Відкриті у 1592 році англійським мореплавцем Джоном Дейвісом у південній Атлантиці два острови залишались безіменними доки 27 січня 1690 року до них не прибув англієць Джон Стронг, який назвав 90-кілометрову протоку між ними на честь Ентоні Кері, 5-го віконта Фолкленда, на той час — скарбника Королівського флоту. З часом назва поширилась на весь архіпелаг — два великих острови, Західний і Східний Фолкленд, і кілька груп менших, хоча вперше задокументована вона була лише у січні 1765 року, коли невдовзі після завершення Семилітньої війни капітан Джон Байрон обрав Фолклендські острови в якості бази на шляху до мису Горн, оголосив їх власністю короля Георга III і на острові Сондерс заснував форт Джейсон.
На цей час на Східному Фолкленді уже рік існувало поселення Порт-Луї, засноване французьким мореплавецем Луї Антуаном де Бугенвілем, який назвав острови Мальвінськими на згадку про бретонське місто Сен-Мало, звідки вирушила його експедиція і перші колоністи. У 1766 році Франція поступилась портом Іспанії, яка перейменувала його у Пуерто-Соледад. Вважаючи весь архіпелаг своєю власністю, віце-королівство Ріо-де-ла-Плата спорядило до нього з Буенос-Айреса військову ескадру з 5 кораблів і 1400 військових, які 10 січня 1770 року захопили форт Джейсон, силою зброї змусивши кількасот британців відплисти на батьківщину на своєму єдиному кораблі.
Конфлікт загрожував перерости у нову війну — британський парламент зажадав від прем'єр-міністра Фредеріка Норта вжити рішучих дій для захисту честі країни, войовниче налаштована Іспанія розпочала переговори з Францією. Проте Людовик XV надати військову допомогу своєму двоюрідному брату відмовився, і 22 січня 1771 року іспанський посол в Лондоні від імені Карла III був змушений засудити акт агресії і заявити про готовність «відновити порт і форт під назвою Егмонт».
Війни вдалось уникнути, але питання суверенітету над Фолклендськими (Мальвінськими) островами залишилось відкритим. З огляду на їх непридатність для автономного життя вже за кілька років вони були полишені — спочатку англійцями, а згодом іспанцями.
Архіпелаг час від часу відвідували рибальські кораблі, в роки Наполеонівських воєн — військові, доки у 1820-х роках претензії на них не заявили Об'єднані провінції Ріо-де-ла-Плата (частиною яких була майбутня Аргентина), які щойно проголосили незалежність від Іспанії. На неодноразові аргентинські спроби утвердитись на островах Британія відповідала військовими експедиціями, демонстративно висаджуючись і на тій частині архіпелагу, яка колись вважалась іспанською, доки в 1840 році не оголосила острови королівською колонією: на Східному Фолкленді було засновано Порт-Джексон, згодом перейменований у Стенлі, де через п'ять років розмістилась постійна британська адміністрація.
З огляду на вигідне географічне розміщення Фолклендів були сподівання перетворити їх на важливий пункт вантажоперевезень і ремонту суден, але через дефіцит робочої сили усі спроби виявились марними і геть припинились з відкриттям судноплавства Панамським каналом. Не відіграли Фолкленди жодної суттєвої ролі ні в роки Першої, ні Другої світових воєн. Проте разом з іншими островами у Південній Атлантиці використовувались Британією як вагомий фактор для розширення її присутності в Антарктиді.
До питання суверенітету над Мальвінськими островами, як прийнято називати Фолкленди в романомовному світі, Аргентина повернулась за правління Хуана Перона, особливо активно — в середині 1960-і роки, коли з'явилась можливість спертись на резолюцію ООН, що проголошувала необхідність покласти край колоніалізму, до наслідків якого було віднесено і спір Аргентини з Великобританією щодо Фолклендів.
