бен-Гуріона, прем'єр-міністр Ізраїлю). Тель-Авів, 14 травня 1948 року  © Frank Scherschel/GPO
Давид Бен-Гуріон підписує Декларацію незалежності Ізраїлю (крайній справа - Моше Шарет, другий, після Бен-Гуріона, прем'єр-міністр Ізраїлю). Тель-Авів, 14 травня 1948 року © Frank Scherschel/GPO
Наступного дня єгипетські літаки провели бомбардування Тель-Авіву, що стало початком Палестинської війни, в якій проти Ізраїлю виступили Трансйорданія, Ірак, Сирія, Ліван, Саудівська Аравія та Ємен. Завдяки підтримці Радянського Союзу, що 17 травня 1947 року першим визнав незалежність Ізраїлю, Чехословаччини, Угорщини, Польщі, Румунії та Болгарії коаліція арабських держав зазнала поразки і в лютому—липні 1949 року уклала з Ізраїлем тимчасове перемир'я.

Теги: Близький Схід, Ізраїль, Палестина.

Дивіться також

Правила життя Фрідріха Ніцше
Правила життя
Правила життя Фрідріха Ніцше
Політика
Азія
Новітня історія
Холодна війна

Головні події 14 травня

#ЦейДень
Події, факти, персоналії
© 2001-16 Володимир Лук'янюк
Про


Наверх