До 1968 року конфіденційно, а згодом відкрито, країни обговорювали можливість передачі островів. У 1971 році Британія дозволила Аргентині збудувати у Стенлі власний аеродром, але через сильний спротив у британському парламенті переговори довелось заморозити. Їх поновили за першого прем'єрства Маргарет Тетчер, проте за два роки суттєвого прогресу досягнуто не було — категорично проти було острівне населення, чимало парламентарів вважали територіальні поступки неприпустими у принципі, а проти тривалої оренди архіпелагу — Британія пропонувала на 99 років, заперечувала Аргентина.
Коли в кінці грудня 1981 року на чолі хунти поміркованого Хорхе Віделу змінив генерал Леопольдо Галтьєрі, в керівництві Аргентини схились до силового сценарію, давно виношуваного адміралом Хорхе Аная. Ставка була зроблена на віддаленість Великобританії, відсутність у неї достатньої кількості авіаносців і її доволі поблажливе ставлення до захоплення Аргентиною у 1976 році острова Туле (Південні Сандвічеві острови). Серед очільників хунти ніхто не вірив, що Британія взагалі зважиться на відкритий військовий конфлікт.
Підготовка до реалізації плану «Росаріо» не залишилась непоміченою: рано вранці 1 квітня 1982 року британський уряд телеграмою попередив губернатора Фолклендів Рекса Ханта про імовірне вторгнення на світанку наступного дня. Для захисту Стенлі було лише 68 морських піхотинців, 11 моряків з патрульного корабля «Ендуренс», який за збігом обставин перебував у порту, і від 25 до 40 членів загону місцевої самооборони. Під тимчасовий арешт за наказом губернатора було взято зо три десятки аргентинців, що працювали на острові Східний Фолкленд.
О 23-00 з підводного човна «Санта-Фе» на північ від Стенлі висадилось 84 аргентинські спецпризначенці. Вони провели розвідку, зайняли погано охоронюваний аеродром і розставили маяки, за якими о 4-30 2 квітня з десантного корабля «Кабо Сан-Антоніо» на берег зійшла перша група командос. Майже одночасно друга висадилась зі «Сантісіма Тринідад» на південь від Стенлі. Загалом 550 морських піхотинців. Опертивне прикриття було покладене на авіаносець «Вейнтісінко де Майо» і чотири есмінці «Комодоро Пі», «Іполіто Бушар», «П'єдра Буена» та «Сегуї».
Одна з груп спецпризначенців оточила і закидали гранатами зі сльозогінним газом розташовані за містом казарми. Штурмувати їх не довелось — вони зумисно виявились порожніми. Шум став сигналом для британців у Стенлі, які по тривозі зайняли оборону в урядовому будинку, до якого шістьома бронетранспортерами прямувала друга група командос. Після короткого бою, у якому один аргентинець загинув, троє було важко поранено, ще троє — легко, близько 8-ї ранку британці підняли білий прапор, провели короткі переговори і десь за годину здались. Втрат серед них не було. Взяті у полон 77 британців того ж дня транспортним літаком доправили на континент і через Уругвай вислали на батьківщину. Членів місцевої самооборони аргентинці роззброїли і відпустили по домівках.
О 16-30 за місцевим часом з офісу губернатора Ханта до Лондона було відіслане телексне повідомлення, що Мальвінські острови перебувають під повним контролем Аргентини.
Коли 3 квітня 1982 року Рада Безпеки ООН прийняла Резолюцію №502 з вимогою негайного виведення всіх аргентинських сил з Фолклендських островів і закликом до урядів Аргентини і Сполученого Королівства шукати дипломатичне вирішення конфлікту, утримуючись від подальших військових дій, в Британії зі схвалення парламенту, який зібрався на позачергову сесію, вже розгорнулась підготовка до операції з повернення Фолкледських островів, що отримала назву «Корпорація». 6 квітня британський уряд створив Військовий кабінет, який мав забезпечити щоденний політичний нагляд за військовою кампанією.
Аргентину підтримали майже всі країни Лантинської Америки (окрім Чилі), значна частина країн Руху неприєднання, Лівія, СРСР. Сполучене Королівство — країни Британської Співдружності, Франція, яка дозволила використовувати свої аеродроми і порти в Сенегалі та Габоні, після деяких вагань — США, які надали озброєння і штурмовий корабель, Чилі, спорядивши на підмогу британцям танкер-заправник і запезпечивши оперативною розвідувальною інформацією.
У середині квітня Британія сформувала оперативну групу зі 127 кораблів (з них 62 торгові), які мали підтримати 42 літаки на авіабазі на острові Воскресіння, що за 6 тисяч кілометрів від Фолклендів.
Першого удару британці завдали по острову Західна Джорджия з групи Сандвічевих, який Аргентина захопила ще 5 квітня: в ході операції «Параквейт» по його звільненню 25 квітня аргентинці втратили підводний човен, одного убитим і майже 200 чоловік полоненими.
1 травня британська стратегічна і корабельна авіація розпочала бомбардувала аргентинських позицій в районі Порт-Стенлі, наступного дня субмарина «Конкерор» двома торпедами потопила легкий крейсер «Генерал Бельграно», разом з яким загинуло 323 людини. Це стало шоком для Аргентини і її військово-морський флот отримав наказ повернутися на свої бази й більше жодної участі у Фолклендській війні не брав. Ставка аргентинцями була зроблена на авіацію, але успіху це не принесло — усі три аеродроми на Фолклендах виявились непридатним для реактивних літаків, тож доводилось злітати за півтисячі кілометрів з континенту, а через відсутність сучасних боєприпасів бомбометання з малої висоти було малоефективним. Лише 10 травня вдалось потопити британський есмінець «Шеффілд», та й то ракетою «повітря-земля», яких Аргентина мала на озброєнні лише п'ять.
Через п'ять днів британські командос провели операцію на острові Пеббл, де знищили 11 аргентинських легких штурмовиків, після чого у бойових діях обох сторін настало тривале затишшя.
Вночі проти 21 травня британці здійснили першу спробу висадки на Фолкленди. Аргентина відповіла масованими авіанальотами. Втрачаючи велику кількість літаків, вона зуміла потопити есмінець «Ковентрі», фрегат «Антілоуп», десантний корабель, контейнеровоз «Атлантик Конвеєр» з вертольотами і обладнанням для створення злітно-посадкової смуги на захопленому плацдармі. Попри це, 28 травня британські десантники зайняли населені пункти Дарвін і Гус-Грін, а до 13 червня — всі стратегічні висоти навколо Стенлі. Шансів деблокувати столицю Фолклендів аргентинці не мали, і наступного дня гарнізон міста капітулював.
Формально Фолклендська війна закінчилась 20 червня 1982 року, коли британці звільнили Південні Сандвічеві острови. На відзнаку перемоги 12 жовтня в Лондоні пройшов урочистий парад, який приймала прем'єр-міністр Маргарет Тетчер. Нікого з королівської родини на ньому не було.
Що було потім
Поразка у Фолклендській війні прискорила падіння хунти, практично знищивши культивовану майже усе XX століття репутацію аргентинських військових як «моральний резерв нації»: ще 18 червня Леопольдо Галтьєрі змінив генерал Альфредо Сен-Жан, якому 1 липня на зміну прийшов генерал Рейнальдо Біньйоне. Це не зупинило протести в країні і 10 грудня 1983 року в Аргентині було відновлено цивільне правління. На противагу, у Британії перемога у Фолклендській війні зміцнила позиції уряду Тетчер і її Консервативна партія переконливо перемогла на парламентських виборах 1983 року.
Після війни Британія збільшила свою військову присутність на Фолклендах, збудувала сучасну військову базу, розширила порт, вклала чималі кошти в модернізацію місцевої інфраструктури, усім острів'янам надала громадянство. У 1985 році архіпелаг отримав статус самоврядної території з власними парламентом, урядом і губернатором як номінальним представником королеви.
Жодна зі сторін не переглянула свою позицію щодо суверенітету над Фолклендами, тим не менш у 1989 році Аргентина і Сполучене Королівство відновили дипломатичні стосунки.
понад